Занепад українського козацтва був зумовлений як внутрішніми причинами, так і зовнішніми. Але першопричиною і передумовою занепаду – було відхилення українського козацтва від засад істинної демократії. Колишня рівність козаків, про яку писав свого часу Пантелеймон Куліш, поступилась місцем соціальній нерівності, яка дедалі все виразніше проявлялася в козацькому середовищі.
    «В початковій стадії існування братства всі козаки були нежонаті, тому що «козакові треба воювати, а не біля жінки припадати». В цьому військовому товаристві стосунки між окремими членами регулювалися військовим правом. Усі козаки творили одну неподільну громаду й різниці між ними не було жодної. Все у війську було спільною власністю коша або принаймні куреня" (ІУЛ с.49). "Запорозька громада доходила до певного ідеалу, не відомого в попередній історії. Принцип рівності панував усюди: під час загальних зборів, при розподілі майна й у приватному житті" (ІЗК с.148). На Запоріжжі доволі довго не було класового розшарування, адже козацтво втілило ідею демократії в суспільній організації Запорозької Січі, закладену ще в предківському вічевому ладі Стародавньої Руси.
    Демократичні засади, на яких зорганізувалась Запорозька Січ, служили запорукою її тривалого існування. За дослідженням Д. Яворницького: "Кошовий отаман-гетьман, військовий суддя, осавул та писар утворювали так звану військову старшину, до якої зараховувались курінні отамани та старі козаки. Кошовий отаман-гетьман тримав у своїх руках військову, адміністративну, судову і духовну владу. У військовий час він був головнокомандуючим війська і діяв як необмежений диктатор. Поєднуючи в своїх руках таку цілковиту владу, кошовий отаман владен був над життям і смертю кожного козака. Але попри всю свою силу кошовий отаман-гетьман не був беззастережним володарем запорозького війська; кошовий був в дійсності лише старшим між рівних, «батьком» для усіх козаків, звідки мав більше морального, ніж дисциплінарного права. Влада його обмежувалась звітом, часом і радою. Кожен кошовий щорічно, 1 січня, під час виборів військової старшини, мусив надати звіт по усіх своїх вчинках і діях, стосовно війська; при цьому, якщо за ним викривався якийсь злочин проти війська, якесь невірне рішення суду, якийсь беззаконний вчинок проти звичаїв запорозьких, то його навіть страчували на смерть… Затим кожен кошовий обирався лише на один рік; виключення робились лише для небагатьох, особливо видатних та популярних осіб, а саме: Іван Сірко (1663-1680), Кость Гордієнко (1701-1709 та періодично 1711-1734), Іван Малашевич (1734-1743) та Петро Калнишевський (1765-1775), з яких перший був кошовим отаманом вподовж 15 років, а останній вподовж 10 років; але й тут кошові залишалися на своїй посаді не на все життя, а щороку заново обирались та утверджувались на загальній раді усіх козаків" (ІЗК с.174).
    Відхилення від демократичних засад розпочалось в українську козацтві після довготривалого гетьманства польського шляхтича Богдана Хмельницького, який перебував на посаді гетьмана незмінно до самої смерті (без переобрання вподовж 9-ти років), та ще й посмертно передав гетьманську булаву своєму сину Юрію у 1657 році. Відтак, можемо зробити висновок, що знищення демократичних засад українського козацтва започаткувала польська шляхта. Цей висновок має історичне підтвердження. Намагання узурпувати владу – характерна риса представників польської шляхта, доступившись до влади на вищих керівних посадах Війська Запорозького.
    Як не парадоксально це звучить, але незворотний процес знищення українського козацтва започаткував Б.Хмельницький. Певна річ, цей висновок не узгоджується з побутуючою історіографією, але факти – вперта річ. І факти свідчать, що Б.Хмельницький був першим обраним на козацькій раді гетьманом України-Руси, який поправ козацькі традиції демократії. Він перший запровадив одноосібну гетьманську владу, нехтуючи звичаєм вільного переобрання і відкинувши козацьку раду як недоречний елемент, що перешкоджає узурпації влади. Саме він надав для наслідування фатальний приклад одноосібного владарювання на посаді гетьмана безстроково – вподовж життя, запозичивши такий уклад з Речі Посполитої.
    "В міру зміцнення своєї влади гетьман Б.Хмельницький став рідше збирати військові і навіть старшинські ради, вирішуючи важливі питання осібно або з найближчими старшинами. Частим явищем стало призначення ним полковників, сотників та іншої старшини, що порушувало січові демократичні традиції виборності старшини. Гетьман Б.Хмельницький суворо розправлявся з тими, хто виступав за обмеження його влади" (МЛ с.56). Самовладдя Хмельницького також зазначав дослідник українського козацтва С.Голобуцький: "Зосередження усіє законодавчої та виконавчої влади в руках гетьмана призвело до того, що він усе рідше почав збирати колись традиційні військові ради і навіть ради старшин. Сучасники так характеризували повновладдя Хмельницького: "У них (козаків) радить гетьман, і що де їм гетьман велить робити, те вони й роблять". Не викликає сумніву, що Б.Хмельницький прагнув зробити свою владу спадковою, що також суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва" (СГ с.59-63).
    "На початку квітня 1657 р., виконуючи бажання хворого гетьмана Б.Хмельницького, рада старшин передала булаву молодому синові Хмельницького – Юрію Хмельницькому (якому було на той час лише 16 років). Після смерті Б.Хмельницького, що сталася 27 липня, наприкінці серпня Генеральна військова рада у Чигирині проголосила Юрія Хмельницького гетьманом. Проте Іван Виговський, спираючись на своїх прибічників із старшин, домігся усунення Юрія Хмельницького. Незабаром, 27 жовтня 1657 р., на військовій раді у Корсуні гетьманом було проголошено І.Виговського" (МЛ с.116). Сталося це лише завдяки недалекоглядній політиці самого Б.Хмельницького і його фанатичній прихильності до поляків, зумовленій власною національністю.
    Нагадаємо, що І.Виговський (гетьман 1657-1659), як етнічний поляк і потомний шляхтич, був ворогом українського народу і під час битви на Жовтих Водах перебував у польському війську. Після польської поразки він потрапив у полон до кримського хана, але був викуплений особисто Хмельницьким і призначений на посаду Генерального писаря Війська Запорозького. Зауважимо, що Генеральний писар був другою особою після гетьмана в ієрархії козацької старшини і призначення на цю посаду ворога, щойно викупленого з полону, засвідчує зраду національних інтересів українського народу, що й спричинило жахливі для України наслідки з історичною назвою «Руїна». Цей безвідповідальний вчинок має лише одне логічне пояснення: Хмельницький керувався не патріотичними пориваннями, а голосом власної польської крові, і втілював не національні інтереси етнічних українців, а амбітні прагнення польської шляхти. Недарма після підписання Виговським зрадницької Гадяцької угоди (16.09.1658) з Польщею, яка по суті повертала Україна-Русь під зверхність Речі Посполитої, а сам Виговський присягнув на вірність польському королю, почалися заворушення серед рядових козаків: "Лунали вигуки про те, що старшини за шляхетські привілеї продали козацьку волю" (МЛ с.124). На Запорозькій Січі проти Виговського підняв заколот І. Сірко, оголосивши що «гетьман запродав Україну ляхам». Врешті загальнокозацьке невдоволення переросло в повстання, яке очолив отаман-гетьман І.Сірко, полковник І.Богун та військовий суддя І.Беспалий, що змусило Виговського у 1659 році тікати в Польщу, де він за свою діяльність на благо Речі Посполитої отримав звання сенатора і посаду Київського воєводи (замість померлого А.Киселя).
    Лукаві науковці до сьогодні перекручують історичні факти, які стосуються ганебної діяльності гетьманів-запроданців, зокрема Б.Хмельницького й І.Виговського. Навіть такі зрозумілі речі, як обкрадання козацької громади і приховування крадених грошей, сучасні історики-пристосованці намагаються подати якомога толерантніше. "Наприклад, обраний у 1657р. гетьманом Іван Виговський, щоб пошанувати козацтво, відкопав велику суму грошей, сховану ним ще вдвох з Богданом Хмельницьким" (УФ с.86). Виговський насправді відкопав гроші, поцуплені з загальновійськового скарбу і приховані вдвох з Хмельницьким, але не для того, «щоб пошанувати козацтво», а для того, щоби підкупом, подарунками й могоричами запопасти посаду гетьмана і продовжити ганебну гетьманську політику гноблення й обкрадання українського народу та безконтрольного привласнення здобутків Війська Запорозького. Та й було що красти: "До військового скарбу поступали торгівельні мита, а також податки з млинів. Селяни на колишніх «королівщинах» та магнатських землях сплачували й віддавали «меди й чинші на Хмельницького». Лише останні давали скарбу Гетьманщині 100 тис. злотих щорічно" (МЛ с.52).
    "Коли гасло «Без хлопа і пана» стало звучати не так дружно, коли вигнані польські пани почали замінятися панами українськими, вилупленими з козацьких полковників, – то колишній ентузіазм народу, який творив перемоги, почав опадати і Хмельницький почав мати поразки за поразками. Частина штабу Хмельницького (Нечай, Кривоніс, Богун та ін.) розуміли причину і намагалися знищити її, але друга більша командна частина (сам гетьман Хмельницький, генеральний писар Виговський, генеральний обозний Носач та ін.), вкусивши панування, не мали сили й охоти відмовитися од нього і, щоби зберегти його, взяли орієнтацію на зовнішню силу, закликавши Москву на поміч проти Польщі. Що дала Україні та поміч, ми, ой як добре, знаємо, але полковникам і отаманам вона дійсно помогла, вона закріпила за ними «вольності й маєтності», себто дала змогу «вольно» на землях-маєтностях, захоплених козацькою старшиною, закріпити «хлопів», які хотіли бути вільними, і панувати над ними. І за право мати своїх українських «хлопів», козацькі отамани стали «хлопами» московських царів, а продана ними Україна на триста років загубила свою державність" (ВВ с.14).
    Не відступаючи від істини, маємо визнати, що Б.Хмельницький навряд чи хотів знищити українське козацтво свідомо, бо воно служило йому надійною опорою влади. Але шляхетська пиха не давала йому можливості усвідомити істинне значення козацьких традицій, котрі він, як неетнічний українець і вихованець польського королівського двору, навряд чи й знав. Проте, так чи інакше, відповідальність за знищення українського козацтва лежить на ньому у більш значній мірі, ніж на його наступниках, для яких узурпація влади вже наповнюється реальним матеріальним змістом.
    "Тим часом козацька старшина діяла подібно до польської шляхти – прагнула володіти землями, селами, мати підданих. Тому український народ відчуваючи настрої старшини, ставився до неї вороже, бо підозрював у її політиці своєкорисливі цілі. Ці соціальні протиріччя виявилися вже в остання роки гетьманування Б.Хмельницького, та особливо вони загострилися в часи правління його наступників" (МЛ с.115). Достатньо навести офіційні відомості про неймовірні доходи, які отримував отаман-гетьман Нової Січі у вигляді плати від московського царя. "Від 1737 року, лютого 2 дня, зберігся рескрипт "про надання запорозькому війську жалування", а саме: кошовому отаману – 600 карбованців, судді, писарю й осавулу – кожному по 300 крб., тамтешньому архімандриту – 60, священику – 40, двом дияконам – 50, а курінним отаманам 38 чоловікам – по 30 (тобто 1140) та козакам – 2860 (тобто півкарбованця на кожного, якщо не менше; – для довідки: тодішня ціна коня з хомутом – 8 крб.)" (ІЗК с.439). Як бачимо, козацька старшина, окрім дарованих царем маєтностей та земельних наділів, отримували левову частку царської жалування, що засвідчує відхилення від демократичних засад козацької старшини на чолі з отаманом-гетьманом, котрий був слухняною маріонеткою чужоземних гнобителів.
    Користолюбство січової старшини засвідчують дослідники архівних документів Нової Січі, зазначаючи "нездорові риси січової демократії, поширені у ХVІІІ ст., – практику підкупу і споювання запорожців старшиною перед виборами… В оплаті січової старшини проглядаються ознаки несправедливості… – посадовий оклад кошового піднімається до 600 крб., іншим головним старшинам – до 300 крб. Це викликало обурення товариства. І в 1741р. отаманія ухвалила, щоб платня кошовому не перевищувала 100 крб." (УФ с.56-57).
    Для порівняння маємо дуже важливе свідчення Е. Лясоти у нотатках його перебування в Запорозькій Січі (9.06.1594 – 1.07.1594), де сказано про запорожців: "Це військо утримувати легше, ніж військо іншої нації, бо на їхніх начальників не треба витрачати особливих коштів, котрі зазвичай становлять немалу суму. Крім того вони мають власну зброю й боєприпаси, до яких не треба замовляти й утримувати спеціальних гармашів, бо багато хто з них (запорожців) сам уміє з ними обходитись" (ЛЩ). Щодо відсутності особистих пільг чи якихось привілеїв отамана-гетьмана в часи істинної козацької демократії зазначає й Д. Яворницький: "Життя кошового отамана, як і всіх інших старшин, ніскільки не відрізнялося від життя усіх козаків: він перебував завжди у тому самому курені, в котрому був до обрання свого на посаду кошового; харчувався як і раніше у тому курені разом з козаками; навіть одяг отримував з загального військового скарбу. Так було споконвіку і лише під кінець історичного існування Запоріжжя військова старшина почала обзаводитись власними будівлями в Січі і мати окремий стіл (харчування) для себе, а в ХVІІІст., за свідченням очевидців, кошові отамани почали жити в окремих будинках, які вибудовувались посеред площі; там же стояли окремі будинки для військового судді та писаря" (ІЗК с.176).
    Виборність посади отамана-гетьмана Запорозького Війська та щорічний звіт перед козацькою громадою наприкінці діяльності гарантували належний демократичний устрій Запорозької Січі, де гетьман мав необмежену владу, але звітував за використання цього права наприкінці свого гетьманства. Саме ця умова нетривалого гетьманства унеможливлювала використання влади для власних цілей, присікала користолюбство та привілеї козацької старшини, урівнюючи їх з усіма козаками. Порушення цієї умови призвело до того, що козацька старшина почала збагачуватись за рахунок козацької громади, і це збагачення ставало чимдалі все більшим. Якщо Іван Сірко мав неподалік Січі в Чорному лісі власну пасіку у вигляді особистого отаманського привілею, то в наступні роки це розцінювалось як невинна забавка у порівнянні з тими величезними доходами, які отримувала козацька старшина.
    Досліджуючи соціально-економічну та політичну історію Нової Січі (1735-1775), В.Голобуцький розкрив структуру феодальних господарств-зимівників старшин та заможних козаків, довів використання в них наймитів і виникнення кріпосницьких тенденцій. Земля формально залишалась нероздільною, громадською, і користуватись нею формально міг кожен козак. За бажанням козаків Кіш виділяв їм землю для обробітку, а також сіножаті та випаси. Але цим переважно користувалась старшина та заможні козаки. Вони і влаштовували на відведених землях прибуткові господарства – зимівники (ЗС с.163-205). Зокрема, "Петро Калнишевський – останній кошовий отаман Запорозької Січі, володів зимівниками, табунами коней та чередами худоби, займався промислами та торгівлею, експлуатував наймитів; обмежував діяльність козацької ради у справі виборності старшин. Обсяг щорічних торговельних операцій кіньми у П.Калнишевського досягав 14 тисяч голів" (ІЗК с.12, 511). "Загалом Калнишевський, крім зимівника в балці Водяній (де стояло три хати і працювало 30 робітників) мав ще один, а також дві садиби – в Січі та її передмісті. Багатство П.І.Калнишевського було оцінене в 86 тисяч карбованців. Йому належало 639 коней, 176 голів рогатої худоби, 13 тисяч овець, 1039 кіз, 106 свиней, 9 буйволів і 5 ослів, – разом близько 16 тисяч голів скотини… Полонська-Василенко, котра зібрала ці дані, характеризує власність старшинських осіб, здебільшого як господарство не трудове, не селянського типу, а поміщицько-капіталістичного, де використовують найману працю" (УФ с.88).
    Поява заможного прошарку козацтва, так званих «дуків», призвела до фатальних змін соціально-громадського устрою Запорозької Січі. До ХVІІІ століття Запорожжя не знало ідеї приватної власності, зокрема на землю. Проте заможні хазяї, отримуючи прибутки з власних господарств-зимівників, прагнули зміни умовного права власності на землю на безумовне і закріпити за собою це право довічно. Російський історик Г. Міллер, сучасник тодішніх подій, використовуючи документи міністерства закордонних справ, зазначав 50 тисяч душ, котрі наймитували в таких господарствах-зимівниках, звинувачуючи запорозьку старшину в тому, що вона збагачувалась за рахунок втікачів з панських та боярських маєтностей (МГ с.54). З укоріненням приватновласницьких інтересів запорозької старшини, на чолі з заможним отаманом-гетьманом, в Запорозьких Вольностях починається незворотний процес переродження загально-громадської (козачої) власності, що була у спільному користуванні всього Війська Запорозького, в її цинічну протилежність – приватну власність. А це, у свою чергу, спричинило цілком природні зміни, характерні капіталізму. З появою приватної власності на Запорожжі зароджується злочинність, як невід'ємна частина антидемократичних перетворень в суспільстві. В 1764 році Козацька Рада навіть ухвалила рішення про покарання злодіїв, крадіїв, а також переховувачів та перекупщиків краденого. Причому, від отамана-гетьмана відбиралося традиційне право помилування. Зауважимо, що це був перший писаний закон, що не опирався на звичаї Запорозької Січі, яка почала стрімко деградувати на шляху незворотного занепаду. Запорозька Січ звернула на цей шлях після смерті славнозвісного отамана-гетьмана Костя Гордієнка (1733) – автора «Пактів і конституції Війська Запорозького». Запорозька старшина Нової (Підпільної) Січі, розбудованої в 1735 році, вже не дотримувалась споконвічних козацьких традицій, дбаючи лише про власне збагачення. "За таких умов щезла ідеальна соціальна єдність товариства, на поверхні з'являється реальна майнова нерівність… Під кінець Січ все більше стає схожою на торгове місто, ніж на воєнний форпост" (УФ с.95).
    Прикметне, що саме в часи гетьманства П.Калнишевського, котрий занедбав Запорозьку Січ і привів до скону Запорозьке Військо, постає з оновленою силою незалежне козацьке військове угрупування під назвою "Гайдамаки". Виникнення гайдамацького руху, як оновленого стану українського козацтва, спричинилося внаслідок відсторонення Нової Січі від священного козацького обов'язку – захисту національних інтересів українського народу. "Тяжке життя спричинило цілий ряд повстань народу України у 1734, 1750, 1764 роках і, нарешті, у 1768 році викликало «Уманську різню» (Коліївщину). Саме ці селянські повстання на Правобережній Україні і називаються в історії гайдамаччиною… До економічної причини повстання додалася релігійна, що надала йому характеру страшної жорстокості з боку православного населення до панів-католиків та їхніх постійних поплічників у пригнобленні народу – жидів" (ІЗС с.60).
    Бездіяльність отаманів-гетьманів Нової Січі спонукала український народ повставати на боротьбу без участі Запорозького Війська, причому ця боротьба набула найбільшого розмаху саме за часів гетьманства П.Калнишевського. Відсторонення козацьких старшин від боротьби за права й вольності українського народу збурювало деяких низових козаків до самостійних дій. У різних балках, на островах та по байраках запорожських вольностей почали гуртуватися летючі загони гайдамаків з метою жорстокої помсти панам і їхнім поплічникам – жидам. На захист національних інтересів українського народу повстав Максим Залізняк – виходець із селян Черкащини, козак Тимошівського куреня Запорозької Січі. Навесні 1768 року Залізняк зібрав однодумців в урочищі «Холодний Яр» Мотринського лісу, поблизу Чигирина, звідки гайдамаки розпочали грімкий поступ національно-визвольної війни, що має історичну назву – Коліївщина. Варто додати, що П.Калнишевський усвідомлював свою злочинну бездіяльність, тому під час Коліївщини, коли сталося велике повстання в грудні 1768 року, уся військова старшина Нової Січі разом з Калнишевським втекли під захист російських укріплень Новосіченського ретраншементу.
    Важко не помітити, що польська шляхта внесла в українське козацтво не тільки жадобу узурпації влади, але й ще одну фатальну невідповідність демократичним засадам – соціальну нерівність. З появою цієї пагубної тенденції військова справа стає не священним покликанням патріотів, а джерелом прибутку для козацької верхівки, яка заради власного збагачення ладна була поступися моральними принципами і козацькими чеснотами.
    Соціальну нерівність запорожців започаткував польський король Сигізмунд-ІІ ще у 1572 році, коли уперше взяв на службу 300 козаків і вніс їх в реєстр, призначивши відповідну плату та привілеї за службу. Звідси починається поділ на реєстрових козаків і простих, тобто розпочинається соціальне розшарування: старшини і заможні козаки з одного боку, а біднота (голота) – з другого. Будь-які привілеї, що надаються окремим представникам суспільства, виділяють їх в окрему привілейовану верству і ставлять над суспільством, що в свою чергу вносить в суспільство розкол і розмежування. Поділ суспільства на бідних і багатих – це кінець демократії і початок узурпації влади користолюбцями та негідниками, що збагачуються за рахунок громади.
    Розкол козацтва через запровадження соціальної і майнової нерівності набув своєї виразності після Куруківської угоди 1625 року, згідно якої складався реєстр на шість тисяч козаків, котрим надавались вагомі привілеї. Зведення реєстру мало велике значення для внутрішніх відносин у козаччині, спричинивши ворожнечу між заможними козаками (дуками), лояльними до польського уряду, і простими (нетягами), що утворили непримиренну опозицію. "Польща, зрозумівши свою помилку, що по смерті Сагайдачного не поставила гетьманом лояльну людину, тепер звернула на це пильну увагу і «старшим» козацьким став силою Куруківської умови Михайло Дорошенко (1625-1628). Він був найпридатнішої людиною у тому важкому становищі – проведення реєстру і утримання в послуху крім своїх козаків ще й випищиків… Проте між тими, що не були прийняті в реєстр – для них з 1625р. установлюється назва випищиків, – важко було шукати прихильника польського уряду. Збройна комісія не тільки їх скривдила, зводячи перший докладний реєстр і відбираючи їх козацькі привілеї, але й безпосередньо силою понизила їх, скинувши їх проводиря Жмайла з гетьманства. Коли вже перед тим між козацькими партіями панувала велика незгода, часом і усобиці, то тепер ця ворожнеча ще загострилася, бо уряд увійшов у ближчі стосунки з однією з партій. Безпосередньо після комісії 1625р. ворожнеча вибухає ще сильніше. Розрив між дуками та нетягами щораз ширшає, партії козаків відчужуються одна від одної і роблять кожна за власним розсудом, аж у 1630р. за гетьманства Грицька Чорного доходить до того, що на боці уряду козаки стоять проти козаків" (ЩВ с.223).
    Носіями розколу між козаками безпосередньо в самій Запорозькій Січі також були представники польської шляхти, які за певних обставин потрапляли на Січ. Окупаційний уряд Речі Посполитої пильно стежив за тим, щоби усі козацькі підрозділи були очолені польськими шляхтичами і ніяк не інакше. Реєстрові козаки мали старшину виключно з поляків, котрі утримували українських козаків від національно-визвольної боротьби і спрямовували їх військові здібності на користь Речі Посполитої. Щодо Запорозької Січі, куди Річ Посполита офіційно не мала доступу, було винайдено вельми дієвий спосіб впливу на кошового – призначення осіб найближчого оточення отамана-гетьмана з числа польських шляхтичів. На це зауважують навіть іноземці, згідно свідчення Д.Яворницького: "Як гетьман на Україні, так і кошовий отаман-гетьман в Запоріжжі мав при «боку» від 20 до 50 слуг, виконуючих обов'язки ад'ютантів при власній особі кошового… Ці ж молодики прислужували не тільки кошовому, але й іншим представникам старшини по два чи по три при кожному; за визначенням англійця Рондо, здебільшого в слуги до козаків потрапляли молодики з поляків" (ІЗК с.175).
    Для відсторонення козаків від боротьби зі своїм внутрішнім ворогом – литовсько-польською шляхтою, призначались «наказні» гетьмани козацького війська з числа родовитих шляхтичів, котрі спрямовували козацьку військову силу на потребу шляхти. Польща, що входила до складу Речі Посполитої, активно залучала запорожців до боротьби зі своїм заклятим ворогом – Османською імперією, що сприймалось козаками не як відстоювання польських інтересів, а як захист власної Батьківщини. Зокрема під час гетьманства Д. Вишневецького активізувалась боротьба запорозьких козаків з Туреччиною за здобуття молдавського престолу, котрим прагнула заволодіти Польща для розширення границь Речі Посполитої. За гетьманства П. Сагайдачного військова сила запорозьких козаків козаків з оновленим завзяттям кидається на Османію, а згодом спрямовується на Москву. За характеристикою нашого першого історика Малої Росії Д. Бантиш-Каменського, у 1618 році Сагайдачний допомагав з двадцятьма тисячами козаків польському королевичу Владиславу в московській облозі. "Він діяв таким чином для особистої вигоди, бажаючи утримати за собою гетьманство, завоював довір'я польського уряду й справедливі докори нащадків" (ІМР с.107). Війна Польщі проти Московії 1618 року по суті була спробою польського королевича Владислава захопити Московський престол; запорожці навіть штурмували Москву і, поза сумнівом, взяли б, бо кілька днів чекали лише наказу до взяття фортифікаційних укріплень. Невідомо як склалася б подальша доля Московії, якби запорожці не були відізвані внаслідок укладання мирного договору між Польщею і Московією на 14 років і 6 місяців, що був підписаний восени 1618 року неподалік Москви в селі Деуліні на умовах, за яким Польща утримувала за собою Смоленськ, Чернігів та сіверські міста.
    Не переступаючи істини, зауважимо на неправомірність приписування виключно Сагайдачному усіх заслуг тодішньої козацької звитяги, бо незалежно від нього діяв козацький загін реєстровців Михайла Дорошенка, котрий по дорозі до Москви взяв міста Лебедян, Данков, Скопин, Ряжськ та інші. Царська рать під орудою славнозвісного князя Д. Пожарського при зустрічі з українським козацтвом біля міста Серпухова розбіглася хто куди. Навіть призначений замість Пожарського князь Г.Волконський, що мався стати з новою раттю в місті Коломно і не допустити козацьке військо на переправу через Оку, не спромігся нічого вдіяти, бо московська рать була розігнана українцями без особливих зусиль. Об’єднаними силами українське козацтво розпочало облогу Москви, отаборившись біля Арбатських воріт. Штурм було доручено Сагайдачному, як довіреній особі польського уряду, і призначено на 1 жовтня у разі непідписання договору, котрий, як відомо, був підписаний на користь Польщі. Відтак маємо неспростовний висновок: гетьмани козацького війська, що мали шляхетське походження, прислужувались Речі Посполитій, тому й не слід перебільшувати їхню роль у визвольній боротьбі українського народу проти литовсько-польських окупантів.
    Щодо істинних патріотів з числа отаманів-гетьманів українського козацтва, яких було страчено й закатовано десятками, то їх діяльність, спрямована на благо України-Руси, частково замовчувалась та всіляко принижувалась в історичних викладах минулої доби. Тодішня обмеженість історичного матеріалу продовжується досі, бо сучасні науковці черпають історичні відомості з джерел, що укладалися за часів литовсько-польського панування, тобто мали антиукраїнське забарвлення. Достатньо згадати Якова Бородавку-Неродича, котрого обрали запорожці замість П.Сагайдачного і котрому відтяли голову нізащо, тільки-но він привів Запорозьке військо під Хотин до битви з турками. Надумані польськими істориками пояснення настільки непереконливі, що повірити в них можуть хіба-що самі поляки. Вони стратили Якова Бородавку підступно у польському стані, запросивши на обговорення битви з турками. Йому вигадали провину буцімто за те, що він блукав невідомо де і спізнився до місця призначення. Але в дійсності спізнився до місця військового збору не Яків Бородавка, а Петро Сагайдачний, котрий напередодні отримував у Варшаві відповідні настанови від польського уряду і, направляючись до Хотина, заблукав по дорозі у лісі, де наскочив на татарський загін і був поранений отруєною стрілою. Це поранення було єдиним за увесь період Хотинської битви, адже Сагайдачний, як гетьман Війська Запорозького не знаходився у передових лавах козаків, а споглядав за ходом битви здаля разом з польським королевичем Владиславом і польським гетьманом Хоткевичем.
    Різноманітні домисли про «вагомі» причини страти Якова Бородавки спростовуються поминальним заповітом Петра Сайгайдачного, опублікованим Максимовичем і згодом Щурівським у 1900 році, де згадується ім'я гетьмана Якова Неродича. Стосовно цього Д.Яворницький слушно зауважив: «Очевидно, убивство Бородавки Сагайдачним примусило останнього відчувати деякий моральний зв’язок з ним і записати його у власний поминальник та молотися за нього». Обережність висловлювання Яворницького не спростовує докорів сумління, що переслідували Сагайдачного до смерті за вчинений ним злочин. Причому, Бантиш-Каменський однозначно звинувачує Сагайдачного у вбивстві: «гетманъ Бородавка убит Сагайдачным» (ІМР с.107). Єдине об'єктивне пояснення страти Якова Бородавки-Неродича полягає у тому, що потрібно було вивільнити посаду отамана-гетьмана для шляхтича П.Сагайдачного, якого бажала бачити Польща на чолі Запорозького Війська.
    Польська влада, а згодом і московська (після Адрусівського розподілу українських земель) активно сприяли посиленню соціальної нерівності між козаками та козацькою старшиною. Розрахунок окупаційної влади був простий: козацька старшина разом з гетьманом, маючи власні земельні наділи, захищатиме приватну власність, тим самим обстоюючи інтереси земельних магнатів і утримуючи козацькі маси від національно-визвольної боротьби. Нову хвилю народних виступів на Лівобережній Україні та Запоріжжі викликало укладення Гадяцького (1659) та Слободищеньского (1660) трактатів, які передбачали відновлення попередніх порядків. Незважаючи на політичні заяви І.Виговського та наступних гетьманів, селянсько-козацькі маси України не стали слухняним знаряддям в руках старшин, а виступили самостійною силою. Так, без перебільшення можна стверджувати, що на відомій Чорній раді у Ніжині (17-18 червня 1663) воля представників народу, по суті, була тим фактором, який вирішив долю гетьмана Якима Сомка (родича Б.Хмельницького)… Водночас Кіш намагався виступити своєрідним арбітром. У 1663 році він розіслав по різних полках України універсал кошового Івана Сірка, що закликав припинити міжусобну боротьбу старшин за владу і виступити на захист етнічних інтересів свого народу" (СГ с.76).
    Водночас з тим окупаційна влада намагалась утиснути в ряди козацьких старшин якомога більше представників панівного класу. Показовим прикладом застосування цієї нищівної політики є гетьманство Брюховецького 1663-1668 років, вбитого козаками за зраду Батьківщини у 1668 році. Брюховецький підписав так звані "Московські статті" 1665р., які значно обмежили права України-Руси. "Сей Іван Брюховецький, з Запорозьких осавулів, був у Юрія Хмельницького фаворитом і зрадником, зумів нажити великі гроші, зібрав собі найбільшу партію подарунками та могоричами, і тому обраний був Гетьманом… На початку вересня 1665 року він вирушив до Москви. Зустріч і прийняття були для Гетьмана надзвичайні, і після перших привітань розпочаті й повторювані банкети здивували Гетьмана і призвели його до нестями; і коли він уважав себе піднесеним у краще небо.., пожалували його званням – Великим Воєводою і Думним Боярином. Після того оженили його з царською своякинею, а багатьох супроводжуючих Полковників і Старшин переженили з боярськими доньками… А понеже він, з ласки Божої й Царської, є Великий Воєвода, то мусять бути при ньому й малі Воєводи… Жалувані Царем малі Воєводи почали з'їжджатися до Малоросії в січні 1666 року; штат кожного з них був досить велелюдний" (ІР с.208-213). Так Брюховецький наводнив Україну-Русь москалями, що продовжувалось за наступного гетьмана-маріонетки 1672-1687 років – московського ставленика І.Самойловича.
    Згубні наслідки для українського козацтва назичила Московія після Переяславської угоди, скасувавши колишню самостійність Генеральної Ради при ухвалі Гетьмана України-Руси. Уповноважені царського уряду приймали визначальну участь в козацьких генеральних радах 1659, 1663, 1669, 1672 та інших років, санкціонуючи рішення козацької ради і диктуючи волю царського уряду. Натомість, утвердивши широкі, а головне безконтрольні з боку козацької громади, повноваження гетьмана в Гетьманщині, московський уряд провадив власну політику через своїх ставлеників – гетьманів-маріонеток. "Між царським урядом і гетьманом укладалися спеціальні Статті (умови), які визначали гетьманські права і компетенцію. Гетьман очолював раду генеральної старшини і об'єднував у своїх руках політичні, адміністративні, військові, фінансові і судові функції. Гетьман мав право роздачі земель старшині у власність чи володіння за службу, «військові заслуги», призначення на «уряди». Це ставило старшину у повну залежність від гетьманської прихильності" (МЛ с.172). Тому й не дивно, що низькопоклонство і аморальність реєстрової старшини стали нормою суспільних відносин в козацькому середовищі. Ці мерзенні якості пристосованців почали поширюватись і укорінюватись по усій Гетьманщині. Носіями антинаціональних і антинародних тенденцій в українську суспільстві були вищі чини реєстрового козацтва на чолі з гетьманом.
    Численні невдачі українського козацтва утвердити державність України-Руси пояснюються продажністю старшин реєстрового козацтва та наказних гетьманів, серед яких незаслужено вшанований нині Іван Мазепа, котрого врятував свого часу отаман-гетьман Іван Сірко від страти на смерть за зраду Батьківщини. Мазепа був спійманий у 1674 році на Кучманському шляху (у верхів'ях річки Інгул) на спробі доправити в Крим полонених козаків. "Дізнавшись, куди й навіщо їхав Мазепа, запорожці вирішили тут же його порішити. Але за Мазепу заступився Сірко: "Панове браття, не убивайте цього чоловіка, може, він нам і вітчизні нашій колись знадобиться". Тоді Сірко закував Мазепу в кайдани для подальшої відправки до Москви" (ІС с.49). Подальший шлях І.Мазепи відомий: перебуваючи при царському дворі, Мазепа запопав прихильність царя і у 1687 році був призначений гетьманом Лівобережної України-Руси.

