І.   Хто ми і куди йдемо
        1
        Даремно згадали старі часи наші доблесні, бо йдемо куди – невідомо. А так оглядаємось і говоримо, що соромимося знати Праву, Яву і Наву (відповідно: закони світобудови, реальний світ і потойбічний світ). Права бо є таємно зложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та створила життя наше, а потім смерть наступає. Ява тече і твориться в Праві; а Нава після них. Доти є Нава і по тому є Нава, а в Праві є Ява.
        Це Дажбог створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє (сонце). І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу, аби та удержана була. Там душі пращурів, що світять зорями нам од Іру (Небесний Рай) і дивляться на нас, і там з жалю плачуть, і виказують нам, що не берегли ми Праву, Наву і Яву, – не берегли, а ще й глузували. Істинно, що не достойні бути Дажбожими внуками. Отож, молячись богам, матимемо чисті душі і тіла наші, матимемо життя з праотцями нашими, які з богами злились воєдино.
        Правда така, що ми Дажбожі внуки по уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино. Бренне бо є наше життя і ми самі також, разом з князем нашим, працюючи і живучи на землі під знаком Овна; і худоба наша од ворогів утікає на Свередзь (верхів'я Дніпра).

        2а
        Муж не правий, якщо лише заявляє про права; і правий, якщо слова його з ділами збігаються. Тому сказано здавна, аби ми творили були добро. Як і діди наші казали: тут є і буду також.
        За часів злостивих Русь була потята рукою ворожою. І злочини творилися. А князь тоді немічний був, і послав синів своїх до брані. А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віче. Тому були роз'єднані і в неволю узяті. І коли кажемо нині, що маємо своїх князів, то не є так.
        До південних країв ходили, повернути землю нам і дітям нашим. А там греки напали на нас, бо всілися на тій землі (VІІ ст. до н.д.). І була січа велика багато місяців; стократ починала Русь і стократ розбита була од півночі до півдня... Отож худобу зібрали праотці наші, і були отцем Орієм до північного краю землі руської ведені, бо там завжди лиху годину перебували.
        І все те сталося за дві теми до суть (за 2000р. до варягів 860р.). А по тих двох темах варяги прийшли, і землю забрали од хозарів до рук своїх, – тим відробляли в неволі.
        Був народ наш родичем з ільмерцями (з узбережжя Адріатичного моря); з єдиного кореня постали роди наші. Хто прийшов пізніше на Руську землю, то і селився серед ільмерців, що осіли біля Ільмень-озера (Новгород). Віче мали: що віче вирішить, то так і є; а що не вирішено – не повинно бути. Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили. Ми ж їм допомогу давали, і так було.
        Добре знали як робити посуд, печений у вогнищах, бо були гончарі умілі; землю орати чи худобу доглядати також розуміли, – такими були отці наші.
        А прийшов рід злий, на нас напав, і тому змушені були відійти на північ в ліси.

        2б
        Там і жили, навчившись полювати й рибалити. Так пробули тисячу років і почали міста будувати. На другу тисячу літ був холод великий, і потяглися ми до півдня, – там місця чудові. А там іронці зайняли худоби нашої десятину. І прийшли б до згоди, якби ті могли слово тримати.
        І пішли ми далі до південних степів трав'янистих, і було в нас худоби багато...

        3а
        Молили Велеса, отця нашого, щоби посприяв дням сонячним і ясним. А перед ликом сонця блідне лик вогнищ домашніх.
        Бога вогнища, Симаргла (наречемо його іменем Вогнебога), просимо запалити вогнища вечірні і освітити небеса вночі, і так бути до блакитного світа зорі.
        Вранці молитвою зміцнивши тіло, йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові, що повинен трудитися на хліб свій. До того ж, Дажбожі внуки ми, улюбленці божеські, і боги тримають десниці на ралах наших.
        Заспіваймо славу Сонцю-Суражію і п'ятикратне на день богів славимо, і п'ємо напій-сурицю на знак благості і спільності з богами, які у Небі-Сварзі суть, і там бо п'ють за щастя наше.
        Додому йшли, потрудившись; там вогонь розкладали і їли покорм наш. Промовимо, яка то є ласка божеська до нас, і одійдемо до сну.
        Від трудів наших давали десятину отцям нашим, а соту – на Велесове. І так перебуваємо славними, адже славимо богів наших і молимося, омиті водою чистою…

        3б
        Інша кров наша – свята. Про те мовилося, як обирали князів старотці наші. І так правили п'ятнадцять віків через віче (з 640 р. до н.д.). А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин годилося вночі...
        І так правили наші отці. Всяк міг слово сказати – і те було благом.
        Захищалися од хозарів по віку після Київської Трояні (ІV-VІІ вв.), які насіли з синами своїми і внуками наперекір рішенню віча, бо у русів не було іншої ради, крім віча.
        Хозари пішли на нас війною, а в нас не було воїв... І тривала та розторгавиця п'ятсот літ, і не закінчилася скоро, й обернулася нам тяглом хозарським. Бо поки руси билися, наповзли вороги численні. І внуки Київської Трояні лишилися на самотні при багатьох друзях, і опинилися в ярмі хозарському.

        4а
        Був у степах боярин Скотень, що не піддався хозарам. Будучи іронцем, од Іроні допомоги просив, а ті прислали кінноту, і хозари були відігнані. Інше боярство лишилося під хозарами, які дійшли до града Київського і там осіли. Ті ж русичі, які не захотіли бути під хозарами, пішли до Скотеня, і там й отаборилася Русь.
        Іронці не чіпали звичаїв наших і не неволили, отож лишили русам життя русів. А хозари брали до своєї роботи людей і велике зло чинили дітям і жонам.
        Отут готи-грабіжники напали на Русь, що осіла коло Скотеня, а ті взялися за мечі, – себто пращури наші виступили проти них. Тоді й кіннота іронців вступила у бій, – і готи були розбиті. Розтрощені готи втекли з поля.
        Завдячуючи богу Перуну розтрощила Русь грабіжників-готів і мечами знищила всякого, а землю їхню, як відомо, до своєї приєднала. А тут і хозари в наш час ратний пішли на нас. Але руси кинулися до битви, як леви, і сказали: «Пропадемо, якщо Перун про нас не подбає». І той допоміг – готи були розбиті і хозари вперше спробували праху, вперше були розтрощені. А Русь звернулася до них і сказала: «А ще будете?»
        Хозари тікали до Волги од Дону й Дінця, сором маючи. Розбіглися воїни їхні, покидали на землю мечі свої, тікаючи від нас світ за очі. А готи відійшли на північ, і там зникли, йдучи далі. Русь же утвердилася на цій землі, взятої до Русі, утерла руки свої і сказала: «Прийшла милість божа! Хвалімо Дажбога нашого і Перуна-златоуса, які були з нами».
        І так переможно заспівали славу богам на землі руській. І сказала Русь: «Це та земля, де покладено чимало старання, щоб утворилася земля наша».
        А хозари після побоїща, шукаючи інших земель, остерігаючись об'єднання русів (руськолунь) біля Києва і в Лузі на Прип'яті, утвердилися на Дону після готів.

        4б
        Багатьох чужинців узяли з собою, тож і натерпілися од них, бо були вони ворожі до пращурів, котрих Велес навчив землю орати і зерно сіяти. А пращури наші захотіли стати огнищанами (господарями) і бути землеробами.
        Розповідаємо про це, як мовиться в нашій землі, а не так, як греки, котрі жадали за рахунок руського народу зростати, болгар підкоривши і примусивши їх свою худобу водити в полях злачних.
        Вибирали своїх князів із своїх старійшин, і од роду до роду так се правили. Але за десяток віків забули своє родство, і почали жити роди окремими племенами. Називаються ті поляни, свередзі (кривичі) і древляни: тут бо всі руські, походячи од союзу руського – руськолунян.
        Окремими є сумь, весь і чудь – і звідти прийшла на Русь усобиця.
        За другу тисячу літ підпали розділу і лишились у самотності, і почали на чужих у неволі працювати – спочатку на готів, які міцно наших тримали, а потім – на хозаринів, як ті з'явилися з каганом. А спершу хозари були приятелями нашими і гостями на Русі. Спочатку були велеречиві, а потім стали злі і русів гнітити стали...
        Розмірковували ми тоді: «Куди підемо від них? Де життя вільне знайдемо? Ми великі сироти, божеська рука од нас одвернулась». І так за дві тисячі літ не могли сутворитися до Русі, а там прийшли варяги і захопили Київ.
        Були ті варяги сини вовчі; Русь же повернутися з півночі не мала можливості. В лісах ільмерських зібралась і там є. Києву ж дана частина мала, там бо всілися варяги, які захопили владу після русина-венеда Святояра (ІV ст.).
        Так узріємо навіч того боярина, героя нашого, який розбив готів із Скотенем (363р.). І була славна подія тисяча третього року від приходу слав'янського люду на Русь (640р. до н.д.).
        Тоді Святояр був чільним князем, якого боруси вибрали на загальному вічі руськолуні. А той взяв руськолунь і борусів, озброїв їх і пішов на готів од Воронженця. Було там десять тем (10 000) відібраних воїнів кінних. Січа була зла і коротка, й буйствувала була до вечора. І було – по готах.

        4в
        В той час, як прийшли до Києва варяги з купцями і побили хозарів, їхній каган звернувся до іронця-Скотеня у південних степах, просячи допомоги. Але відкинув ту просьбу Скотень і сказав: «Допоможете собі самі»…
        Віче руськолуні веліло готувати оборону, бо ворожа сила насувалася до землі Воронженця (суч. Воронеж). Той город був давній, за багато віків оснований далеко од нападників. Але вороги дійшла до Воронженця і взяли його (перси зруйнували Сурож у 514р. до н.д.).
        Се Русь була відрізана від заходу сонця, тож частина русів, очолена Криворогом, пішла на південь, де був заснований Сурож-град біля моря (суч. Судак), що дістався грекам через 400 років. У давні часи (1100р. до н.д.) Білояр заснував град Сурож. А тепер Криворіг, будучи князем русів, пускав білого голуба: – куди той полетить, туди і йти. А той полетів на греків. Тож Криворіг пішов на них війною і розбив їх.
        Тут бо греки, як лиси хвостом вертячи, дали Криворогові золоте руно і збрую срібну. Так Криворіг утримався на Сурожі. А греки були навколо і потім напустили на них воїнів у залізних латах і побили русів. Багато крові руської пролилося на тій землі, і не лишилося русичам ані стягу.
        Пом'янемо тих, що собою землю руську удобрили, а це наші старотці, які стратили сили за Русь на тих бойовищах з ворогами нашими; а кров їхня здобрила землю нашу.
        Боги наші, які з Перуном воєдино, накували мечі свої до будь-яких ворогів. Ми ж їм помолимося нам у поміч...

        4г
        Сонцю-Суражію святому бути над нами; а куди йти – знаємо: по землі, по горам і в луку моря. І всякий день звертаємо погляд свій на богів, які є світ, котрий звемо: Перун, Дажбо, Хорс, Яр та іншими іменами. Так співаємо славу богам і живемо милістю божою, допоки й життя.
        Се лишилися Сурожа – там вороги наші, які у темній ямі повзають і погрожують нам хворобами, Маром-Марою і кінцем життя нашого. Але треба з'явитися богові сильному і бити пітьму мечем-блискавкою, доки та здохне, тож найперше славимо бога сонця – Сурія стлу-діда, – той проганяє зло.
        А із тієї темені ізійшло, іздибилося зле плем'я дасуво, що на пращурів наших набігло, напало, і багато людей було забраних і померлих…
        А тоді Ор-старотець каже: «Ідемо од землі цієї лісової, де єгунши братів наших убивають; ті бо кровожерні звірі нашу худобу крадуть і дітей цуплять».
        Тож бо старотець сказав: «А підемо до іншого краю землі нашої, де молоко й меди течуть, і та земля півдніше є».
        І рушили всі на південь і троє синів Орієвих – Кий, Пащек і Горовато, – звідки і три славні племена виникли.
        Сини були хоробрі, вожді дружинам. Отак сіли на коней і рушили. За ними їхали молодші дружини; йшла худоба – корови, пов'язані бики, вівці; їхали діти, старотці і матері, жінки, як марні люди. І так просувалися до півдня, до моря, мечами разячи ворогів; йшли до Гори великої, до долини травної, де зростають злаки многія. Там і оселився Кий, що був засновником Києва. То був престол руський. Багато крові коштував той похід слав'янам, але анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував; і кров наша про те каже, що ми русичі всі.
        Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті. Од отця Орія походимо, і той час од часу народжується серед нас; і цей зв'язок є до самої смерті...
        Не забудемо також ільмерців, які нас охороняли; були вони не окремі, а з нами спільно, і кров свою проливали за нас.
        Давно були на Русі хозари, зараз варяги; ми ж русичі, аж ніяк не варяги...
        Залишимо на суру молоко наше в травах на ніч, додамо до нього шавлію й інших трав, як говорили старотці, і лишимо суритися; і пиймо тричі во славу богам п'ятикратне на день. То бо наше старе почитання богам повинні потребити, і треба та буде єднанням поміж нами.
        Ані Марі, ні Мороці (сили зла) не сміємо славу співати, – ті бо діви є нашим нещастям...
        Діди наші у небі суть...

          ІІ.   В Карпатах і на Прип'яті
        5а
        Почали ми освоювати околи: мовимо, так літ за тисячу п'ятсот до Діра пішли прадіди наші до гори Карпатської, і там оселилися і жили ладно. Родами правили отці-родичі, а старійшиною роду був Щек, од оріян той був.
        Перун благоволив нам, і завдяки йому жили спокійно. І таким було життя п'ятсот літ, а потім подалися на схід сонця і дійшли до Дніпра. І там на півночі оселилися на ній. А називали Дніпро Прип'яттю, як і отці наші. І там жили п'ятсот літ, і віче правили; і боги оберігали нас від багатьох ворогів, які звалися язиги (яги, яси – іранське плем'я, що захопило руські землі між Дунаєм і Тисою).
        Іллірійців там багато осіло і стало огнищанами. І там худоба випасалася в степах, і там тільки богами оберігатись могла. І так, як говорили, відпочили, і наскладали немало золота, і жили заможно.

        5б
        Згадаємо, як язиги одійшли на південь, залишивши нас, а ми пішли далі, ведучи худобу – корів своїх і биків. А потім побачили багато птахів, які летіли до нас. Ті галки і ворони від покорму летіли, бо була пожива велика у степах. То племена костобоків напали на язигів, і багато було втрат і крові пролито. І там Стрибог (бог вітрів) свистів у степах, а Борей (північний вітер) гундів до полуночі, тривожачи нас.
        Тут була січа велика для язигів (174 р.), – билися костобоки із злими втікачами і крадіями худоби нашої... І була та убориця за двісті літ (до часу написання – 374 р.). І наші родичі відійшли до лісів і там оселилися. А за сто літ з'явилися там готи Германаріха, злобливі до нас (ця дощечка зібрана з уривків, і згадка про Германаріха не відповідає хронології, бо перші готи з'явилися на Русі наприкінці ІІІ ст.).
        І тут була убориця велика: готи були потіснені і відтручені до Дінця і Дону. А Германаріх пив вино, що буде любим братом поза воєводами нашими. І так все владналося, почалося нове життя.

