Дан Берест
( при використанні матеріалів сайту посилання на автора обов’язкове! )
БІБЛІОГРАФІЧНА ДОВІДКА | ІДЕОЛОГІЧНА ОСНОВА | ІСТОРИЧНА ДОВІДКА | ПЕРЕДУМОВА ПОХОДУ | ХРОНОЛОГІЯ
ВСТУПНЕ СЛОВО
Відтворення глибинних витоків історії України-Руси – справа важлива й нагальна, до того ж, конче необхідна для утвердження національної свідомості українців. Як відомо, наша багато-тисячолітня історична спадщина була ретельно переглянута й підпорядкована чужинській ідеології ще за часів утвердження християнства на Русі і в подальшому викладалися виключно з урахуванням суспільно-політичної орієнтації правлячої верхівки, що панувала на Україні (зокрема Литви, Польщі, Росії). Через це й маємо неузгодженість наукових поглядів на українську історії аж до сьогодні.
Знищення письмових свідчень стародавньої української історії провадилось московським царатом цілеспрямовано як невідповідне шовіністичній політиці Москви, що звеличувалась на руїнах Стародавньої Руси. Ці акти вандалізму набули особливо широкого розмаху після ліквідації українського козацтва – єдиної реальної сили, що була здатна захистити споконвічні надбання українського народу. Антиукраїнська компанія активно розгорнулася в часи правління Катерини-ІІ – німкені за походженням (реальне ім'я Софія Фредерика Амалія), котра організувала вбивство свого чоловіка – Гольштейна, проголошеного російським імператором під ім'ям Петра-ІІІ. Указами Катерини-ІІ було ліквідоване реєстрове козацтво в 1764 році та Запорозька Січ в 1775 році, після чого поплічники царського престолу взялися прибирати до рук усі писемні пам'ятки України-Руси, котрі потім «випадково» горіли в маєтках російських сановників. Саме так згоріли староукранські (тобто староруські) літописи в маєтку російського академіка Василя Татищева, і саме так «згоріла» давньоукраїнська писемна пам'ятка – «Слово о полку і гореві Ігоря». Відтак маємо лише редагований росіянами переклад нашої староруської писемної пам'ятки, котру російські науковці презентують як першоджерело.
На щастя, дещо залишилися поза межами руйнівної ідеології російського шовінізму і ці залишки де-не-де проступають в сучасній літературі. З огляду на це, маємо цінувати кожне неспростовне свідчення, яке надає можливість розширити історію України-Руси та й усіх слав'янських народів вглиб тисячоліть.
БІБЛІОГРАФІЧНА ДОВІДКА
Побутує думка, що давньоруська (тобто суто українська) літературна пам'ятка "Слово о полку і гореві Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова" (далі по тексту – "Слово"), написане у 1186 році і збережене досьогодні у своєму первозданному вигляді. Але це не так. Автентичного тексту літературної пам'ятки не існує. Сучасне першоджерело "Слова" – це переклад давньоукраїнського тексту на російську мову, зроблений графом Мусіним-Пушкіним в часи Катерини-ІІ майже одразу після знищення українського козацтва.
Першоджерело "Слова", згідно існуючої історіографії, зберігалося в бібліотеці Спасо-Ярославського монастиря в Ярославлі і було придбане відомим російським колекціонером О.І.Мусіним-Пушкіним близько 1790 року. "Слово" було напрочуд швидко перекладено Мусіним-Пушкіним на російську мову (тобто редаговане на російський лад) і видане в Москві у 1800 році як «оригінал» і паралельна авторська реконструкція; одночасно була зроблена писарська копія для Катерини-ІІ. Невдовзі істинний літописний оригінал "Слова" згорів у маєтку Мусіна-Пушкіна, як зараз кажуть російські науковці, посилаючись на війну з Наполеоном-Бонапартом 1812 року. Але чи дійсне це так?..
Російські бібліографічні архіви повідомляють цікавий епізод із колекціонерської практики Мусіна-Пушкіна. У листі до К.Калайдовича від 5 грудня 1813 року В.Сопиков розповів, що в 1791 році він продав графу Мусіну-Пушкіну збірку журналу (37 книг) про справи Петра Великого, а в наступному році перекупив їх назад. Але з'ясувалося, що Мусін-Пушкін доклав свою руку до «редагування» тих книг. Він повернув їх власнику за відповідну плату, але, як твердив В.Сопиков, «потрібні і важливі замітки, що були в цих книгах, вже були всі вирвані графом Пушкіним...» (!). Достеменно відомо, що у першому варіанті збірки журналу, за свідченням його власника – В. Сопикова, було 752 аркуші. Натомість Мусін-Пушкін зареєстрував хронографи вищезгаданої збірки книг на 590 аркушах, а потім на 570 арк., на 480 арк. і на 429 аркушах. Зокрема, згідно з Реєстром 1791 року були знищені: «Две части описания времен княжения московского, земель, нравов и обычаев разных народов, Россию населяющих»; «Описание собора, бывшего сперва в Ферраре, а потом во Флоренции в царство Иоанна Палеолога»; «Сказание о взятии турками Царя града».
