Етнічне походження запорозьких козаків досі нез'ясоване у вітчизняній науці, хоча це питання цікавило усіх дослідників старосвітщини України-Руси. Зауважимо, що самі козаки виводили себе з сарматів, не вельми розуміючи їхнє етнічне походження. Тож, переходячи до розгляду цього питання, перш за все з упевненістю зазначимо, що козаки безперечно походять з Антів, чиї заслуги у збережені кордонів України-Руси безпідставно забуті.
    В попередні часи вітчизняні науковці не знали, а то й не хотіли знати, що на теренах України-Руси існувало могутнє Царство Антів, про яке навіть не згадувалося до часів Незалежності України. На жаль, нинішні науковці чомусь обходять це питання стороною, як начебто це якась заборонена тема. Лише вряди-годи згадується цей визначний факт вітчизняної історії у фундаментальних виданнях, та й то лише кількома словами, як наприклад: "Антське царство було зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму" (ІУ с.53).
    Нагадаємо, що Царство Русь з центром у Києві було відоме ще до нашої доби під назвою Царство Антів. Першим правителем Царства Антів був ант Ор (VІІ ст. до н.д.); його військовий похід до Єгипту як князя Рошу згадується в жидівському Вітхому завіті (Кн. Езекіїля 38/2), а його сини – славетні анти: Кий, Пащек, Горовато – згадуються в "Повісті плинних літ" як легендарні особи (ЛР с.4). "Звичайно, всі факти уривчасті. Коли писалися літописи, вже не було цих князів, а головне – метою літописів було показати єдність князівської династії, яку намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій меті" (ІУП с.79). Тож варто нагадати достеменні свідчення про наших етнічних предків – Антів, чия назва закарбувалась у всесвітній історії під назвою Античної доби.
    Анти – це етнонім українців-русичів, чия етнічна спорідненість з праслав'янами (представниками орійської раси) незаперечна. На це зауважували у свій час відомі науковці-історики. "Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоювали думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки – анти) були корінним населенням регіону" (ІУС с.30). "Анти – це прямі предки значної частини східнослов’янських племен, з котрих згодом утворилась Київська держава. Навіть мова антів надзвичайно близька до мови найдавніших руських документів часів Київської Русі" (БРА с.323). "Шахматов, так само як і Грушевський, бачив безпосередніх предків українців в Антах" (ІУН с.33). "Отсі то анти й були безпосередніми предками українського народу. Уже на мапі "Європейської Сарматії", що її зладив грецький географ ІІст. Птоломей (описуючи терени України-Руси)… і згодом у VІст. розрізняють уже греко-римські історики й географи венедів на заході, словен на південному заході й антів на сході. Те, що знаємо про наших безпосередніх предків – антів, знаємо з чужинських джерел. До VІст. володіли наші предки анти землями вздовж чорноморського узбережжя" (ІУТ с.41).
    Зауважимо, що відсутність рідних письмових джерел не означає, що їх не було. Історичні, наукові, медичні, знахарські та й усі інші книги українців-русичів дохристиянської доби методично знищувалися в часи утвердження християнства на Україні-Русі. Це робили завзяті поборники чужої релігії, щоби запровадити думку буцімто в дохристиянські часи на Русі жили «дикі племена», яким християнська релігія принесла писемність і культуру, після чого почався так званий «розквіт» України-Руси в середині ХІст., котрий «чомусь» дуже швидко обернувся стрімким і незворотнім занепадом. Прикметне, що після знищення писемної спадщини українського народу, церковники почали переписувати візантійські хроніки в християнські літописи русичів, запроваджуючи візантійське бачення нашої історії, котре переповідали усі вітчизняні науковці без винятку, зокрема й М.Грушевський: "Грецькі письменники зазначають по сусідству з Візантією словен і антів. Словенами називають вони племена, що жили над Дунаєм і на Балканських землях, антами – над Дністром, Дніпром і далі на схід до Азовського побережжя. Це були південно-східні українські племена, які захопили тоді все чорноморське побережжя від Дністра до Азовського моря і виступають в історичних джерелах окремо під назвою антів" (ІУГИ с.21).