ГЕТЬМАН   МАЗЕПА

    Іван Мазепа – гетьман Лівобережної України 1687-1709 років; походив зі старожитньої польської шляхти Білоцерківського повіту Мазеп-Колядинських. Будучи ставлеником Московії, Мазепа провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту та сприяв зміцненню позиції російського царизму в Україні-Русі. "Повернувшись з Москви, Гетьман Мазепа насамперед подбав про свою безпеку.., заснував для того він особисту гвардію свою: три полки піхотні Сердюцькі, батальйон жолдаків та полк кінних Компанійців, названих "компанією надвірної корогви". І всі тії війська викликав з бажаючих, а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його янголами-охоронцями і духами, що робили все на помах Гетьманський, і горе людині, що впала в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як м'ячем, через що ненавидів їх народ, а національні війська ледве терпіти могли" (ІР с.239). Варто додати, що кількість найманого («охотницького») мазепинського війська: піхоти – сердюків і кавалерії – компанійців, обчислювалась не чотирма, а десятьма полками, настільки великим був його страх за своє життя в оточені етнічних українців.
    Військова кар'єра поляка І.Мазепи, як і Б.Хмельницького, почалася при польському королівському дворі. Він виконував різні доручення короля Яна Казиміра, пов'язані з політикою Польщі на Правобережній Україні-Русі. Невдовзі Мазепа стає на службу до гетьмана П.Дорошенка – ставленика Польщі на українському правобережжі. Взятий у полон запорожцями і відправлений до Москви, він згодом повертається на Гетьманщину генеральним осавулом за царським указом 1682 року, а через п'ять років здобуває й гетьманську булаву.
    Слід зауважити, що Мазепа здобув гетьманську булаву не завдяки козацьким чеснотам, а завдячуючи виверткості пристосованця – "людини, відповідно до характеристики Д.Яворницького, лукавої, хитрої, скритної, яка, діючи то улесливістю, то погрозами, дотримувалась принципу подвійної моралі і в політиці, і в особистих взаєминах з іншими людьми. Д.І.Яворницький справедливо акцентував увагу на тому, що І.Мазепа в здійсненні своїх намірів міг опиратися тільки на частину "малоросійського панства", а не на широкі народні маси" (ІЗК с.18).
    Стосовно обрання Мазепи гетьманом на Коломацькій Раді 25.07.1687 на площі над річкою Коломак, оточеною московськими військами на чолі з царським воєводою князем Голициним, який вручив клейноди новобраному гетьману, існують небезпідставні припущення щодо здобуття гетьманства шляхом підкупу. "Козаків на раду було допущено лише 2 тисячі. Але все вже було домовлено; напередодні у царського воєводи відбулася нарада старшин за участю Лизогуба, Гамалії, Забіли, Прокоповича, Кочубея, які одержали підвищення в своїх рангах. Ймовірно було домовлено про обрання гетьманом генерального осавула Івана Мазепи. Отже, на раді у відповідь на запит князя Голицина й пролунали крики, в яких прозвучало ім'я Мазепи. Є твердження, що Голицин одержав від нього 10 тис. золотих" (МЛ с.165). Варто додати, що десять тисяч золотих червінців – це була ще не вся плата за гетьманську булаву: Мазепа підписав чотири «нові статті» до Переяславської угоди, що увійшли в історію як «Коломацькі статті», які позбавляли Україну суверенітету і принижували гідність українського народу.
    Перша «Коломацька стаття» узаконювала доноси (власне відтоді на Україні й процвітало фіскальство аж до 1991 року). Друга «нова» стаття позбавляла Україну самостійних міжнародних відносин, бо всі зарубіжні звернення, грамоти, послання, що надходили в Україну, мались негайно пересилатися до Москви. Третя стаття – скорочувала чисельність козацького війська до 30-тисяч, проти 60-тисяч часів Хмельницького. І ганебна четверта Коломацька стаття впроваджувала змішані шлюби так званих «великоросів» і «малоросів», що за 300 років «братерського єднання» знищило Україну-Русь як мононаціональну державу та утворило потужну, постійно діючу колону москвофілів, яка досьогодні розхитує державний устрій Незалежної України. Крім того, Мазепа був першим з імперських блюдолизів, хто погодився запровадити на теренах України-Руси московські гроші і вільний перехід усіх бажаючих з теренів однієї держави в іншу (тобто скасування кордону).
    Призначений московським урядом на гетьманство, Мазепа потурав царським настановам та всіляко сприяв гнобленню українського народу. Показово, що саме І.Мазепа, як вірний підніжок московського царату, окрім дарованих маєтностей і земель, отримував найвищу платню на посаді гетьмана за всю історію козацтва. «Государеве жалування» реєстрових старшин було вельми щедрим: гетьман Мазепа отримував щорічно з царської казни 10 тисяч злотих; його військовий обозний і військовий писар – по 1 тисячі злотих, полковники – по 500 злотих, військові судді – по 300 злотих.
    Не дивно, що Мазепа, уподобавши споживацький триб життя, кохаючись у марнославстві, оточивши себе блюдолизами та запроданцями, неухильно і цілеспрямовано перетворював козацьку старшину в представників панівного класу – нових українських панів, що ставали на зміну польській шляхті. За його 20-річне гетьманство наплодилося незчисленна кількість різноманітних привілейованих осіб, що гнобили український народ гірше за ляхів. "Тисячі вільних в минулому козаків були повернені в ярмо козацької старшини – нової генерації українських феодалів… В козацькому середовищі стався розкол: з козацької верстви почала виокремлюватися знать, свого роду козацька шляхта, до якої примкнуло вище українське духовенство. Тодішньою мовою перші отримали назву "дуків". Дуки намагалися захопити общинні та найкращі землі і закріпити їх за собою і своїми нащадками, лишаючи козацькій черні (голоті) найгірші земельні наділи, або й взагалі нічого… Визначився процес феодалізації козацької старшини і перетворення її на в справжніх поміщиків" (ІЗК с.14-15). Ніхто інший, як Мазепа, у 1701 році запровадив панщину на Україні, взявши за зразок кріпосницький устрій імперської Росії. Універсал гетьмана Мазепи про дводенну панщину викликав обурення широких верст Лівобережної України. Козаки, селяни й міщани почали втікати на Низ, в Запорозьку Січ, та на Правобережжя, де організовувалися повстанські загони.
   