Як бачимо, діяльність Мусіна-Пушкіна, як «колекціонера» давньоруських пам'яток, носила явний превентивний характер. Вірогідно й хронографи "Слова" були піддані такій же процедурі довільного скорочення, про що йтиметься далі. Відтак маємо розуміти, що російський титул «граф» не засвідчує і не додає титулованій особі елементарної етики, радше навпаки – засвідчує раболіпне служіння царському самодурству. І на цій стезі граф Мусін-Пушкін випередив багатьох своїх співвітчизників, прославившись своїми стараннями в плюндруванні історії України-Руси.
Стосовно "Слова", яке «зредагував» О. Мусін-Пушкін, перш за все зауважимо, що він не був ані істориком, ані науковцем, ані лінгвістом, здатним до редагування давньоруської літературної пам'ятки. Він був російським графом і таємним радником при дворі Катерини-ІІ. З огляду на це стає зрозуміло, чому граф Мусін-Пушкін навіть не спромігся пояснити імена давньоруських богинь смутку й жалю – Карну і Желю, відносячи їх до «предводителей хищних половцев», а ім'я "Олег Гориславич" трактує як «невідоме». Однак саме він зробив розбивку слів на ритмічні одиниці за власним розумінням та вчинив довільні скорочення й перестановки частин тексту на власний розсуд (зокрема опис затемнення сонця, – див. далі). Саме він вивів помилкову назву твору – «Слово о полку Игоре†Игоря сына Святъславля внука Ольгова», незважаючи на очевидну тавтологію у словах «о полку Ігореве Ігоря».
Не відступаючи від істини, зауважимо, що граф Мусін-Пушкін, як вірнопідданий російського престолу, зредагував "Слово" не за власним бажанням, а на догоду імператриці Катерини-ІІ. У цьому й пояснення варварського ставлення Мусіна-Пушкіна до безцінної історико-літературної пам'ятки ХІІ століття, котру він з цілковитою байдужістю пустив на забуття, як і усі інші стародавні твори, що містилися в рукописній збірці і зберігалися в бібліотеці Спасо-Ярославського монастиря вподовж багатьох віків!
Наведемо архівні свідчення з передмови Мусіна-Пушкіна до першодруку "Слова" 1800 року: «Подлинная рукопись принадлежитъ Издателю (Дbйствительному Тайному Совbтнику и Кавалеру Графу Алексbю Ивановичу Мусину-Пушкину), который чрез старанія свои и прозьбы къ знающимъ достаточно Російский языкъ доводилъ чрез нbсколько лет приложенный переводъ до желанной ясности, и нынb по убbжденію пріятелей рbшился издать оной на свbт». Як бачимо, не залишається сумніву в тому, що давньоруський текст "Слова" переклав на російську мову і опорядив до друку особисто Мусін-Пушкін. Причому затратив на дослідження тексту всього кілька років, засвідчивши свою нездатність до цієї робити словами «прозьбы къ знающимъ достаточно Російский языкъ». До того ж він зважився на видання не за ухвалою тодішньої російської академії наук – а «по убежденію пріятелей», про що варто сказати окремо.
Сучасний перекладач "Слова" Б.Яценко, слушно зауважив: «Переписуючи і перекладаючи "Слово…", О.І.Мусін-Пушкін та його співробітники припустилися сотень (!) помилок і різнонаписань порівняно з оригіналом. Це дозволило не лише встановити, що мусінпушкінський рукопис "Слова" був написаний київським скорописом ХVІІ ст., але й повністю реконструювати пам'ятку».
До відома сучасного читача нагадаємо, що в давньоруському оригіналі "Слова" ХІІ ст. не могло бути ніякого поділу ні на абзаци, ні на ритмічні одиниці, бо староруський автентичний текст не мав навіть поділу на слова, не кажучи вже про розділові знаки чи великі літери. Відтак, маємо визнати неспростовний факт, що існуючий на сьогодні так званий давньоруський текст-оригінал "Слова" 1800 року – це не оригінал, а лише переклад-першодрук Мусіна-Пушкіна та його паралельна реконструкція. Інакше кажучи, замість оригіналу пісні-повісті маємо лише кон'юнктурний переклад сановника часів Катерини-ІІ, зроблений у повній відповідності до імперських амбіцій російських правителів.