    "Візантійський імператор Маврикій (582-601) писав, що анти мають багато всякої худоби, плодів, зложених у стогах, переважно проса. Сіяли також пшеницю. Орали ралом і плугом із залізним лемешем. Часто переселялися з місця на місце. Селища оточували валами. Мертвих спалювали… Візантійський історик VІст. Прокопій пише, що тоді лісостепову й степову зони України займали «безчисельні племена антів». На півночі вони доходили до лінії Києва, на заході їхньою межею був Прут, на півдні – Чорне й Азовське море, на сході – Дін. Над Азовським морем локалізують антів римський письменник Іст. Гай Пліній Секунд і давньогрецький географ ІІст. Птоломей. Вони називають жителів тієї території «Cissi Anthi» (по-українському «потусторонні анти»)" (ІУЛ с.19).
    Наперед зазначимо, що Анти нікуди не пішли зі своїх споконвічних земель і не зникли «безвісті», як намагались подати лукаві історики російсько-імперської доби, щоби позбавити українську націю прадавнього етнічного коріння. Остання згадка про Антів в іноземних джерелах датується 602 роком, але це не означає, що Анти кудись поділись безслідно; вони залишилися на теренах своєї Батьківщини, лише почали називати інакше – славени-руси-українці. Подібна зміна назви народу не дивина у всесвітній історії; так наприклад, італійців називали римлянами, греків – візантійцями, румунів – даками, баварців – франками і таке інше. Видатний польський вчений, лінгвіст М. Красуський, у ХІХ ст. довів, що українська мова найдавніша з індоєвропейських мов і вона є ключем до розуміння санскриту, латини, грецької та інших більш пізніх мов. Тож маємо розуміти, що українська мова – праслав'янська, і її носієм були наші праотці – Анти, котрі мали цілісну самосвідомість, що формувалася на базі єдиної мови (з численними діалектами). До того ж археологічні матеріали свідчать про спадкоємність матеріальної і духовної культури населення України ще з прадавніх, зокрема Антійських, часів. На це зауважував академік М.Грушевський, стверджуючи, що «Анти – це і є українці зі своєю мовою і культурою, адже археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової, зокрема Правобережної, України не відбувалося змін етнічного складу населення щонайменше з ХІІІ ст. до н.д.» (тобто з ІІ тисячоліття до нашої доби).
    Маємо слушні зауваження сучасних істориків: "Авари й інші кочовики не вигнали наших предків з урожайної Наддніпрянщини й розлогих степів. Безупинна біда лише загартовувала антів, яких востаннє згадують візантійські хроніки в 602р. Без сумніву, вони нікуди не щезли, тільки після аварського ярма Наддніпрянщина перестала бути територією тодішнього «міжнародного» зацікавлення. Та й сама назва «анти» не була автохтонною. Як і раніше, українська людність продовжувала в VІІ–VІІІ ст. посуватися до Азовського моря… У процесі тривалої слов'янської колонізації Північного Причорномор’я на Таманському півострові утворилося Тмутороканське князівство" (ІУЛ с.24). Заслуга в утворенні Тмутороканського князівства, котре М.Грушевський назвав першою українською Січчю ХІ століття, належить найвидатнішому полководцю і державотворцю усіх часів Величному Святославу – неперевершеному правителю Царства Русь 957-972 років (ДБЛ с.37).
    "Про політичну організацію східних слов'ян (тобто антів) відомо небагато. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживали мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважили за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру" (ІУС с.32). Не випадково під час страшенної навали гунів у ІV-Vст., перед якими не встояв жоден з західноєвропейських народів, називаючи їх "божим бичем Європи", Україна-Русь вистояла, бо наші праотці Анти встали на захист кордонів свого царства. Лихі завойовники, не наважившись напасти на Антів, уклали з ними військово-політичний союз, що свідчить незаперечним доказом могутності Антійської держави.