          ІІІ.   Війни з готами і єгуншами
        6а
        Од Ора були наші отці з борусами до приходу на Ра-ріку, на Дніпро і до Карпатської держави. По родах ті правили від імені родичів і віча. І всяк рід звався іменем своїх родичів, які правили, і звідки прийшли до Гори також.
        А князі і воєводи вели людей битися з ворогами во славу Перунову. І Дажбожа допомога наверталася на нас; і була держава та Руська од русів.
        А боруси ту державу боронили, і безперервна війна йшла всяк час, бо численні січі були, які вороги починали, та жодна не була доведена до кінця, як з римлянами, так і з готами.
        Тут Германаріх прийшов з Дону і напав на нас. Отож послаблені ми були римлянами і настигнуті готами, опинившись між двома вогнями тліти і згорати. А тут ще й настала велика біда: жнива наші спалені, і нічого не лишилося, крім диму і попелищ.
        Але тут прилетіла до нас Птиця Божеська і сказала: «Відійдіть на північ і нападете на ворогів, коли вони підуть на села наші».
        Опісля так і було, – зробили вигляд, що йдемо на північ, а потім напали на них і розбили їх. Спершу подолали готів, потім пішли на римлян і стали станами по Дунаю. Там римляни напали на нас, і побили багатьох. Але хоча й спішили вони нас обезглавити, а тако ми обезглавили їх...
        Наші праотці немало натерпілися, бо незалежність мали і ту відстоювали...

        6б
        По ста двадцяти роках брані готи, тиснені єгуншами і берендеями, відійшли на північ, поміж Ра-рікою і Двіною, і там осіли. Германаріх і Гуларіх привели їх на нові землі.
        Се бо єгунши з берендеями і своїми отарами стояли в тому краї. Там було багато коней і худоби, трава злачна і вода жива. Тут бо Гуларіх привів нові сили і відігнав єгуншів з великими втратами, і пішов на нас.
        Родичі наші зібралися на конях і кинулися на них. Зла січа тривала там тридцять днів, і руси пустили готів до землі своєї, бо ті обіцяли жити мирно з нами.
        Важкі часи настали. Нападали на нас римляни од Дунаю, греки з півдня, а готи з півночі і півдня. То була велика біда неділима. А римляни сиділи в городах дунайських, на нас позирали і чекали. Та боротьба була тривала і не угодна ні богам, ні людям, але не мали іншого виходу, крім неї.
        Обирали князів із отців, і ті правили од осені до осені, і їм платили данину з полюддя, й остерігалися, коли водили отари свої, й обробляли землю для життя. Так жили і сто п'ятдесят літ вели боротьбу велику, щоденну, проти єгуншів і готів, але не проти берендеїв.
        Коли став у них князем Саха, той був мудрий і почав миру шукати з русами, і був наш друг. Беренда ходили тихо; се єгунши були крадіями, і боротьба з ними була тяжка; і тривала сто років. І єгунши лишились на Готській землі.

        6в
        Це узялися межі свої визначати і почали гради ставити – Корсунь (сучасні руїни м. Херсонес) та інші звели.
        Руськолані, яких роздирали смути, порядкували на півдні, а боруси – на півночі. І багато прийшлося пережити. Бороси не хотіли об'єднатися в Руськолань. І дві гілки роду звалися: велика і мала борусь; а сурожці звалися Сурозькою Руссю.
        Вели війну боруси; але то була не війна, а ворожнеча між родами, що роздирала борусів на частини. Тому боруси не могли стати проти греків і наступу скіфів. Ті були жовтими, а руси були русими й блакитноокими.
        Сильна й неугавна війна зі скіфами продовжувалась, аж поки у сурожців не стало князів сильних; а греки дали ворогам відсіч, як і нам.
        Од отця Ора до Діра пройшло тисяча п'ятсот літ.
        Се першими ми назнали мідні мечі, тоді майстри почали робити мечі залізні, і брати ми коней, які нам сходять од богів. І була Русколунь сильна і міцна, бо те від Перуна одержали ми.
        Скільки раз виймали мечі і виходили проти ворогів і відкидали їх од теренів своїх в добу отців з роду Орового, славного і сильного, який і Сірію воював, і Єгипет, і Астарію.
        А в ті давні часи у нас не було єдності, і були ми без Велеса, як віск. Той бо говорив нам, що повинні ходити прямо, а не криво; а того не слухалися.
        То перси забрали велику частину русів і загнали до Набсура. Не встереглися ті від ворогів, які напали на них – Адомор звався той. Сильні загони напали з трьох сторін, і пішли родичі наші, похиливши голови свої під ворожі бичі. А інші пішли з отарами до заходу Сонця і там пропали.
        Наші ж люди, поневолені, пішли на долини Набсурсара, потім на Сірію і Єгипет.

        6г
        Довго тривали літа рабства. Але прийшов день, коли руси пішли від Набусарсара. Перси не гналися за ними, а прийшли до країв наших і там почули пісні наші до Інтри і заявили, що якби стали вірувати, то були б з нашими богами, а до своїх богів не неволили.
        Коли вавилонське рабство терпіли, очолював персів Набсурсар, а наші отці хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники. Ще й своїх юнаків давали до перського війська, і тяжко працювала на ланах, і зазнавали утисків. Отців наших били киями, і не могли терпіти того; і не витерпіли і сказали, що це нам не до серця.
        В той день стався великий струс і землеворот аж до небес. Там коні і воли металися і крутилися. А ми забрали своє стадо і кинулися на північ і спасли свої душі. І так богами були збережені, не зважаючи на втрати синів своїх, дочок і жінок.
        У рабстві були ми нижчими, ніж удома, бо не були ми тими, що йшли на чолі раті і потрапляли на небеса, адже ходили гірше, як пси.
        Ми нащадки Славуни і можемо бути горді походженням своїм і не шкодуймо життя. То бо Магура (Мати-Слава) співає пісню свою і кличе до січі; а та птиця од Інтри (ватажок небесного воїнства), який був і перебуватиме до віку. Інтра віддав Перуну всю зброю, аби той верг її, ідучи яро на луки. І краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві і поклонятись богам їхнім.

        6д
        Наші жерці знання зберігати закликали, а ті украдені від нас, і ми нині так, як без бороди, і боїмося, що так і лишимося невігласами до кінця, не знаючи, звідки ми.
        А був же у нас боярин Гординя, який розбив готів у літо тисяча трьохсоте від Карпатського ісходу (тобто у 560 р.); і той, як Дарій Третій, ішов без страху на них. А ще був боярин Сегеня, який убив сина Германаріха і відігнав Гуларіха од Воронженця. Там лишилися Русь, боруси і руськолані.
        Так невже маємо соромитися слів ворогів наших! Про своє славне минуле маємо розповідати і не вірити до січі жодному хвалькуватому слову, сказаному нам.
        А ось зоря світить нам, і ранок іде до нас – то вже вісник скаче в небі; і проголошуємо хвалу і славу богам.
        Той Сурож захопили греки, і там боги грецькі суть.
        А тому відкинемо скорботу нашу і зважимося на інше: хай виведе нас син світлий Інтрів із пітьми, бо маємо Вишнього – захисника нашого, і старі часи – то наше благо. Дістанемо від них твердості і кріпості, аби ворогам відповідати, як належить.

        6е
        Ті часи були вельми важкими, бо дні були спекотними, і настала жорстока засуха. Зерно не вродило, і ми пішли на землю іншу і там утримались. Але звідти потіснена була Русь греками і римлянами, і пішли ми по морських берегах до Сурожа, бо там здавна був утворений нами Сурож. Край той був сонячний і підлягав Києву; та з того нічого не добилися, зло усе зіпсувало,
        бо тут вперше варяги прийшли на Русь (ІV ст.): Аскольд-І силою погримів князеві нашому Святояру і розбив того. Той Аскольд, а пізніше Дір (та Аскольд-3) усілися на наших землях, як непрошені князі, і почали князювати.
        А над ними спершу були отці і зберігали вогнище, Вогнебогом дане. Та відвернув бог своє лице од варягів, бо були у греків хрещені. Аскольд – темний воїн і від греків навчений, що, мовляв, ніяких русів немає. А з того можемо сміятися, бо були кіморії – отці наші, і вони римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених.

        6є
        Тоді отці наділяли кожного по потребі, але там були інші обставини. А той Аскольд приносив жертви богам чужим, а не нашим.
        Тож якими були отці наші, такими і нам бути. А греки хотіли нас хрестити, щоб ми забули богів наших і обернулися в їхню віру, і стали їм служити. Постережемося того, як пастухи, що оберігають своє стадо, і не дають вовкам хижачити на ягнят, які бо є дітьми Сонця (слав'яни вважаються дітьми сонця).
        Маємо траву зелену – це знак божий, і її треба брати до глеків і сурити нам на сому (напій), щоб щоденно пити на честь богів, що в небі. А отці наші приносили жертву Дажбогові, і та на небі також святилася багаторазово.

          ІV.   Мусимо дбати про вічне
        7а
        Слава богам нашим!
        Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви. А та діє у варягів, які завжди приносили її, іменуючи Перуна Паркуною, і тому приносили жертву. Ми ж польову жертву даємо і від трудів наших – просо, молоко, а також тук.
        Тож покропимо ягням на Коляди і на Русалії, в день Ярила і на честь Красної Гори, – ту бо даємо на спомин про гори Карпатські. В той час називався рід наш карпини (звідки й назва Карпат), а стали жити в лісах, то мали назву древичі, а в полі були, то й звалися полянами.
        А греки наговорюють на нас, начебто приносимо в жертву людей. А то брехлива річ, бо не відповідає істині; у нас інший звичай. І той, хто хоче виразити інше, рече зле, а нерозумний не бореться проти цього і є такий, як той, що говорить.
        Довго правили родами. А старотці венедського роду йшли судити родичів біля Перунового дерева. В той день мали ігрища, бо перед лицем старотців силу юну показували. Юнаки бігали, співали й танцювали тоді, а огнищани в той день ходили на полювання і приносили дичину старотцям, котрі ділили її між людом. А волхви жертву приносили богам, хвалу і славу.
        Говорили про часи готів і новоявлених варягів, коли вибирали князів отці наші, і ті вели юнаків до січі лютої. А римляни поглядали на нас і задумали зле на нас. І прийшли з возами своїми і залізною зброєю і посунули на нас. Ми довго билися з ними і відігнали їх від землі своєї.

        7б
        І римляни, знаючи, які ми відважні, коли боремося за життя, полишили нас.
        Так і греки хотіли підкорити нас біля Корсуня, і билися ми проти рабства нашого. І була та боротьба і битва велика тридцять літ; і ті лишили нас у спокої.
        Тоді греки пішли на торги наші і пропонували нам обміняти корови наші на мастила й срібло, бо ті потрібні жонам і дітям. Отож і торгуємо так до цього часу. Хоча й пізніше греки шукали в нас слабину, шукали можливості в неволю взяти. А тому не послабляймося і не дамо землі нашої, як і землі Трояні не дали римлянам.
        І хай не встане кривда Дажбожим внукам, які люто про всіх ворогів дбали, та й ми зараз не по хулі, як і отці наші.
        Це ж у синє море скинули з берега готів і проспівали над ними переможну пісню. Хвалу Матері-славі співали, – то є красна птиця, що несла пращурам нашим вогонь до домівок. Тож вогні ці доглядаємо ми для того, щоб одержати силу і ворогів порубати, і залишити їм ганьбу псину.
        То глянь, народе мій, який ти захищений і численний, і того не втрачай через рани свої, і не спустися додолу, аби ми як належне ворогів проганяли, щоби біди позбутися і життя інше мати.
        Се бо ми стали гордими і не уникаємо ворогів, і ще тяжчою буде їхня поразка тепер. І так усі тисячу п'ятсот літ ведемо численні війни і битви, і живі-таки завдяки жертві юнацькій і дівочій.

        7в
        Тоді нам не було краще, і зараз пробудемо достойні. Ми могли одбитися од ворогів, і зробімо так – одбиймося!
        І збирали усіх своїх і звали до стягів отців наших, які ще не обабились і горді. Приходили на площі свої і казали, що інакше не буде, а маємо йти на греків, про яких уже говорили. А Ясна й Інтра йдуть за нами, як ходили за отцями нашими на римлян до Трояні землі. І з нами вони були, коли на варягів вели воїнів наших, бо саме це могли вдіяти. Так тисячу літ відбивались ми від римлян і готів, і поміч божа була з нами.
        Не забудьмо також, як готи об'єдналися з єгуншами проти нас. І Гуларіх ішов з півночі, а єгунши – з півдня. І плакала русколунь і боруси, як єгунши роїлися навколо готів. Але Русь зібрала свої сили і розбила єгуншів, утвердивши край антів і сківську землю – Києву.
        А сьогодні запеклося серце наше кров'ю. Од ранку до вечора ходимо і роняємо сльози осуду свого. Жили німими той в час, але знали, що час прийде, коли ратне підемо на ворогів – чи то греків, чи єгуншів, – тих бо маємо захомутати і стриножити. І не стане нам ворога, як мерзоти перед очима нашими.
        Гуларіх заплатив за все, і маємо примусити Корсунь заплатити за сльози дочок наших уведених і синів, у рабство узятих. Плата та буде не срібна і не золота, бо одсічені голови їхні на чіпи тут настромимо.

        7г
        Так будемо родами, як були, бо бреше псина грецька, що лисячими хитрощами одвертає нас од трави нашої. А ту маємо приймати, як сура врядиться, бо то була наша мета ще з давнього часу і не зруйнуймо того.
        Тут бо через тисячу триста літ од Ісходу Карпатського Аскольд-2 злий прийшов на нас (660 р.). То стрепенися, народе мій, од сплячки і в злагоді йди до стягів наших. А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не інші боги.
        Крім Сварога не маємо нічого, лише смерть. Але й та не страшна, коли будемо закликані, бо се Сварог кличе нас, і йдемо до нього.
        Ідемо, бо Мати-слава співає пісню ратну, і мусимо дослухатися до неї, аби самим не їсти траву, віддавши грекам худобу нашу. Бо ті нам каміння заміть їжі гризти дадуть, а до того зуби потрібні тверді і гострі. То греки нам казали, що ми звірі і рикаємо вночі, наводячи страх на людей, тобто греків...
        Питають нас народи, – хто ми? А ми відповідаємо, що ми люди нерозумного краю, і правлять нами греки і варяги. Та й що скажемо дітям нашим? Як-то нам буде казати про полон, коли вони й самі узнають про нього?
        Отож збираймо дружину до стягів наших. І скажемо так: «Не маючи ні їжі, ні житва, будемо все на полі брати. Що відберемо у греків, те й будемо їсти; а не відберемо – не будемо їсти».
        Мати-слава співає над нами, і мусимо стяги наші дати вітрам потріпати. Хай кіннота степами скаче, порох війни підіймаючи за нас, і ворогам дамо дихати ним.
        У той день була наша перша битва, і двісті воїнів загинуло за Русь. Вічна їм слава!
        І йшов до нас народ, не маючи бояр; тож хай і далі йдуть до нас.

        7д
        Тож справимо тризну славну по ворогах і налетімо соколами на Корсунь. І братимемо їжу, і добро, і худобу, ще й полонених греків. Ті знають нас, як злих, а самі добрі на Русь. Але тьма буде не з нами, а з тими, хто чуже бере і каже, що добро діє. Отож не будемо такими, як вони.
        Єдиний воєвода наш Ясун (божество; Ясна його дружина чи жіноча іпостась), а тому надихаймося на труд наш, щоб перемогти ворогів до єдиного. Як соколи, нападемо на них і кинемося до битви сильної. То бо Мати-слава співає в небі про подвиги ратні. Тож одійдемо од домів своїх і підемо на ворогів, аби відчули вони, як січуть руські мечі.
        Ясун рече, що не повинні діяти інакше, як іти вперед, а назад нізащо. Каже, що не маємо співати перемогу до битви, а швидко йти. Бо хто швидко йде, швидко й славу знайде. А хто тихо йде, то на нього ворони крячуть і кури кленчуть.
        Не худоба ми, а русичі; і то є іншим наука, аби знали, що Права з нами, а Нави не боїмося, бо Нава не має сили проти нас. Тому ми повинні молити богів про поміч у ділах ратних і старатися.
        То Мати-слава б'є крилами, співаючи про труди ратні славних воїнів, що в січі скрутній спили води живої од Перуниці (дружина бога Перуна). А та Перуниця злітає до нас і подає ріг з водою живою для життя вічного героям нашим, що голови склали, вражені мечем ворожим. Тож не маємо смерті від того, а маємо життя вічне, і завжди брат за брата стоїть.