Додамо офіційний перелік стародавніх рукописів, котрі за дорученням імператриці вилучив Мусін-Пушкін з бібліотеки Спасо-Ярославського монастиря, після чого рукописи зникли безслідно:
1) Книга, глаголемая "Хронограф", рекшая начало писаний царских родов от многих летописцев… и от четырехъ Царствъ, и отъ Александрія, и отъ Римских Царей, и от Рускихъ летописецъ, Сербскихъ и Болгарскихъ";
2) "Временник", еже нарицается летописаніе Русскихъ Князей и земля Рускыя;
3) "Сказаніе о Индіи богатой";
4) "Синагриль Царь Аронов, Иналивскія страны";
5) "Слово о полку Игореве, Игоря Святославлича, внука Ольгова";
6) "Деяніе прежних временъ храбрыхъ человекъ о борзости, и о силе, и о храбрости";
7) "Сказаніе о Филлипахъ и о Максиме, и о храбрости ихъ";
8) "Аже думно есъ слышати о свадьбе Девгееве, и о всехыщеніи Стратигоновъ".
Варто наголосити, що «стараннями» недалекоглядних правителів та їхніх поплічників, що керувалися виключно власними амбіціями, були знищені майже всі письмові пам'ятки Стародавньої Доби, що утримували віковічний зв'язок поколінь і викладали історію і передісторію усього людства.
Відтак, постає просте запитання: – Чому з усіх рукописних текстів, вилучених Мусіним-Пушкіним з бібліотеки Спасо-Ярославського монастиря, уціліло тільки "Слово"? Відповідь надзвичайно проста: крім "Слова" жоден рукопис не містив нічого корисного для Росії і ніяк не сприяв звеличенню й утвердженню шовіністичних амбіцій російської імперії. Натомість у "Слові" наявні згадки про володимиро-суздальських князів, зокрема й про Володимира «Мономаха», котрий, згідно договору між руськими князями 1097 року в Любечі, узяв собі місто Володимир, як Всеволодів уділ (тобто уділ свого батька Всеволода), а його нащадки – Юрій «Довгорукий» і Андрій «Боголюбський» – врешті-решт зруйнували Києв, після чого цинічно звеличили Москву на руїнах староруської, суто української, державності. Тож історична цінність пісні-повісті для Росії полягала в підтвердженні династичного права на Великоруський престол «Мономаховичів», супроти котрих виступали «Ольговичі», неодноразово згадані у "Слові".
Невипадково дослідження й упорядження "Слова" було виконане царським сановником імператриці Катерини-ІІ, а не кимось з відомих на той час науковців-істориків. Мусін-Пушкін, як безпринципний кон'юнктурник, що спритно використовує збіг обставин, робив усе на догоду імператриці і без докору сумління вносив до тексту потрібні поправки та скорочення. Зокрема стосовно відносин між «Ольговичами-Гориславичами» і «Мономаховичами».
Нагадаємо, що чернігівський князь Святослав Олегович (батько князя Ігоря) розпочав довготривалу війну з Ізяславом Мстиславичем «Мономаховичем», котрий силою захопив Києвський престол (13.08.1146), ув'язнив рідного брата Святослава – князя києвського Ігоря Олеговича і врешті спричинив його трагічну смерть 1147 року. Помста за брата вилилась у багаторічну війна (1146-1154), що тривала аж до смерті Ізяслава Мстиславича, але допомогла Святославу Олеговичу відновити свої спадкоємні права (а загалом і усіх «Ольговичів-Гориславичів») на Сіверщину й Чернігівщину, неодноразово загарбаних «Мономаховичами». Саме завдяки Святославу Олеговичу, котрий закликав у поміч Юрія «Довгорукого», була завдана поразка Ізяславу у битві на річці Трубіж (23.08.1149), після чого Ізяслав утік до міста Володимира, а Святослав Олегович поновив свої права на Курськ і Посейм'я, Сновськ і Слуцьк, і загалом на усі Дреговичі.
Подібне звеличення «Гориславичів» і приниження «Мономаховичів» не відповідало вигаданій концепції могутності Володимиро-Суздальських князів, тому й було вилучене царським чиновником. На підтвердження цього висновку варто нагадати офіційні акти російських правителів, направлені на знищення української історії й культури. А саме:
"Московські книжники з середини ХV століття почали обгрунтовувати свою спадковість від князів київських... на зверхність над усіма землями колишньої Київської Русі. Під руками вони мали літописний текст – володимирське зведення 1185 року, де здобуття Києва (12.03.1169) князем Андрієм Боголюбським видавалося як перенесення центру держави з Києва у Володимир, а всі наступні князі київські були перетворені у володимирських васалів… Перенесення столиці з Володимира до Москви, столиці фактичної, було здійснене після 1409 р. при укладанні Троїцького літопису. Так народилася «звичайна схема» російської історії, під яку почали підганяти літописні тексти. Цю схему закріпив М.Карамзін та О.Погодін, і вона стала загальноприйнятою у російській дореволюційній історіографії" ("Український історичний журнал", К.,2003).