    Політична картина Правобережжя у цей час характеризувалася підвищеною активністю козацько-селянських верст. Після Карловицького договору 1699 року, за яким Туреччина відмовилася від Поділля на користь Польщі, польський уряд вирішив знищити козацтво на Правобережжі. Польський сейм 1699 року ухвалив доленосне рішення – відібрати у козаків усі землі й ліквідувати козацтво як окремий стан. Козаки подали протест, але сейм його відхилив, а польський король Август II Сильний (1697-1733) після річного вагання ухвалив рішення сейму розпустити козаків, а їхні землю передати шляхті. На Правобережжя посунула шляхта з військовими загонами. У відповідь на це Палій і Самусь організували повстання.
    На нараді представників селян, міського населення й козацтва, що відбулася у Фастові (1702), була прийнята ухвала на боротьбу антифеодального спрямування. Повстання очолив фастівський полковник Семен Палій. Виданий ним універсал закликав населення до рішучої боротьби з загарбниками, вигнання їх з української землі. На заклик, відгукнулися не лише козаки, а й селяни. За короткий час повстання охопило Брацлавщину, Поділля, Волинь, Київщину. Бої розгорнулися насамперед у Брацлавському і Подільському воєводствах, а потім перекинулися на Волинь і решту Поділля, сягнувши Галичини. У жовтні 1702 року Самусь розгромив кількатисячне польське «посполите військо», а в Бердичеві знищив двотисячну залогу Потоцького. У вересні після тривалої облоги Палій здобув фортецю Білу Церкву і переніс туди свій осередок. До повстанців приєднувались селяни Лівобережжя, Молдови, Валахії, Московії.
    Польська шляхта мобілізувала всі сили, і на початку 1703 року з Волині, Литви, Галичини на повстанців рушили війська – загалом близько 30 тисяч жовнірів з 50 гарматами. Проте кварцяне військо не спромоглося розбити загони повстанців. Тоді поляки умовляннями та посулами спонукали виступити кількатисячну татарську орду на українські землі з півдня і водночас звернулися за допомогою до російського царя. 25 лютого 1704 року Петро-І спеціальним листом закликав Палія негайно передати Білу Церкву полякам і капітулювати. Царському наказу підкорився наказний гетьман Самусь і передав свою булаву Мазепі, як ставленику московського царя. Але Палій, навпаки, відкинув вимогу царя і посилив боротьбу. Активізували діяльність партизанські загони на Волині, Поліссі, Галичині.
    Невдовзі й гетьман Мазепа доклав свій «внесок» у це повстання, перейшовши зі своїми найманцями на Правобережжя у травні 1704 року. Палій передав йому Білу Церкву без бою, а лукавий гетьман запросив фастівського полковника на дружню зустріч в Бердичів начебто для обговорення подальших дій. Однак після пишного банкету Мазепа схопив Палія, закував у кайдани і відправив до російського царя для подальшого заслання до Сибіру. Варто додати, що лише такий закоренілий тиран, як Мазепа, далекий від розуміння козацьких цінностей і відокремлений від українського народу глухою стіною необмеженого самовладдя, міг сподіватись, що після подібних вчинків козаки підтримають його під час виступу проти Московії на боці шведського короля Карла-ХІІ.
    "Доведена до крайнього зубожіння, польська Україна за миром 1680р. між Росією, Туреччиною та Польщею як нейтральна область була спустошена після виведення з неї усіх наявних в ній доти військ… Водночас у російській Україні діяв Іван Мазепа, який посилено здійснював у своєму краї польсько-панські принципи і тим самим дуже утискував нижчі верстви населення. Пригнічувана Мазепою голота почала рятуватися втечею на правий берег Дніпра. Невдовзі на Правобережній Україні з'явилися поселення й організувалися полки, на чолі яких став славетний фастівський полковник Семен Палій, котрий виступив як палкий захисник інтересів нижчих верств народу України. Але гетьман Мазепа захопив Палія, зайняв Правобережну Україну і віддав її під скіпетр російського царя Петра (1689-1725)" (ІЗС с.56). Так була придушена ще одна спроба національного визволення України-Руси з-під зверхності іноземних окупантів. Причина поразка була стара – на чолі українського козацтва перебував неетнічний українець, шляхтич і закоренілий ворог українського народу.
    Вороже ставлення Мазепи до національно-визвольної боротьби українського народу пояснюється його шляхетським походженням. Як потомний шляхтич, він неухильно провадив політику гноблення народних мас і покарання непокірних. Зокрема його діяльність була спрямована проти Запорозької Січі, як оплоту народної вольності. "Вартий уваги той факт, що Іван Мазепа в своїй державницькій діяльності стояв за панство як соціально-творчу силу, вважаючи похідне табірне запорозьке життя пережитком варварства, лихом України, джерелом неспокою. Для захисту південних кордонів Мазепа, всупереч запорожцям, будував фортеці і до російсько-шведської війни 1700-1721 рр. у нього відносини із Запоріжжям були непростими" (УФ с.152). "Мазепа не звертав уваги на ремства запорожців, зайнятих на будівництві фортеці в Кам’яному Затоні для царської залоги, яка мала наглядати за діями запорожців. Мовчки слухав спам’ятувальні слова прилуцького полковника: «Ми і діти наші проклинатимемо твою душу й кості, як нас у неволі залишиш». Невдоволення охопило навіть духовенство… Усі пропонували гетьманові виступити спільно проти жорстокого самодержця, але Мазепа нікого не слухав і продовжував коритися Петрові. Навіть запорозького отамана-гетьмана Петрика він не підтримав" (ІУЛ с.80). Мало того, історія свідчить, що Мазепа, як вірнопідданий московського царату, придушив народне повстання 1692р. під проводом запорозького отамана-гетьмана Петрика (Петро Іваненко), котрий звернувся до українського народу з універсалом, закликаючи пригноблений люд звільнитися від тиранії Москви й своїх немилостивих панів і встановити всюди козацьке самоуправління: «Мазепа й старшина при підтримці царя поділилися нашою братією, записали її собі в неволю і тільки до плуга не запрягають». Наступні спроби Петрика в 1693-1694 та 1696 роках також були відбиті московськими й мазепинськими військами" (ІУЛ с.69). Слід додати, що після таких ганебних вчинків, лише дурень міг сподіватися, що його визнають широкі верстви населення й козацтво у ролі керманича національно-визвольної боротьби українського народу.
    "Скориставшись слушним моментом, війною Москви з Швецією, він (Мазепа) захотів скинути панування царів… Але Мазепа в своїй акції, так само як Хмельницький, взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, а не на внутрішні. Він вступив у змову з шведським королем, а не з своїм народом, він мав на увазі за допомогою шведського короля і його війська здобути в визволеній Українській Самостійній Державі собі «вольності й маєтності», а про «хлопа» й мови не було… Мазепа і його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не підтримав Мазепу, а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна. Цілком справедливо, війна дійсно була програна через байдужість народу. Але через що було те байдужжя? Через національну несвідомість народу? Через його любов до Росії? до царів, до російських панів? Ні, через те саме, через що була програна Хмельницьким війна з Польщею… Народ отим байдужжям відповів: "Чи чужий, чи свій пан, чи чужий, чи свій батіг і ярмо, – один чорт. За що віддавати життя? За зміну назви ярма і батога?" (ВВ с.14).
    Придушення патріотично-визвольного руху українського народу гетьманами реєстрового козацтва – це найганебніше явище в українській історії, яке потрібно оприлюднювати і вивчати в учбових закладах задля унеможливлення повторень зради інтересів українського народу високо-посадовцями в майбутньому. Хрестоматійним прикладом гетьманського марнославства є прагнення Мазепи узурпувати владу на обох берегах Дніпра навіть ціною зради національних інтересів українського народу. Доказом того є боротьба Мазепи проти фастівського полковника Семена Палія, що громив шляхту як тільки міг і створив своєрідну українському республіку серед ополяченої України-Руси. Маючи собі в противагу такого всенародного улюбленця, Мазепа не спромігся ні на що інше, як підступно ув'язнити Палія для подальшого заслання до Сибіру.
    Аморальний вчинок І.Мазепи вельми докладно висвітив видатний український історик В.Антонович (вчитель М.Грушевського), що досліджував сфабриковані звинувачення у змові Палія зі шведами: "Мазепі потрібно було роздобути докази вигаданої змови; і вони були віднайдені, хоча й вельми сумнівні. Він об'явив, що жид, орендатор хвастівський, доповідав, що він, по намові Палія, їздив до Любомирського і шляхом усних переговорів скріпив їх союз з Палієм, внаслідок чого Палію обіцяне жалування від шведського короля та поступка в потомне володіння Білою Церквою. Цей наклеп жида підтвердив, за словами Мазепи, якийсь священик Карасевич. Докази ці здалися Мазепі цілком достатніми для того, щоби арештувати свого супротивника, але Мазепа не наважився здійснити свій задум на Хвастівщині, серед відданого Палію населення. В останніх числах липня він перейшов у Бердичів і запросив Палія на банкет, і там, напоївши його доп'яну, наказав відправити у в'язницю" (МС с.356). Аморальність цього вчинку має лишитися у пам'яті прийдешніх поколінь навічно.
    Щоби розвіяти сумніви у антинародній діяльності І.Мазепи, нагадаємо, що "усунувши Палія, Мазепа висловлює в доносі російському царю не тільки бажання утримати за собою заселені Палієм землі, але й намагання обмежити побутуюче за Палія переселення з лівої сторони Дніпра народу, що тікав на вільні хвастівські слободи, щоби позбутися повинностей, котрі все більше й більше накладала на селян мазепинська старшина та військова знать. Межи тим, Мазепа, зломивши представника демократичних народних поривань (Палія), спішив заспокоїти шляхту захопленого ним краю та ввійти з ними у дружні стосунки. Він розіслав універсал дворянам Києвського воєводства, в якому запевняв шляхту, що прийшов на терени Речі Посполитої у якості союзника та просив дворян не кидати свої маєтки і не страхатися селянського повстання, приборкання котрого Мазепа гарантував. За цим принципом Мазепа постійно діяв по відношенню до шляхти; він не тільки не наносив ніякої кривди та утиску, але навіть споряджав шляхтичам в міста і села запобіжну охорону" (МС с.358-359). Тож немає чого дивуватися, що широкі верстви населення України-Руси і більшість українських козаків не підтримали підступного тирана під час Полтавської битви.
    Не завадить означити й саму причину злуки Мазепи з Карлом-ХІІ, де прозоро простежується особистий інтерес непутящого гетьмана. Після здобуття Кракова й Варшави та усунення Августа-ІІ з престолу у 1706 році, шведський король Карл-ХІІ посадив на польський трон свого ставленика Станіслава Лещинського. Об'єднаними силами Карл і Станіслав рушили в Білорусь, розбивши «російську рать» без надмірних зусиль і захопивши м.Ляховичі. В цей час Мазепа, отримавши царський указ, прибув з військом до Мінська, щоби зупинити шведів, але не поспішав битися з переважаючи силами супротивника. Зваживши на могутність шведсько-польського війська та пам'ятаючи попередню поразку Петра-І у битві зі шведами під Нарвою (1700), Мазепа вирішив скористатися ситуацією на свою користь. Задум гетьмана був не метикуватий – поріднитися з коронованими особами і стати «королем». Для цього була укладена угода в квітні 1706 року "про шлюб Мазепи з княгинею Дульською, родичкою короля Лещинського, на згоду гетьмана повернути Малоросію у підданство Польщі на таких умовах: 1) щоби Мазепа залишався гетьманом обох сторін Дніпра та 2) став повновладним князем Сіверським. Договір цей був стверджений Станіславом і Карлом ХІІ" (ІМР с.368). Як бачимо, ні про який суверенітет України-Руси не було й мови, а всілякі вигадки істориків щодо поривань Мазепи звільнити Україну-Русь від чужинської зверхності – ні що інше, як красиві реверанси, щоби хоч якось виправдати його поразку у Полтавській битві.
    Полтавська битва відбулась 27 червня 1709 року поблизу Будищинського та Яковецького лісів під Полтавою, де 30-тисячне шведсько-українське військо через фатальну помилку шведського генерала Левенгаупта було розгромлене 42-тисячною російською армією (16-тисяч шведів під час відступу потрапили в полон). У цій битві на боці Мазепи виступила Запорозька Січ, і це має своє логічне пояснення. Провадячи власну політику боротьби з гнобителями українського народу, запорожці використовували слушний момент для здійснення своїх планів. Вряди-годи вони навіть виступали у ролі союзників своїх ворогів, щоби за допомогою одного ворога побити іншого. Як казав славнозвісний Іван Сірко: «Я не друг ляхів, я їх ворог, але татари – ворог ще гірший» (ІС с.123). Цей вислів якнайкраще пояснює ставлення запорожців до Мазепи. "Запорожці ворогували з гетьманом Іваном Мазепою, а потім разом з ним виступили проти Петра І" (УФ с.123).
    "Мазепа сподівався, що його підтримає знедолений народ і запорожці. Одначе тільки 4000 козаків приєдналися до гетьмана. Дещо пізніше кошовий отаман Кость Гордієнко перетягнув на сторону Мазепи ще 8000 січовиків. Почувши про допомогу запорожців Мазепі, царський уряд вирішив зруйнувати Січ. Петербурзький губернатор (пізніше фельдмаршал) Олександр Меншиков, який наприкінці 1708р. зруйнував гетьманську столицю Батурин, направив на Запоріжжя військо під проводом полковника П.Яковлева. 14 травня 1709р. три полки Московської армії обступили Чортомлик. Триста запорожців героїчно оборонялися. Загинуло близько 350 нападників, понад 150 було поранено. Коли запорожці побачили в далині якесь військо, подумали, що їм на допомогу йде орда й вийшли назустріч. Зрозумівши помилку, козаки розгубились. Тим часом, вороги увірвалися в Січ і захопили 36 гармат і іншу зброю. П'ять козаків загинуло в бою, а деяким вдалося втекти через протоки. Розлучені опором січовиків, царські солдати під командуванням Яковлева й Галагана спустилися по Дніпру й почали хапати й страчувати навіть тих козаків, які сиділи на промислах і не брали участі в подіях… 26 червня 1709р. цар Петро видав грамоту-звернення до українського народу: «віддавна відомо про постійні свавілля й непослух мінливих і непокірних запорожців. Як бунтівники й непослушники підлягають гніву й знищенню і заслужили страти» (в оригіналі: достойны быть казнены)" (ІУЛ с.81).
    Більшість істориків дають невірне пояснення відстороненню козаків від Мазепи, убачаючи причину у тому, що буцімто козаки пристали до російського царя внаслідок спорідненості релігійних поглядів. Нагадаємо, що козаки ніколи не були щирими християнами, тому й причина зовсім інша. До того ж ця причина навдивовижу проста: козаки просто не мали вибору – або вони приєднуються до Мазепи, або не приєднуються, тобто підтримують російського царя. Отже, відмова козаків підтримати Мазепу пояснюється не релігійними мотивами і не сфабрикованим універсалом, розісланим Петром-І, де він проголосив Мазепу зрадником і зобов'язав усіх церковників, як слухняних виконавців, проголошувати анафему колишньому хваленому гетьману. Відмова козаків була зумовлена не сприйняттям Мазепи як вождя нації. Нагадаємо, офіційну характеристику науковців щодо діяльності Мазепи: "Іван Мазепа – гетьман Лівобережної України 1687-1708 років; провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту; негативно ставився до козацтва і Запорозької Січі" (ІЗК с.497).
    Так звану «державотворчу» діяльність Мазепи, яку вигадали сучасні політикани, приписуючи йому укладення першої конституції, репрезентуючи її як «продукт довготривалої праці видатного гетьмана», спростовується дослідженням М. Драгоманова. Він довів, що конституція 1710 року, що була оприлюднена Пилипом Орликом в еміграції, насправді була запорозьким проектом, що розробив отаман-гетьман Кость Гордієнко (1701-1709). М.Драгоманов так і називає її «Конституцією Гордієнка, найбільш достойного слави з українських козаків» (МДВ с.485). Зокрема «Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького» Гордієнка визначали державно-політичний статус України-Руси, а саме: «Україна з двох сторін Дніпра з Військом Запорожським і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від всякого чужого володіння. Союзні держави ні під претекстом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким іншим не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й Військом Запорожським, ні на ленну залежність, чи якусь підвладність, ані не мають права з неї яких-небудь доходів чи податків... Цільність границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховувати, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без всякого ущербу».
    Сучасні історики, прислужуючись антинародній політиці української влади, завзято просторікують про якісь далекоглядні плани Мазепи, щоби хоч якось виправдати його злочини проти українського народу вподовж 20-літного гетьманства. Але з наведених численних витягів маємо однозначний висновок: Іван Мазепа, розпочавши військову кар'єру при дворі польського короля Яна Казимира, був затятим ворогом українського народу і, як потомний польський шляхтич, вважав українців «холопами», що мусять покірно працювати на своїх панів. Таким чином, безпідставне прославляння І.Мазепи сучасними високопосадовцями засвідчує їхні аморальні принципи й антинародні плани, котрі не відрізняються від тодішніх мазепинських узурпаторських намірів. Відтак, звеличення І.Мазепи до рівня національного героя нічим не підтверджене і не може бути схвалене у вітчизняній історії, тим паче у вигляді зображення на грошових купюрах Незалежної України.