        7е
        А як помирає, то йде до лук Сварожих, а там Перуниця каже: «То є ні хто інший, як рус-герой, ані грек, ані варяг; це слав'янин роду славного».
        І той іде по співах Материних, котра кличе до лук Сварога великого. А там говорить йому Сварог: «Іди, сине мій, до тієї краси вічної, і дивись, – там діди і баби твої, і вони в радощах і веселощах, хоч гірко плакали досі. А зараз возрадувалися з життя свого вічного до кінця кінців, що продовжилося там».
        Відаємо, що ми, як воїни Ясуна, маємо іншу ознаку, ніж греки, і маємо славу іншу. І так удостоїмося Раю нашого і узріємо квіти красиві, і дерева, і луки. І станемо сіно стогувати од полів тих, і житву трудити, і ячмінь полоти, і пшоно-просо збирати до закутів Сварожих. А ті багатства інші, аніж земні – в прахові, болячках і стражданнях. І хай будуть мирні дні його вічні, а ми станемо на місце загиблого і будемо битися люто, а якщо впадемо зі славою, то підемо туди, де той.
        Мати-слава б'є крилами о боки свої, і з обох сторін її огінь сяє світлом до нас. І всяке перо її іншої краси – червоне, синє, блакитне, жовте і срібне, золоте і біле. І сяє вона, як сонце саруми, і колами йде посонь (посолонь, тобто по ходу сонця ). А світилася вона сімома красотами, як заповідано од богів наших. А Перун, дивлячись на неї, гримить у небі яснім.
        То все наша гордість, і маємо сили свої докладати, тоді й узріємо усе також. І одсічемо старе життя наше од нового, як січуть, рубаючи дрова, в домах огнищан простих.
        Мати-слава б'є крилами о поли свої. І йдемо до стягів наших; а ті стяги Ясуна.

        7є
        То Перун іде і главою золотою трясе, блискавками посіваючи до неба синього, і те твердіє од них. А Мати-слава співає про труди наші ратні, і маємо послухати і прагнути до битви лютої за Русь нашу і святих праотців наших.
        Мати-слава сяє до хмар, як сонце, і віщує нам перемогти чи загинути. А й того не боїмося, бо то є життя земне, а вище є життя вічне. І мусимо дбати про вічне, бо земне проти нього ніщо, бо на землі як згинемо, то зникнемо в пітьмі, як ніби ніколи не існували на ній.
        Тож бо слава наша відтече до Матері-слави і пробуде в ній до кінця кінців земних в іних життях. То чи нам боятися смерті, коли ми нащадки славних!
        Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми не скіфи, а коровенці – анти, руси, боруси і сурожці; і так стали дідами русів і звідтіля йдемо досі до небесної Сварги синьої.
        У старі часи риб'яни не захотіли лишитись у своїх краях, прийшли до землі нашої і казали, що мають доблесті. Але згинули всі, бо не народжувались і вимерли, як безплідні. І нічого від них не лишилось. Також нічого не знаємо і про тих, що костобоками звуться. Вони чекали допомоги від неба, а самі не брались трудитися, і так все чекали. Та інакше сталося: од іллірійців були поглинені.
        Тут бо скажемо, що було в ту добу насправді: іллірійці були поглинені од нас. І не мали тоді нікого, крім дулібів, які стали повертатися на борусь.
        Мало лишилось іллірійців, або так званих ільмерців, а ті саме сіли біля озера (Ільмень), а далі оселилися венеди. Тож ільмерці залишилися там, і хоч було їх мало, але мову свою лишили; і так були.
        Б'є крилами Мати-птиця і співає пісню до січі. А та Птиця – зарево сонячне, вона од зорі, і була нею.

        7ж
        І тут маємо знати, що збирається рід руський до десятків, а десятки – до сотень. А як нападуть вони на ворогів, то ті матимуть голови одрубані; і там злих полишать – хай звірі хижі, те з'ївши, поздихають.
        Течуть великі ріки на Русі. І журчать вони, повноводні, співами стародавніми про тих бояр, що не боялись проти готів виходити і вподовж багатьох літ битися за вольність руську. Ті, славетні, нічого на берегли, навіть життя свого, як казала їм Берегиня.
        І б'є крилами Мати-слава наша і говорить нащадкам про тих, що ні грекам, ні варягам не піддалися. Говорить та Птиця про героїв боруських, які од рук римлян упали коло Дунаю біля Троян-валу. Вони без тризни полягли, і вітри Стрибогові лишень танцювали над ними, оплакуючи їх восени, а в зими студені гурлихав над ними рев степовий. Але й голубки-дівоньки також воркували про тих загиблих, що полягли у славі і не лишили землі своєї ворогам.
        То хіба ми не синове їхні, не нащадки? Тож не залишимо також землю нашу ні варягам, ні грекам.
        Тут зоря красна іде до нас, як жона блага, і молока дає нам у силу нашу і кріпость двожилу. Та бо зоря сонце провіщає. А вже чуємо, як вісник на коні скаче до заходу сонця, аби управити його човен золотий до ночі, аби Віз із Волами сумирними (сузір'я Великої Ведмедиці) потягся по степу синьому. Там бо ляже сонце спати вночі.
        Отож коли день прийде до вечора, вдруге скаче вісник у Яві перед вечором і говорить сонцю, що Віз і Воли вже там і ждуть його на Молочній стезі.
        А як тільки зоря проллється в степи, покличе нас Мати, аби ми поспішили.

        7з
        Також скажемо, що маємо красне вінце віри нашої і не мусимо чужої добиратися.
        Тут князь наш говорив, що повинні ми йти до Ясуна, аби могли захиститися від ворогів якомога раніше, бо пізніше справді вже буде пізно. І маємо силу нашу в степах, що Матір'ю – сонцем нашим вишикувана: крила обаполи розпростерті, а тіло в середині, і голова Ясуна на раменах його.
        Там воєводи славні, які не лишають у січі голови свої і Ясуна. Вони оберігають її до того дня, коли і Щек піде до заходу сонця зі своїми воїнами, і Хорват (Хорив) візьме воїнів своїх. Тоді інша частина Щекова лишилася з русами, і так на тій землі утворила з ними руськолань. А Кий усівся в Києві, і йому маємо коритися, і з ним до цього часу будуємо Русь. І навіть якщо буде нам інша сила, не йдемо з нею, а з Руссю, оскільки та є мати наша, а ми діти її, і будемо до кінця з нею.

          V.   Наші незгоди
        8
        Почалися межи русичами незгоди і відособлення, і почали на Русь нарікати: «Не будемо триматися Русі, бо там буде погибель наша, і допечемося до тієї пори, коли не лишиться від нас нічого».
        А згадаймо про отця Ора і єдиний рід слав'янський. А по отцю Ору сини його розділилися на трійцю; і руськолань та венеди-слав'яни розділилися надвоє; і боруси, які були розділені навпіл, а невдовзі розділилися й на десять.
        А нащо гради зводити і гряди насипати, коли маємо боярина Оглендю? А той боярин Оглендя каже: «Невже маємо ділитися до нескінченності? Та борусь єдина може бути, а не десять». Але родичі ділилися і розходилися. І багато разів ворог нападав на нас. Тож маємо обороняти отче, а не сперечатися, які у нас отці.
        Якщо маєш десяток корів і згинеш од ворога, то мала од того користь. А пробудеш у роді до кінця, тоді з десятка може утворитися тисяча, як тоді, коли той Оглендя водив корів по степах. А ті, що багато говорять про родичів своїх і самі себе возносять вище пращурів і Ора-отця, то шкоду коять. Не будемо їх наслідувати, бо по шляху своєму не підемо…
        Після Гуларіха пішли готи на північ і там зникли; се Детеріх повів їх, і опісля не знаємо про них нічого. А берендеї прийшли до нас і сказали нам, що вельми великі утиски терпіли од ягів (язигів), котрі почали наслідувати єгуншів. А відтак Болояр сказав їм почекати. Згодом прийшов до них з п'ятьма тисячами воїнів несподівано, і побив ягів, розтрощив по всій країні. Як волів, погнав їх, і узяв корів їхніх, і худобу, і дочок, і юнаків, а старших побив наскрізь.
        Ми – русичі і маємо гордитися походом нашим, і триматися один одного, битися до смерті правої. На те ще згадаємо Дарія Перського, який на нас прийшов і побив нас через наші роз'єднаність і усобиці.
        А ось і варяги Ерек і Аскольд-3 усілися на межі нашій, і паскудять нам на кордоні. А ми нащадки роду Славуни, що прийшли до Ільми-ріки (озеро Ільмень) і оселилися там перед готами і пробули там тисячу літ.
        Пішли на нас кельти із залізом своїм і, зустрівши нас, повернули назад до заходу сонця. І всі, чия тверда рука тримала нас, змушені були відірватись од ріллі і взятися за мечі. Тож страхи їм найшли на чресла (крижі, образно – сила) їхні й одвернули од землі нашої. А ільмерці, дивлячись на те, не билися зовсім і загинули; і нічого ми не могли зробити, бо ільми не хотіли брати заліза до рук своїх і боронитися од ворогів. Такі роди краще ізсохнути мають, аніж будуть їх інші наслідувати.
        Грім гримить у небі синьому, і маємо летіти на ворогів, як ластівки швидкі і легкі. А та швидкість – це ознака нова, руська. І мету зараз маємо іншу, аби степ сківський був за нами, і всі бродяги в ньому щезли; там тільки наші корови ходитимуть і наші родичі житимуть. Бо кельтове вчорашнє – це сьогоднішні варяги і греки, так звані елани. А ті, хто не домислює до того, суть їхні майбутні раби і піддані.
        Борися, земле Руська, і борони себе, щоб не була на налигачі, ворогами захомутана і до воза прив'язана, аби тягли тебе туди, куди захоче володар чужий, а не туди, куди ти хочеш сама іти. Жаль великий із докором тому, хто не домислює цих слів, і грім йому небесний, аби впав додолу і не піднявся більше.
        Володарі наші єдині: Хорс (бог сонця, особливо шанований на півдні Руси), Перун (Громовержець – бог війни), Яр (Ярило – бог весняного сонця, розквіту природи, родючості); Купала (Купайло – бог літнього сонця); Ладо (Дід-Ладо, Ладобог – бог порядку, спокою, що править лади родинні); Дажбо (Дажбог – бог-творець роду людського). А коли Купало прийде у вінку, що покладений на голові його, сплетений із віття зеленого, і квітів, і плодів, той же час маємо далеко до Дніпра і до Русі скакати (цей текст написано, ймовірно, волхвами Новгорода).
        Про смерть нашу не думаймо, і життя наше на полі бою прекрасне. Б'є крилами Мати-Слава наша і велить нам іти до січі, і маємо йти. І нам ні до банкету, ні до їства борошняного, ні до м'яса смаженого; і маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену, доки не буде Русь вільна і сильна...
        У той час, коли готи йшли на нас із півночі, Германаріх домовився з єгуншами і підтримав їх. Отож маємо двох ворогів на два кінці землі нашої. Тож тоді Болорев, хоч і мав досвід великий, завагався. І тут Мати-Слава прилетіла і сказала йому, щоб перш за все йшов на єгуншів і розтрощив їх, а тоді б повернув на готів. І Болорев так і зробив: розбив єгуншів, а потім повернув на готів. Там і вразив сина Германаріха і вбив його.

          VI.   Відносини з греками
        8(2)
        Прилетіла божеська Птиця – Матір-Слава наша, яка сяє різними кольорами. «А заспіває пісню до борні та битви, то маємо битися з ворогами».
        Згадаймо про те, що отці наші у небі синьому і дивляться на нас, і се гарно усміхаються до всіх. І так ми з отцями нашими, не самотні ми. І мислили про поміч Перунову, і бачили, як скакав у небі вісник на коні білому і меча здвинув до небес, і розрубав хмари і громи. І тече вода жива до нас, і пиймо її, як життєдайний потік божий на землі, бо все від Сварога до нас життям тече.
        Тут бо корова Замунь іде до поля синього небесного і починає їсти траву і молоко давати. І тече те молоко до хлябів, і світить уночі зорями над нами. І те молоко бачимо – нам воно сяє (Молочний шлях). Той бо шлях правий, а інших не повинні мати.
        Отож почуй, нащадку, славу тую і держи серце своє за Русь, якою є і буде наша земля. І ту маємо боронити од ворогів і вмерти за неї, як день помирає без сонця завчасне. Потім настає темінь на ім'я вечір, а вмирає вечір – і настає ніч.
        Вночі Велес іде в небесах по молоці небесному, йде до палат своїх, а на зорі заходить до воріт. Тож маємо співи свої зачинати і Велеса славити од віку до віку, і храмину його, що блищить огнями численними, як ягниця чиста. То Велес учив праотців наших землю раяти і зерно сіяти, і жати на полях страдних, і ставити снопа до огнища хатнього, і честити його, як Діда божого.
        Отцям нашим і матерям слава, бо нас учили до богів наших і водили за руку до стезі правої. Так йдучи, не будемо ми лише хлібожерцями, бо ми слав'яни, руси, які богам славу співають; і тому слав’янами звуться.
        Від берегів моря Готського йшли до Дніпра і ніде не шукали інших родичів, яко Русь. А єгунши і яги вже відбиті, бо мали боярина Оглендю, який нами гордився і нас боронив почасти.
        Від ранку до ранку бачимо, як зло діється на Русі, і чекаємо, що поверне до добра. І то не буде інакше, якщо сили свої не згуртуємо і не візьмемо мету одну до мислі нашої. То бо глаголить вам глас праотців, а до того дослухаймося, бо інакше не можна діяти. Ідімо до степу нашого і борімося за життя наше, як герої, не як худоба безсловесна, яка нічого не відає.
        Тут бо Красна Зоря іде і коштовності нанизує на прикраси свої; і ту вітаємо од серця, як русичі, а не греки, які не відають про богів наших і наговорюють вимисли злі. Але ми звемося слави і ту славу показали їм, коли йшли на заліза їхні і на мечі. Ту славу лиш вельми древні чули і, єланью (степом) кочуючи, зберегли і повідали іншим про русів тих. Отож не уб'ють ту славу в злиднях чи в нужді.
        Греки бо ворожі на втіху собі, а руси горді і за хліб дякують навіть грекам, які беруть і озлоблюються на того, хто дав.
        Ту нашу славу орли клекочуть тут і там, – що русичі вільні і сильні по степах.