Нагадаємо, що указом імператриці Катерини-ІІ від 04.06.1775 року було офіційно знищене українське козацтво, а Україна, не маючи власних збройних сил, були кинута на поталу лукавим царедворцям на кшталт Мусіна-Пушкіна. Наслідки правління Катерини-ІІ (1762-1796) для України були жахливими: вона обмежила автономію України, ліквідувавши – гетьманство (1764), слобідські козацькі полки (1765), Запорожську Січ (1775); а замість полково-сотенного адміністративного устрою на Лівобережжі запровадила загальноросійське губернське управління (1781), позбавила козаків привілеїв і прирівняла до селян (1783), запровадила на Лівобережній Україні кріпосне право (1783). «Якщо врахувати, що у ХІХ ст. переслідування української книги продовжиться валуєвським (1863) та ємським (1876) указами, то фактично до 1905р. – майже два століття – українська книга в Російській імперії опинилася поза законом. Удар, якого завдав російський великодержавний шовінізм українській культурі, був дуже важкий. До такого насильства над мовою та культурою поневоленого народу не додумався жоден завойовник" ("Історія України", Львів, 1998, с.162).
Як бачимо, знищення письмових пам'яток української старожитності не було випадковим чи поодиноким явищем, зумовленим особистими уподобаннями якогось царедворця. Це була добре вивірена і організована акція московських правителів, направлена на знищення усіх письмових свідчень, що не відповідали імперським амбіціям. Ця широкомасштабна і довготривала нищівна акція згубила безліч давньоукраїнських письмових пам'яток, котрі безслідно зникали одна за одною буцімто під час пожежі того чи іншого маєтку. Зокрема у такий спосіб було знищене й першоджерело "Слова", замість якого лишився нещодавній переклад пісні-повісті на російську мову 1800 року.
Маємо пам'ятати, що термін «першоджерело» – не означає істинний автентичний текст "Слова" ХІІ століття. Під першоджерелом "Слова" розуміється остання рукописна копія пісні-повісті, яка була вивезена Мусін-Пушкіном із Спасо-Ярославського монастиря у 1790 році. Причому, та остання копія, згідно висновків дослідників, була зроблена на початку ХVІІІ століття Данилом Тупталом, митрополитом Ростовським. Зокрема це засвідчив С.І.Селівановський, котрий у 1800 році набирав і друкував текст "Слова" у Московській сенатській друкарні. Він особисто бачив рукопис «Слова», який виявився не вельми давнім, і був написаний письмом, схожим на почерк Дмитрія Ростовського. Достеменно відомо, що Данило Савич Туптало (митрополит Ростовський 1702-1709 років, випускник Києво-Могилянської Академії, український релігійний діяч і проповідник, укладач і редактор багатотомника «Житій святих») писав києвським скорописом XVII століття. До того ж, проведені дослідження підтверджують свідчення друкаря Селівановського щодо типу скоропису, яким було написане «Слово».
Відтак, можемо з упевненістю стверджувати, що так зване «першоджерело» Мусін-Пушкінського рукопису "Слова" було редаговане за церковними канонами ХVІІ століття, коли Московія пришукували собі удаваної величі, а московська церква навіть проголосила Москву – Третім Римом. Нагадаємо, що в ті часи йшлося про звеличення «Мономаховичів» як засновників Москви, та – засудження «Ольговичів», з котрих походив автор "Слова" і котрий, власне, і склав цю історичну пісню-повість для увічнення пам'яті про «Ольговичів». З огляду на вищесказане, не виникає сумніву в тому, хто і навіщо змінив дату походу князя Ігоря з 9 квітня на 23 квітня 1185 року, перевертаючи ідеологічну основу твору і обертаючи звеличення «Ольговичів-Гориславичів» на їхнє засудження.
Окремо зауважимо про згадану у "Слові" ікону богородиці Пирогощі: «Игорь Ђдетъ по Боричеву къ СвятЂй Богородици Пирогощей». Це місце не було вилучене, як недоречне, через недогляд у першодруку, бо спершу російські історики вважали, що у "Слові" йдеться про Ігоря Олеговича і його переможний похід на половців 1103 року. Згодом, усвідомивши дійсних історичних осіб пісні-повісті, ця згадка про ікону богородиці Пирогощі викликала бурхливу і довготривалу полеміку усіх без винятку істориків, зокрема іменитих корифеїв – фундаторів історії російської. Адже, згідно російських історичних джерел, церква з іконою богоматері Пирогощі стояла на Подолі, тобто знаходилась позаду князя Ігоря, коли він їхав по Боричеву узвозу до княжого палацу Святослава на Києвській Горі. Крім того, згідно російських історичних джерел, на час написання "Слова" ця ікона вже була викрадена Андрієм «Боголюбським» під час учиненого ним погрому Києва (12.03.1169) і вивезена до Володимира-на-Клязьмі. Причому це засвідчено Катериною-ІІ, котра, вивчаючи текст «Слова», власноручно записала: «Богородица Пирогощая єсть образ Владимирской Богоматери». Відтак, маємо визнати, що слова «къ СвятЂй Богородици Пирогощей» не існували в авторському першоджерелі "Слова", а були приписані церковниками з патріотичних міркувань в наступних століттях, при переписах оригіналу.