Г А Й Д А М А Ч Ч И Н А
"Князь Острозький. Жидівський гніт. Гайдамацький рух 1734 року. Гайдамаки – народні месники. Громиклійський Кіш. Коліївщина. Барська конфедерація 1768 року. Максим Залізняк. Гонта. Відновлення Гетьманщини 22.06.1768. Коденський суд."

    Гайдамаччина – це одна з героїчних сторінок нашої історії та окремий розділів славетного українського козацтва. Утворення гайдамацьких загонів підтверджують тезу автора про самоорганізацію козацтва на Україні-Русі. Тож варто наголосити ще раз, що українське козацтво самостійно організувалось до боротьби у той самий спосіб, яким створювались осередки гайдамацького руху, викликані потребою опору свавіллю чужинців на споконвічних землях України-Руси. Щиро кажучи, будь-які спроби накинути гайдамацькому руху організаційне втручання зі сторони литовсько-польської шляхти чи московського панства викликали б усмішку навіть у нашого сучасного мало-обізнаного в історії читача. Адже гайдамаки виступали проти шляхти й панства, проти яких повсякчас виступала Запорозька Січ, як проти свого внутрішнього ворога. Тож варто покласти край лукавим спробам горе-науковців накинути українську козацтву зверхність чужинських магнатів, якими б не були привабливими застарілі стереотипи нашого історичного розвитку, створені чужинцями.
    Нагадаємо, що утиски з боку земельних магнатів та непомірні податки, накладені на українське селянство, викликали стійке селянське невдоволення. Для упокорення свободолюбних «батраків» литовсько-польські магнати тримали надвірні війська, які душили будь-які спроби боротьби українського народу проти панського свавілля. Проте чужинська тиранія не могла бути безкарною і зумовлювала повстання, які раз за разом потрясали прогнилий устрій Речі Посполитої.
    Тиранами були усі без винятку литовсько-польські пани. Будь-яка згадка про «доброго» шляхтича – це вигадка наших сучасників, які навіть не уявляють собі усієї трагічності тодішнього життя. Адже наявність дуже багатих людей свідчить про те, що вони збагатились за рахунок обкрадання оточуючих, які збідніли прямо пропорційно окремо накопиченому багатству. Тож нашим сучасникам навіть не уявити прірву, яка розділяла бідних і багатих. "Відомий науковому світу князь Костянтин Острозький (староста брацлавський і вінницький, гетьман литовський) володів 80-ма містами, такою ж кількістю містечок та 2700 селами. Він був настільки багатий, що його дворецький лише за те, що двічі на рік поставав перед князем, отримував 70 тисяч золотих на рік" (ІЗК с.373). Тримаючись істини, маємо визнати, що князь Острозький не самочинно оббирав своїх підданих; для цієї справи найкраще за всіх підходили жиди, котрі зазвичай служили управителями чи збирачами податків і таке інше.
    Щодо жидівського оточення князя Острозького та його прихильності до жидів свідчить той факт, що саме в Острозі постала перша на Україні жидівська синагога, збудована на кістках і крові замордованих, заморених голодом, задушених непомірними податками, обікрадених дощенту, доведених до відчаю українських селян та городян. Не дивно, що козацький сотник Северин Наливайко, перебуваючи на службі у надвірному війську некоронованого короля польської шляхти князя Острозького і бачачи несправедливість жидівсько-польського правління, не згодився потурити безбожному обкраданню селян і, замість того, щоби придушити черговий селянський бунт, приєднався до повсталих і очолив першу національно-визвольну війну українського народу проти жидівсько-польського гноблення.
    Про нову орієнтацію національно-визвольної боротьби – проти жидівського гноблення – варто сказати більш докладніше. Не новина, що жиди були носіями утиску й кривди українського народу та уособленням найбезчеснішого здирництва й жмикруцтва, але вони ще й були безпосередніми гнобителями простого люду за часів Речі Посполитої. Як зазначалось, їх було в Польщі понад міру на час утворення Речі Посполитої, тож після узурпації польською владою українських земель незліченні армади жидів ринули на Україну. "Д.І.Яворницький виділяє «жидівський гніт» із загального соціального і національного гніту на Україні, щоби показати трагічність становища експлуатованих селян і міщан української народності" (ІЗК с.519). Інакше кажучи, жидівський гніт мав такий величезний розмах на Україні-Русі, що був виділений в окрему категорію вітчизняними істориками. Нам не слід забувати про це і всіляко дбати, щоби подібне явище не відродилось в сучасному українському суспільстві!..
    Історія свідчить, що жидівський гніт, зумовлений давньозвісною звичкою жидів жити за чужий рахунок, обертався для них ріками жидівської крові. Це засвідчено зокрема в «Історії Русів» за часів Б. Хмельницького: "І він (Хмельницький), поновивши воєнні дії свої на Поляків, 29-го серпня виступив із військами від Пилявців на Галичину і, йдучи походом вирядив в обидві околичні сторони деташементи і партії з повелінням очищати міста і села Малоросійські од управління Польського і від Уніатства та Жидівства і відновлювати в них колишні, на правах і звичаях Руських, уклад і вольності... А за тими правилами і велике торгове місто Броди, наповнене майже самими Жидами" (ІР с.123).
    Невипадково найжорстокіші виступи повстанців були спрямовані саме на жидів, зокрема й загальновідомий гайдамацький рух, що розпочався у 1734 році внаслідок бездіяльності новоутвореної Січі під орудою отамана-гетьмана І.Малашевича у справі захисту прав і свобод українського народу. Розглядаючи тривалий період в історії України-Руси, що зветься «Гайдамаччина», перш за все необхідно зазначити – хто такі гайдамаки.
    Нагадаємо, що не всі козаки повернулись в Запоріжжя у 1734 році з турецько-кримської території. Маємо історичні свідчення, що частина запорожців подалась на Кубань, але більшість залишилась в турецькому підданстві, утворивши розрізнені козацькі осередки, зокрема Козацькі Коші в пониззі Бугу та в гірській місцевості Криму, а також найчисельніший Кіш біля м. Сімферополя. Турецький уряд поставився до українських козаків прихильно, сподіваючись на відтік запорожців з Нової Січі на свою територію з подальшим використанням їх у військових діях проти Росії. Козацькі загони, що залишились на турецькій території, почали здійснювати військові рейди на землі Правобережжя Дніпра та утворювати нам осередки повстанців, і саме їх почали називати гайдамаками.
    Гайдамаки – це народні месники, що організовувались у самостійні козацько-селянські загони відокремлено від Запорозької Січі, котра відсторонилась від історично-зумовлених засад свого призначення і перетворилась з бастіону народної самооборони від чужинського свавілля й поневолення співвітчизників на знаряддя збагачення козацької старшини. Численні історичні факти свідчать про те, що заможна козацька верхівка почала привласнювати загальнокозацькі земельні володіння і навіть використовувати рядових козаків, так звану «козацьку сірому», як наймитів та кріпаків для примноження власного статку. Незгодні з такою політикою козаки почали залишати Запорозьку Січ і утворювати самостійні козацькі угрупування, що нападали на панські маєтки та на маєтки заможної старшини – так званих «дуків».
    Гайдамак (турецьке – haydimak) – означало «нападати», і вживалося у значені «розбійник». Саме під такою назвою увійшли у вітчизняну історію народні повстанці на Правобережній Україні. Вперше цей термін зустрічається в актах Речі Посполитої, стосовно розбійничих загонів, що спустошували воєводства Київське і Брацлавське. Але вже з самого початку до поняття «гайдамаки» входило уявлення не тільки про розбій, але й протест проти існуючого соціально-політичного устрою; а з розвитком гайдамацького руху і сам термін все більше й більше прибирав собі це значення. Зокрема на Україні-Русі це слово вживалося в єдиному значенні: під «гайдамаками» розуміли учасників національно-визвольного руху проти поневолювачів Речі Посполитої та Російської імперії; на Поділлі вони називалися левенцями, в Галичині – опришками (від латинського «oppressor» – винищувач), в Поліссі – дейнеками.
    Варто нагадати про перший так званий «Дейнеків рух» на Полтавщині в середині ХVІІ століття. Це був збройний виступ збіднілих представників різних верств населення проти шляхти та козацької старшини, що перетворилась на панів. Козацька старшина дала й назву учасникам руху – «дейнеки» (від турецького «дейнека» – кий, дрючок) за тією ознакою, що бунтівники були озброєні переважно киями та рогатинами.
    Повстання дейнеків 1657-1658 років – це селянсько-козацьке повстання проти соціального гніту на Лівобережній Україні-Русі. Повстання почалося взимку (1657-1658) на Полтавщині. Загони дейнеків очолювали С.Довгаль, І.Довгаль, М.Стрижна, І.Іскра. Народний рух використала опозиція до гетьмана Виговського. Дейнеки приєднались до козацьких полковників Я.Барабаша і М.Пушкаренка, які хотіли скинути гетьмана. Спроби Виговського примиритися з повстанцями завершилися невдачею. Тоді гетьман направив проти свавільників військо, підсилене московськими загонами, і у червні 1658 року в бою під Полтавою дейнеків було розгромлено. Мартин Пушкар загинув у бою; Яків Барабаш втік і довгий час переховувався в Московській державі. Загалом на полі битви під Полтавою загинуло близько 50 тисяч українців.
    Перші письмові відомості про гайдамацький рух зафіксовані на Волині, а згодом на Поділлі, Брацлавщині й Київщині. Згідно дослідження В. Антоновича: "У Волинських актах уперше назва «гайдамаки» зафіксована 22 лютого 1717 року в універсалі регіментаря української частини королівських військ Яна Галецького" (КАГ с.10). Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і діяли розрізнено, пізніше вони стають більшими і діють злагодженіше, зокрема на Правобережній Україні. На Лівобережжі і Слобідській Україні ці загони майже завжди були невеликими, що давало їм змогу зненацька з’являтися і раптово зникати.
    Винятково велику роль у розгортанні гайдамацького руху відіграла Запорізька Січ. Немає сумніву в тому, що запорожці сприяли поширенню і зміцненню гайдамацького руху, а головне – в наданні йому організаційних форм і чіткого ідейно-політичного змісту. Участь запорізьких козаків у гайдамацькому русі зміцнювала сили повстанців, поповнюючи їх загони загартованими і досвідченими воїнами, надавала цьому рухові більшої цілеспрямованості. У свою чергу, героїчна боротьба запорожців підтримувала в народних масах дух протесту проти гноблення, надихала їх на опір. Гайдамацькі повстання сприяли активізації дій опришків на Галичині, зокрема в Теребовельському та Коломийському повітах 1734 року, на Покутті (на чолі з Олексою Довбушем) 1743-1745 роках, Болехові та Космачі 1759 року. Гайдамацький загін Подоляки 1768 року діяв на Поліссі (в районі Овруча, Мозиря) і, оволодівши Радомським замком, перейшов на лівий берег Прип’яті.
    Документально засвідчено, що гайдамацький рух набрав найбільшого розмаху на Правобережній Україні, переростаючи в загальнонародні повстання. Проте він не був ізольованим, а знаходив відгук на Лівобережній і Слобідській Україні. Особливо у другій половині ХVІІІ століття, з ліквідацією полкового устрою і, по суті, закріпаченням козаків, на Слобожанщині гайдамацький рух тривав безперервно. Військові застави російських військ, число яких у цей час особливо зросло, зазнавали серйозних поразок від гайдамаків. Проте російська, особливо радянська історія навмисне зводила гайдамацький рух лише до Правобережжя, замовчуючи народний спротив захопленню Росією одвічно українських земель.
    Маємо констатувати: гайдамаччина виникла через те, що становище селян дедалі ставало все більш нестерпним. Крім панщини та інших прямих податків і данин, запроваджувалися непрямі, серед яких найважчою була «пропінація». Пропінація – це виключне право панів виробляти і продавати міцні напої. Вони змушували селян купувати певну кількість горілки незалежно від потреб споживання. Терпіли селяни і від постоїв чужинського війська. Відтак, народний спротив панському свавіллю означився на Україні-Русі під назвою «Гайдамаччина».
    Протягом 1715-1730 років за соціальним складом до «гайдамаків» належали маси розорених селян і міщан, та козацької «сіроми». Саме тому в «гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти. Спочатку загони цих соціальних розбійників були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту та жидів управителів і посесорів, яким здавали маєтки в оренду земельні магнати. Разом з тим слід відрізняти початковий гайдамацький рух початку XVIII століття від великих і організованих народних повстань, які мали місце в 1734, 1750 та, особливо, в 1768-1769 роках.
    У 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г.Голим, М.Гривою, С.Чалим та іншими. В цей же час розгорнулось велике гайдамацького повстання на Лівобережній Україні на чолі з Верланом. Об'єднаними силами гайдамаки пройшли Брацлавщину з краю в край кілька разів, а потім – Поділля і південно-західну Волинь, зайняли Кременець, Жванець, Броди і Збараж. Загони повстанців з’явилися під Кам’янцем і Львовом. Загін Гриви здобув Вінницю і Меджибіж. Добре організовані сотні повстанців захопили у Київському воєводстві Корсунь, Бердичів, Погребище, Паволоч, Ходорів, Рожів. У Чуднові міщани власними силами розправилися з шляхтою. На початку 1735 року повстання охопило всю територію українських воєводств.
    Для придушення повстання польський уряд запросив у поміч московські війська. "Київський генерал-губернатор граф Вейсбах доручив московському генералові перебувати з усім військом на Правобережжі до кінця весни 1735 року і допомагати полякам ліквідовувати повстання" (УГР). Крім того, царський уряд з метою відволікання запорожців і селян від активної участі в гайдамацькому русі цілеспрямовано залучає їх до військової баталії, що розгорталася у Криму. "Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. до військової служби було залучено понад 360 тисяч українських козаків і селян; з них 34 тис. загинуло" (ІУК с.138).
    Восени 1736 року у Брацлавському і Київському воєводствах знову розгортають свої дії Верлан, Грива, Медвідь, Жила, Рудь, Іваниця, Харко. Щоправда організовані каральні загони польських та московських військ наприкінці 1738 року тимчасово послабили гайдамацький рух на Україні-Русі, але він не припинився і час від часу відроджувався з новою силою. Зокрема у 1743 році вславився своїми діями в околицях Лисянки отаман Кузьма Гаркуша, у 1749 році в районі Б. Церкви – отаман Іван Борода, а на Київщині – отамани Невінчаний, Середа, Беркут. Особливо запеклими були дії гайдамаків 1750 року. На Київщині вони захопили Володарку і Білу Церкву з найсильнішою на той час фортецею. Інші загони на Брацлавщині здобули Умань, Гранів, Вінницю. У серпні 1750 року гайдамацький загін на чолі з Олексою Письменним захопив Фастів. На Поліссі Іван Подоляка заволодів Радомишлем. Інші загони розсипалися вздовж усієї Прип’яті і винищували жидів та панів по обидва береги річки. Відомі й імена отаманів повстанських загонів 1750 року: "Іван Вовк, Олекса Лях, Олексій Майстренко, Павло Мачула, Михайло Сухий, Прокіп Таран, Мартин Тесля, а також Павленко, Дубина і Василь Малешко" (УГР с.182-285).
    Польські війська знову виявилися неспроможними впоратися з повстанцями. Так, залога Білої Церкви разом з її комендантом і губернатором утекла, як тільки отаман Мартин Тесля підступив до міста. Приборкуванням повстання зайнялися московські війська, що діяли на Правобережжі з літа 1750 року. Тож спільними діями російських і польських військ повстання 1750 року було придушене. Причиною поразки, як і раніше, була відсутність єдиного керівного центру. У наступні роки гайдамацькі загони активізувалися на Лівобережній та Слобідській Україні-Русі. А в 1759 році потужна хвиля гайдамацьких виступів охопила всю Україну-Русь і тривала з більшою чи меншою активністю до 1768 року.
    Активізується гайдамацьких рух і на турецькій території. Так вподовж 1753-1761 роках набуває широкого розмаху діяльність Громиклійського Кошу, заснованого у гирлі р. Громиклій та Південного Бугу. Громиклійці діяли на землях Бугогардівської паланки Нової Січі, що межувала з так званою Новою Сербією – новоствореним поселенням на північно-західних землях Запорозьких Вольностей. Прикметне, що гардівський паланочний полковник Таран навіть був притягнутий російським урядом у 1756 році до судового слідства за бездіяльність щодо громиклійців, які здійснювали регулярні походи проти польської шляхти та грабіжницькі набіги на Новосербсе поселення (суч. Кіровоградщина).
    "Станом на 1760 р. розрізнені гайдамацькі загони, попри свою невелику чисельність, спромоглися опанувати простори нижньої течії Південного Бугу та його приток як з російського, так і з турецького боку кордону, та фактично перетворилися на «третю силу», що вдало протистояла спробам офіційних кіл держав «трикутника» (Туреччини, Польщі, Росії) взяти ситуацію під контроль… Весна 1760 р. за всіма ознаками мала піднести гайдамацьких рух на небувалу височінь. Крім того, можливим було об'єднання розрізнених гайдамацьких куренів та утворення на території Едисану (Пониззя Південного Бугу) своєрідної «анти-Січі», як центру різноманітних груп запорозьких опозицій" (ІКЗ с.626). Боротьба з опозиційними запорожцями-гайдамаки ускладнювалась тим, що вони були більш пристосовані до життя в польових умовах, ніж регулярні війська царського уряду, до того ж вони чудово знали місцевість і мали підтримку місцевого населення та розрізнених козаків-зимівників, що мешкали на землях Запорозьких Вольностей.
    Показово, що у 1760 році кількасот козаків-гайдамаків збудували засіки в Чорному лісі та Чуті, звідки провадили набіги на новосербські шанці та на володіння польських шляхтичів. Діяльність козаків-гайдамаків приваблювала знедолених селян, які кидали свої оселі і приєднувались до повстанців.
    Гайдамацький рух треба розглядає як справжню громадянську війну, а не «холопський бунт», як намагалися довести польські історики. Організованості цій боротьбі надавало запорозьке козацтво. На сам перед гайдамацький рух був політичний, викликаний не власною користю, не злою волею, а усвідомленням глибокої несправедливості, що тяжіла над сільським людом України-Руси. До того ж, гайдамацьких рух характеризувався наявністю певного плану дій учасників руху, плану й організації, прагненням визволити насамперед Київщину, а потім поширювати повстання на інші території. Повстанці мали певний ідеал майбутнього – ліквідацію панщини, отримання власної землі та запровадження давнього громадсько-політичного устрою на зразок Вольностей Запорозьких. Тож маємо визнати, що гайдамаки боролися за справедливу справу. А усі жорстокості розправ селян над панами та їхніми прислужниками, жидами, викликані довготривалим нелюдським ставлення до українського населення, що супроводжувався диким розгулом польсько-литовської шляхти на землях України-Руси. За слушним зауваженням професора Максимовича, «то було вогнедишне виверження народної помсти, що вік накопичувалося під гнітом унії».
    У 1754 році вибухнуло повстання в районі Житомира, 1757 – у Немирові й Умані, 1761 – у Лисянці, 1764 – у Вінниці. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів, жидів-орендарів і жидів-факторів, але й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об’єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення. Ці гайдамацькі рухи, що розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, відоме в історії під назвою Коліївщина. Це повстання досягло найбільшої масштабності влітку 1768 року, коли близько 300 гайдамацьких загонів взяли під контроль майже всю територію України-Руси з обох сторін Дніпра, запровадивши самоврядування у селах і містах.