        8(3)
        Коли наші пращури Сурож творити починали (у 1100 році до н.д.), греки приходили купцями до торжищ наших, прибутки шукали, землю нашу розглядаючи, посилали до нас багато своїх юнаків, і будували будинки і гради для обміну та торгівлі. Аж одного разу побачили воїнів їхніх, мечами озброєних. І скоро нашу землю прибрали до рук своїх і утворили ігрища інші, які й зараз бачимо. Греки суть празні, а слав'яни працювали рабами на них. Отак земля наша, яка чотири віки була нашою, стала грецька. А нас там, наче псів, поженуть скоро каміннями геть звідти, бо та земля огречена є. Тож нині маємо повернути її і кров'ю нашою полити, аби була родючою і жирною.
        Летить у небі Перуниця і несе нам ріг слави, тож випиймо його до кута і угіддя наше заберемо од ворогів наших. І та Перуниця рекла, що русичі, проснувшись, орю свою боронити повинні в той день. І бути Сурожу нашому, якщо русичі йтимуть і діятимуть так. А коли йтимемо з краю свого, то наткнемося на мури, і пробиймо прохід для нас і для усіх наших, і будемо у себе відтоді. А кому присудить Перун, ті будуть їсти в раю їжу вічну і в небі воскреснуть, бо загинуть днесь. І нема вороття, аби лишилися живими. Краще мертвими бути, бо живі раби працюють на чужих, а те ніяким чином. Бо живий раб кращий для деспота, ніж убитий.
        Маємо наших князів слухати і воювати за землю нашу, як ті говорять нам. І Інтра прийде до нас, аби ми зберігали силу до трави і стали твердо за угіддя наші. Оточить нас сила божеська, і будемо непереможні в полі стояти. Пожертви богам своїм воздамо на руки їхні і рушимо. І ті, хто не стане в коло, мають бути додолу вергнуті, до праху, коли поза колом бути посміли.
        Тепер греки стали такими, що не мають сили і збабилися, швидко звикли до мечів тонких і щитів легких, і землю кидали ту через слабкість свою. Бо не було їм допомоги від імператорів, і мусили самі стати на захист свій. І тут Сурож буде іншим і буде нашим, і ніскільки не дослухаймося до їхніх розмов.
        А греки дали нам письмо своє, аби взяли його і розгубили пам'ять свою. І тут Ілар, який хотів учити дітей наших, повинен був ховатися по домівках усіх, аби неуків повернути на наше письмо і нашим богам правити треби (богослужіння). А ще повідав, що повоюємо греків, бо знав те ясно, як і те, що відали отці наші; і тому говорив мені, що знищимо їх, зруйнуємо Корсунь і Амастриду мерзенну (місто на південному березі Чорного моря), і будемо великою державою з князями своїми, городами великими і безліччю зброї залізної. І буде незліченно нащадків наших. А греків зменшиться, і будуть минулим своїм дивуватися і похитувати головами.
        Дійте так, бо буде на нас велика гроза і громи гримітимуть, і лиш одна перестане, інша почнеться. Отож переможемо до кінця і продовжимося до віків незліченних завдяки богам, і ніщо нас не знищить. Станьте як леви один за одного, і тримайтеся князів своїх. І Перун буде коло вас і перемоги дасть вам.
        Слава богам нашим до кінець кінця віку землі цієї і до благ усяких Русі – отцівської землі нашої. І так буде, бо ті слова маємо од богів.

          VII.   Дума про Богумира
        9а
        У давні часи жив муж славний, Богумир, і мав трьох дочок і двох синів. Одного разу мати їхня, яку звали Славуна, сказала Богумирові: «Сім днів маємо, щоби дочок своїх віддати заміж». Тож Богумир запряг воза і приїхав до дуба, що стояв у полі. І побачив увечері трьох мужів, що їхали на трьох конях.
        «Що шукаєш?» – спитали вони.
        Розповів їм Богумир про потребу свою, а вони відповіли, що шукають собі жінок. Тож повернувся Богумир додому з тими мужами для своїх дочок, від яких пішли роди слав'янські. Од них походять деревляни, кривичі і поляни, бо перша дочка Богумирова мала ім'я Древа, а друга – Скрева, а третя – Полева. Сини ж Богумирові мали свої імена – Сева і молодший Рус; звідси походять сіверяни і руси.
        Утворилися ті роди біля семи рік, де ми проживали в примор'ї, у краю зеленому, куди худобу водили раніше ісходу до Карпатських гір. То було за тисячу триста років до Германаріха (950 р. до н.д.)...
        В ті давні часи була битва велика на берегах моря Готського (Азовського). Там праотці наші накидали кургани із каміння білого, під яким погребли бояр і отців своїх, що в січі полягли (певно під час навали скіфів).

          VIII.   Родичі з берегів Ра-ріки
        9б
        Прийшли родичі наші з краю зеленого на берегах Ра-ріки (Волги). Та ріка велика і відокремлює нас від інших людей і тече в море Фасісте (Каспійське). З великими труднощами перевезли по ній людей і худобу на інший берег, і пішли до Дону. А там Готське море побачили, і готів, що стояли озброєні. І змушені були битися за життя своє.
        А єгунши йшли по сліду отців і нападали на нас, людей убивали і худобу забирали. Отож рід слав'ян пішов до землі, де сонце вночі спить.
        Тут муж роду Білояра пішов на той бік Ра-ріки і попередив там торгівців китайців, які йшли до фрягів (волохів), що єгунши на острові очікують купців, щоб обібрати.
        Купці одарили тоді мужа Білояра, – дали йому срібло і двох коней золотих. А самі пішли іншим шляхом і уникли грози єгунської. І так пройшли мимо готів, які також охочі на бійку, а на Дніпрі воїни їхні та князі нечесно двічі данину брали. Тож купці повернулися до землі синьсте (китайської; «Піднебесної») і не приходили вже ніколи.
        Було те за п'ятдесят літ до Алдоріха. А раніше був рід Білоярів сильніший від єгуншів.

        10
        Богумирові боги давали блага земні, а ми тих не мали, бо нам випало інше.
        У роді старших обирали як князів, якими од старих часів були тільки отці наші. І ті князі були тривалий час, і на греків не зважали, і стояли до кінця, як мужі обов'язку. Тому од кожної родини мали давати споживок, аби ті князі правили нами.
        По Богумиру був Ор з синами своїми. А через тривалий час, коли єгунши почали велику війну, прагнучи до утворення великої землі своєї (ІV ст.), то ми пішли геть з Подоння до Русі.
        І хай не буде сказано, що ми залишили землю свою і захопили іншу, а хай скажуть, як ми билися вперто за себе. Та й боруси не залишили греків на землі нашій, і билися за неї.
        В ті часи Ра-ріка (Волга) відокремлювала нас від інших земель. А нині зажадали вороги йти на нас, і мусимо битися за внуків наших. Тож утримаємо степи наші і не дамо землю іншим.
        А ще мусимо не палити дубів на полях своїх, бо не стане їх, і жатимемо житву в попелі, адже маємо степи травні, щоби вести туди худобу, пильнуючи, – оберігаючи її від ворогів.

          ІX.   Наші боги
        11а
        Молячись, найперше Триглаву поклонимося і йому велику славу співаємо. Хвалимо й Сварога – Діда Божого, який роду божеському є началом.
        І всенькому роду від нього криниця віща, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає. А тієї води живущої п'ючи, живемо, допоки не прийдемо до нього, як свої, – прибудемо до лук його райських.
        Славимо і Перуна, громовержця і бога битви і борні. Це він веде нас стезею правою до брані, і до Тризни великої по всіх полеглих, які йдуть у життя вічне до полку Перунового.
        І богові Світовиду славу проголошуємо – як богу Прави і Яви, який і землю і сонце, і місяць наш і зірки тримає. Йому співаємо пісні, і через нього знаємо світ бачити і в Яві бути; і він береже нас од Нави і йому хвалу співаємо. Співаємо і танцюємо для нього, і звертаємося до бога нашого, який і землю і сонце, і місяць наш і зірки тримає. І світ міцний творить славу велику Світовидієву. Слава богові нашому!
        В скорботі серце наше; і відречемось од злих діянь наших і прилучимося до добра. Се рабів відпустимо, обнімемося і скажемо, це зробивши: «Се бо відаємо, що розумом усвідомили, тож і подбали, як уміємо». А це таємниця велика, як і Сварог.
        Перун і Світовид – ті обоє удержані в небі. А з обох їх боків Білобог і Чорнобог б'ються – і ті небо тримають, аби світу не бути повергнутому.
        А за тими обома – Хорс, Велес і Стрибог, а поза ними – Вишень, Лело, Літиць,

        11б
                Радогощ, Календо, Кришень. І се тих удержують – Сивий Яр і Дажбо.
        І інші є – Білояр, Ладо, Купало, Сіниць, Житниць, Вінич, Зернич, Овсянич, Студеч, Ледич і Лютич, а по тих – пташич, звірич, милич, дощич, плодич, ягодець, бджолич, тростич, кленчич, озерич, вітрич, соломич, грибич, лович, бесідич, сніжич, странич, святич, радич, світич, крович, красич, травич, стеблич. А також – родич, маснич, живич, відич, листвич, квітич, бодич, звіздич, громич, сімич, липич, рибич, березич, зільнич, горич, страдич, спасич, листевержич, мислич, гостич, ратич, странич, щурич, ріднич.
        А усіх єднає вогнебог Симаргл, що об'єднує іскрометні розрізнені частки, а ті суть Триглавова громада, і єднаються в ньому. А він жде дітей своїх, відкривши ворота, для входу.
        Там бо є красен рай слав'янський, і там Рай-ріка тече, що відділяє Небо од Яви. І Числобог рахує дні наші і говорить Богові числа свої: чи бути дню небесному, чи бути ночі, щоб засипати. Бо вночі порожньо, пережидає Бог – Дід-Дуб, Сніп наш.
        Слава богові Перунові вогнекудру, який стріли на ворогів пускає і вірно веде по стезі, адже він є воїнам честь і суд і, як златорун, милостивий і справедливий.

        12
        Поки зорі сяють, співаємо хвалу богам і вогнищу Перуна, і проголошуємо велику славу отцям нашим і дідам, які суть у небі.
        Скажемо так тричі і йдемо отари наші вести на трави. І по дорозі знову хвалу богам возносимо, славу співаємо, – і так до полудня. А в полудень проголошуємо славу велику Хорсові, що крутить златорунні кола, і суряну п'ємо, – і так до вечора.
        А коли прийде вечір і вогнища вже розкладені, славу вечірню заспіваємо Дажбу (Дажбогу) нашому, який є прадідом нашим.
        І, сотворивши молитву, йдемо до сну. А за тим – велика таємниця.

            X.   Кордони землі нашої
        13
        Розумні й хоробрі, йдучи до сходу сонця, береги ріки побачили, і там наша Мати-Слава заспівала. І обома крилами освятила землю ту, аби тримали її і боронили її од ясів і єгуншів, а також від готів, та повертали на них стріли свої і мечі одточені.

        14
        Позаяк іде ворог на нас, то ми взяли мечі і пішли на смерть, як на свято, натхнені провіщенням Матері нашої Слави, що майбутнє наше славне є.
        Сказано нами про часи старі, коли мали храми карпатські, і там були купці старі – верманове і рабове, й інші. А ті купці – гості порядні; і брали од кожного з них гостинці найкращі й почесні. Їх бо честять боги і нам повеліли; і честимо їх.
        Се мали вказівку на часи наші, аби не діяли хибно й отцям почесті укладали – не персти бездіяльні товкли о дерево, а щоб руки наші утрудились о рала наші і мечами добували непідлеглість нашу. І Мати-Слава нам повеліла йти на кордони наші і закрити їх од ворогів.
        Се дими, піднявшись, течуть до небес, і те означає тугу велику для отців, дітей і матерів наших. І то час боротьби прийшов. І не сміли говорити про інші справи, лише про ці.
        А це прийшли варяги до Дніпра і там взяли землю нашу, і почали людей і землю під себе вільно брати. І не могли те погодити інакше, як мечем, і Ерека відігнали від земель наших і турнули його назад, звідки прийшов.
        Кордони наші ворогами скорочені, але земля наша чинить опір. І то є обов'язок наш, іншого й знати не хочемо.
        А це новий ворог – Германаріх – на нас іде з півночі; він же онук внучатий Оторіху. І цей наслав на нас воїнів своїх з рогами на чолах. А тут варяги нам погрожують виступом проти нас; і не могли воювати на обидва боки, хоч вони вороги, як і перші, і нема різниці між ними. А ще яси (язиги) йдуть на нас від Танаїсу (Дону) і Таматархи (Тмуторокані) могутнього кіннотою і раттю незчисленною, і тисячами за тисячами наступають на нас. І не маємо іншої допомоги, як повеління богів: удесятерити сили свої і виступити проти них.
        Білобог веде наші раті і кінноту. І побачили, що чарівниці, які в лісах були, взяли мечі і пішли з раттю. І узріли, як кудесниці чудеса великі творили: із перстів, зведених до небес, раті встають небесні, і ті течуть на ворогів і могилюють їх. І там побачили багато птахів, що летіли до нас, і кинулися на ворогів.
        Б'є крилами Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого, яке суть русичі.
        Ідіть, брати наші, плем'я за племенем, рід за родом і бийте ворогів на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим. Там помрете, але не повернете спини свої; і ніщо вам не втратиться, нічого не станеться, бо ви в руках Сварожих, а той веде вас в усі дні до звитяги і геройства великого.

          XІ.   Біля Ільмень-озера
        15а
        Це Старгорад покинули і пішли до Ільмер-озера, і там заснували город інший, новий (Новгород), і там лишились. І тут Сварогу – першому пращуру молилися, і в Рожаниць для роду джерело просили, а в Дуба – мірку хліба нашого.
        Сварог, що створив світло, – це бог світла і бог Прави, Яви і Нави. Це маємо їх воістину, і ця істина наша переборює сили темряви і до блага веде. Як і праотці колись, про це відаючи, принесли в жертву коня білого і вийшли з краю Семиріччя до гір Сірії, в Загрос, перебувши там вік (вийшли з Приазов'я під час навали скіфів і деякий час перебували в Сірії – гірський масив Загрос, так звана "Загогрія", згідно «ВК»).
        І так покинули той край і пішли в Дворіччя, і пройшли по ньому кіннотою своєї, і пішли до землі Сірійської, і там зупинились. А пізніше пішли горами високими (Кавказом); і була зима, і льоди. І спустилися в степи і там були з отарами своїми і худобою.
        Се перша Права, заповідана отцям нашим праотцями, допомагала у битві великій і сили давала відбити ворогів. З боями прийшли до гори Карпатської і там на чолі з п'ятьма князями упорядкували
        міста, і села, і вогнища, і торги великі. Але потіснені були

        15б
                  готами, які були на заході. Тож звідти ми пішли на схід до Дніпра-ріки, і возрадувалися там. Кий заснував град, який населили і славні роди інші. Там оселилися і вогнище творили Дубу-Снопу, який є Сварог – пращур наш.
        А невдовзі напав на нас ворог новий, злостивий, який кров славних пив. І Кий пішов на нього раттю, і узріли те небесні воїни Перунові, і поверглися на ворогів і розбили їх, до ноги розтрощили. То плем'я онезьва пішло тоді на нас. І січа була велика, за вкрадене ними до останнього, і наші раті, бачачи те, казали: «Се боги наші женуть ворогів наших».
        Вишень іде по хмарах до нас і каже: «Діти, городіть град ваш і кріпіть його, бо будете оточені повесні іншими ворогами, і боротьба буде ваша люта й міцна. Оце Сварог послав мене до вас, кажучи, що будете мати сили небесні ошую й одесную ваших (зліва і справа), і також казав, що ви недбало ставитесь до богів, а таму самі перед ворогами».

          XІІ.   Слава отців наших
        16
        Книгу цю посвятимо Велесу, богу нашому, в якому є пристанища сила.
        У давні часи був муж, який був заможній і доблесний, і, як кажуть, у пошані в Русі. І була в нього жона і дві дочки. Мали вони худобу – корів і багато овець; і перебували вони у степах. І не було чоловіків для їхніх дочок.
        Отож той муж молив богів, аби згасання роду присікли, і Дажбог почув ту мольбу і дав йому провіщення: –
        Ясна йде до нього, а бог Велес отроча несе йому.
        Грядемо і прийдемо до бога нашого і тому речемо хвалу. Буде він благословен завжди, нині і прісно, од віку й до віку.
        Переказане се від кудесників, і те пройдешнє не вернеться.