Нагадаємо, що звеличення Московії утверджувалось на концепції «перенесення» столиці Руси у ХІІ столітті з Києва до Володимира-на-Клязьмі (згодом до Москви), а «чудотворна ікона Пирогощі» була одним з найвагоміших атрибутів цієї концепції. На противагу цій московській вигадці і була зроблена приписка про наявність ікони Пирогощі у Києві наприкінці ХІІ століття.
Аналогічна церковна приписка: «побарая за христьяны» замість «побарая за землю Рускую». Зауважимо, що згадка про «християн» з'являється вперше у "Слові" наприкінці твору і вочевидь зумисне, бо не відповідає ідеологічному спрямуванню пісні-повісті – захисту Руської землі, а не захисту християнства. Щодо суто церковного «амінь» в кінці твору, то ця приписка навіть не увійшла до мусін-пушкінського першодруку.
Перший зворотній переклад "Слова" на українську мову зробив Маркіян Шашкевич 1833 року; на жаль, переклад не зберігся (в 1904 році був виданий лише фрагмент – «Плач Ярославни»). У 1857 році Михайло Максимович (перший ректор Києвського університету) надрукував свій поетичний переспів "Слова" – "Песнь о полку Ігореве"; другий український переспів 1860 року Степана Руданського "Ігор – князь Сіверський" був надрукований у 1896 році.
ІДЕОЛОГІЧНА ОСНОВА "СЛОВА"
Головна особа "Слова" – Ігор Святославич (3.04.1151–29.12.1201) – князь путивльський, згодом новгород-сіверський (1179), згодом чернігівський (1198); – син Святослава Ольговича чернігівського, новгород-сіверського, смоленського, курського, новгородського і всіх дреговичів (…-1164); – онук князя чернігівського, згодом києвського, новгородського і тмутороканського Олега «Гориславича» (…-1115), що княжив після свого брата Романа «Красного» – князя чернігівського і тмутороканського, підступно вбитого 1079 р. половцями за намовою Всеволода (батька «Мономаха»); – правнук князя чернігівського, тмутороканського і києвського Святослава (1027-1076); – пра-правнук Ярослава Володимировича (987-1054) на прізвисько «Кульгавий» (церковне прізвисько «Мудрий»); – пра-пра-правнук «старого» Володимира (961-1015).
Варто додати, що Олег «Гориславич» і його троюрідний брат Всеслав Брячиславич полоцький – правнук старшого сина Володимира «лже-христителя» і полоцької князівни Рогніди (котрий, згідно "Слова", «вріже жереб на сьомому віці Трояні»), виборюючи княжий престол зверталися за поміччю до половців і приводили їх на Руську землю. Однак автор "Слова" ставиться до них з прихильністю і часто згадує в пісні-повісті подробиці тодішніх подій. Пояснення в тому, що Всеслав і Олег «Гориславич» вели справедливу боротьбу з династією «Мономаховичів», зокрема з Всеволодом – батьком Володимира «Мономаха», а це засвідчує, що автор "Слова" був безперечно з табору «Гориславичів».
Принагідно нагадати, що княжі крамоли, розпочаті Ярославом «Кульгавим» за здобуття києвського престолу, набули ще більшого розмаху після його смерті. Зокрема, свої спадкоємні права відстоював Борис Вячеславич, будучи онуком Мстислава Володимировича «Красного» – князя чернігівського і тмутороканського, котрий нібито добровільно віддав києвський престол своєму молодшому брату, Ярославу «Кульгавому», після чого помер при таємничих обставинах 1034 року і буцімто не лишив за собою нащадків. Згідно "Повісті", навіть складається враження, що Мстислав «Красний» взагалі не був одружений. Проте історично відомо, що він був одружений з Анастасією і мав від неї дітей, і таки залишив нащадка чернігівського престолу – свого сина Вячеслава, ім'я котрого було вилучено з літопису Володимиром «Мономахом», щоби утвердити своє безроздільне спадкоємне право на чернігівський престол. Згадка про князя чернігівського і тмутороканського Вячеслава Мстиславича збереглася в джерелах, якими користувався В.Татищев.