    Про гунів вітчизняна історіографія повідомляє, що кочові гунські племена гяньюнь і гуньюнь, витіснені китайцями в 119 році з Північного Китаю, перейшли в Середню Азію і Казахстан, де утворили потужний союз племен. Шукаючи нових пасовиськ, азіатські гуни під проводом Атилли в 451 році перейшли по землях Царства Антів вздовж Чорного моря і вдерлися в Європу. Щоправда між азіатськими «жовтими» гунами були й слав'яни – «білі гуни», як зазначали римляни. Деякі історики навіть обстоюють думку, що й Атилла був «білим гунном», та це не головне. Наявність слав'янської людності у війську гунів засвідчує, що українці-русичі також приєдналися до «великого переселення народів» під час гунського нашестя. Будучи вправними воїнами, вони потрясли основи Римської імперії і, не зустрівши достойного опору, пройшли аж до Франції. Після смерті Атилли (453р.) частина гунів лишалися над Дунаєм, решта відійшла назад поза володіння Антів за Дін. Повага гунів до територіальних прав Антів та ратний союз з нашими предками засвідчує непереможність Антів у справі захисту своєї землі.
    "Виходить, що анти мусіли бути не тільки войовничі й сміливі, але вже в ІV ст. гарно зорганізовані, коли могли протистояти готам й не те, що не злякалися гунів, але й увійшли з ними в зачіпно-військовий союз" (ІУТ с.48). На військові здібності Антів зауважують як іноземні історики, так і вітчизняні дослідники нашої старосвітщини. "Протягом VІ ст. внаслідок широкого наступу на володіння Візантії анти повністю слов’янізували Балканський півострів" (ІУ с.53). "За словами Прокопія Кесарівського (VІст.) та грецького цесаря Маврикія (582-601) – "Словени й анти мають однаковий спосіб життя й однакові нахили: вони вільні й ніколи не даються під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато й вони витривалі, легко зносять і спеку і холод, сльоту і наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві й зичливі… В тих обох народів спільна мова і подібні вони один до одного з вигляду. Всі вони помітно рослі й сміливі… Не є вони злі, ані злочинні… Мешкають по неприступних полянах над ріками, мочарами, озерами… Усіх перевищують своїми способами проходити ріки… Військові походи проти них дуже мало їм шкодять. Тому що оселі словен та антів положені разом понад ріками: одні з другими стикаються, то про ворожий наскок дуже скоро всі довідуються й тікають з майном. Тоді молодь, визбувшися страху, нападає нишком і вибиває ворога". Ота всіма славлена українська гостинність та й способи воювання яскраво повторюються в житті українських козаків-запорожців" (ІУТ с.48-49).
    Варто додати, що означені греками "словени", точніше Славени й Анти – це один народ, бо маємо пояснення з "Велесової Книги": "Слава тече по русах. Тако анти ми, маємо честь і славу співати богам! І хоч славії названі, ніколи не просили, а славу речили, се бо молитву творили… Отож почуй, нащадку, славу тую і держи серце своє за Русь, якою є і пребуде наша земля. І ту маємо боронити од ворогів і вмерти за неї, як день помирає… Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті. Але ми називаємося слави і ту славу показали їм, коли йшли на заліза їхні і на мечі. Отож не уб'ють її в злиднях чи в нужді" (ВК д.6а, д.20а). Самоназва Антів – Славії (Слави, Славени) відображена у назві Дніпра – "Славутич" – головної ріки Царства Антів. З помилкового сприйняття грецької вимови пішла невірна назва "слов'яни", замість етимологічно вірного "слав'яни", звідки й назва Предківської релігії українців-русичів "Православ'я", що закликало боронити рідну землю не шкодуючи життя.