        17а
        Се були князі: Славен із братом Сківом. І отримали вони вість велику на провіщення. І сказали тоді: «Йдемо до землі Ільмерської на Дунаї і пошукаємо Бастара, сина свого, що лишили там на сторожі».
        А ільмерці пішли на північ і там град свій славен заснували.
        Аж ось брат Сків до моря дістався і сина свого Бастара привів. А після нього був онук Кисек, який був володарем степу південного і багатьох корів. І там була пря велика і люта за пасовища по обох берегах
        Дунаю до гори Руської і до схилів Карпатських. І там утримались, утворили коло, і об'єдналися за ним. І так відсіч ворогам давали, аж доки не розбили їх і відкинули від себе. І звернулися до всіх родів, і віче скликали єдине, утворивши землю нашу; і стояла та земля п'ятсот літ.
        І знову виникла між русичами усобиця, і ворогували вони, і силу втратили, маючи сутички і безладдя. А коли прийшли вороги на отців наших на півдні, то втратили отці наші Сківську землю на побережжі морському і степи; і потяглися тоді на північ, і зустрілися з фрягами (волохами), які надали поміч свою на ворогів.
        І се Сківи-отці повернулись і стрінулися з ворожою силою, і потоптали її. А ті вороги були єгунши, які вперше вступили на Русь і були відбиті.
        То маємо за знак, як повинні і нині творити. І маємо повернути

        17б
                        отчі степові простори й оберігати, як отці наші і праотці, які турбувалися про свої степи; і трави свої
        і квіти оберігали уміло, адже кров свою проливали за усе те.
        Голунь нашу залишили ворогам (стародавнє місто на Ворсклі спалене персами у 514 р. до н.д.). А та Голунь, колом захищена, тяжко дісталася ворогам. Отож наші міста маємо колом ставити, як і отці наші, які хоробро билися за цю землю на кожному кроці і гинули за неї, бо любили її і мали вмерти на ній, але назад не йшли ніколи.
        Відтак пройшли ті дні, коли не мали де притулитися. І мовимо про те, як і отці наші, що боролися, відколи народжені були.
        Се Перун-отець прийшов до нас і повідав нам: «Ото стільки праху на землі, скільки і воїв небесних, і вони будуть у поміч. Раті йдуть од хмар до землі, і дід наш – Дажбо на чолі їх. І коли не переможете усіх тими силами, що ми несемо, то й зовсім не зможете бути».
        І се мовимо молитву до богів наших, аби вони поспішили на допомогу нам і дали можливість нам ворогів здолати. Інакше будемо жалкувати про те, що земля наша змаліла і потоптана
        ногами ворожими, якщо будемо дивитися на них, не йдучи на них і не наступаючи, щоби хоч якось відкинути їх, і якщо не будемо клопотались завчасно про ворогів, і не вбивати їх, коли на нас нападають.
        Про те мовимо вам,

        17в
                      як і Кисек казав людям своїм у ті часи, коли нападали на них. Тож наші праотці тоді розсердилися на ворогів і пішли на них, і потоптали їх.
        Се маємо знак могутності тієї і не можемо до Яви явити себе інакше, себто бути слабкими. Се маємо силу, і є нас багато, і вороги не такі численні, як ми. І ми – русичі, а вороги не є ними. І де пролита кров наша, там є земля наша. І се вороги знають, і се вони силуються, але їх старання марне. Буде так, як було у старі часи отців наших.
        Кажемо ті слова для пам'яті, аби жодне з тих слів не загубилося; і говоримо братам нашим таке: «Се сила Божа буде на вас, і тут переможете ворогів ваших до кінця. А тому, хто захотів би землі вашої, її киньте йому до уст уповні. Хай покладе ту землю до пащі своєї і не промовить більше ані слова. Будете синами своїх Богів, і сила їхня перебуватиме з вами до кінця».
        Не можемо жодного черева нашого наситити хлібом, бо той спалений вогнем ворожим. І корови наші терплять тугу, так як і ми. А якщо наше харалужне (зумовлена плата, поміч) одержимо від півдня швидко, то будемо сильні й вищі ворогів наших.

        18а
        Ось подивіться навколо і побачите божу Птицю на чолі вас. Вона поведе вас до перемоги над ворогами, бо разом з нею її одержимо. А вона красується попереду і манить барвами до себе.
        Так і було в ті часи, коли руси йшли з венедами; але ті захотіли забрати богів своїх до моря і там угніздитися (так звана Балтійська Русь чи Венедська Свередзь). І немало градів і храмів там побудували, бо були багаті. А ті храми прикрашені золотом і сріблом, і багатьом древнім богам віддавали честь десятиною. І те було відомо іншим, котрі дивилися на все те і заздрили, і воювали з венедами.
        Тепер там збіднілі родичі наші покояться, а доти ходили на грабежі і торгували на торжищах задля багатства; та там і залишилися, віддаючи своїх рабів у підданство. І та земля повідає ще про мерзенні роздори і злі вчинки, через що ми відійшли від гір Карпатських до Кия і по дорозі також зустріли ворожість злих народів.
        Се бо співаємо – яко ми руси – про славні дні, і маємо співи ті од отців наших про красне життя в степах і про славу отців наших. Про воєводу на ім'я Бобрець, що повів русів до Голуні, по смерті одержав чин Перуна. І хоробрих героїв тих не забудемо ніколи. А позаяк ми сини отців наших, то маймо любов до пам'яті їхньої і кажемо про них, що вони були силою нашою. А сила та йде од їхніх жнив: чи вініємо, а чи віно тягнемо (чи сіємо, чи жнивуємо).

        18б
        Мовимо про тих, кого шанували ми. А зараз не маємо мольбищ і молимось біля криниць і джерел, де вода жива тече, – і там мольбище є, і вовки хижі туди не заходять.
        І про часи гота Альдоріха згадаємо; той звався жеребець, і не любили його, бо нечесний був і слова не тримав, і красунь наших брав нагло, викрадаючи їх. Те спричинило розбрат між нами і чвари через готів. І те пережили, як і готів.
        А в ті віки правили в родах князі, і був князь Боревлян (Бравлин), який подолав еланів на березі морському (790р.), а після битви пішли ми на пасовища ті, і там розводили і пасли худобу в степах, що були нашими. Та греки сіли там знову і заснували міста, й злостилися на нас.
        О тім часі ми знову пішли на північ і там були двісті літ; і перебуваємо там з того часу до нинішнього. І сьогодні маємо іншого князя Боревляна – правнука по діду своєму. І той сказав: «Ідімо до полудня на греків».
        Греки поміж еланами окреме плем'я, і торгували з нами в степах скотом нашим, бажаючи брати його задарма. І тому мусимо знову відкинути їх до моря і гнати од
        нашого краю, тому що це Руська земля, і руська кров лилась на ту землю, і земля пила кров нашу. На нас надія була, і ми боронили її в усі дні, відколи тримаємо.

        19
        Се видів сон у Наві. І тут огненного блиску змій дивний вийшов з Нави і охопив землю. І потекла кров з неї, а той змій лизав її.
        Аж ось прийшов муж сильний і розтрощив змія надвоє – і стало два змії. І розтрощив ще – і стало чотири. І тоді заволав муж до богів за поміччю. І ті прийшли на конях з неба і того змія вбили.
        Се бо та сила змієва не людська, бо чорна є, і той змій – то вороги, що йдуть з півдня, себто з Боспору. Збиті й відкинуті ратями дідів наших, хочуть греки оточити землю нашу. Але не дамо, бо пожнив'я ті наші, і не попустимо їх ворогові.
        А створіння те, змій, є погибель на нас. Мусимо битися і життя покласти за землю нашу, котра простяглася од нас (з узбережжя моря) до полян і дреговичів. І Руська земля сягає аж до моря й до гір, до степу південного, – усюди руси є. І тільки од Русі маємо допомогу, бо ми Дажбожі внуки.
        Молимо патире Дяіе (Верховне божество), котрий возведе вогонь, який Мати-Слава наша принесла на крилах своїх праотцям нашим. І пісні співаємо біля вогнищ вечірніх; і повідаємо старі перекази слави нашої про святе Семиріччя наше, де гради отців наших мають бути. І з тої землі до землі іншої одійшли. І мали в часи ті державу, і в давнину мали Голунь нашу, і гради, і села, і вогнища, що землю утворювали.
        Тож пам'яттю тією омиймо тіла і душі наші, бо мали уділ русів – Голунь, яка була сильна і на ворогів страх уміла наводити. Се за часів Кисека ходили вівці там, і та земля по днях тих була вкрадена од нас...
        Вони ж (греки) говорять інше, аби нас од стародавностей одвернути. І те бачимо і руку тримаємо на вас, аби знали, що лютий день іде і крові хоче. І ту проллємо на землю свою русу...
        Се Руса-града (Голуні) каміння волають до нас. І маємо йти і дивитись у вічі смерті...
        Іди, сине мій, і умри за нашу землю...

        20
        Дощечка №20 уявляє собою фрагменти окремих речень, в яких не простежується зв'язний текст, тому цей матеріал поданий в кінці. –»

          XІІІ.   Київ, Голунь, Сурож
        21
        Це Хорбер поборов тую силу злую, що нависла, опоясуючи нас. І ми мусили ті уривки історії берегти і храми богам ставити, і обносити стіною з колодин дубових, а за нею почасти й другу стіну, і там зберігати богів наших образи.
        Мали багато храмів у Нову-граді на Волхові-річці, мали в Києграді по Боголіссю (суч. Дорогожичі). І ще мали на Волині дулібській храми, і в Сурожі на синім морі Сурожськім. І це велика втрата для нас, бо храми сурожські побиті ворогами, і боги наші в порох потрощені.
        Мають храми русичі, та не мають сили здобути над ворогами перемогу. І маємо лише уривки, як отой мандрівник, що йде вночі по лісах і урве одяг свій на шматки. Так і русичі мали урви на тілі русів. Але не зважили на те, намагаючись в храмах славити богів, які не приймали жертви нашої.
        Се бо уражені нашими лінощами. І хоч Птиця-Мати славу рече на нас і молить нас про те, щоб отцівську славу зберігали, все ж не мали відваги стати на рать і мечами брати землю нашу, од ворогів одбиваючи.
        Тисячу триста літ зберігаємо святощі наші, аж ось жони наші кажуть, що ми сумирні і втратили розум наш, і самі зараз, наче ягня мале перед ворогами, і не сміємо стати до брані і мечем вразити ворогів наших.
        Се Купайло прийшов до нас і говорив нам, що повинні стати горді й чисті тілами і душами нашими. І впали до ніг його, аби він приходив до нас і нас охороняв, ведучи до раті жорстокої, і щоби там повернули до небес обличчя. І до січі йдучи, хвалили богів наших у брані, як у мирні дні.
        І се той Купайлиць рече нам, що достойні були досі і будемо по славі своїй ушановані, до якої також з отцями причетні.

        22
        І ще хай буде сказано про те, як Квасур одержав від богів тайну настоювання сурини (напою ритуального). А то є спраги гамування, і ту мали до свята радогощі, щоб богам радіти і танцювати, клечання кидаючи до неба і співами славу богам творячи.
        Квасур був мужем сильним і богами напоумлений. А тому Ладо до нього прийшов і сказав залити меди водою й усурити (настояти) їх на сонці, себто суру утворити. А як ті меди бродитимуть, то перетворяться в сурицю, і ту пиймо во славу божу. І то була найвища нагорода, якою муж був коли-небудь відзначений.
        Згадаємо отця Благомира, як той одержав з небес повчання, що створене Квасуром слід називати сурицею; і те в радощі наші... І те повинні мати на всі дні після того, як жнива проведемо, і возрадуємося тому. Але не радіймо, якщо іноді хтось не втримається і скаже щось нерозумне про Чорнобога, а інший на радощах – про Білобога. Тож маємо розділяти друзів і ворогів...
        Кували мечі наші на ствердження сили і мали силу божеську вразити ворогів наших навколо. Тому ж Благомиру, названому майстром, було сказано про слав'ян, аби вони були такими, як боги казали їм. Відтак утвердились роди окремо, як боги спричинили роди, і йшли за родами тими роди також.
        Сварог – Отець, а інші суть сини. І ми мусимо коритися йому також, як корилися родичі кожному отцю роду. А ті роди існували за Кия і князя Кисека...
        По готській війні все порушилося і, руськолань покинувши, одійшли до Києва й оселились на тій землі. Там же, дочекавшись першого приступу варязького, себе боронили од них. І так було се через років тисячу триста по Кию-отцю і – триста років по Карпатському життю (тобто у 560 р.).
        Через тисячу літ Києграда одна частина йде до Голуні і там залишилась, а інша – біля Києграда; і перша є руськолані, а друга – києвська, котра наш південь шанує, з худобою ходячи і отари водячи десять віків по землі нашій.
        Голунь був славний град і мав три сотні городів сильних, а Києград мав менше: на півдні десяток градів, поселень і сіл, але до цього часу їх зовсім небагато лишилось.
        На півдні в степах усілякі роди жито міняють, з греками обмін роблячи на золоті ланцюжки і кола, і намисто, які на шиях своїх носять; вимінювали й за пиво, що пили греки; а також овець своїх міняли там. А перше ті руси на півдні створили град сильний Сурож, який не створити грекам; і греки його розтрощили і русів побити хотіли. І тому йдемо на них і розтрощимо поселення грецькі.
        Елани бо суть вороги русичам і вороги богам нашим. Греки по суті не богів почитають і не людей. Їхні боги із каменя зроблені подобою до мужів. А наші боги суть образи...
        І коли відбивалися від готів, то ті натягали на голови свої роги од волів і корів; і шкури натягали на чересла свої, і думали так налякати руських. А ті знімали сорочки свої й, оголивши чресла, йшли до битви і перемагали. І багатократно йшли оголені до битви і перемагали їх, як і греків.
        Багаті зніжили мечі свої, тому швидко переходили у Наву од Яви, яка чекає жертву свою від землі, аби випити кров її, і життя її умертвити, і лишити її отам.

        23
        Се Новояр іде від старого і сподівається життя кращого русичам, і пішли за ним на південь і там лишалися в степах десять віків.
        Так руси вибирали князів своїх, а ті обиралися од родів своїх і дбали про плем'я, – кожному свій князь. А із князів вибирали князя старшого, і той вів до битви. І так жили на землі нашій. Далі варяги прийшли на нас і розбили князів наших.
        І це греки пішли на землю південну й осіли на ній, не зважаючи на Русь. І тоді руси взяли мечі і напали на них, і відігнали їх од свого берега морського. А ті греки повели раті свої, в залізну броню заковані. І там була січа велика. І каркали ворони над їжею людською, що кинута на полі, і пили очі їхні, пируючи, – пили там очі греків, а очі русів не чіпали. То знак мали, що боги не дали Русі згинути. І там сонце з місяцем стояли за ту землю, і небо стояло за кмить (угіддя), аби та земля не підкорилася руці еланській і лишалася Руською. І там плаче мати за дитиною своєю, що пролила кров за ту землю; і та земля лишилася Руською.
        Новояр був там до сьогодні. І земля та буде нашою, бо мічена кров'ю, пролитою за неї. Отож елани сказали князеві старшому нашому, що не хочуть до землі нашої ходити і рабів брати, але триматимуть берег морський за собою.
        Відтак мали вказівку на день наш, коли праотці померли за кмить; і не взяли вороги землю нашу. Отак і нині маємо вказівку, що ніхто не візьме її.
        А це Германаріх іде з півночі на нас, і маємо боронити землі свої; тож йтимемо проти них, бо готська земля є наша. І ті Білогори (ймовірно Білгород-Дністровський) всіяли кістками своїми і кров'ю своєю полили, і та земля для нас.
        Се бо мовить Птиця-Мати наша про нас і славу рече нам. І брали ми за тим мечі наші і йшли до світа на поле бою; відбивали ворогів північних, і відкидали ворогів південних, і йшли на ворогів східних. А громовиці вели русів, як синів Перуна і внуків Дажбога. І Сварог-отець укаже нам, куди йти...
        Германаріх відійшов з готами до півночі, а елани – до півдня. І отак зібрали землю нашу докупи і не дали посіви чужим, а лише синам своїм. Бо йшли до нашого степу багато родів інших, і не були ми з ними мирні і не чекали допомоги; бо та допомога є у мислі нашій і на кінці меча, а тими мечами січемо ворогів.
        Се мовить Птиця-Мати до нас, аби ми підняли мечі на захист свій і її. А вона б'є крилами о землю і порох підіймає до небес. А це впала на землю і б'ється об неї, ніби страшиться за нас; аж тут голосно скрикнула, наче кречет, і той крик її до серця нам.
        І повинні знати, якщо суру пили: до січі йдемо і там одержимо напій інший, богами скріплений; і той буде нам, як вода жива опісля, в час тризни великої, яка є по всіх померлих за землю свою.
        Сварог-отець дивився на нас із небес своїх чудових, і, дивлячись на раті наші, лічив їх на пальцях і, не маючи їх достатньо на руках, лічив їх на пальцях ніг своїх, і сповістив пращурам нашим, що ми – велика сила і не зможуть подолати нас вороги наші. І ми пішли проти них і гнали їх, доки не поглинула їх земля, і здохли в Марі, і Мор їх узяв (Мара і Мор – сили зла).
        Се промовляли в серці нашім, що не повернемося до вогнищ своїх, доки вороги нишпорять; і не залінуємося тілами своїми, доки вороги беруть землю нашу. І скажемо про це, адже боги наші спровадили ворогів наших, і це богам дякуючи, уцілили, радіючи за синів своїх, що були у війську, бо показали спини свої вороги.
        Се бо ляди свої відкрили і натовкли землю нашу до них, аби втримати її аж до смертного часу і Марі показати, тоді й Мор одступиться од нас і скаже: «Нема тієї сили, яка могла б протистояти витязям руським».
        Отак слава потече до небес, і там боги скажуть: «Хоробрі ви, руси, і маємо місця для вас біля бога битви – Перуна, і Дажбога – отця вашого».