Зауважимо, що ворожнеча між «Ольговичами-Гориславичами» і «Володимировичами-Мономаховичами» завдала Русі непоправної шкоди. Володимир «Мономах» і Олег «Гориславич» були двоюрідними братами по діду – Ярославу «Кульгавому», чиї сини – Всеволод (1030-1093) і Святослав (1027-1076) породили дві ворогуючі коаліції, котрі за висловом автора "Слова": «Почали самі на себе крамолу ковати, а вороги з усіх сторін загарбували землю Руську». Причому Святослав, як старший за віком, мав узаконене право першості на києвських престол, як і усі його нащадки, котрі вели тривалу боротьбу з узурпаторами «Мономаховичами», неодноразово засудженими у "Слові".
Нагадаємо, що Володимир «Мономах» (1053-1125), посівши києвський престол (1113-1125), переписав на свій лад "Повість плинних літ" (зредаговану Ярославом «Кульгавим» у 1037 році) і вніс до літопису багато брехні. Будучи сином половецької князівни Анни, він сфальшував собі родовід від візантійської принцеси Марії, дочки імп. Костянтина Мономаха, і повністю вилучив з "Повісті" імена нащадків чернігівських князів, щоби утвердити своє виключне спадкоємне право на Чернігівський престол. Внесені ним самочинні редагування, вписані рукою ігумена Сільвестра, були продовжені його сином Всеславом «Мономаховичем», котрий вніс за власним уподобанням варязький родовід києвських князів від вигаданого Рюрика, що надало можливість володимиро-суздальським князям повеличатися над руськими (суто українськими) князями і врешті звеличитися над Києвом у Москві. Задля цього Юрій «Довгорукий» (1090-1157) – син Володимира «Мономаха» і дочки половецького хана Аєпи ІІ, сівши на володимиро-вуздальський стіл у 1125 році, розпочав боротьбу за Великий Києвський престол і за допомогою орди половців 23 серпня 1125 року захопив, пограбував і зруйнував Києв.
Руйнація столиці Руси йшла на користь звеличенню Володимиро-Суздальського князівства, що добре усвідомив син «Довгорукого» – Андрій «Боголюбський» (1112-1174). Цей попередник московських князів удруге по-варварськи пограбував і спалив Києв дощенту 12 березня 1169 року (власне похід здійснив Мстислав Андрійович – син «Боголюбського», ненадовго посадивши на києвський престол Гліба Юрійовича – сина «Довгорукого»). Втретє Києв було пограбовано і зруйновано дощенту у 1202 році Рюриком Ростиславичем «Мономаховичем», після того як Великий Києвський престол посіли галицько-волинські князі, а невдовзі монголо-татарські орди Чингіза 1223 року і Батия у 1240 року довершили лиходійство недалекоглядних руських князів, котрі своїми чварами знищили наймогутніше у Середньовічній Європі царство Русь.
Ця довготривала ворожнеча руських князів знайшла своє відображення у "Слові", котре було написане «Гориславичами» після повернення з полону князя Ігоря і прочитане в гридниці Святослава «Гориславича» у Києві в 1186 році. Дата написання "Слова" визначається завдяки достеменно відомим подіям, що згадані у пісні-повісті. Зокрема у "Слові" згадується як живий князь Ярослав «Осмомисл» галицький, котрий помер 1 жовтня 1187 року. Також згадано й князя Володимира переяславського «під ранами», що помер 18 березня 1187 року. До того ж згадується одруження у половецькому полоні княжича Володимира Ігоревича (народженого 1170 року від половчанки – першої дружини князя Ігоря), котрий восени 1187 року повернувся від свого тестя, половецького хана Кончака, з молодою дружиною-половчанкою і дитиною.
Таким чином, дата написання "Слова", а радше чернігівська редакція, визначається цілком переконливо – 1186 рік, хоча задум і сам процес складання твору міг розпочатися з розповіді про події воєводи Біловода Просовича (він же Ольстин Олексич – воєвода Ярослава чернігівського), котрий безпосередньо повідомив Святославу києвському (15 серпня 1185 року в Чернігові) про поразку русичів. Принагідно додати, що Біловод Просович очолював чернігівських ковуїв, які втекли з поля бою, спричинивши поразку військового походу князя Ігоря.
Безперечно пісня-повість зазнала кілька редакцій і прибрала остаточний вигляд вже після тривалих феодальних воєн за переділ Руської землі, набувши форми заклику до єднання руських князів. З цієї позиції "Слово" постає вже не тільки як історична пам'ятка, але й як засіб до підвищення обороноспроможності України-Руси і формування україно-руського народу, фактично українського етносу. Для цього й була потрібна згадка про «Троянь», щоби переконати руських князів, що сила Руси проступає в єдності народу. А коли починається розбрат, то сила слабне і Русь стає здобиччю ворожих сусідів. Таким чином, цілком виправдане припущення деяких дослідників "Слова", що остаточна редакція пісні-повісті відбулась у 1198 році, коли Ігор став великим чернігівським князем. Саме тоді пісня-повість на честь князя Ігоря набула остаточного ідеологічного змісту і, утверджуючи заклик до єднання руських князів, прибрала суголосне подіям політичне забарвлення.