К О Л І Ї В Щ И Н А

    Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини було свавілля «конфедератів», які виступали як опозиція до офіційного уряду Речі Посполитої. Справа у тому, що на початку 1768 року сейм Речі Посполитої під тиском московського уряду прийняв постанову про зрівняння православних та протестантів у правах з католиками. Але частина шляхти і литовсько-польських магнатів виступили проти цього і об'єднались на з'їзді в містечку Барі на Поділлі (29.02.1768), – так звана Барська конфедерація. Сили конфедератів підтримувала Туреччина, Франція, Австрія. На Правобережній Україні-Русі почалися репресії проти православних. Дії польських конфедератів супроводжувалися пограбуванням місцевого сільського населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Проти конфедератів виступили російські війська, і серед населення поширилися чутки, що москалі прийшли їх визволяти. Саме ці чутки й послужили причиною згуби гайдамацького керівництва і в цілому усього постання, яке увічнилося під назвою «Коліївщина».
    Ініціатором цього славнозвісного повстання була група в кільканадцять січовиків на чолі з Йосипом Шелестом, що зимувала у Мотронинському (Мотринському) монастирі поблизу Чигирина. Серед цих січовиків був Максим Залізняк, який згодом став ватажком постання; звідси й пішла вигадка буцімто він був ченцем (послушником) монастиря. Але запорожці лише зимували у монастирі, а навесні замість того, щоби повертатися на Січ, організували табір неподалік монастиря, де у квітня 1768 року Максим Залізняк був проголошений отаманом-гетьманом після передчасної загибелі Шелеста.
    Табір був улаштований в двох верстах від Мотронинського монастиря у Холодному Яру біля чистого джерела, обкопаний ровом та обведений валом, і захищений рогачками на дорогах від монастиря та млинів. Тут містився штаб повстання, а сам табір називали Мотронинською Січчю. Звідси вирушило у похід близько 300 повстанців, що поділилися на чотири загони, за кожним з яких була закріплена певна територія для ведення воєнний дій і для адміністративного урядування. За Семеном Неживим була закріплена південна частина київського воєводства, за Яковом Швачкою та Андрієм Журбою – середня частина Київщини; північна частина київського воєводства і Полісся – за Іваном Бондаренком; Брацлавське і Подільське воєводства Залізняк залишив за собою.
    В неділю, 18 травня 1768 року, освятивши зброю в Мотронинському монастирі, повстанці на чолі з Максимом Залізняком виступили з Холодного яру і розбили конфедератів в околицях Жаботина. Оволодівши Жаботином, вони невдовзі досягли Черкас, визволили Смілу, Корсунь, Богуслав та інші міста. "На початку липня 1768 р. загони досвідчених отаманів Семена Неживого, Микити Швачки, Івана Бондаренка визволили Канів, Ржищев і Фастів, Брусилів" (CГ с.92). "Першим місцем кривавої розправи з ляхами та жидами було село Медведівка, затим містечко Жаботин та Сміла спалені дотла, вирізані та пограбовані. Далі були Черкаси, Богуслав, Звенигородка та Лисянка. В останній, винищивши ляхів та жидів, гайдамаки вбили ксьондза, жида та собаку і, повісивши їхні трупи на костьолі, написали під ними: "Жид, лях та собака – віра однака" (ІЗС с.65).
    З’єднавшись з кількома іншими загонами та поповнюючись у дорозі новими повстанцями, М. Залізняк попрямував до найміцнішої на той час твердині – міста Умані, де ще в квітні 1760 року було закладено фортецю. Місто було оточене ровом і валом, укріплене брамою. Київський воєвода Францишек Потоцький був власником цього міста, призначив до боротьби з повстанцями адміністратора Тафала Младановича з титулом генерал-губернатора, якому були підпорядковані регулярні військові частини. Місто охоронялося полком надвірних козаків, що жили неподалік, окремою слободою, на озброєнні яких було 32 гармати.
    "На звістку про переможний похід повстанців, особливо після здобуття ними Лисянки, до Умані з усіх боків збиралися втікачі: поляки та орендарі. Вони отаборилися біля Грекового Лісу" (ІУГГ с.67). Коли стало відомо, що Залізняк, вирушив з Лисянки до Умані, Младанович зі старшиною доручили надвірній міліції, очоленій сотником Гонтою, йти назустріч коліям, а польському війську отаборитися перед містом. План був такий: коли повстанці підійдуть під місто, їх зустріне з мурів артилерія, після чого польські частини атакуватимуть їх спереду, а міліція ззаду. По виїзді міліції не було вістки від Гонти три дні. У місті наростала паніка; брат Младановича втік на Волощину, а разом з ними і багато визначних панів та старшин польської армії.
    Тим часом сотник Гонта з козацькою міліцією приєднався до Залізняка. 16 червня об’єднані сили знищили польський табір у Грековому Лісі і підійшли до Умані. 17 червня поляки з мурів побачили наближення війська. Спершу гадалося, що Гонта повертається з міліцією після розгрому гайдамаків, але радість городян дуже швидко змінилась переляком. У місті були озброєні всі, хто міг носити зброю. Почалася облога, і першої ж ночі всі українці, що були в Умані, перейшли до повстанців. Вранці 18 червня Младанович наказав зібрати подарунки і їхати до Гонти, просити пощади місту. Гонта і Залізняк зажадали повної капітуляції, обіцяючи всім безпеку і можливість виїхати з родинами за межі України-Руси. Але поляки відкинули ультиматум. А тим часом у місті скінчилася вода й боєприпаси. Вранці 21 червня до міста увірвалась група повстанців, а за ними через відчинену браму увійшли й основні сили коліїв. Почалася різанани, жертви якої значно перебільшені. За свідченням самого Залізняка, загиблих жидів і поляків в Умані було близько 2 тисяч. Історично відомо, що усіх загиблих укинули до криниці; причому звозили трупи з околиць, полів, ярів та інших місць. Відтак, згідно з дослідженями пізніших часів, було з'ясовано, що глибина криниці не перевищує 25 метрів; отже, найближча до істини кількість загиблих названа Залізняком – близько 2 тисяч, хоч і вона перебільшена.
    На другий день після взяття Умані за козацьким звичаєм відбулася в Умані Козацька Рада, на якій було проголошено відновлення Гетьманщини (22.06.1768) й обрано полковника Максима Залізняка гетьманом України-Руси. У звернені до українського народу було заявлено про ліквідацію панщини і шляхти, відновлення козацтва й козацького врядування. Гайдамаки почали порядкувати: вони вводили козацький устрій, формували й розсилали озброєні загони в різні напрямки – на Брацлавщину, Поділля, Полісся. За свідченням уманських мешканців Остапа Поламаного й Остапа Бочки в Уманському Коші Запорозької Січі гетьман Максим Залізняк мав канцелярію, яка порядкувала краєм. Це підтверджується універсалом Максима Залізняка отаманові Канівського куреня Іванові Чалому (06.07.1768) на право урядувати в селах і селищах та універсалом (13.07.1768) про призначення Федора Осадчого старшим у містечку Теплику і Теплицькому ключі.
    Ядро повстанської армії, близько двох тисяч вояків, розташувалося у таборі біля Умані. Там здійснювався військовий вишкіл, прищеплювалися принципи суворої військової дисципліни. Загони, якими командували Микита Чорний, Романченко, Ніс, Паралюш, наприкінці червня 1768 року здобули Гранів, Теплик, Дашів, Тульчин, Монастирськ, Гайсин, Копели, Божівку, Жидачин, Ладижин, Балту й очистили всю Уманщину від поляків та орендарів. Успішно діяв полковник Семен Неживий на Чигиринщині і Черкащині, де з’явилися конфедерати. У підпорядкуванні Неживого воювали сотники Іван Чорний (Черкаси), Василь Шелест (Жаботин), Василь Смілянський (Лебедин), Іван Таран (Вільшана), Шундра (Сміла), Станкевич (Корсунь), Шевченко (Богуслав).
    У середній частині Київщини порядкували гайдамацькі отамани: Василь Тесленко-Журба (Васильків), Груда (Фастів), Сова Плиханенко (Біла Церква), Павло Таран (Володарка), Микита Москаль (Бердичів).
    Північну частину Київщини очистив від поляків полковник Іван Бондаренко. Він здобув Брусилів, Андріївку, Бишів, Рожів, Макарів, Димер, Бородянку, Грузьке, Дідівщину й подався на київське Полісся.
    Минув місяць гайдамацького урядування і все йшло до того, що українські землі будуть швидко очищені від литовсько-польський загарбників та їхніх поплічників жидів, бо сили повстанців міцніли, а поляки жодного разу не спромоглися протистояти збройним загонам гайдамаків. Відтак, побачивши свою нездатність приборкати повстанців, Річ Посполита звернулася за допомогою до московського уряду. І саме звідти – з Москви – повстання одержало нищівний удар, чого не сподівалися ні повстанці, ні їхні керівники. Причому москалі не виступили відкрито проти повстанців, а вдалися до підступу і зради.
    Під кінець червня на Київщину увійшли великі частини московської армії генерала Кречетникова з Поділля, де перебувала московська допомога польському королю у війні проти конфедератів, а з Лівобережжя рушили війська генерала Румянцева і Воєйкова. Головний удар був спрямований проти центру повстання – Умані. За наказом генерала Кречетникова під Умань підійшли полки Кологривова і Гур’єва, а посланці Кречетникова заявили Залізняку і Гонті, що вони прихильно ставляться до повстанців і московська армія тільки переходить через Україну до Польщі. Кречетников особисто відвідав Уманську Січ, запропонував співпрацю у боротьбі проти поляків. На початку липня гайдамаків повідомили, що московське військо відходить у Польщу і на знак приязні запропонувало влаштувати бенкет. Гайдамаки повірили у щирість москалів і погодилися. Але під час бенкету 7 липня москалі підпоїли повстанців і за наказом Гур’єва схопили Залізняка й Гонту, а також інших українських старшин, що були на банкеті. Московські солдати тим часом оточили Уманську Січ, накинулись на сплячих повстанців. Бій тривав до обіду, і частина гайдамаків вирвалися з оточення. Але разом з Гонтою і Залізняком більшість старшин потрапили в полон, а з ними 780 повстанців і 65 запорожців.
    Отак Москва, застосовуючи притаманну загарбникам методику підступу і зради, завдала нищівного удару українським повстанцям. Залізняк і більшість козацької старшини були заслані московським урядом до Сибіру на каторжні роботи у Нерчинск; Гонта був відданий на розправу полякам і страчений. Та, незважаючи на це, до ліквідації Коліївщини було ще далеко. На місце загиблих і полонених прийшли нові керівники. Неживого заступив Майборода, а потім Станкович, Бондаренка замінив Савченко. Керівниками інших загонів стали Губа, Тимченко, Панченко, Шостак. У липні повстанські загони здобули Тетіїв і Ставище та околишні панські маєтки.
    Підступний маневр московських військ під Уманню виразно продемонстрував як насправді Московія ставиться до українського національно-визвольного руху. У маніфесті Катерини-II (09.07.1768) проголошувалося, що українські повстанці – це «розбійники й вори», і містився заклик негайно скласти зброю та добровільно повернутися в ярмо польських панів. Ця звістка остаточно розвіяла будь-які сподівання українського люду на звичайнісіньке співчуття православної Московії. Відтак, у зверненнях керівників Коліївщини до співвітчизників («Козака Івана», «Отамана Савченка» та інших) зазначалось, що москалі – такі ж вороги українського народу як і поляки.
    Починаючи з липня, боротьба повстанців скеровується водночас проти литовсько-польських і російських інтервентів. Запеклі бої тривали всю зиму (1768-1769), а у квітні Катерина-II надіслала генерал-губернатору «Малоросії» Румянцеву указ (04.04.1769), в якому вимагала розправитися з учасниками повстання на Правобережжі. Особливу жорстокість проявило польсько-шляхетське командування. Тільки в Кодні було страчено близько 3000 повстанців. Кожного десятого із залишених у живих «значкували», тобто відрубували ліву руку і праву ногу або навпаки. Про цю жахливу сторінку лиходійства польської шляхти треба сказати окремо.
    У лютому 1769 року в містечку Кодня на півдні Житомирщині розпочав свою чорну справу спеціально створений для розправ над полоненими гайдамаками трибунал. Судовище проходило без суду й слідства, власне як зазвичай і панувала шляхта на Україні-Русі. Каральні загони «розпорядника» масової різанини І. Стемпковського виловлювали по селах учасників повстання і запідозрених у симпатіях до них; полонених постачали також російські військові команди. Крім того, доставляли селян на екзекуцію жиди – управителі маєтків, посесори. Лишень одне необережне слово, почуте шляхтичем, або підслухане жидом-орендарем у корчмі, уже торувало шлях до катівні. Вряди-годи не треба було й слова, бо достатньо було жиду тицьнути пальцем на будь-якого селянина, щоби той миттю опинився у Кодні. Слідчі трибуналу працювали не покладаючи рук – по коліна у крові; після нещадних тортур повстанців четвертували, колесували, вішали. У Кодні гинули не лише безпосередньо причетні до гайдамацьких заворушень, а й родичі повстанців: рубали голову батьку за сина, брату за брата, дядькові за небожа. Карали на смерть навіть бандуристів, що співали про повстанців.
    Історія зберегла документальні підтвердження тих знущань над українським народом, які склали сумнозвісну «Коденську книгу». Але швидше то був реєстр страчених, бо в книзі за 1769 рік (коли страчувалось особливо багато людей) немає жодного протоколу допиту. Важко в ній знайти бодай один документ, що його можна було б назвати вироком, підготовленим на основі якогось законодавчого акта. Книгу складають переважно списки в'язнів з коротеньким викладом звинувачень, інколи й без них; і резолюція – як треба скарати…
    Перший документ «Коденської книги» датовано 24.02.1769, а останній – 28.09.1773. Загалом майже п'ять років тривала кривава розправа шляхти над українським людом, що насмілився «бунтувати». Подібні звірства в таких грандіозних масштабах відомі лише в часи інквізиції. В історичній джерелах згадуються три тисячі замордованих у Кодні селян, однак цю цифру треба вважати заниженою в кілька разів. І не тільки через підозри, що чимало кривавих сторінок «Коденської книги» втрачено або ж свідомо знищено. Бо окрім Кодні були й інші масові катівні – Вінниця, Могилів-Подільський, Житомир та інші. Полонених гайдамаків розвозили по містах і селах Волині, Галичини; для остраху іншим четвертували й розвішували частини тіл у людних місцях. Відтак, йдеться про масове винищення українського народу, бо як трактувати, приміром, каральний похід І. Стемпковського на Лисянку, де він без суду і слідства повісив кілька сотень селян?.. І подібні звірячі розправи шляхетних нелюдів були непоодинокі.
    Коліївщину – всенародне повстання за визволення України-Руси – можна поділити на три етапи. Перший тривав до 26 червня 1768 року, коли на визволеній території було встановлено козацький устрій і проголошено відновлення Гетьманщини. Другий починається підступним ударом московського війська на керівний центр повстанців під Уманню з арештом Залізняка і Гонти. Третій, заключний етап повстання, – продовження боротьби, але вже не тільки проти поляків, а й проти московських інтервентів. Особливо запекла боротьба тривала до весни 1769 року, після чого під ударами переважаючих польсько-московських військ повстання українського народу згасає. Проте народна пам'ять надовго зберегла згадку про Коліївщину, що підтверджують слова народної пісні, яку записав на Правобережжі М. Максимович:
    І говорить Максим-козак, сидячи в неволі:
    «Не матимуть вражі ляхи на Вкраїні долі.
    Течуть ріки з всього світу до Чорного моря,
    Минулася на Вкраїні жидівськая воля».

ВІРОСПОВІДАННЯ   ЗАПОРОЗЬКИХ   КОЗАКІВ
"Християнізація Руси. Християнство і Рідна Віра. Перша церква на козацький землях (1602). Наступ християнства (Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа). Характерник – Іван Сірко. Докази нехристиянського віросповідання запорожців."