          XІV.   Зі старих часів земля наша
        24а
        Гряде Дажбо з небесними силами на поміч людям своїм, і тому не маємо страху, оскільки зараз, як і раніше, про нас дбає він; і говоримо йому про потреби свої і сподіваємося щоденно на те, що маємо...
        Воронженець (суч. Вороніж) – було місто, біля якого всілися готи, розбивши русів. А той град був малий, і після тієї битви був спалений, а прах і попіл його вітрами був розвіяний на всі сторони. Місто те залишили, але земля та Руська є, і хоча не озирались на неї, але й не забули її. Там бо кров отців наших лилася, і тому ми вправі нагрянути туди, до Воронженця.
        Слава тече по русах, і ті сурми свої візьмуть, щоб проголосити про це і сили зібрати для князів своїх на захист Русі, бо те як руга (повинність), і її повинні дати князям своїм і їхнім слугам-найманцям. А ті мають отримати ругу особливу: хай беруть їжу і питво допоки живі і служать нам. Бо багато з них поклало кістки свої на полі, як і за часів царя антів Меземира (Мезамир, середина VІ ст.).
        Тож ми – анти, маємо честь і славу співаємо богам! Тому й славії названі, що ніколи не просили, а славу проголошували, як молитву творили.
        Омиймо тіла наші і проголосимо славу також.

        24б
        За ту славу пиймо суру питну п'ять разів на день, і вогнища розпалюємо біля дубів; і також снопа возносимо і проголошуємо хвалу йому. Ми Дажбожі внуки і не сміємо нехаяти славу нашу у віках.
        Були ми антами по руськолані, а спрадавна були русами і лишились ними. Це спершу йдеться про Волинь, яка била ворогів, бо хоробра є. І та Волинь є першим родом, будучи їх початком.
        І анти Меземира здобули перемогу над готами і розтрощили їх надвоє. А за ними прийшли єгунши, крові славних жадаючи; і боротьба була люта, бо готи об'єдналися з єгуншами і разом напали на отців наших, але були розбиті і знищені. Аж тут пішли обри (авари) на князя і підступно вбили його (558 р.). Отож синє море одійшло од Русі...
        Боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди; але ніколи не беруть живу птицю, ані рибу. А то варяги й елани богам дають жертву іншу і страшну – людську жертву. І те ми не повинні робити, адже ми Дажбожі внуки, і не маємо йти стопами чужинців.

        24в
        Жертва наша – медова сура на дев'ясилі і шавлії удіяна і на сонці настояна три дні, а потім крізь вовну ціджена. І то буде наша жертва богам правим, які суть наші праотці, бо походимо од Дажбога і стали славні, славлячи богів наших. І ніколи не просили, не молили блага для себе.
        Се боги кажуть нам ходити до Русі і ніколи не з ворогами. Мати-Слава наша співає нам співи про перемогу над ворогами, і тому віримо, бо те слово є од Птиці Вишньої, що в небо злетіла від нас.
        Князів наших вибирали, аби владарювали піклуючись про нас. А як прийде ворог на кордони наші, то через кордон не перейде, бо поверне його сам Перун.
        І те Сніп знає, як ми молитвами славимо і ніколи не просимо іншого, ніколи не вимагаємо життя безтурботного. І це ось узрів отець наш Ор, коли до хмар ходив, узятий до Перунової кузні. А бачив там Ор, як Перун мечі кує на ворогів, приказуючи: «Се стріли і мечі маєте на воїнів чужих і не смійте боятися їх, бо знищу їх до поду, і плоть їхня до перста буде втоптана в землю і з багном змішана. І будуть вони, як поросята, багнюкою перемазані, і сморід свій понесуть слідами своїми, і всюди буде сказано про них, як про смердючих поросят і свиней».
        Так говорив Перун і мечі кував, Орію кажучи, і те Ор повідав отцям нашим. І такою була боротьба наша звитяжна за життя багато віків назад; і зараз віримо – так і було.

        24г
        Йдучи од тиверців до синього моря й Сурожа, до вас кажу, як ви відаєте самі, про землю нашу зі старих часів – спільноти антівської, яка через кров, щедро пролиту на ній, русою зветься, бо кров лили, тамуючи спрагу її до кінця. І буде та земля наших славних племен і родів.
        Се бо славимо богів, ніколи не просячи, бо славимося силою їх. І так величаємо пращура нашого Сварога, який був, є і перебуватиме завжди з нами з віку у вік до кінця.

        25
        А це про покарання.
        Був град малий на берегах морських Руських, і там був князь, який згаданих еланів бив; зібрав рать і кінноту, пішов на еланів і переміг їх. А елани плакали в тузі своїй і просилися данину платити. І та данина була з овець, хорязі й вина. Бо елани знали, що руси п'ють багато, і якщо тоді напасти на них, то можна подолати їх.
        Але прийшли волхви – Ухоріз і брат його Ословен – і сказали русам: «Не творіться на дар той». Та руси не слухали й упилися. І того ж дня елани напали на них і розтрощили їх. І погибель ту побачивши, руси відійшли в степи, і там, як сказано, зібралися з силами й повернули на еланів і побили їх. Це боги надихнули русів і руки їхні зміцнили; і ті здобули перемогу. А б'ючи ворогів своїх, промовляли: «Як овець, розтрощимо їх і будемо самі тими краями володіти, бо вони гарні є. І ті не віддамо».
        Се Триглава молимо усі, бо Триглав наш збирає нас, і швидко скачемо на конях, ворогам поразку творячи. І бачимо, як боги оволодівають ними, і як мруть вони, убиті богами. А ми за ними йшли і бачили мертві тіла численні, бо велика рать Перунова на них верглась і розтрощила їх...
        І Сварожці ошую тих течуть, і Дажбо несе перемогу нашу в руках своїх роду славному, що славу отців тримають і здатні донині на полі бою перемагати ворогів.
        І Желя жаліється над ворогами (Карна, Желя, Горинь – богині скорботи), і Горинь горює по смерті їхній, що од рук божих вергнуться, і Карна плачеться о мертвих тих, що стали на тропу божеську і померли. А ті поля наповнені суто мертвими кістками і головами усіченими, що валяються на траві. Сморід іде од полів тих, і ворони летять до них видовбувати очі мертвим і їсти багатьох знищених.
        Сварог наш мовив Ору: «Як мої творіння створив вас од перст моїх. І буде сказано, що ви – сини Творця, і поводьтесь як сини Творця. І будете як діти мої, і Дажбо буде Отець ваш. Його мусите слухатись, і він скаже вам, що і коли маєте діяти; і як мовить, так і творіть. І народом великої звитяги втримаєтеся по світу і потопчете роди інші, стягнувши сили із каменя чудотворного, без коней їдучи і всяке диво діючи без кудесників, бо всякий постане як чарівник».
        І ругу творили, клятви чинячи на кметі, і кметь підкорили тими словами численними; і тими словами одурманюєте ви, приневолюєте рабів в обмін на золото. І той обмін пропонували ви ворогам, які хотіли того.
        І те боги вам мовлять і дали Орієві завіти:
        «Любіть світ зелений і життєдайний!
        Любіть друзів своїх і будьте мирними між родами!»
        А по тій добі були сімдесят князів наших, як Мезислав і Боруслав, Комонебранич і Горислав, що були вибрані на вічі й одлучені на вічі, коли люди не хотіли їх. Се бо ті князі великі трудилися.
        А ще Кисек був – великий і мудрий, а коли помер, по ньому були інші. Кожний зробив якесь благо для Русі; і пам'ять наша те вдержить, бо мусимо їх славити всякої тризни Тривіди (поминання) і зберігати пам'ять про них у синів наших. І ніхто не сміє про те забути, бо проклятий буде богами нашими і людьми. І люди ім'я його проклянуть на віки.

          XV.   Умиємо душі свої
        26
        І се був у ті часи Оседень, огнищанин; і той благочестивий був, і боги давали йому овець багато і худоби на пасовищах у степах. І перебували вони в травостоях великих, і боги давали йому приплоди худоби і примножували її.
        Аж ось постав перед його очима мандрівник і сказав йому: «Нехай підуть сини твої до краю чудового, що є на заході сонця і де сонце спить на своєму одрі.
        І се вершник скаче до нього і каже: «Сонце гряде і сходить до лук своїх синіх, тож мусять вони рушати од повозу свого, дивлячись од сходу». І, сказавши це, поскакав той до іншого краю. А ввечері скаче поблизу їх інший вершник і каже: «Сонце зайшло за гори свої і візок свій золотий залишило; і той вороги хотіли вкрасти». І той останній вершник скаче до іншого краю. Аж ось зоря вечірня йде і веде зги (сутінки) свої й одягом Дажбовим трясе, і зги течуть до краю небесного.
        І сказано, що тоді два сини Оседені пішли до заходу сонця і побачили там дивини багато і трави злачні; і повернулись до батька й розповіли, яко красен той край. І численні племена і роди висловили бажання стати на ту тропу і піти услід за Оседнем.
        І тут Орео-отець наказав синам своїм очолити всі роди (Орео – не легендарний Орій, бо відсутність імен синів свідчить про неоднозначність вказаної особи). Але ті роди не схотіли, поділившись на тих і інших. Отож одні князі повели людей своїх на полудень, а Орео повів до краю морського. А там була засуха велика і піску багато. І дійшли до Гори і там осіли на піввіку, а як створили кінне військо велике, пішли в чужі землі. І там ворожі воїни ставали на тропі їхній, примушували битися і були розтрощені. Так ішли далі і бачили землі теплі і не вподобали їх, бо багато чужих племен там осіли. Йшли далі, і се боги вели їх, як людей своїх. І прийшли до Гори великої і билися там з ворогами; і йшли далі.
        Отак багато разів мусимо згадати про те і тягнемо за своїх.
        Як і отці наші, маємо очиститися молебнем омовіння і, омившись, мольби творити за чисті душі свої і тіла, як Сварог вставив ті омивання й купалища, на те вказавши; і не сміємо те занепасти.
        Тож омиємо тіла й умиємо душі свої в чистих водах живих і підемо трудитися всяк день, мольби творячи і суру п'ючи, як і раніше робили. І суру пиймо п'ять разів на день і хвалімо богів наших за радощі усі, як осуриться молоко на пиття наше; і корму достатньо для корів наших. І тим живемо, і трави злачні уварюємо до молока; і так приймаємо кожен частину свою, і тішимося тим.
        Тож кажу про те, сину мій, що час не страчено, бо він є вічний перед нами. А там побачимо пращурів своїх і матерів, які порядкують на небі й отари свої пасуть, і жнива свої жнуть і життя мають, як і наше. Там немає ні єгуншів, ні еланів, оскільки Права княжить над ними. І та Права і є істина, як Наві скинута чи Яві дана, і перебуватиме віки вічні біля Світовида.
        І той Світовид-Зоребог іде краєм своїм і говорить до пращурів наших, які живуть на землі і страждають, не знаючи як їм бути, якщо мають багато зла. А там зла немає, і трави зелені зустрічають їх і шепочуть шелестом своїм про волю божу і щастя людей тих. І маємо споглядати степи райські на небі синьому; і та синь іде од бога Сварога.
        І Велес іде правити отарами їхніми, що йдуть на злаки і води живі. І ніхто не поневолений у краї тому, і рабів там немає, і жертви іншої, як хліби, немає. Тож виноград і мед, і зерно дають до молитов тих. Так проголошуємо славу богам, які суть отці наші, і ми сини їхні; і повинні бути в чистоті тілесній, як і душі наші, які ніколи не вмирають і не завмирають під час смерті тілес наших. Бо загиблому на полі бою Перуниця дає воду живу попити, і той, попивши її, йде до неба на коні білому. І там Перун-отець їх зустрічає і веде до благ своїх і до чертогів, де пробудуть вони якийсь час і дістануть тіло нове. І так жити мають і радіти прісно і до віку віків, за нас молитву творячи.

          ХVІ.   Всім належить захищатись
        27
        Дощечка 27 уявляє собою фрагменти окремих речень, тому цей матеріал подано в кінці викладу. –»

Наступний текст, який подано нижче, має у Ю. Миролюбова подвійну нумерацію - 8(27). Справді, існує певний зв'язок між д. 27 і д. 8(27): текст д.27 обривається словами «іако ста глут...», – а текст д.8(27) починається зі слів «яко ста глутве а тедо бяхом сірі а ньіще...»

        8 (27)
        Як стали голотою, то були сірі й убогі, і якби прийшли вороги, то випустили б нам нутро.
        А це Аскольд-3 (згідно д.29) і Ерек по Дніпру ходили і людей наших зазивали до борні. Але мали чвари між собою, тому й не могли йти до них. Ото хай буде наукою, щоб зрозуміли нашу помилку, бо іншу стать маємо віддавна.
        Цей Аскольд-3 узяв воїнів своїх, посадив на лодії (човни) і пішов грабувати інших, так ніби йшов на греків – нищити міста їхні і принести жертву богам в землі їхній. Але то все була неправда, бо Аскольд не русич, а варяг, і мав іншу мету – він сірому руську попирав. Отож злі діяння погубили ім'я його.
        Ерек також не русич. Він, наче лис, іде хитрувати до степу, і б'є купців, котрі йому довіряться.
        На старе кладовище ходили і там помислили, де дихають пращури наші під травою зеленою; і там узнали, якими бути і за що йти. І тут наші родичі почали були ділитися, кому старшим бути, – хто походить від отців і праотців Маріченських: який русич од них походить, а який – простець (ймовірно не «Маріченських», а Іларіевських, бо Ілар згаданий як вчитель русів).
        І та велика сварка здолала русів і привела до розладу й розділення. Тож бо греки від своєї землі прогнали їх, оскільки не мали сили, вишикувати воїнів до кругу і до крил (бойовий вишкіл воїнів під час битви). Усякий поглядав на сусіду свого і од цього віри не мав, котра веде мужів до битви. А прийшовши назад, починали сваритися про невдалий похід, хто був кращий, а хто гірший.
        Давно були інші оповіді про витязів, і тоді чули про походи від отців своїх...
        Отак русколань занепала од готського та єгунського звірства. А тоді Кийська Русь (Києвська Троянь ІV-VІІ століть) утворилась. І відтоді готи устрашилися і пішли геть до Свередзя.
        Як відомо, Свередзі є дві: одна – венедська, а друга – готська. І тут готи прибули до неї і поселилися там, а венеди ослабли з того часу.
        Окремо жмудь була коло венедів і та була литовська.