    Не зайве нагадати, що саме Анти стали на заваді готам (германським племенам) у спробі утвердити своє панування в Північному Причорномор’ї. Назва германських племен, що мешкали на південному узбережжі Варязького (Балтійського) моря, походить від назви острова Готланд – найдавнішого місця їхнього помешкання. "Готська навала з-над Балтійського моря у першій половині ІІІ ст. досягла Північного Причорномор’я з Меотидою включно (Азовське море). Германські готи створили державне об’єднання, що за правління Германаріха в середині ІVст. досягло найвищої могутності. Добитися повної гегемонії в Східній Європі готам перешкодили слов'янські племена антів. В 375р. готський король Вінітар намагався їх підкорити, але зазнав поразки. Дещо пізніше йому пощастило підступно на річці Рось, запросивши на банкет, захопити в полон і стратити антського царя Божа, його синів і 70 бояр" (ІУЛ с.17). Анти, лишившись без військових керівників, відступили до київських гір, де утворили нове військове угрупування «Троянь», згадане в "Слові о полку Ігоря" як «віки і тропи Трояні». Невдовзі Анти розбили готів, потіснивши їх у Крим, де готи розбудували місто Мангуб, котре стало центром пізнішої готської єпархії.
    Військові здібності Антів успадкувало українське козацтво, яке виводило себе, як зазначалось, з Сарматів: "Предки наші, відомі всьому світові Слов'яни, або Сармати і Руси" (ІР с.104). Сарматське походження українських козаків засвідчене в багатьох офіційних договорах та архівних документів Війська Запорозького. Тож варто з'ясувати, хто ж такі – сармати?
    В український історіографії побутує невірне уявлення про сарматів, як про народ прийшлий не знано звідки. Наведемо необгрунтовані висновки, що досі побутують в українській історії: "Назагал усе, що знаємо про перших мешканців чорноморського степу, знаємо від Геродота… Велике й войовниче іранське плем'я скитів появилося на наших землях десь у VІІст. до н.д. й, вигнавши відсіля кімерійців, заволоділо землями від Дону по Дніпро… Згодом, коли скити прислабли, наперло на них зі сходу споріднене з ними плем'я сарматів. Протягом довгого часу, від ІІІст. перед н.д. до ІІст. по н.д., завоювали вони всі українські землі і залишили по собі назву Сарматії не тільки для нашого краю, але й для цілого східноєвропейського низу, та близько 600 назв місцевин на українському півдні" (ІУТ с.39).
    Помилковість цього викладу полягає не лише у визначені етнічного походження сарматів, але й у часі їх появи на теренах України-Руси. Адже грецький історик Геродот жив у Vст. до н.д. (490-424 до н.д.), тож він не міг описати події, що сталися після його смерті. Відтак, не підлягає сумніву, що Сармати з'явилися на Україні-Русі ще з-перед часів Геродота, тобто у VІст. до н.д., себто одразу після навали скіфів. Незаперечність цього висновку підтверджена самим Геродотом: "Північному Причорномор'ю присвячена четверта книга Геродота під назвою «Мельпомена». Геродот охарактеризував етноси, що проживали на цих землях.., зокрема: борисфенітів.., савроматів (сарматів).., гіперборів (гіперборейців), амазонок.., гелонів (суч. руїни Гелона на Ворсклі) та інші" (ІУК с.18). Як бачимо, сармати (савромати) вже були за часів Геродота.
    "За легендою, записаною Геродотом, сармати походять від шлюбу скіфів і амазонок" (ІУ с.48). Зауважимо, що греки називали «скіфами» усіх мешканців північного Причорномор'я без винятку, у тому числі й слав'ян. Тому найціннішим у Геродотовій легенді є згадка про Амазонок. Саме вони, об'єднавшись з Антами, утворили Сарматію на противагу Скіфії. "Наприкінці ІІІст. до н.д. Велика Скіфія припинила своє існування (під натиском сарматів)… Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфій: в Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі… Ці малі скіфії припинили своє існування у ІІст. н.д." (ІУ с.32).
    Ототожнення слав'ян зі скіфами пішло з легкої руки грецьких істориків, на що зауважувала ще «Історія Русів»: "Історики суміжних зі Слов'янами народів: Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші – приписували Слов'янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому, мовляв, що вони переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірію і від гір Карпатських до ріки Одра; а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану. Але дають ці історики Слов'янським племенам різноманітні назви, приміром, Східних Слов'ян називали Скіфами, або ж Скітами, Південних – Сарматами (по очах з примружкою) і Русами, – за волоссям" (ІР с.37). Помилковість грецького викладу зазначають і сучасні історики: "У Vст. до н.д. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію і описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці" (ІУС с.25).