Підтвердження дати останньої редакції "Слово" (1198) убачаємо в оповіді про Всеслава, де згадані ворожі відносини між полочанами і новгородцями. Восени 1198 року ворожнеча оновилася з новою силою: полочани з Литвою напали на Луки, а взимку новгородський князь Ярослав Володимирович пішов війною на Полоцьк. Саме в цей час стає актуальним заклик автора "Слова": «Ярославе і всі внуці Всеславлі! Уже понизить стязі свої, вонзіть (в землю) свої мечі вережані». Але ще більш переконливим є той факт, що автор "Слова", з огляду на феодальний етикет, не міг прославляти князя новгород-сіверського Ігоря і засуджувати його двоюрідного брата – більш значимого князя чернігівського Ярослава, за життя останнього, тобто до 1198 року. Крім того, маємо зважати на хронологічний період "Слова" – «од старого Владимира до нинішнього Ігоря», де Ігор поставлений на один рівень з князем києвським. Таке порівняння стає правомірним лише з 1198 року, коли князь Ігор став великим чернігівським князем і співправителем великого князя києвського Рюрика Ростиславича (правнука «Мономаха»). Не викликає сумніву, що автор "Слова", прославляючи князя Ігоря, щиро сподівався на його подальше звеличення і утвердження на Великоруському престолі в Києві.
Нагадаємо, що на час написання "Слова" на чолі великих руських князівств стояли добре відомі історичні особи, згадані у пісні-повісті. А саме: Святослав києвський і його рідний брат Ярослав чернігівський «Гориславич», Всеволод «Велике Гніздо» володимиро-суздальський «Мономахович», Рюрик білгородський-вручийський і його брат Давид смоленський «Мономаховичі», Ярослав Володимиркович «Осмомисл» галицький та його дочка Ярославна (дружина кн. Ігоря з 1184 року), Мстислав Романович луцький, Роман Мстиславич володимиро-волинський і волинські князі Інгвар і Всеволод Мстиславичі та інші.
Для вірного тлумачення незрозумілих висловів "Слова" маємо усвідомити історичні та ідеологічні орієнтири давньоукраїнської літературної пам'ятки. У "Слові" йде мова про невдалий похід русичів-сіверян 1185 року проти половців (хана Кончака і хана Гзака). Незважаючи на декілька переможних походів 1183-1184 років об’єднаної коаліції руських князів на чолі з Святославом києвським (сином Всеволода Ольговича «Гориславича») та кількох самостійних успішних походів його двоюрідного брата – князя новгород-сіверського і путивльського Ігоря Святославича, половці контролювали значну частину степової зони південної України-Руси. «Гориславичі», як нащадки лівобережних князів, прагнули утримати за собою Лівобережжя Дніпра, аж до колишньої Тмуторокані на Таманському півострові. Час від часу «Гориславичі» провадили глибокі рейди в південні степи, зокрема й успішний коаліційний поход 1184 року, коли русичі досягли річки Орелі і взяли у полон хана Кончака. Однак загроза з половецького степу не була усунута остаточно. Половці об'єднуються з «Мономаховичами», в наслідку чого постає нова загроза – захоплення Сіверщини володимиро-суздальськими князями.
Відтак, 9 квітня 1185 року князь Ігор, заручившись підтримкою своїх двоюрідних братів (Святослава києвського і Ярослава чернігівського) пішов проти половців з кількома родичами-князями (зокрема з молодшим братом Всеволодом «Буй-Туром» курським, 15-літним сином Володимиром та молодим племінником Святославом Ольговичем) і був розбитий 28 квітня того ж року на річці Каялі (ліва притока Сюурлія – сучасна Макотиха, ліва притока Голої Долини, що впадає до сухого Торця, далі до Казенного Торця, далі до Сіверського Дінця, що в старі часи звався Доном). Князь Ігор потрапив у полон до половців разом з 5-тисячним військом і своїм сином, що спричинило велику жалобу на Русі, зокрема й «плач Ярославни» – дочки Ярослава «Осмомисла», котра одружилася з Ігорем напередодні походу у 1184 році. Описуючи ці події та втечу князя Ігоря з полону, автор "Слова" закликає руських князів до єднання, що певним чином виправдовує поразку князя Ігоря та звеличує пам'ять про нього.