        28
        Се болить нам те, що не могли повернутися назад і повернути міста наші, щоб тяготи свої присікти. І сказав князь Боревлян: «Подайте допомогу град градові і тримайте воїнів своїх, щоб зберігали вони силу Русі, як єдину грозу ворогам; і так має бути».
        Нам жмудь розповіла про готів, які з Детеріхом пішли на північ і там, у жмудів, повернули на південь і пішли на римлян, і там періщили легіони їхні, і брали данину велику од них. А це вторглися до землі нашої, і Детеріх убитий був украми. Готи противні богам, і ті спололи їх…
        Нині міста наші стали сірі, а старійшини не вибирали старшого між себе, аби ними правили, а самі йшли до інших. І варто розповісти про те і потручати на несподівані тяготи, бо страждали через це і сльози лили за ними.
        Б'є крилами Мати наша Слава і говорить нам про тяжкі часи засухи і мору худоби. І знаємо за переказами праотців, що кельти допомогли їм. І вони пішли до кельтів, і так були сто років при їхній допомозі. Те ж знаємо і про ільмів, тобто ільмерців; ми ж родичі, і сей рід до серця отцям припав і захищав нас од ворогів.
        Се бо послабли нині і молили богів про заступництво наше; і те було. Це богиня Ясна (жінка Ясуна) дбає про нас і повела отців наших крізь гори і степи мимо готів. І се з Дону пили; мали ту ріку як нашу, бо пролили кров свою на ту землю. І та є Руська земля і буде Руська. А ми, як русичі, маємо турботу божеську про нас і творимо труд наш на прожиття.
        І се жмудь каже нам, що прийде до нас і підтримає нас проти ворогів наших, адже коритися не повинні нікому.
        То було сказано вам, і то я казав, що допомагало русичам у боротьбі проти ворогів моїх і ваших. І в цей тяжкий час наш не будемо берегти себе, а підемо вмирати за рід наш.
        І се огидний Яма (бог смерті) пожирає убитих; і ворони виїдають очі їхні, і трава росте крізь їхні щелепи. І те бачити не могли, бо билися до перемоги за землю нашу, аби не бути в неволі біля рала чужого, наче коні, тягнучи на оранці їхній, і жнива їхні жати; щоб їли хліб наш, а ми їли землю. І того не можемо допустити до мислі нашої, бо шиї наші не повинні схилятися до землі.
        І се боги наші долають ворогів наших і ламають хребти їхні, щоб не посягали на святині наші і не тягли жінок і дітей наших на торги, і там залишали еланам і грекам за прикраси срібні й золоті.
        Се ворогам казали: зникніть, яко тьма по сонцю. І се Перун найде на вас і розтрощить вас, як овець, і тремтітимете, убоявшись небесних воїнів.
        І се було знамення, що біля Дніпра зацвіла лоза взимку. Це Купайло указує для нас знамення на перемогу над ворогами; і те маємо творити. Се Мара і Мор (сили зла) ідуть на ворогів наших, і візьмуть їх і кинуть їх під наші мечі. І сила меча розмежує їх. Ся межа розділить нас, і межа та повна крові; і ту переступити належить не їм, а нам.
        Це Боревлян сказав, що повинні йти на них; і те знамення нам сказало, що повинні перемогти, як свого часу це зуміли венеди. А венеди осіли на землі, де сяюче сонце спить вночі на золотім ложі. І там їхня земля. Це Сварог отцям казав про них, що то також брати наші. І старотці казали про них, що приходять до нас у час зимовий і підтримують нас.
        І сила божеська прийде до нас, і та втримає нас до кінця.
        А венеди вже не ті, бо до них ходили допомоги молити, і не одержали, бо всякий люд має сам захищатися.

        29
        Отож не сподівались уже на венедів ніколи...
        Хай іде слово наше о правді, і так матимемо правду. І це мовимо од старих словес, що йдуть од отців наших, які були сильні. Тож маємо повернутися і потрапити до борозни отцівської.
        Се бо Аскольд-3 іде з варягами своїми до нас. І сей Аскольд – то ворог наш. Ще й мовить нам, що йде для захисту нашого, і бреше, бо такий же ворог сьогодні, як і грек. І цей Аскольд-3 є варяг озброєний, щоб охороняти еланських купців під проводом Діра, що ходили до Дніпра-ріки. Перший Аскольд приходив до нас із Кнудієм (ІV ст.) через двісті років після Алдоріха і хотів правити нами. А Дір еланський, кажуть, присмирив наших, задобривши подарунками, і був на престолі києвському раніше його. Але Аскольд убив Діра, і тепер він один на місце те престольне; але він також ворог наш, і не хочемо його, як ворога.
        Старі перекази повідують нам, що приходив на Русь інший Аскольд і що було три Аскольди-варяги. І ті варяги приносили свої жертви, не схожі на наші, як не схожі і їхні князі, бо то зовсім не князі, а воїни прості, що силою захоплювали владу, як сей варяг Ерек, що прийшов.
        А згадаймо, як римські орли зазнали поразки від дідів наших у гирлі Дунаю. Тоді Траян напав на дулібів (101-102 роки), а діди наші пішли на легіони і розтрощили їх. І то було за триста літ до нашого часу (написання), і те маємо тримати в пам'яті. І се не піддамося Ереку, як не піддавалися й раніше іншим.
        Маємо князів своїх і ругу їм даємо і даватимемо до кінця. Ні римляни, ні елани не мали влади над нами; і так пробудемо. І се дуліби кажуть про нас, що ми брати з ними. І те істинна правда, бо походять вони з того ж кореня, що й ми.
        І згадаємо, як Траян був дідами нашими розтрощений, і легіони римлян в полон брали до полів наших, де вони трудилися на нас десять літ і одпущені були од нас. А це римляни кажуть, що ми ніхто; і греки переказують поусюди, що ми ніхто, але вони мають свої інтереси, й обоє зазіхають на наші землі. А ця земля взята мечем і кров'ю; отака ця земля є.
        А той Траян був за п'ятсот літ до готів, але й нині мовимо, що війна наша не скінчиться до кінця життя нашого, і потрібно битися за життя наше мечами.
        Се мовить вам Хоругин, син од отця Хориги, – ваш прохач перед богами, оскільки боги дають вам силу і владу на землю вашу, оточену ворогами; і з божою поміччю воюємо.
        На річці Воронженець (суч. р. Вороніж) був град, і там отці наші розтрощили готів. Так ми розтрощимо й інших ворогів і повернемо свою гідність і мовимо, що буде інший час для нас. А там перед нами йшла Мати-Слава, що вогонь дала пращурам нашим, котрі радіють на небі за нас і молять патере Діяіе за нас. І отець Ор дивиться з небес на свій люд; і не можемо повернути спини свої до ворогів.
        Се був Дір у час оний, і він був грек, і зник. А це прийшли на нас варяги – Аскольд-3 і Ерек. І молимо богів позбавити русів од зла варязького.

          XVІІ.   Маємо їсти хліб свій
        30
        Нас оберігає патире Діяіе (Верховне божество, батько Дия), який окремо стоїть перед Матір'ю, поряд неї. А було те до наповнення джерел, коли Мати наша, піднявши руки до безодні небесної, викликала дощ, який усе наситив. І тому маємо життя наше і жнива порядкуємо у славу її.
        Се перед нами земля наша і ту бережемо, як і отці наші. І се повінчаємо Небо і Землю, і справимо весілля їм, де Творець є Небо і поряд нього – жона його. І святкуємо це дійство, як чоловіче й жіноче, бо ми діти обох.
        І мовимо так: «Будьте здоровими і щасливими, і майте дітей багато, і собою пишайтеся, і доглядайте приплід свій численний, народжений од мужа вищого, патире Діяіе». І хай турботою їхнєю будуть поповнюватись плоди, і овочі, і зерно; і радіємо тому, і гараздуємо в тому; і щоби так було до останього дня.
        Ми як вірники їхні молимо про блага й добро, щоби життя наше було оцінене за потребою; і пожертва наша для цього. І хай буде у владності їхній вергнути та могти воду давати, коли в тому буде потреба наша. І молимо про те.
        Се бо Індру маємо, який є інший Перун-отець, що вергне ворогів на спину і одриває голови їхні і кидає до неба, і у море, і в пущі. І вже засуха поспішає до краю чужого, і там є до часу, аж поки патире Діяіє не одведе.
        Маємо вночі починати співи і, припавши до землі, тішитися тим і молитися богам у жалю й горюванні. І тоді постають боги на межі: попереду Сварог, і той одняв руки од бороди і повелів дощу текти до тих молящихся. І перст його все усохле наситити може по волі божій, і злаки можуть вирости й затвердіти, зігріті сонцем. Бо сонце живить їх і повнить силою зелене шкарлупиння злаків.
        І поле оживало і зілля приносило, і віна зростали, і збирали їх до житниць наших. А як віна покладемо до житниць, то скажемо, що звергнуте отцем нашим з небес упало до нас і зростило віна і злаки. І маємо воістину їсти хліб свій...
        А се гадали на деревині – брали колоду, очищену від гілок, і казали: « Як удіє?» А потім палили вогонь сильний, щоби був до небес, і вергли до нього колоду ту, і там вогонь її терзав і ділив надвоє і натроє. А то є знак од богів – чи люба та жертва їм і чи хочуть її.
        Якщо ж трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати богів, поділити їх в небі, то вигнаний буде з роду. Адже не мали богів, лише Вишень або Сварог, а іні суть множество, бо Бог єдин і множествен. І хай не розділяє ніхто того множества і не говорить, що мали богів многих.
        Се бо світло Іру йде до нас, і будьмо гідні того.

          XVІІІ.   Славимо Богів
        31
        Вшануємо тебе, Боже, яко нам смертним дієш суру (ритуальний напій) пити, і на ворогів грядеш, і б'єш їх мечем своїм мовленим згори, і світлом сліпиш очі їхні.
        А як ніч на нас натікає і сяйво нищить, тоді Перуну мовимо, щоби збавив нас ворожих грабунків, наславши у день пограбування страхітливі й нищівні громи на них. Хай бо істинна сила твоя наші поля оплодотворить, а грім і дощ поллються на них. І тому ми благі, яко йдемо по волі твоїй.
        Як ранкову славу тобі мовити маємо, то й мовимо, що ти благий і податель благ наших, що нам течуть з неба. Ти нас триматимеш в усі дні, і будемо вірні тобі до кінця слави твоєї, отче наш і поводир. І хай будеш так в усі дні. Жертву тобі правимо – вівсяне борошно, і оспівуємо славу і велич твою...
        Славимо Дажбога, і буде він по крові й тілу заступником нашим од Коляди до Коляди, і хай плодить на полях і дає трави для худоби, і дає нам в загонах скоту умножитися, і дає зерна житнього багато, аби мед віщий заколотити і варити.
        Бога світла славимо, Сонця-Суронжа, аби минула зима і повернуло на літо; йому ж бо співаємо славу, як отці в полях.
        Славимо вогнебога Симаргла, який гризе дерево і солому і вогнекуделицю розвіває уранці, вдень і ввечері. А тому вдячні за створені їжу й питво, і частку якого зберігаємо в попелі. А тоді роздмухуємо, щоб горіло, прийшовши в домівки свої і додавши сушняку.
Наступний текст до д.34 узято з рукопису Ю. Миролюбова
        Хай святиться ім'я його – Індра, бо то є наш Бог серед богів, і Веди знаємо, в яких оспівано його. Маємо отари худоби, яку бережемо од зла, і примножуються ті отари, що були ним збережені, як і ми.
        Дітьми прийшли до землі оріїв з краю іншого, сподіваючись прийти до раю травного, для худоби зілля солодкого. І там веселощі великі нас охопили. І там наказав отець – Глас Оріїв – трьом синам своїм поділитися на три роди і йти на південь і на захід сонця. А то були Кий, Щек і Хорив. І так зробили: пішли три роди, і сіли всі на землю свою.
        А Кий, як розповідають, поставив град, і тому ім'я дано Київ. Там прожили зиму і пішли по весні знов на південь і там худобу пасли до першого літа...
        Земля наша простяглася од сонця до сонця Сварожія. І великі там луки Хорса (бога полуденного сонця), де водимо худобу, яка плодиться волею Дажбога; його ж славимо...
        Якщо хтось знає це і не воздасть хвалу богам, триклятий буде.
        Слава Варуні (ведійське божество вод і світобудови), богу нашому, який бо нас охороняє і здоров'я дає, і блага земні подає тому, хто палить вогонь віщий в граді Нові на Волхові, і на Горі (Карпатській) в лісах, і в дібровах божих не ламає дуби, бо там перебувають боги наші.
        Се Дажбо дає тому, хто просить, і за те хвалимо його.

          ХІХ.   Греки, єгунши, обри
        32
        І се була розбита руськолань готами Германаріха. А той узяв собі жінку з роду нашого і вбив її. А як отці наші пішли на нього, то Германаріх розбив їх, і вбив царя русичів – Божа (Буса), і сімдесят інших вельмож крижував (розіп'яв).
        І тут смута велика була по усій Русі. І повстав молодий Велемир, і зібрав Русь, і повів на них, й ущент розбив готів; і не було жалю ні до кого. Пішли вони на північ і там зимували, оплакуючи своїх. І раділи ми, і дід наш Дажбо веселився з тої перемоги, бо здобули отці наші багато коней швидких і добра багато. А звільнена від готів земля знову стала руською і до кінця такою буде.
        Тут греки-митриди сказали русам, що ті можуть селитися біля них, а коли згодилися, тоді греки залучили русів до битви, потім вдруге і так без кінця. І там руси стратилися цілком, бо багато воїнів загинуло. Тож пішли руси геть од греків і сіли на Дону і Донці, а пізніше пішли до Дніпра і Дунаю, і там мирно жили. А згодом вражі обри (авари) нападали на нас. І якби не одбилися од обрів, то бути б нам рабами і до кінця життя нашого працювати на них.
        Тож ідемо боронити Русь і визволяти її, а хоч би й самі згинемо. Се старі родичі казали, що приймали клятву на вірність і тримали її аж до смерті: самі малися померти, а Русь визволити. Розказували, що якщо хтось не хотів іти до бою, а йшов до дому свого, то його ловили і віддавали грекам, щоб там працював, як віл. Тож кара його буде тяжка: рід викине його і в жалю не оплаче, і ім'я його забуде. Лише витязі прославлятися будуть від роду до роду нашого, і в тому нам Матір-слава посприяє.
        На жаль, ми руськолунь не берегли, аж тут раптом побачили перед собою єгуншів. Ті, як вовки, ходили вночі, отроків крадучи. І з ними ми билися і розтрощили їх, хоча й зазнали багато зла. А після єгуншів найшла на нас велика біда, себто обри (авари), ніби пісок морський; і віддали в неволю Русь цілу, і там обри лишились.
        Хоча й билися, та не було ладу в русів, і обри силою здобули перемогу над нами. І се отець Діес примучений був обрами; бо мусив дати своїх воїнів у похід на греків. І хоча знали це, та не було іншого виходу; і так віче вирішило вслід за отцями. І пішли наші воїни до Дунаю і далі, і звідти вже не повернулись.
        А в той час волиняни заговорили про єдність нашу; і рід з родом узгодився, і мали силу велику в єдності. І в зручний час отці пішли на обрів і розтрощили вщент.
        Так і днесь маємо стояти до смерті і битися за землю до кінця. Бо вже греки йдуть на нас і силою гримлять. Але Перун нам отець, і з його поміччю тих греків розтрощимо. Бачили ми – ворон летить, і там буде смерть; а летить той ворон до греків; і те буде.