    Віросповідання запорозьких козаків неподільно пов'язане з віросповіданням українського народу. Християнська релігія входила в Запорозьку Січ у той же спосіб, що й на Україну-Русь – з тією ж метою та за допомогою тих же методів. Для з'ясування мети християнства скористаємося висновком українського письменника-етнографа Михайла Іванченка: "Сусіди Київської Русі, намагаючись накинути їй нову релігію, аж ніяк не піклувалися про поліпшення її життя й піднесення культури. Кінцевою метою в них було духовне поневолення і військове підкорення русичів. А звідси – данина, зиск, додаткова робоча сила та дармові вої" (МІ с.54).
    Сповідуючи рідну предківську релігію, українці-русичі увійшли у всесвітню історію як непереможні воїни. "Візантійський хроніст Прокопій Кесарійський (VІст.) описав щорічні зрушення східнослов'янських племен склавинів та антів на володіння Візантії. За його словами, в них тоді єдиним володарем був усесильний бог блискавки (Перун). З ним вони почувалися рішучими й відважними. Кінні ополчення слов'ян переправлялись через Дунай, спустошували Іллірику. Під час війни 550-551 років склавини та анти підступили до стін візантійської столиці – Царгорода. В кінці VІ століття вони ще кілька раз намагались оволодіти цим містом. Візантія часто підносила воєводам дорогоцінні миротворчі дарунки… Неспроможна протистояти русичам військовою силою, Візантія замислила умиротворити їх новою вірою" (МІ с.50-52).
    Сучасна історія датує запровадження християнства на Русі наприкінці Х століття. Показово, саме з цього часу починається відтік невдоволених русичів з центральної Руси на околиці, зокрема й у степи. "Процес відтоку народної сили в степ розпочався у Х ст. і особливо посилився у ХVІ ст." (УФ с.31). Кінцева дата пояснюється утисками католицької церкви, коли Річ Посполиту очолив фанатичний католик Сигізмунд-ІІІ (1587-1632), після чого православні українці-русичі відчули непомірний релігійний гніт, що набув жахливих наслідків з офіційним запровадженням Брестської унії 1596 року.
    Фактична християнізації Руси була запроваджена у 1037 році Ярославом-Георгієм «Немудрим» і мала фатальні наслідки: перша вікопомна поразка християнізованого війська українців-русичів сталася під час монголо-татарської навали Чингіз-хана 1223 року. Власне це був початок занепаду непереможного Царства Русь, що остаточно занепало під час Батиєвого нашестя 1238-1240 років. Показово, що "саме тоді давньослав'янські вірування спалахнули з новою силою. Адже коли горіли Києв, Чернігів та Володимир-Волинський, християнські священики проповідували "смирення й покірність перед волею божою". Після таких злочинних слів проповідники самі розбіглися хто куди. Наприклад: митрополит Русі Іосиф утік до рідної Візантії, а рязанський єпископ Кирило – в лісові пущі. Християнський бог не порятував русичів. Люд гинув навіть у церквах. Отоді в людських душах і прокинулась давня народна віра, яка вчила захищати рідну землю й боротися з будь-якими нападниками" (МІ с.158).
    На жаль, правителі тодішньої Русі були неспроможні усвідомити згубні наслідки насильницького запровадження християнства, бо тлінна дія цієї жидівської релігії проявляється не одразу, а лише через декілька поколінь. Під впливом нової релігії безстрашні воїни змінювали своє ставлення до власного життя. Якщо за Предківською Вірою вважалося почесним померти на ратнім полі (бо воїн отримував від рідного бога друге життя і ставав більш вправним у наступних битвах), то за християнською релігією, не маючи другого життя після загибелі, воїн страхався смерті, що виразно проявлялося в битві і впливало на її результат. Інакше кажучи, християнство підточило незламний дух непереможного руського воїнства, що й привело руську державу до повного краху. Адже люди, які піклуються тільки про себе, гублять не лише себе, але й свою державу.
    Найбільше зло християнства у тому, що воно упокорює свідомість людини, примушує терпіти безчестя, знущання, наругу, ганьбу, здирництво, грабіж, потурання людської гідності. Замість свідомої боротьби за свої права, християнська релігія примушує коритися знедоленню і мовчки миритися з кривдою, покладаючись на розраду від жидівського бога. Але жидівський бог піклується виключно про жидів, тож українцям-русичам і загалом усім слав'янам нема на що сподіватись взагалі.
    Немає іншого пояснення занепаду непереможної України-Руси, як внаслідок насильницького запровадження християнства «мечем і вогнем». Примусова християнізація широких верст населення Середньовічної Руси підточила моральний дух українців-русичів і усього непереможного руського воїнства. А усілякі балачки про якісь "духовні надбання", що буцімто принесло християнство, ні що інше як вигадки церковників. На це зауважували відомі політичні й громадські діячі, зокрема Михайло Драгоманов: "Найміцнішою з назад тягнувших ниток була "христова віра" й "святе письмо", шкодливу силу якого ми показали в "Громаді" (часописі). Найголовніше всього – це те, що "святе письмо" не підтримує думки, що щастя людське – перед ними, а не позаду, через те всякі слова про братство між людьми й проти насильників зводяться на те, щоб терпіти, поки сам бог жидівський не схоче визволити рабів" (МД с.32).
    Козаки, як військові люди, не переймались питанням християнської релігії. По великому рахунку, козаки ніколи не були християнами, а лише вважалися такими про людське око наприкінці свого історичного існування. Військова справа взагалі несумісна з християнською релігією, бо військові свідомо порушують біблійну заповідь "не убий". Козаки порушували цю "заповідь" настілки часто, що за християнськими канонами усі без винятку мались бути відлучені від Церкви І.Христа. Тож ні про яке християнське вірування козаків не може бути мови. Єдина релігія, яка відповідала козацькій діяльності і яка, власне, й зумовлювала захист Батьківщини шляхом збройної боротьби на ратнім полі, – це Віра Предків наших – дохристиянське Православ'я, яке сповідували українці-русичі задовго до вторгнення християнства на Україну-Русь.
    Не підлягає сумніву, що лише предківські святині українців-русичів здатні згуртувати українську націю та надихнути до національно-визвольної боротьби проти поневолення. Заповідь І.Христа "не убий" неспроможна закликати до боротьби. Відтак щось інше надихало українських козаків до звитяжних подвигів в ім'я Батьківщини. Це була Предківська Віра, що закликала боронити рідну землю не шкодуючи життя. Маємо докази духовного впливу предківської релігії на українців-русичів з "Велесової Книги", яка закликала боронитись від ворогів та триматися рідних звичаїв: "Старі часи – то наше благо. Доберемо від них твердості і кріпості, аби ворогам відповідати, як належить. Такими були наші отці, і нам не бути іншими. А греки-християни хотіли нас христити, щоб ми забули богів наших і так обернулися в їх віру і стали їм служити. І те бачимо, і руку тримаємо на вас, аби знали, що лютий день іде. І се маємо йти і дивитись у вічі смерті. А ті, хто не домислює до того, суть їхні майбутні раби і піддані. Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим" (ДБЛ с.5-9).
    Красномовним доказом нехристиянського світогляду запорозьких козаків є розповідь очевидця 1845 року: "Чимало всілякого доводилось бачити на місці колишньої Січі; так наштовхнулися ми на цілих 15 гробів, і ті гроби зовсім не схожі на наші (християнські), – вони були схожі на човни з урізаними носами" (ІЗК с.134). Додамо пояснення, що подібність гробів до човнів, власне до "дубів" (звідки й вислів "дати дуба"), походить з дохристиянських часів, бо маємо тодішні згадки про тесані гроби з суцільного дерева на зразок човнів. Принагідно згадати про розкопки козацьких курганів 1936р. поряд з відомою могилою козака Савура (Савур-Могилою): "Коли відкрили труну, побачили останки козака в червоних шароварах і синьому жупані, підперезаному зеленим поясом. Лежав лицем донизу, а за поясом мав горобчик горілки, запечатаний сургучем" (ІУЛ с.57).
    Вагомим, а головне більш офіційним доповненням до висновку про нехристиянське вірування запорозьких козаків можуть служити численні визначення дослідників українського козацтва, зокрема Д.Яворницького: "Вірність у дружбі вельми високо цінувалася на Запорожжі, де, за козацькими правилами, гріхом вважалося ошукати чорта, коли він потрапляв січовикам у товариші" (ІЗК с.90). Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІст. писав: "Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога" (ІЗК с.513). "Пантелеймон Куліш докоряв запорозьким козакам, що були вони байдужими у справах релігії. Деякі історики не помічали релігійності запорожців або вважали її нещирою" (УФ с.136). "Відомий києвський митрополит ХVІІст., Петро Могила, називав запорозьких козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль (києвський воєвода) у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей "ніякої віри – religionis nulius"; уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) "людьми без релігії – sine religionis", а думні д'яки московські називали козаків – людьми, не мавшими страху божого. Деякі дослідники, як П.А.Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську" (ІЗК с.262). Як бачимо, сучасники козацької доби повністю заперечують християнське віросповідання козаків у ХІV-ХVІІ століттях. Однак більш пізні історичні виклади вже накидають українському козацтву християнське вірування, напевне під тиском пануючої ідеології та впливової політики сусідніх держав, а деякі історики з власного розсуду навіть намагалися проголосити українських козаків ревними поборниками християнства. Більш безглуздого висновку годі й сподіватись, хіба що сучасні новоспечена козацька старшина, далека від розуміння свого істинного призначення, здатна на подібне лукавство.
    Однак усім відомо, що козаки звалися «характерниками», тобто чаклунами, здатними до спілкування з вищою «потойбічною» силою. Мабуть не варто пояснювати, що характерництво не сумісне з християнством, мало того, воно засуджувалось Церквою І.Христа як «зносини з Дияволом». Але про це чомусь щоразу забувають нещирі прихильники козацтва, називаючи Запорозьку Січ «християнською республікою». Вперше Запорозьку Січ назвав «християнською республікою» К. Маркс, котрий, згідно своєї етнічної приналежності, сприяв популяризації жидівської релігії як нібито єдино правильної з усіх етнічних релігій людства. Слідом за ним цей вислів повторюють сучасні нерозважливі науковці навіть не замислюючись над тим, що християнство ніяким чином не узгоджується з козацтвом. До сьогодні знаходяться шарлатани, що переповідають брехню про християнське вірування запорожців, і знаходяться дурні, котрі в це вірять. Тож варто наголосити: Запорозька Січ була не християнською республікою – а козацькою республікою. Це треба твердо усвідомити сучасному українцю для вірного розуміння нашої істинної історії. Накинута козакам ідеологема християнства паплюжить історичну пам'ять про наших непереможних запорожців, зводячи нанівець правдиве відображення козацької доби. Адже не дарма мовиться в пісні про запорожців: «Славні хлопці-запорожці вік звікували, церкви не видали» (ІЗЗ с.109).
    Надумана «християнізація» запорожців зумовлена бажанням Церкви І.Христа прославитися чужими заслугами і звеличитися в ореолі козацької слави, як свого часу це намагалися зробити литовсько-польські ідеологи, накидаючи заслуги в утворенні Запорозької Січі представникам своїх націй (Лянцкоронському, Дашкевичу, Вишневецькому). Аналогічно їм сучасна Церква І.Христа своєю вигаданою «історичною» участю в козацькій добі намагається підвернути собі під спід усі здобутки запорожців, а головне – тримати під своїм ідеологічним контролем сучасне відродження українського козацтва, щоби, не дай-бо, не відродився істинний козацьких дух, котрий несумісний з рабською психологією християнина.
    Видатний дослідник українського козацтва Д.Яворницький зазначає спорудження першої церкви на козацьких землях лише у ХVІІ столітті: "У 1602р. щойно збудовану церкву перетворили на Самаро-Пустинний (Миколаївський) монастир" (ІЗК с.264). Щоби не склалося враження, буцім-то християнський монастир зводився на "пустинній" – неродючій землі, зауважимо, що Церква І.Христа завжди захоплювала найкращі землі. Тож Самаро-Пустинний монастир не був виключенням з цього правила: Самарські землі знаходились у найбезпечнішому місці (найвіддаленішому від татарських орд) і вважалися найкращими з усіх земель, що перебували під юрисдикцією Запорозької Січі. Згідно "Опису України" французького інженера Боплана, Самарські землі під час його перебування на Україні у 1631-1648 роках уявляли собою «земний рай». "Самара вирізнялась невичерпними запасами риби, меду, воску, дичини та добірного лісу, і за свої багатства прозвана козаками святою рікою; місцевість зокола Самари запорозькі козаки називали обітованою землею, раєм божим на землі" (ОУ с.15). До того ж, як зазначав Д.Яворницький, "Самарський монастир мав у своїй власності 18,648 тисяч десятин та 2,3 тисячі квадратних сажнів" (ІЗК с.307). Тож не дивно, що бажаючих потрапити в ту "божу обитель" було достатньо, зокрема серед "абшитованих" козаків, тобто відставних, що закінчили військову справу за віком і не надбали за свою службу ніякої маєтності. А відносно того, що за перебування у тій обителі треба було раз на день співати молитву жидівському богу, козаки не переймались, бо, певна річ, зі своїм уставом у чужий монастир не втрапиш.
    Про надзвичайно благодатну, невичерпно багату та неймовірно родючу Самарську землю свідчить той факт, що після знищення Запорозької Січі тут розпочинається справжня монастирська колонізація. Саме сюди хлинула церковна братія, ласа на дармову поживу. "В Самарській губернії у ХІХст. нараховується 18 (вісімнадцять!) монастирів" (ГП с.119). Причому кожен з них мав величезні земельні наділи, бо "першою господарською турботою монастиря було привласнення навколишньої землі", на якій працювали закріпачені селяни, бо "жодного прикладу особистої праці монахів немає" (ГП с.110).
    Як бачимо, Самаро-Пустинний монастир отримав назву не від "пустинної" місцевості; ця назва засвідчувала відсутність будь-яких християнських споруд на запорозьких землях. Тобто Самаро-Пустинний монастир був першим християнським форпостом, зведеним у ХVІІст. в найвіддаленішій від Запорозької Січі північній околиці козацької землі, а це у свою чергу засвідчує, що запорозькі козаки до ХVІІст. не були християнами. До того ж, відсутність бодай одної християнської церкви на запорозьких теренах служить переконливим доказом, що запорожці до ХVІІст. не тільки нехтували християнською релігією, але навіть не визнавали за потрібне вважатися християнами про людське око.
    Активний наступ християнської релігії на українське козацтво розпочався в часи гетьманства польського шляхтича П.Сагайдачного. Його стараннями було відроджена Київська митрополія і засновано у 1615 р. Богоявленське Братство (Братський монастир) у Києві, до якого у 1620 році вступив сам гетьман «з усім козацьким військом», як помпезно свідчить християнська церква. Пишномовність цього вислову ніяким чином не охоплює усе українське козацтво, хіба що незначну частину прихильників колишнього гетьмана з числа старшин. Лукава церковна офіціозність може ввести в оману лише неосвічену людину, адже історично засвідчено, що на час вступу Сагайдачного до Київського (Богоявленського) Братства у 1620 році, він вже не був гетьманом; замість нього у 1619 році козаки загальною радою обрали на гетьманство Якова Бородавку-Неродича.
    Запорожці продовжували триматися осторонь від Церкви І. Христа не лише при Сагайдачному, але й у більш пізні часи. Нехристиянське вірування запорожців засвідчене навіть у «Хроніці Польській» Мартина Бельського: описуючи бій козаків під Яссами 1577 р., він зазначав, що «серед запорожців був козак, котрий змовляв кулі й робив їх безпечними як для себе, так і для інших». Про схожий випадок писав також польський історик ХVІ ст. Бартош Папроцький, коли розповідав про похід польського війська на Молдавію у 1583 році. Вагомий доказ Народовір'я українського козацтва надає очевидець і безпосередній учасник подій – польський ксьондз Семеон Окольський, описуючи воєнні дії польського коронного війська проти Війська Запорозького під проводом отамана-гетьмана Якова Остряниці, який завдав поразки ляхам в битві під Голтвою 1638 року. "Голтву з двох сторін омиває Псла й Хорол.., і ця Псла оточує місто півколом, а в цьому півколі місто, обнесене міцним частоколом, і замок, таким же чином укріплений. Крім того козаки насипали вали… На валах розставили тисячі людей, передовий окоп упорядили артилерією; крім того на височинах розмістили чаклунів і чародіїв, щоби вони мали змогу провадили заклинання над порохом, гарматами, повітрям і вогнем" (ЩВ с.414). Ці свідчення Семеона Окольського, за виданням у Києві 1896 року окремою книгою «Мемуари, относящиеся к истории Южной Руси», переконливіші за будь-які вислови сучасних шарлатанів, що усіма правдами й неправдами намагаються накинути запорожця християнське вірування.
    До того ж зауважимо, що описані Окольським події часів гетьманства Остряниці, відбувались через кільканадцять років після Петра Сагайдачного, котрий намагався накинути козакам християнську релігію. При тому треба розуміти, що Сагайдачний ніскільки не клопотався про український народ, коли докладав зусиль до відродження Київської християнської митрополії. Така ревна турбота польського шляхтича про відновлення християнства на теренах України-Руси пояснюється острахом, щоби українці не повернулися до рідного дохристиянського Православ'я та не турнули Церкву І.Христа під три чорти. Бо за часів монголо-татарського ярма та не менш тяжкого литовсько-польського панування на Україні-Русі спалахували старослав’янські вірування. В народі означилась стійка тенденція до повернення етнічно-рідної релігії українців-русичів, що споконвік захищала їх від поневолення.
    Відтак, клопотання польської шляхти про відновлення християнства на Україні-Русі ніяким чином не може розглядатися як клопотання про український народ, а вступ гетьмана П.Сагайдачного до Братського монастиря з так званим «Військом Запорозьким» свідчить про усвідомлення загрози з боку козацького війська, не приборканого релігію І.Христа. Тож християнську релігію слід розглядати як найдієвий засіб поневолення українського народу та знищення його військової сили, яку гартувала Запорозька Січ.
    Деякі історики намагаються приписати П.Сагайдачному патріотичні мотиви національно-визвольної боротьби проти Унії, але правда в тому, що П.Сагайдачний, як освічена людина, прозорливо усвідомив неможливість насильницького католичення українського народу, де не тільки побутували дохристиянські вірування, але вже йшлося до відродження Віри Предків. Розваживши, що "з двох зол вибирають менше зло", П.Сагайдачний заповзявся відновлювати греко-католицьку релігію, адже вона теж християнська. Відтак, усі старання П.Сагайдачного по відновленню Київської митрополії слід розглядати не як турботу про потреби українського народу, а як турботу про потреби польської шляхти, яка без підтримки християнської релігії була приречена на повне знищення на теренах України-Руси.
    Нагадаємо, що християнство – загальновживаний засіб упокорення широких верст, у тому числі й козаків. Нагадаємо, що християнство – загальновживаний засіб упокорення широких верст, у тому числі й козаків. Маємо документальні свідчення про ставлення християнської церкви до самого факту поневолення і гноблення людей як цілком виправдані християнською мораллю. Прикладом може служити запис у щоденнику польського ксьондза, що перебував при війську в битві під Кумейками 1637 року: "Та більш за все треба сподіватися перемоги саме тому, що хлопи беззаконно виходили на битву проти своїх господ… Хотів би я знати, чому у війні, доконче справедливо розпочатій по волі короля і Речі Посполитої, Бог посилає такий несприятливий початок… Угодно було Богу показати, що селянські війни бувають настільки жорстокі, що можуть бути подавлені лише самим Богом" (ЩВ с.405,416). Тобто християнство, за релігійним переконанням цього християнського священика, не тільки не засуджувало фізичне гноблення польських «господ» та їхнє знущання над українцями, але й визнавало правомірним неминуче покарання пригноблених за спробу визволення з-під ярма і відновлення своєї людської гідності.
    Подібні свідчення сучасників козацької доби не можна підміняти висновками науковців більш пізніх часів, тим паче нинішніх, незважаючи на їх авторитетність в науковому в світі. Якщо нинішні історики намагатимуться викладати козацьку добу в контексті соціально-політичних і релігійних уподобань сучасності, маємо визнати такий виклад не лише недостовірним, але й таким, що зумисно спотворює істину.