    Кажучи про скіфів, треба розділяти автохтонних «скіфів-скитів» і скіфів-кочівників суто іранського походження, які в пошуках пасовиськ прийшли зі сходу в південні степи України-Руси у VІІ ст. до н.д. Так звані скіфи-орачі та скіфи-землероби, що згадуються в трьох легендах, записаних Геродотом, – це автохтонні пелазгійські племена трипільців-кімерійців-антів (укр. назви «сколоти», «скити»), що належать до індоєвропейської сім'ї народів і споконвік проживали на теренах України-Руси. "Відносно скіфів дослідники опираються переважно на третю з повіданих «батьком історії» Геродотом легенд. Межи тим видатний скіфолог Б. Н. Греков вважав цей народ переважно автохтонним нащадком зрубної (орійської) археологічної культури – і акцентував при цьому першу з геродотових легенд" (НЦ с.289). За першою легендою Геродота, сколоти походять від Таргітая, породженого дочкою ріки Борисфена-Дніпра, з котрим пов'язане і легендарне походження Пелазга – пращура усіх індоєвропейських народів. Три сини Таргітая – Липоксай, Арпоксай, Колоксай – породили три племені. «Усі племена разом іменуються сколотами, тобто царськими. Еліни звуть їх скіфами. Так оповідають скіфи-сколоти про походження свого народу. Крім того, вони вважають, що від доби правління Таргітая до вторгнення на їх землю Дарія (на чолі війська персів у 514р. до н.д.) минуло 1000 років" (ГД ІV, с.7).
    До такого ж висновку схиляються й сучасні науковці: "Правобережні скіфи-орачі й лівобережні скіфи-землероби, на думку багатьох учених, були протослов’янами. Скіфів-хліборобів називали ще й борисфенітами. Вони посувалися на південь, де освоювали родючі долини Берисфена-Дніпра та інших рік… У Х – поч. VІІст. до н.д. Північне Причорномор’я від Дону до Дністра захопили пастушо-хліборобські племена кімерійців. Мабуть їм зобов’язаний своєю спотвореною назвою Крим (наявні приголосні «К-м-р»)… Деякі історики признають кімерійців індоєвропейським племенем і причисляють їх до протослов’янської групи індо-європейської сім’ї народів… З кімерійцями пов’язують походження гідронімів Дон, Донець, Дніпро з найменням головної богині індоєвропейців і праслав’ян Великої Матері Дани (Тани). Річка Дін має давньослов’янське ім'я Тана, до якого додано еллінський суфікс – is: Танаіс. Якщо ця назва давньослов’янська й постала задовго до І тисячоліття, то в донецьких степах мали б тоді жити праслов'яни, тобто предки українціва… Зі старослов'янського Дана повстало слово Дон, у якому за правилами української мови "о" в закритому складу перейшло в "і": Дін" (ІУЛ с.11-16). Варто додати, що ім'я «Дана» оприкметилось в назві Дніпра – давньослав’янське Данапріс, тобто «Дана прісна (суща)», що згодом трансформувалося в «Данапр» і Дніпр. Слушно зауважити, що Дана – це давньослав’янська Богиня Води (на її свято – в ніч з 1 на 2 січня – освячують джерельну воду, виносячи її в посудині на всю ніч під зорі). Не випадково усі великі ріки України пов’язані з ім'ям богині Дани (приголосні «Д-н», бо голосні літери зазвичай не писались): Дунай, Дністер, Дніпро, Дін; а річка Буг ще за часів козаччина звалася Бог, тобто Божа ріка чи ріка Богині.
    Окремо зазначимо, що Анти засвідчують своє походження від Кімерійців – найдавнішого з офіційно відомих на сьогодні народів, що заселяли південь України-Руси. У "Велесовій Книзі" згадуються "кіморії, як отці наші", і вони "римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених" (ВК д.6е). Про кімерійців відомо дуже мало: вони згадуються ще у творах Гомера VІІІст. до н.д., як найперші серед усіх народів світу, що оволоділи технікою їзди верхи у 1500 – 1000 роках до н.д. Кажучи про кімерійців в «Одісеї», Гомер називає їх «над усіх на землі справедливих».