        33
        У той давній час багато родів зібрали отці. А ті роди мали старших і віча, а також князів, яких обирали усім колом од Коляди до Коляди. І рід усякий правився чаклуном, що творив жертви. І всякий рід мав старого кудесника, який усім радощі діяв.
        І се першого маємо Дажбо; його й ушануємо і головним наречемо. Хай він стане праворуч нас і буде початком. І як він став, то й радіємо тому; з освяченої чаші пиймо суру – вона ж бо прийшла од нього. Се він силою нас укріпить і мудрістю огорне, і явить інші думки, коли йтимемо на ворогів наших і розіб'ємо їх.
        А ся треба наша по Седеню, отцю нашому, що був на Понтійському березі і у Росії-граді (суч. Ростов). Але руси пішли од Білої Вежі і од Росії на Дніпровські землі. І там Кий заснував град Київ. І поселились поляни, деревляни, кривичі, ляхове на кущу руському. І всі стали русичами.
Кінець тексту, узятого з рукопису Ю. Миролюбова

        34
        Се князю Кию на ум спаде йти на болгар і пожене він їх на північ аж до Воронженця і десь там залишить. А свої воїни, поляни, повернулись, бо в них був голод.
        А перебуваючи там, Голунь – град руський – як обітницю свою одділили стінами од іншої землі, та й увесь той край в лісах русичі населили. А Лебедян (син Кия) сидів бідний у граді Києві, вражений у розумі і правити не міг; але торжищами еланським і арабським правити намагався, бо мав чин.
        А Кий одвів полки свої од ворогів, і поки болгари не принесли данину од своєї землі, брав данину од родів. І слава ходила повсюди. А там почали з готами воювати, і сила людська погнала тих опріч. І так ся земля наша простяглась од краю до краю, як Руськолань об'єдналась. І данину богам відвойовували у ворогів і тримали в себе.
        А Голунь град був великий і багатий, але вороги прийшли до нас і зруйнували його (514 року перси під проводом Дарія-І зруйнували Голунь). І мусили боронити нашу фортецю й утримати в Русі, бо до неї входили й землі, що обаполи Ра-ріки (Волги). То була наша земля, – отців наших, і зберігали її. Там перебували і до землі тієї кров свою влили, яка була од нас і воєвод наших з рани серця. І та кров, що стекла на землю, то руська кров, як і земля, яку маємо з того.
        Побачили знак у дні наші, і повинні йти до степу, щоби не втратити цю землю нашу, що буде повіки руською. І готує нам Перун стріли свої, аби силу його на ворогів мали і ворога одбивали. Так пройшов цілий вік, а та пря не стихала, і боротьба тривала, і пізнали на ній силу свою. І пішли до Голуні і до Сурожської землі біля отцівського моря дулібського; і зліва були готи, а прямо на півдні – елани, з якими торги вели, підтримуючи життя своє. Об'єднали ми сили свої докупи, облишивши розбрат, за те й проголошуємо гучну славу богам і, удіявши суру, пиймо її во славу божу.
        Як надбали добра, то поділили степ між родами своїми і завели отари великі – овець і корів, котрі давали нам сили жити серед трав; і ті отари водили, зберігаючи вподовж двох віків. Нині маємо студену зиму і не маємо сіна достатньо, і йдемо на південь на зеленицю і на покорм злачний біля еланів. А ті відігнали нас силою до землі студеної; і були при загибелі через ворожість еланську. Вони принесли нам багато зла і не хотіли допомогти нам; тож сказали, що помстимося за ті діяння й відплатимо їм у час їхній.
        Се бо отці наші наказали – оволодіти землею тією і гнати греків до моря. І стали грудьми проти них, і вразили перші, і вчинили битву велику, аж доки греки миру запросили; на тому й закінчили війну нашу.
        Отак дістали зеленицю на зиму, і годували худобу нашу, і проголошували славу богам.

        35а
        Се міжусобиця наша була причиною того, про що й маємо сказати слова викривальні. А все сказане воістину благе для родів наших, і не брешемо про них, а правду мовимо.
        Про першого пана нашого повідаємо і про князя вибраного. Іменувався той Кисек; і він повів родичів по степу з худобою своєю на південь, туди, де сяюче сонце перебуває.
        І прийшов до них отець Орій і мовив: «Обоє маємо дітей, і мужів, і жінок, і старців, тож маємо боронити їх од ворогів. Об'єднаємося в одне плем'я наше, і дамо вівці свої і худобу до нього і будемо разом. Боги сприяють нам, і матимемо доблесті в єдності на віки вічні».
        А коли об'єднались, почали говорити: «Хиба також спільна»; та й інше говорили. Отож отець Орій одвів отари свої і людей своїх од Кисека, повів їх подалі і сказав там: «Закладаймо град». І той град був Голунь – у голому степу і лісі. А Кисек пішов геть і повів люд свій до іншого місця, щоб не змішувати їх з людьми отця Ора.
        Се той Ор є старший; і так поставив на землі той град і оселі. А Кисек одійшов з людьми й утворив землю іншу і там осів. І так од цілого одійшли ті обоє, і так трималися наче чужі одне одному. Усі пожитки і ратні сили мав кожен окремо від іншого. І був той Кисек славен, і люди отця Ора славні, бо розросталася слава їхня; і у степу назнали їх, як стріли і мечі знають.

        35б
        А се прийшли язиги (іранське плем'я, захопило руські землі між Дунаєм і Тисою) до краю Кисека і почали худобу забирати. Тоді Кисек напав на них і спочатку відігнав, а далі і його самого відігнали, і люди його стали покормом для граків, бо чимало людей було вбито мечами.
        І мовив отець Орій, що мертві вчорнені граками, і ті кричать од радощів, що їжу одержали. Від того сповнилося прикрістю серце Орієве, і сказав родичам: «Підтримайте Кисека і люд його». І ті осідлали коней і налетіли на ясів, і гнали їх, доки не розтрощили зовсім. І те маємо знати: доки сили наші вкупі, ніхто не зможе подолати нас.
        Ті бо усі степи ні від кого не відібрані, бо Руські є; і ми стягли собі славу, ворогами визнану, які поглядають на нас і, бачачи життя наше, спокусити хочуть сріблом мережаним і гончарськими горшками, з яких їли сини їхні. Але життя наше в степах є до кінця нашим, тож потребуємо лише свого, і не повинні нам чужинці говорити про інше життя.
        Се бо слова наші істинні, а їхні брехливі, бо оману речуть, її й мають.

        36а
        Переказано од старих часів, що мусимо в спілці творити державу велику, відродити маємо Руськолунь нашу з Голунню і трьома сотнями городів і сіл; там вогнищ дубових дим і Перун наш, і наша земля.
        Се Мати-Птиця співає про ті дні, й чекаємо на часи, коли кола Сварожі крутитимуться до нас, і часи ті заново до нас прийдуть. А ще мовили Мати-наша, що будемо боронити землю нашу ліпше венедів, які пішли на захід сонця і там перед ворогами землю упорядковують і хибну віру ймуть, накинуту на них.
        Боревлян мовить, як муж сильний, що той люд венедський має віру до слів чужих. А ми не дурні, не безумці, і вірити не мусимо, доки не побачимо, що венеди повернуться до земель наших і до степів древніх, шукаючи порятунку, як у дні виходу од П'ятиріччя і Семиріччя (узбережжя Азовського моря), коли на сході відійшли од нас.
        І Свята Птиця казала, що вогненний смерч понісся на нас, і спопелитися мусило все від того горіння, а боги те полум'я дощем заливали.
        Се бо та земля була розверзена і коні поглинені, бо присвятили сини тих коней в жертву богам, щоби боги давали їм від степів по сівбі їхній.
        Се маємо жалкувати за часами антів, бо ті анти завоювали мечем багато для збереження дому нашого, бо домівку ніхто в чужині не будує.
        Се бо Орій-отець іде перед нами, і Кий іде з русами, і Щек веде плем'я своє, а Хорив – хорватів своїх. І Зоребог-Світовид радіє з того, які-то ми внуки божі.

        36б
        Одійшли Хорев і Щек од інших і переселилися до Карпатських гір, і там заснували міста і торгували з племенами іншими, і багатства мали великі. Але вороги напали на них і тому відійшли до Києграда і до Голуні, і там оселилися, вогні свої палячи до небес і жертви приносячи в подяку богам; і ті жертви за нас.
        І се Кий помер, будучи нашим володарем тридцять літ. І по ньому був син Лебедян, який звався Славер, і той був двадцять літ. А по ньому був Верен з Великограддя також двадцять літ; і потім Сережень – десять, і він останній. Здобували вони перемоги над ворогами. А се тьму лиха принесла осінь – нагрянули на нас інші вороги: готи наїхали до степів наших, зло творячи.
        Доблесні часи мали праотці наші, воюючи за життя своє. Се ми слав'яни, бо славимо богів, і ми внуки богів наших – Сварога й Дажбога.
        Потерпали від злих наїздів, силу маючи велику, і вели тривалу боротьбу проти нападів борзих готів протягом десяти літ. А тут ільмерці підтримали нас, і так здобули перемогу над ворогами.
        Се тоді мали десять князів, і ті великі були, досвідчені в боях і воїни хоробрі. А як лізли на нас вороги час від часу і зло творили, не було в нас іншої зброї, як мечі на ворогів; а ті Майстром створені на самому небі.

          ХХ.   З минулого
        37а
        Се б'є крилами Мати-Птиця, бо готи Германаріха йдуть на нас і роги на чоло натягають, щоб налякати нас. І тече туга велика в краю нашім, бо степи наповнились димом до неба, і Желя плаче за нами, і Мати-наша кличе до Вишнього, що дав їй вогонь до вогнищ наших; і той прибув з допомогою, і міць свою кинув на ворогів.
        І се Германаріх відступив; готи всілися на Калицю Малу, і рушили до берегів морських, і захопили землі до Дону. А по тому Дону є Калка Велика, що є межею між нами й іншими племенами (Калиця і Калка – маються на увазі сучасні річки Кальміус і Міус). І там готи билися чотири сотні літ зі своїми ворогами. І тому зайняли ми землю нашу і порядкуємо на ній спокійно, і з еланами торгуємо, обмінюючи худобу, шкури і жир на срібні і золоті кільця, і питво, і їжу без міри. І життя наше о тій порі було ладне й мирне. Але готи напали на нас знову, і була війна десять літ, і ми втримали землю нашу.
        Отож маємо боронитись од ворогів, які йдуть із трьох кінців світу, поки свята ще приходять до нас. А ті свята: найперше Коляда, а інші – Яр, Красна Гора, Овсеня – велика і мала. Йдуть ті свята до кожного мужа в оселю, як у міста, так і в селі; і тими землями мир гряде од нас до інших і од інших до нас.

        37б
        Рушайте, браття наші, племено за племенем, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим. Се ми, русичі, славимо богів наших співами нашими й танцями, ігрищами і видовищами на славу їм.
        Се бо сядьмо на землю і візьмемо її до рани своєї, й натовчемо до неї. А як по смерті своїй станемо перед Марою і Мором, то щоби сказали ті: «Не можемо винити того, хто наповнений землею, і не в змозі його одділити од неї».
        І боги, що там є, скажуть тоді: «Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави»…
        В ті часи, після Кия, князями обирали багатьох отців; а князі після князювання ставали на вічі простими мужами. Так ставала земля доглянутою, і вибрані князі дбали про людей і землю, одержуючи їжу і всякий пожиток од людей своїх.
        Нині маємо інше: князі полюддя беруть і владу синам передають – од отця до сина і аж до правнука.

          ХХІ.   Повернення з краю іншого (з Малої Азії)
        38а
        (се писане рукою).
        Настала велика холоднеча. Родичі все воювали за волості, і багато хто казав: «Не йдемо до роду, оскільки немає спокою огнищанам, і будемо ліпше самі у лісі чи в горах тирлувати» (тобто пасти худобу). І тими словами родичі відокремилися і дуже сердилися й лютували.
        Се бог Сварог, караючи, велике сум'яття горам зробив. А слав'яни вночі проснулися од великого грому і землетрусу. І чули, як у горах коні кричали, сповнені страхом; тож усі зібрались нашвидкуруч і подалися геть, все лишивши і овець кинувши. А вранці побачили хати зруйновані – одна вгорі, інша – внизу, а деякі у дірі великій земній, і більше ніяких слідів не лишилось.
        {Цей землетрус стався під час вавилонського полону русів, як зазначено на д.6г; тобто це чергова розповідь про повернення наших бранців до Руси, але це аж ніяк не подніпровський Орій з синами, згадку про яких запозичили бранці для утвердження своєї причетності до слав'янського етносу}
        Були ті слав'яни у великій скруті і не могли нічим прогодуватись. І сказали Ірею-отцю: «Веди нас геть» (Ірей – персонаж індо-орійського епосу, а Кий, Щек і Хорив згадані лише для уявної відповідності).
        І сказав Ірей: «Се я на вас із синами своїми». І відповіли ті: «Погоджуємось». І пішли з Києм, Щеком і Хоривом – трьома синами Ірейовими – іншу землю зглядати. І з того почався славний рід аж до нині.
        Не дав Дажбог знати смертним майбутнє. Тож хвалімо мудрість його і старе згадаємо, і вам скажемо. Давно був рід слав'ян у горах великих-високих; там землю орали, овець і ягнят доглядали і пасли у травах. Якось люди пробудились, бо коні на пасовищі галасують од страху. Чуючи це, пройнялися страхом, не знаючи як уберегтися. І був по цьому мор і холод великий. І пішли з недоброго краю, куди очі дивились.
        Пройшли по землі Перській і пішли далі, бо не годилася та земля для овець. Пішли горами і бачили каміння, і там проса не посієш – тож пройшли мимо також. Аж ось узріли степ квітучий і зелений, і там стояли кілька літ, а по тому пішли далі, оскільки хижаки з'явилися. Тож пішли далі – мимо Каяли і прийшли до Дніпра, який буде перепоною для усяких ворогів. На тому Дніпрі мав осісти рід славний, де усі були огнищанами, бо кожний мав діру земну й вогнище.
        Маємо Сварогу славу співати і Дажбогу, які суть у небі пречистім; а ще Перуну і Стрибогу, яко Перун громами й блискавками повеліває, а Стрибог вітри ярі на землю мече; а тоді – Ладобогу, який править лади родинні і благоденства всякі; і Купалбогу, який упоряджає миття і всяке омовіння, і Яробогу, який править весняним цвітінням, і Русаліям – водяним і лісовим, і домовим; – а Сварог усіма тими править.
        Усяк рід мав щурів (дідів) і пращурів (прадідів), котрі віки тому назад померли. Тож богам пошанування маємо удіяти, бо од них радощі маємо.
        І поставив перший рід слав'ян мольбище в новому граді Києві, який досі зветься Київ (історично відомі інші міста русичів з назвою Київ, зокрема в Італії), і навколо нього почали селитися. А в лісах дубових почали лісовики колисатися по гіллям; і бороди їхні хмелем утичені, і волосся в травах, а ті суть листя зелене. А мокошани, які внизу сплять, те листя мають затичене до бороди.

          ХХІІ.   Молитва: Дажбог нас струзі своєму
        Дажбог премудрий на струзі-човні своєму перебуває на небі, котре є синє. А струг той сяє і виглядає як золото, Вогнебогом-Симарглом розпалене; а подих Дажбога – це життя кожної істоти і притулок.
        Усяк муж його благо назнати може, рівно як і зло. І хто богом не уподобаний, той буде як сліпий і не матиме з ним щастя, як і усякий, що до злого йде, з ним безпорадний до кінця буде.