    Стараннями прозорливих поневолювачів у ХVІІст. розпочався рішучий наступ Церкви І.Христа на українську козаччину. Освічена польська шляхта добре усвідомлювала, що християнська релігія приборкає нескорених дух Запорозької Січі набагато успішніше, ніж будь-які військові заходи. Тож у ХVІІст. християнство почало розростатися на ситних хлібах козацької вольності та підступно творити своє лиходійство. Ці факти засвідчує Д.Яворницький, кажучи, що «запорозькі козаки приховували від духовенства плани своїх походів» (ІЗК с.263), бо духовенство було викрите у скоєні доносів. Це підтверджує очевидець – польський ксьондз С.Окольський у своїх мемуарах, згадуючи слова православного священика перед битвою під Кумейками: "Цей священик показав, що напередодні бачив пушки в Мошнах; але чи є там Павлюк він не знає, бо козаки остерігаються священників" (ЩВ с.404). Варто додати, що невдовзі за наказом московського царя Петра-І, духовенство вже офіційно було зобов'язане доносити царю про усе антидержавне, почуте на сповіді, брутально порушуючи канонізовану таїну сповіді. «Малоросійський приказ (регулював відносини Московії з Гетьманщиною) збирав через дяків і піддячих відомості про політичну обстановку в Україні; здійснював безпосереднє керівництво воєводами в українських містах; контролював діяльність духовенства православної церкви в Україні» (МЛ с.168). Заглядаючи наперед, зауважимо, що у 1775 році українське козацтво припинило свої існування не без участі Церкви І.Христа. Таким чином, увесь період наявності християнської релігії в середовищі запорозьких козаків охоплює лише останнє століття наприкінці існування Запорозької Січі. Відтак, всілякі висновки сучасних науковців про християнське віросповідання запорозьких козаків, тим паче про так звану "набожність християнську", ні що інше як слухняне виконання владних настанов та відверте низькопоклонство перед тимчасово пануючою ідеології.
    Подібні християнські наговори спричинилися внаслідок того, що після знищення українського козацтва 1775 року, не було кому стояти на сторожі правди. До того ж, запорожці не вельми переймалися нотатками та хронологічними записами своєї життєдіяльності. Козаки були далекі від того, що зветься бюрократією. Та й хіба спаде на думку чесній людині, що в майбутньому хтось накине йому вигадані уподобання, зокрема й брехливі твердження щодо непритаманного віросповідання. Відсутність козацького літописання надало можливість христосівцям переказувати на свій лад історію козацької доби. Щоправда серед неозорого моря християнізованої брехні трапляються поодинокі правдиві свідчення, як наприклад зауваження П.Куліша, котрий «відкидає всяку участь козаків у релігійних справах, а як коли й була вона, то пояснює її чужим впливом.., тим більше що гетьман Сагайдачний просто завів їх на ту дорогу» (ЩВ с.262). До того ж, перша церква в Запорозькій Січі була збудована шляхтичем Богданом Хмельницьким для упокорення вільнодумства і незалежності козацького братства, як свого часу був заснований Братський монастир у Києві шляхтичем Петром Сагайдачним, куди він хотів залучити все Військо Запорозьке.
    Церковно-творча діяльність Хмельницького, як засіб приборкання українського народу, достатньо відома у вітчизняній історії. «Б.Хмельницький видавав також грамоти церковним установам, підтверджуючи їхні власницькі права. В одній з них – універсалі 23 лютого 1649 р. – гетьман зазначав, що бере під свій «захист» православну церкву в зв'язку з тією важливою роллю, яка належала їй у… полонізації українського народу. Універсал зобов'язував селян не тільки відбувати всі повинності на користь духовенства, а й не чинити найменшої «зневаги» під страхом «карання на горло»… З кінця 1649 р. Україна була знову охоплена селянськими заворушеннями, викликаними діями світських і духовних землевласників та гетьманських урядовців. Окремі групи незадоволених – селян, міщан, козаків – почали згуртовуватись навколо радикально настроєних старшин – Д. Нечай, Кривоноса-сина і М. Гладкого. Про Д. Нечая говорили в Україні, що це ватажок селян, які не бажають повертатися «в колишнє рабство» (МЛ с.59).
    Політику приборкання українського козацтва шляхом християнізація широко застосовував наступник Хмельницького – гетьман Виговський. Цей потомний польський шляхтич, за визначенням науковців, вирізнявся невситимою жадобою до наживи і за роки свого дворічного гетьманства (1657-1659) став найбагатшою людиною в Гетьманщині. "Найбільшим землевласником в Україні був сам гетьман І. Виговський. До його володінь входила не тільки велика кількість сіл, але й міста Остер, Козелець і Ромни та містечка Трипілля і Стайки. За царськими жалуваннями була щедро обдарована вся сім'я Виговських: батько, брати, а також шурин-шляхтич… У своїй внутрішній політиці І. Виговський провадив лінію на економічне й політичне зміцнення козацької старшини і православної церкви. За короткий час свого гетьманування він устиг роздати велику кількість земель православним монастирям" (ІУЛ с.117).
    Характерне, що затяті гнобителя українського народу й українського козацтва прославились як ревні поборники християнства. Зокрема, таким був і Мазепа. За свідченням дослідників козаччини: «Жоден інший український гетьман не збудував і не обдарував стільки церков, як Іван Мазепа». Проте будівництво церков та обдаровування церковників земельними наділами не свідчить про наявність духовних якостей, скоріше навпаки – засвідчує лицемірство грошовитого мецената. Той, хто живе узгоджено з загальнолюдськими нормами моралі, не потребує демонстрації своїх чеснот, в той час як безсовісна людина при першій ліпшій нагоді поривається демонструвати свою фальшиву духовність помпезно й показово. Будівництво церков та їх утримання якраз і є такими показовими заходами, до яких вдаються злостиві гнобителі народу.
    На численних прикладах згубного впливу християнської релігії на українське козацтво можемо зробити висновок, що українське козацтво припинило своє існування завдяки старанням християнської релігії. Та й сама Запорозька Січ згинула «завдячуючи» християнській релігії: "Архімандрит Володимир Сокальський в самий рішучий момент історичного існування запорозьких козаків, під час штурму Січі російськими військами (під орудою генерала П.Текелі) в 1775 році, своїм впливом примусив козаків не підіймати зброю проти москаля: «Він хоча й недруг, та все ж православної віри». Знав, пан-отче, що сказати!.." (ІЗК с.259). Як бачимо, християнська релігія доклала зусиль до знищення українського козацтва, бо після 1775 року Запорозької Січі не стало Україні-Русі. Тож не треба зважати на лукавство сучасних церковників та їхніх лицемірних поплічників, що запопадливо снують свої тенета у відродженому козацтві Незалежної України, – їх попередники виразно засвідчили призначення Церкви І.Христа та її згубний вплив на українських козаків.
    Тримаючись істини маємо зауважити, що знищення Запорозької Січі сталося з вини Петра Калнишевського – останнього запорозького гетьмана-христосівця, котрий був найбагатший та найбільш ненажерливий з усіх запорозьких гетьманів, які тримались за січову булаву обома руками, користуючись будь-якими засобами, як то інтригами, підкупом, погрозами та споюванням козацькою сіроми. Ніхто інший, як Калнишевський остаточно сплюндрував Запорозьку Січ, занехаяв козацькі звичаї, спаплюжив запорозькі традиції і привів до скону Запорозьке Військо. Та й про які козацькі традиції могла йти мова, якщо Петро Калнишевський був ярим церковником – митрополитом київським. Тож не дивно, що на його гетьманстві козацьке братство почало наслідувати лукаву ідеологію жидів – творців християнства, перетворюючись з безстрашних борців за волю й незалежність Батьківщини на покірних рабів жидівського бога, що дбають виключно про власний добробут.
    З якого боку не дивись, виходить на те, що прихід християнства на Запорозьку Січ спричинив занепад козацтва, а невдовзі й остаточне зникнення Козацької Республіки з геополітичної карти Європи. Можливо знайдуться розумники, які запевнятимуть, буцімто знищення Запорозької Січі сталося несподівано. Але це не так. Московські війська не могли заскочити запорожців зненацька. По всій Україні, тим паче в Козацьких Вольностях було достатньо козаків та щирих прихильників запорожців, котрі безумовно попередили отамана-гетьмана про посування ворожих полків до Січі. Тож бо тодішній отаман-гетьман Калнишевський мав достатньо часу, щоби скликати козаків з паланок та з усієї Гетьманщини до захисту козацької столиці чи перенесенню її в інше місце, як це робилося віками. Відтак, питання не в тім – чому Калнишевський не дав належну відсіч ворогу; питання в тім – чому християнська церква утвердила своє панування в Запоріжжі?..
    "Як би там не було, а християнство не принесло слов'янам нічого кращого від народовір'я для осмислення й звеличення людської духовної діяльності. Воно створило єдиного, завжди караючого бога, ввело поняття пекла, закликало повсякчас пам'ятати про страшний суд та кінець світу. Окрім чужої культури, воно принесло на Русь ще й так зване "візантійське право", за яким узаконювалося покарання смертю та тілопошкодженням. Подібні заходи були перш за все спрямовані на противників християнства" (МІ с.150).
    Безпідставне твердження сучасних керманичів відродженого козацтва про християнське вірування запорожців зумовлене християнською ідеологією, що насаджується на Україні-Русі усіма можливим засобами. Проте будь-які твердження про прихильність запорозьких козаків до християнства не витримують критики. Історична згадка про Хортичів острів (ЛР с.575), як найперше місце розташування табору українського козацтва, має древній релігійний зміст. Хорт – це давньоукраїнська назва вовка, – поняття пов’язане з войовничістю; під цією назвою на сьогодні відоме давньоукраїнське плем’я «Вовків» (інша назва «воїни-пси») з Наддніпрянщини, які були засновниками Рима, як засвідчено у гербі цього міста. Варто нагадати, що давньоукраїнські "південні племена вшановували Хорса так само, як поляни Дажбога... Дослідники «Слова о полку Ігореві» вказують, що Хорс означав не Сонце, а Місяць" (ГЛ с.13). Загальновідомий вираз «місяць – це козацьке сонце» виразно доповнює наведені визначення.
    Знаменно, що в українській міфології непересічні воїни були здатні перевертатися саме на вовка, як наприклад славнозвісний отаман-гетьман Іван Сірко. "Кошовий Сірко був превеликий характерник! (мав духовний зв'язок з вищою силою, що було характерною ознакою предківської релігії). Було, хто не задумав воювати з ним – він уже знає. Недаром його турки прозвали шайтаном" (ІС с.125). "Необхідно навести "Заповіт кошового гетьмана Сірка" – головного героя картини І.Репіна "Запорожці". За козацькими легендами, цей заповіт був складений вже перед третьою, остаточною смертю Івана Сірка – "Вовка-перевертня", як ми вже знаємо" (НЦ с.293). Старосвітські перекази, дають цікаве свідчення за І.Сірка: "Кошовий Іван Сірко – кувирдь! та й зробився хортом.., а тоді знов – кувирдь! і знову зробився чоловіком... Насправді він був Сірентій Праворучник... і заповідав побратимам: "Коли вмру, то одніміть у мене праву руку і возіть її з собою сім год. Ця рука буде вами керувати і допомагати. А як сім год пройде, то ви одкопайте мене та приложіть мою руку мені в мою труну" (з книги "Таємниці віків").
    Досліджуючи прізвища за "Реєстром Війська Запорізького 1649р.", С.Наливайко зазначає: "Серед українського козацтва побутували імена та прізвища похідні від "Чорний" та "Білий" (Черня, Черняк, Черненко, Білан, Білаш). Поза сумнівом, таке явище викликане поклонінням предків запорозьких козаків Чорнобогові й Білобогові, добре відомих українцям" (СН с.49). Щодо Білобога й Чорнобога, це відповідно верховні божества касти жерців-волхвів і воїнів-царів, а давній розподіл діянь людських на "праве і криве" (звульгаризоване російське "праве і ліве"), це відповідно божественне – святе і земне – мирське. "Криве, як і ліве, характеризує саме земні явища на противагу небесним – правим: "правда на небі, кривда за землі" (СН с.147). "Цікаве й те, що в Індії (яка не зазнала нашестя християнської релігії) ще й сьогодні у Пенджабі є свої "запорожці", яких налічується до 20 тисяч і які провадять такий самий триб життя, що й наші славні козаки: живуть спартанським життям, не одружуються, знають лише воїнську справу й носять жовто-блакитне вбрання" (СН с.54). Наголосимо: жовто-блакитне – це не блакитно-жовте, як зумисне спотворене на Державному прапорі України, де кольори мають бути розміщені навпаки.
    Не зайве нагадати, що давня назва Пенджабу – Аратта, як засвідчують історики Англії, котра володіла Індією як колонією вподовж багатьох століть. До того ж це засвідчено у «Махабгараті», де зокрема згадано, що до складу Аратти входили сінди й сувіри, а ці племена згадані античними авторами на теренах Давньої України. Відтак цілком правомірно пов'язувати назви Аратти з Україною.
    Сучасні дослідники українського козацтва, не знаючи істинну сутність християнської релігії, нерозважливо перекручують історичні факти та намагаються накинути запорожцям християнське віросповідання, думаючи, що роблять послугу українську козацтву. За їхнім оманним уявленням, прилучення запорожців до християнства нібито додає козакам якісь додаткові чесноти та духовні якості, котрих, на жаль, в християнській релігії взагалі немає. Тож варто нагадати, що християнська релігія була створена іудеями (себто етнічними жидами) і у вигляді Троянського Коня «подарована» римлянам, котрі придушили іудейську визвольну війну 73 р. н.д., зруйнували дощенту Єрусалим і розпорошили жидівське плем'я по діаспорам в Середземномор'ї. Історично засвідчено, що тлінна дія християнства невдовзі зруйнувала Римську імперію і понесла свою руйнівну силу в слав'янські народи.
    Дослідники козацтва, вишукуючи хоч якісь докази християнського віросповідання запорожців і не знаходячи їх, вдаються до підтасовок фактів, підміняючи загальновідомі поняття, такі як «отча віра» та «предківська віра», в поняття суто християнські. Однак подібні фальсифікації одразу впадають в око, бо Отча-Предківська Віра українського народу ніколи не була християнською, адже християнство було занесене на Україну-Русь лише в ХІ столітті. Зрозуміло, що до ХІ століття український народ сповідував не християнство, а свою Рідну етнічну Віру, яка і є Вірою наших Предків.
    За відсутністю історичних свідчень причетності запорожців до християнства в часи утворення і героїчного існування Запорозької Січі, лукаві історики, надибавши поодинокі приклади християнського віросповідання окремих запорожців в останні роки існування Січі, узагальнюють їх і переповідають як «притаманні» споконвік усьому Війську Запорозькому. Однак сам факт проникнення християнства в козацьке середовище наприкінці історичного існування українського козацтва свідчить про те, що прихід християнства на Запорозьку Січ спричинив її занепад.
    Нагадаємо, що Предківська Віра українців-русичів до приходу християнства на Україну-Русь називалась Православ'я. Внаслідок лукавства Церкви І.Христа споконвічна назва етнічної української релігії була накинута жидівському християнську, щоби укорінити її в свідомості українського народу. Але наголосимо ще раз: християнська релігія ніколи не була нашою Предківською Вірою, бо в християнській релігії верховний бог – етнічний жид Ягве (він же Ієгова чи Єгова), а в українській – етнічно слав'янський бог Род (він же Вишень, Всевишній, Небесний Сварог). Відтак, Предківська Віра, що побутувала в Запорозькій Січі і загалом в Україні-Русі була суто національна, українська, що зараз зветься Народовір'ям. Лукаві вислови про те, що християнство повелося на Русі з «давніх часів» не витримує критики. Про які «давні часи» може йти мова, якщо християнство прийшло до нас з Візантії лише у 988 році, як запевняють самі церковники.
    В пишномовних тирадах неосвічених прихильників християнства проглядає відверте лукавство, як наприклад: "Нам здається, що унія, відриваючи віруючих від прабатьківського православ'я, для більшості народу все ж не руйнувала інші національні ознаки: мову, культуру, звичаї та й навряд чи суттєво змінила менталітет народу… Єдність волелюбних і національно-релігійних ідеалів властива і запорозько-козацькому періоду. Віра надавала запорожцю заповітні основи життя, що й перетворювало степового бурлаку в народного лицаря, озброєного оборонця України" (УФ с132-136). Зауважимо, що «прабатьківське православ'я» – це аж ніяк не християнство, – це дохристиянське Православ'я, тобто наша Предківська Віра, яка дійсно «надавала запорожцям основи життя». Доречно буде сказано, що Предківська Віра українців-русичів своїми витоками сягає VІІ тисячоліття до н.д., що підтверджене археологічними дослідженнями стародавніх святилищ на теренах України-Руси (зокрема «Кам'яна Могила»). Тож без перебільшення можна сказати, що український народ є носієм найстародавнішої релігії у світі. Ця давність релігійної традиції зберігалась в українському суспільстві, зокрема і в Запорозькій Січі. До того ж, перш ніж накидати запорожцям християнське віросповідання, варто знати, що християнська релігія до сьогодні має лише одне суто християнське свято – Паску (на честь звільнення жидів з єгипетського рабства), всі інші світа запозичені з дохристиянського Православ'я і перебрехані на жидівський лад.
    Причина, яка спонукала запорожців цуратися християнства, полягає в тому, що запорожці знали в ті часи дещо таке, що зараз нам не відоме і приховане під покровом віків. Не підлягає сумніву, що сучасне християнство стало більш завуальоване, більш пригладжене, більш пристосоване й узгоджене з сьогоденням, завдяки чому вдало замасковане його істинне призначення – знищення національної свідомості усіх народів і запровадження жидівської ідеології, котра проголошує жидів «вибраним народом», що уподобав собі жидівський бог серед усіх народів світу. Щоправда було б дуже дивно, якби жидівський бог вибрав не своє етнічне плем'я, а якийсь інший нежидівський народ.
    Щоб з'ясувати, що зараз замовчується в християнській релігії, але було достеменно відомо запорожцям, треба доступитися до свідчень очевидців і сучасників козацької доби. Одним з таких джерел є «Опис Польського королівства» – книга французького мандрівника Блез де Віженера, видана у Парижі в 1573 році, де автор каже: "Хто хоч раз побував на Україні, не може розлучитися з нею, бо вона притягає кожного, мов магніт. Всюди ростуть фруктові дерева й виноград. У старих дубах і буках рої бджіл. Звірів у лісах і на полях так багато, що зубрів, диких коней і оленів убивають лише задля шкіри. Диких кіз стріляють тисячами. На ріках повно бобрових гнізд. Птаства стільки, що навесні хлопці наповнюють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. Собак годують м’ясом і рибою. На Поділлі вистачить один раз виорати й засіяти зерном, двічі родить земля. В одному році можна збирати два врожаї… Україна – обіцяна земля, що її Бог обіцяв жидівському народові" (СВ с.53-54). Це побіжне зауваження, сказане у 1573 році освіченою людиною, викриває тодішні погляди європейців на Україну як «землю, обіцяну жидам». Безперечно ці погляди поширювались жидівським християнством, бо звідки ж було ще почерпнути отаку «мудрість». Тож не дивно, що запорожці як виразники етнічної спадщини українського народу, аж ніяк не могли пристати на цю «просвітницьку думку» жидівського християнства. То чи варто нам погоджуватись на таке?..
    Насамкінець зведемо підсумок доказів нехристиянського віросповідання українських козаків, а саме: 1) Назва "козаки" походить від слова "косачки" – народна назва дівочого воїнства Амазонок, що ташувались понад Меотидою (Азовським морем), тобто у безпосередньому сусідстві з Кімерійцями, праотцями Антів, від яких українці успадкували рідну Предківську релігію. 2) Згадка про першу Запорозьку Січ на острові Хортиця вочевидь не має нічого спільного з християнством, натомість етимологія слова "Хортиця" вказує на давньоукраїнську назву вовків – "хорти". Про ототожнення запорожців з вовками свідчить їх визнання своїх лідерів як вовків-перевертнів, зокрема кошовий гетьман Іван Сірко офіційно вважався вовком-перевертнем. 3) Запорожці в усіх зафіксованих переказах звуться характерниками, тобто представниками дохристиянської релігії, здатними до волхвування; це засвідчує прояв їх безпосереднього зв'язку з вищими (потойбічними) силами, що засуджувалось християнством як зв'язок з "нечистою силою". 4) Триб козацького життя аж ніяк не відповідає канонам християнської релігії. Власне до козацтва прилучались лише ті, хто жадали ВОЛІ – тобто вивільнення від накинутого християнством усвідомлення покори і рабського життя. 5) Сучасні представники козацтва в нехристиянізованій Індії живуть за козацькими звичаями і НЕ сповідують християнство. 6) Поява першої християнської церкви у найвіддаленішій околиці козацької землі у ХVІІ столітті засвідчує, що до ХVІІст. козаки не тільки відкрито нехтували християнською релігією, але й не визнавали за потрібне вважатися християнами про людське око. 7) Всі пересуди про те, що козаки буцімто сповідували християнство базуються на свідченнях християн, які, зрозуміло, й приписали козакам своє релігійне уподобання. Не виключно, що наприкінці існування Запорозької Січі серед козаків траплялись так звані напівхристияни, тобто хрищені про людське око, але й вони тримались традиційного Народовір'я беззаперечно.