    "Появляються вони (кімерійці) в нас на самому початку першого тисячоліття до нашої доби й залишають по собі назву «Кімерійського Боспору» та овіяну легендою геройства «могилу кімерійських королів» над Дністром, про яку згадує грецький історик Геродот" (ІУТ с.37). "Земля кимерійців лежала від Карпат та гирла Дунаю до Кубані. Хронологічна культура кимерійців датується 1500 до 700р. до н.д. Кимерійці мали укріплені городища (Немирово, Волковці – біля Кам'янця-Подільського, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони були першим народом, котрий мав царів. Геродот писав, що кимерійці прийшли з Азії. Сучасні археологи доводять інше. Дослідник Білогрудівської культури П.П. Курінний вважає, що не з Азії могли прийти вони, а з середньої Наддніпрянщини. Їхня культура – продовження Трипільської. Перехід частини осілого населення до табунного скотарства штовхав їх на південь, зокрема на Запоріжжя, з його степами" (ІУП с.55). "Так чи інакше, кімерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до VІІст. до н.д. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу (себто скіфів), вони відійшли до Малої Азії" (ІУС с.24). Показово, що саме у ті часи всесвітня історія згадує й амазонок, котрі сусідили з кімерійцями через Боспор (сучасна Керченська протока), мешкаючи на землях сучасної Кубані. "Наприкінці епохи бронзи (ХV–ХІст. до н.д.) степову частину України й пониззя Дону населяли індоєвропейські племена.., в їхніх військових формуваннях були кінні дівочі загони амазонок" (ІУЛ с.10).
    Після доби Кімерійців, що замешкували південь України-Руси, постає Царство Антів, що простяглось від Руського (Чорного) моря до Варязького (Балтійського) і озера Ладоги з містом-фортецею Ладога в усті Волхова, яке було центром Північної землі русичів задовго до Новгорода, заснованого над Волховом поблизу Ільменя-озера у 873 році (МБ с.40). Царство Антів по добі кімерійців очолив цар антів Ор, а його сини – Кий, Пащек (Щек) і Горовато (Хорив) – звели кремлі на КиїАвських горах над Подолом у 640 році до н.д. (ДБЛ с.11). У Антів історично засвідчена спадкоємність трипільсько-кімерійських обрядів: "Поховання скитів, скорочене під курганами (а видатних осіб палили на вогні) має аналогію з похованням трипільців та кимерійців (с. Верем'я та Щербанівка – трипільських часів, Білогрудівка – кимерійських). Обидва обряди переходять до антів і сягають слов'янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині" (ІУП с.59).
    Як відомо, доба Кімерійців скінчилась у VІІст. до н.д. під час навали скіфів (тюркських племен зі сходу); разом з Кімерійським царством припинило існування й царство Амазонок на Фермопонті. "Амазонки згадуються в літописах (ЛР с.10) та письмових пам'ятках античних письменників (СП с.9), де зазначається, що амазонки (українська назва "косачки") – войовнича община давньо-українського жіноцтва ІІІ – І тисячоліття до н.д. Царство амазонок тягнулось від східного берега Боспору по річці Фермопонт (теперішня р.Кубань); пізніше з них утворився народ сармати… Амазонки підтримували дружні стосунки з пелазгійськими (давньоукраїнськими) племенами, де мали нетривалі шлюби. Діодор Сицилійський (Іст. до н.д.) описав дружній візит амазонської цариці Фалестри до О.Македонського (ІV ст. до н.д.), щоби мати від нього дитину; у супроводі 300 подруг Фалестра гостювала 30 днів і з почестями повернулась до Сарматії" (ДБ с.98). Після навали скіфів, Амазонки поєдналися з Антами, утворивши потужне войовниче угрупування під назвою Сармати, яке спершу очолювала Цар-Мати і яке врешті-решт вибило скіфів на своїх споконвічних землях Причорномор'я і Передкавказзя.