П І С Л Я М О В А
"Сучасна лже-демократія. Чужинська мораль. Завдання оновленого козацтва."

    Трагічна історія України-Руси спонукає замислитись над не менш трагічним сьогоденням нашої багатостраждальної Батьківщини. Численні спроби ворогів роздерти нашу землю на шматки продовжуються досі. Тож маємо дати однозначну відповідь – чому можливе таке взагалі?..
    Історія свідчить, що єдиним захисником національних інтересів українців була Запорозька Січ. Ані ліві, ані праві наказні гетьмани України-Руси (роздертої навпіл по Дніпру) не спромоглися об'єднати український народ і подвигнути до розбудови незалежної держави. Лише Запорозька Січ єднала українську націю в незламному прагненні свободи і вподовж багатьох століть визнавалась у всьому світі як Незалежна Козацька Республіка.
    Причини недостатнього висвітлення провідної ролі Запорозької Січі в збережені державності України-Руси мають своє логічне пояснення. Як за часів зверхності Речі Посполитої, так і московського царату та спадкоємної російсько-імперської доби, замовчувалось правдиве відображення героїчного самоутвердження Запорозької Січі через те, що запорожці не визнавали ні литовсько-польської, ні московської зверхності. Натомість сучасні науковці Незалежної України також не поспішають відновити історичне значення Запорозької Січі, тому що козацька демократія запорожців не узгоджується з нинішньою лже-демократією, яку насаджує на Україні чинна влада, проводячи політику незаконно-збагачених олігархічних кланів. Нинішнім можновладцям більш до вподоби громадсько-соціальний устрій Гетьманщини, що захищав інтереси багатіїв і провадив тотальне гноблення українського народу, ігноруючи традиційні принципи народовладдя, що панували на Запоріжжі.
    Не треба мати великого розуму, щоб зрозуміти, що жодна злочинно збагачена особа не буде визнана злочинцем по закону, складеному багатіями. Тому сучасна українська влада не схильна до широкого розголосу законів запорізького судочинства, бо вони викриватимуть усіх безчесно збагачених можновладців, що нині перебувають при владі. Через це й замовчується козацька демократія Запорозької Січі, а заодно і увесь її історичний шлях та неоціненне значення в українській історії. Лише де-не-де в сучасних кон'юнктурних викладах нашої історії проглядають правдиві згадки про Запорозьку Січ як незалежну, істинно демократичну Козацьку Республіку. "Не можна не побачити, що запорожці розділяли суспільні та моральні цінності, які й через віки не втратили своєї актуальності. Вражає, як у всі часи розумні, вільні люди мислять однаково" (УФ с.43).
    Певна річ, можемо заплющити очі і прославляти видатних гетьманів України, при тому ще й бити себе в груди, запевняючи у щирості свого патріотизму. Але це ми й робили досі. Вже час осягнути «здобутки» на шляху свого удаваного патріотизму, що призвело до повального вимирання українського народу і тотального знищення національної свідомості українців. Тож, певно, годі дурити себе сподіваннями, буцімто хтось подбає про нас і поверне наше життя на краще. Лише знання своє трагічної минувшини допоможе нам утвердити наше світле майбутнє.
    Прославляння гнобителів українського народу має фатальні наслідки: прославляючи гнобителів, ми утверджуємо право гноблення, яке, рано чи пізно, для всіх обертається ярмом. Нове покоління, що зросло за роки 18-річної Незалежності України-Руси, має вивчати не лукаві перекази чужинських істориків, не розлогі теревені недоброзичливих ідеологів, не кон'юнктурні видання сучасних науковців-запроданців, – а достовірну історію своєї країни. Наша молодь повинна знати гірку правду про жахливі часи поневолення українського народу, катованого поляками, жидами і москалями вподовж багатьох століть. Лише знання своєї достеменної минувшини убезпечить український народ від повторення колишніх помилок і не допустить колишньої сваволі іноплемінних меншин на теренах України-Руси, що наживались на знедоленні українців. З огляду на це, ні за яких обставин не слід звеличувати ворогів українського народу. Якщо, з лукавої вдачі нинішньої олігархічної влади, сучасні політикани й урядовці не убачають в нашій вікодавні історії гідних ушанування історичних осіб, це не означає, що треба звеличувати негідних та прикрашати їхнє марнославне життя вигаданими чеснотами.
    Маємо визнати і закарбувати у пам'яті прийдешніх поколінь, що серед шляхтичів не було жодного щирого українця, як і зараз немає жодного щирого українця серед новітніх олігархів-україножерів. Адже етнічний українець за своїми успадкованими від праотців нормами моралі не буде наживати статки за рахунок обкрадання й знедолення співвітчизників. До цього схильні представники нацменшин, які усвідомлюють тимчасовість свого перебування на Україні, що й підбурює їх до грабунку українського народу.
    Нема і не має бути прощення науковцям, урядовцям, громадським діячам, котрі звеличують лже-патріотів, що кривдили український народ. Не дотримання цієї умови свідчитиме про наявність в українському суспільстві антипатріотичних тенденцій, що призведуть до відродження кривди й знедолення українського народу. Кожен, хто причетний до цих антиморальний перетворень в українську суспільстві, несе відповідальність перед прийдешніми поколіннями як цинічний кат народної демократії, як зрадник національний інтересів України, як лукавий посібник гнобителів українського народу.
    Відроджене українське козацтво має відновити запорозькі чесноти і продовжити святу справу Запорозької Січі, яка боронила український народ від знедолення. Сучасне козацтво ні за яких обставин не повинно покладатися на милість жидівського бога, який за український народ й на подзвін не дбає. Треба розуміти – кого і навіщо звеличує християнська церква, і який нарід має з цього довготривалу користь. Присутність церковників в сучасному козацтві свідчить про лицемірство козацької старшини та заплановану зраду національних інтересів українського народу, що має бути засуджено козацькою громадою якнайшвидше. Треба вчитися на помилках попередніх поколінь і не наслідувати приклади зрадницької політики колишніх гетьманів-маріонеток, для яких керівна посада була засобом для особистого збагачення.
    Сучасне українське козацтво, очолене пристосованцями, наступатиме на старі граблі, умисно підкладеними метикуватими ідеологами. Козацька громада має визначитись: або козацтво виконує своє патріотичне призначення – захист Батьківщини від зовнішніх і внутрішніх ворогів (у тому числі й казнокрадів), або козацтво стає лицемірним придатком жидівсько-християнської ідеології, яка змушує український народ терпіти знущання олігархічної влади, спрямоване на збагачення нацменшин, що насаджують по Україні злигодні й страждання, беззаконня й безчинства при повній бездіяльності громадськості.
    Не забуваймо, що зверхність колишніх панів, злочинно збагачених за часів бездіяльності гетьманів-запроданців козацької доби, навдивовижу однозвучно перегукуються з сучасністю: "Почесті у нас здобуваються не наукою, не заслугами, а грошима. Хто заплатить чи пригостить, той правий у суді, той отримує старшинство й посаду, той усюди користується повагою; якщо він пихатий, то має право зневажати кожного, хоча й розумнішого, бідняка. Інші лише те й роблять, що п’ють, б’ються та шукають кому б продати свій голос на сеймі (Верховній Раді) чи в суді. Аморальність розтлила все шляхетське суспільство – сім’ю й державу; красномовність підміняється нудною риторикою, чесність – шахрайством, правосуддя – сутяжництвом. Казну грабують збирачі податків. Рівність шляхетська – лише фраза, що прикриває олігархічні прагнення багатих панів" (МС с.322). Ці слова видатного українського історика, професора Київського університету, Володимира Антоновича, сказані два століття тому стосовно шляхетської аморальності в часи панування Речі Посполитої, актуальні й нині, бо досконало відображають сучасну ідеологію олігархічної влади. Тож маємо потурбуватися про збереження прав і свобод етнічних українців на Україні, якщо не бажаємо бути поневоленими національними меншинами, що узурпували владу і розподіляють поміж себе національні багатства українського народу.
    Багатовікове поневолення українського народу має одну характерну рису – повторення одних і тих же помилок. Уберегтися від цього можна лише одним шляхом: українці повинні знати свою достеменну історію, не спотворену ура-патріотизмом, на кшталт звеличення Мазепи чи Хмельницького до рівня національних героїв. Подібні фальсифікації призведуть до відродження колишніх аморальних ідеалів та антинаціональних тенденцій, що матимуть однозначні наслідки: нове покоління, зрощене на брехні, припускатиметься тих же помилок, що й попередні покоління; внаслідок чого Україна знову втратить Незалежність.
    Можливо саме цього й домагаються лукаві політикани та функціонери з вищого ешелону влади, що дбають лише про власне збагачення. Сучасні можновладці заради сьогоденної вигоди та особистого зиску ладні продати Україну і український народ в імперську кабалу чужоземного поневолення, як це робили гетьмани-запроданці козацької доби. З прикрістю мусимо констатувати, що на сьогодні (на сімнадцятому році Незалежності України) немає жодної політичної сили, яка захищає етнічні інтереси українського народу. Такою політичною силою має постати козацька громада, як традиційна опора українського суспільства.
    Пам'ятаймо, що виникнення українського козацтва, а точніше його виокремлення в окрему верству української спільноти, було зумовлене змінами соціально-політичного устрою України-Руси і характеризується як процес самовизволення українського народу з-під ярма чужинського поневолення. В цьому й полягає покликання сучасного козацтва, яке має історично-зумовлене патріотичне призначення, – захист національних інтересів етнічних українців.
    Відтак, нове покоління відродженого козацтва, як оновлена патріотична верства етнічного українського суспільства, зрощена на засадах істинної демократії, не заангажована жидівською ідеологією та політичною демагогією, має подбати за Україну-Русь і передати її прийдешнім поколінням як найцінніший скарб, омріяний тисячами знедолених поколінь.

©   Дан Берест, 2007р.

---

Д О Д А Т О К

      ДНІПРОВСЬКІ   ПОРОГИ
1. Кодацький (нижче суч. Дніпр-овська)
2. Сурський
3. Лоханський
4. Дзвонецький
5. Ненаситець (поріг «Дід»)
6. Вовнизький (поріг «Онук»)
7. Будиловський (Будило)
8. Лишній
9. Вільний

      ЗАПОРОЗЬКІ   СІЧІ
  1. ХІV – ХVІ століття – Хортицька Січ (о. Хортиця; суч. Запоріжжя).
  2. 1557–1593 роки – Томаківська Січ (о.Томаківка в старому Річищі, 60 км нижче Хортиці).
  3. 1593–1638 роки – Базавлуцька Січ (о.Базавлук в Старому Дніприщі – Великій Плавні Правобережжя, в 22 км від Дніпра та в 4 км від устя р.Базавлук).
  4. 1639–1654 роки – Микитинська Січ (Микитин Ріг при козацькому перевозі; суч. Нікополь).
  5. 1652–1709 роки – Чортомлицька Січ (правобережжя р.Чортомлик, при її впадінні в Старе – Чортомлицьке Дніприще).
  6. 1710–1728 роки – Олешківська Січ (лівобережні плавні; поблизу суч. м. Цюрупинськ).
  7. 1728–1730 роки – Стара Чортомлицька Січ (устя р. Чортомлик).
  8. 1730–1734 роки – Кам’янська Січ (лівобережжя річки Кам'янки, при її впадінні в козацьке Річище; суч. с. Республіканець).
  9. 1734–1775 роки – Нова (Підпільна) Січ (правобережжя р.Підпільної, проти витоку р.Скарбної; у непрохідній Великій Плавні Правобережжя Дніпра).
10. 1775–1828 роки – Дунайська Січ (навпроти суч. м. Вилково, Одеської обл.).
11. 1787 – ХХ століття – Кубанська Січ (суч. Краснодарський край).

---

УМОВНІ   СКОРОЧЕННЯ
(авторські пояснення у витягах подані прописом)
(повернення до тексту: Alt/Ü)

БР – Б. Рыбаков "Очерки истории – ІІІ-ІХ вв.", Москва, 1958.
БРА – Б. Рыбаков "Анты и Киевская Русь" // Вестник древней истории - №1, 1939.
БРД – Б. Рыбаков "Древная Русь", М., 1963.
ВК – "Велесова Книга" (Скрижалі буття українського народу), Київ, 1994.
ВВ – В. Винниченко "Заповіт борцям за визволення", (збірка 1949р.), К., 1991.
ВС – С. Величко "Летопись", Киев, 1848.
ГГ – Г. Грабянка "Летопись презельной брани", К., 1854.
ГД – Геродот "История в девяти книгах", Л.,1972; ("Історія в дев’яти книгах", К.,1995).
ГЛ – Г. Лозко "Українське язичництво", К., 1994.
ГП – Г. Прошин "Чорное воинство" (2-е издание), М., 1988.
ДБ – Д. Берест "Заповіт мовчання", К., 2000.
ДБЛ – Д. Берест "Літописні непорозуміння", К., 2006.
ЗК – В. Голобуцкий "Запорожское козачество", К., 1957.
ЗС – В. Голобуцький "Запорожська Січ в останні часи свого існування 1735-1775", К., 1961.
ІЗЗ – Д. Яворницький "Запорожжя" (за виданням: "Запорожье...", С-П, 1888), К., 1995.
ІЗС – Д. Яворницький "Із української старовини", К., 2001.
ІЗК – Д. Яворницький "Історія запорозький козаків", К., 1990, т.1 (за виданням 1900).
ІЗС – Д. Яворницький "Із української старовини", К., 2001.
ІКЗ – «Історія українського козацтва» т.1, (ред. акад. В. Смолій), К., 2006.
ІМР – Д. Бантыш-Каменский "История Малой России", К., 1993 (по изданию 1903).
ІР – "Історія Русів" (Архип Худорба), К., 1991 (за виданням 1846).
ІС – Д. Яворницький "Іван Сірко", К., 1992 (перевидання 1891).
ІСК – "Історія світової культури" (Л. Шевчук та інші), К., 1997.
ІУ – "Історія України" (В. Баран та інші), 2-видання, Львів,1998.
ІУГ – М. Грушевський "Історії України-Руси", т.І Львів 1899 – т.VІІ Київ 1909.
ІУГИ – М. Грушевський "Иллюстрированная история Украины", С-Питер., 1896.
ІУГК – М. Грушевський "Історія української козаччини", ж-л Вітчизна, 1989-1991.
ІУГМ – М. Грушевський "Про старі часи на Україні", К., 1991.
ІУГГ – М. Грушевський "Матеріали до історії Коліївщини", НТШ, т.47, 1907.
ІУІ – І. Оніщенко "Історія України", К., 1999.
ІУК – В. Король "Історія України", К., 2005.
ІУЛ – П. Лаврів "Історія південно-східної України", К., 1996.
ІУН – Д. Дорошенко "Нарис історії України", К., 1992 (за виданням 1932).
ІУП – Н. Полонська-Василенко "Історія України" (Munchen, 1972), К., 1995.
ІУС – О. Субтельний "Україна – історія" (Ukraine: A Histori), К., 1992.
ІУТ – І. Тиктор "Велика Історія України", Львів, 1935, т.1 (перевидання 1993).
ІУФ – В. Крушинський, Ю. Левенець "Історія України (події, факти, дати)", видання-2, К., 1993.
ІУХ – "Історія України – хронологія подій", К., 1995.
КА – В. Антонович "Изследованіе о козачестве по актам з 1500 по 1646 год", К., 1863.
КАГ – В. Антонович "Акти о гайдамаках (1700-1768)", ч.3, К., 1876.
КМ – М. Киценко "Хортиця в героїці і легендах" (за виданням 1972), Дніпр-к, 1991.
КН – Н. Костомаров "Русская история в жизнеописаниях", т.2, К., 1880.
КР – Д. Наливайко "Козацька християнська республіка", К., 1992.
ЛР – "Літопис руський" за Іпатським списком, (перевидання), К., 1989.
ЛС – "Літопис Самовидця", К., 1971.
ЛЩ – Е. Лясота "Щоденник" (ж-л Жовтень, 1984, №10).
МА – А. Маркевич "История Малороссии", т.І-V, М., 1843.
МБ – М. Брайчевский "Утверждение Христианства на Руси", К., 1989.
МГ – Г. Міллер "Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах", М., 1847.
МД – М. Драгоманов "Літературно-публіцистичні публікації", т.2, К., 1874.
МДВ – М. Драгоманов "Вибране", К., 1991.
МІ – М. Іванченко "Дивосвіт прадавніх слов'ян", К., 1991.
МЛ – Л. Мельник "Боротьба за українську державність", К., 1995.
ММ – М. Максимович "Собрание сочинений", т.1, К., 1876.
МС – В. Антонович "Моя сповідь", К., 1995.
НК – Н. Карамзин "История государства российского" (т.8), С-П., 1892.
НЦ – "Начала цивилизации" (В. Даниленко "Космогония первобытного общества", Ю. Шилов "Праистория Руси"), М., 1999.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны" (пер. фр. изд. 1660г.), С-П., 1832.
ПВ – П. Вакулюк "Історія українців", К., 2001.
ПС – П. Скальковський "Історія Новой Січи или послідняго Коша запорожскаго", Одесса, ч.1 - 1885, ч.2 - 1886.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны", С-П., 1832.
СВ – В.Січинський "Чужинці про Україну", Львів, 1938.
СГ – В.Смолій, О.Гуржій "Як і коли почала формуватися українська нація", К., 1991.
СД – В. Дашков "Сборник антропологических и этнографических статей о России", М., 1868.
СН – С. Наливайко "Таємниці розкриває санскрит", К., 2000.
СП – С. Плачинда "Словник давньоукраїнської міфології", К., 1993.
ТК – "Твори П. Куліша", Львів, 1910.
УГР – "Гайдамацький рух на Україні в ХVІІІ ст. н.д.". Збірник документів. К., 1970.
УІЖ – "Український історичний журнал", Київ.
УФ – В. Андрущенко, В.Федосов "Запорозька Січ як український феномен", К., 1995.
ЩВ – "Коли земля стогнала" (упорядник В. Щербак), К., 1995.
ЩФ – Ф. Щербина "Кубанское казачье войско", Воронеж, 1888.

*               *               *

       Дан    Берест     < Дан    Берест >  Головна сторінка     Огляд сайту>  Календар свят "Заповіт мовчання"  примітки до поеми  "Божа оповідка"  Вірші  Пісні  Балади, думи  Живим на спомин  Таїнство біблії  Церковні легенди  10 заповідей  Літописні   "вади"  Троянський  Кінь  Літочислення Києва  Визволення з омани  Чорна чума  Вовки – "овечки"  Нострадамус і біблія  Тези зі статей  Гетьмани України  Звернення  Книга відвідувачів

Книга  відвідувачів >