    Цей факт засвідчують грецькі історики, вказуючи на присутність амазонок в українських степах у ІІ століття нашої доби: "На ранніх стадіях формування сарматських племен серед них панував матріархат. Мабуть тоді між ними були й амазонки. Давньогрецький географ ІІст. н.д. Птоломей локалізує амазонок на побережжі Меотійського «озера» (сучасне Азовське море)" (ІУЛ с.14). До речі, «на генуезьких мапах ХІV ст. на місці сучасного Маріуполя позначено Палестру, а Білосарайську косу названо Балестрою» (УІЖ 1971, №4), що безперечно пов’язане з ім'я амазонської цариці Фалестри.
    Щодо «споконвічних руських земель» варто нагадати, що сучасний Краснодарський край (колишнє Царство Амазонок) споконвік належав Україні-Русі. Нагадаємо, що Святослав Величний у 965 році "відновив владарювання Русі на всьому просторі від Хвалиського (Каспійського) моря до Меотиди (Азовського моря). Саме йому належить відродження Тмутороканьського князівства зі столицею Таматарха (сучасна Тамань)" (ДБЛ с.39). На це зауважують історики ХІХст., зазначаючи, що південно-східний кордон України-Руси "стрімкими схилами Єргенської горбовини, крізь низку степових озер, доходить до побережжя Каспія. На Кавказі доходить до рік Терека й Малки по хребет Кавказу. Біля містечка Гагрі вертається наша межа назад до Чорного моря" (ІУТ с.18). "Сьогодні етнографічна українська територія майже в цілості покривається з географічною. На заході вона трохи переступає за Карпати, йде понад Прутом до Дунаю; на півночі йде по поріччю Прип'яти, Десни, Сейму, на сході губиться серед Воронежчини й Донщини, а на південному сході в басейні Кубані досягає Кавказьких гір" (ІУН с.27). Невипадково саме сюди, на землі Кубані (сучасний Краснодарський край), переселились українські козаки після знищення Запорозької Січі, не бажаючи коритися закріпаченню та утискам з боку Московії.
    Сучасні українські історики, навіть на знаючи про амазонок, мимоволі засвідчують їх присутність в Сарматії, переповідаючи давні свідчення: "Грецькі літописці називають сарматів «підданими жінок», що свідчить про виїмкове серед степовиків становище жінки в сарматському суспільстві" (ІУТ с.40). Саме українська назва Амазонок – косачки, в довгі коси яких були вплетені бойові знаряддя на зразок холодної зброї, послужила назві українського козацтва; та й козацькі «оселедці» виразно засвідчують історичний зв'язок козаків з косачками-амазонками. Власне й українці вирізняються поміж слав'янських народів саме тим, що жінка в українському суспільстві здавна має права нарівні з чоловіком.
    Самоназва козаків прозоро простежується зі старослав'янської назви Амазонок: «косачки – косаки – козаки». Зауважимо, що так званий «український оселедець» (тобто «коса») завжди був притаманний українцям-русичам, які посвячували себе військовій справі. Нагадаємо, що й Святослав Величний, за описом грецького хроніста Лева Диякона, мав «довгі вуса і пасмо волосся на оголеній голові». Заслуговує на увагу ще одне свідчення Лева Диякона про те, що у битві під Доростолом (971р.) серед полеглих воїнів були воїни-жінки з війська Святослава, себто наявні на той час представниці амазонок. Від них успадкували козаки обітницю лишатися неодруженими, "щоби їм ніщо не заважало бути готовим до всяких затій військових" (ІР с.50). Та найцікавіше, що самі запорожці вказують на свою спорідненість з амазонками за місцем їх останнього перебування – за дніпровськими порогами. "Найдивовижним було те, – зазначає француз Люзер, – що ця оригінальна козацька республіка (Запорозька Січ) розташувалась на тому місці, де за переказами було царство амазонок" (ІЗК с.242). Це засвідчує безперервність історичного зв'язку та незаперечність етнічного походження козаків від сарматів – амазонок – антів.