Окремо зауважимо про затемнення сонця, згадане в "Слові" з-перед битви князя Ігоря, хоча в дійсності затемнення сонця сталося 1 травня 1185 року (о 15 год. 25 хв. за києвським часом), тобто вже після поразки русичів 28 квітня 1185 року. З огляду на те, що похід тривав 19 днів (згідно "Слова", с 23 квітня по 12 травня), фактична дата виступу в похід припадає на 9 квітня 1185 року. Натомість в церковних літописах дата початку походу 13 квітня 1185 року зазначена у Хлєбниківському, Єрмолаївському, Погодінському списках, Густинському літопису та в обох редакціях «Истории» В.Татищева. А побутуюча в сучасному викладі "Слова" дата 23 квітня 1185 – лише в Києвському літописі Іпатіївського списку.
Певна річ, обидві літописні дати літературного походження. В чернігівській повісті дата 13 квітня вказана як церковний засіб, розрахований справити враження на віруючих, оскільки у 1185 році цей день передував страсному тижню (паска – 21 квітня). Вигадка чернігівського літописця була зумовлена бажанням запровадити думку, що жертва Ігоря була рятівною і неминучою для його воскресіння до нового політичного життя. Однак у Києвському літописі, власне в його останній редакції, безперечний прихильник «Мономаховичів» зумисне посунув дату ще далі, назвавши день початку походу – 23 квітня, тобто день св.Георгія «Побідоносця», який був покровителем князя Ігоря-Георгія. Відтак, виходячи в похід, князь міг розраховувати на сприяння свого покровителя, але похід закінчився поразкою і полоном. Звідси напрошувався висновок, що св.Георгій «Побідоносець» відвернувся від Ольговичів.
По великому рахунку нашому сучаснику, тим паче нашим нащадкам, байдуже, коли сталося затемнення сонця 1185 року. На сьогодні найважливіше не згубити в суперечливих диспутах жодної зернини істини, віднайденої дослідниками української старожитності. Декілька таких зернин наявні й у "Слові". Попри всі різночитання пісні-повісті та спірні тлумачення незрозумілих частин тексту, що побутують досі у наукових колах, маємо визнати, що саме завдячуючи "Слову" ми назнали, що ми – слав'яни – онуки Дажбожі. І це немале надбання, щоби нехтувати ним як несуттєвим. Це – та зернина, котру не варто змішувати з лушпинням. Бо саме у такий спосіб – не згубивши жодної зернини – ми відродимо нашу національну історію, релігію, культуру.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Для усвідомлення незрозумілих частин «Слова о полку і гореві Ігоря», які досі викликають різночитання серед науковців, означимо деякі історичні події, що були добре відомі на той час, але позабуті в сучасній історії.
«Києвська Троянь», згадана у "Слові" як «тропа Трояні; віки Трояні; земля Трояні; на сьомому віці Трояні», має свою історію. Після перемоги русичів над готами, що хлинули з германських країв на схід, ватажок готів Вінітарій запросив руського царя Божа і його князівське оточення на банкет, буцімто перед тим, як податися геть з землі русичів. Зустріч відбулась на річці Рось (с.Синяви, Рокитнянського р-ну), де готи підступно схопили і стратили царя антів Божа з синами і сімдесятьма вельможами. Українська історіографія датує вбивство готами царя Божа 375 роком, після чого анти-русичі, лишившись без воєначальників, відійшли з південної степової зони до Києва, навколо якого утворили військове угрупування "Троянь", котре невдовзі розбило готів ущент, вигнавши їх за межі Руської землі (розбиті готи частково осіли в Криму і поза Доном, а більшість подалась на захід, де згодом утворили державу "Германію", названу на честь їхнього ватажка Германаріха, згаданого у «Велесовій Книзі»). Таким чином «тропа Трояня – через поля на Гори Києвські» і «віки Трояні» – не абстрактні вирази, а чітко визначені у просторі й часі, і мають обрахунок: 375 + 700 = 1075 рік. Саме в цей час «на сьомому віці Трояні кине Всеслав жереб на долю собі любу».
Однак не слід ототожнювати утворення Трояні і утворення Руси. Зауважимо на назву – не «Києвська Русь», а Царство Русь, бо «Києвської Русі» взагалі не існувало в європейській історіографії. Вигадка про «Києвську Русь» була запроваджена Москвою, для применшення історичної давності Києва, котрий був розбудований синами царя Ора – Києм, Щеком (Пащеком), Хоривом (Горовато) у VІІІ-VІІ століттях до нашої доби. Таким чином, верхня гірська частина Києва (так звана «Гора») розбудована чи не раніше за Рим, котрий вважається найдавнішим містом Європи. Проте нижня частина Києва – Поділ – як стародавнє поселення існувало набагато давніше, про що свідчать археологічні знахідки відомого археолога В.Хвойки, датовані ХХV століттям до н.д. (тобто ІІІ тисячоліття до н.д.). Відтак, Києв узагалі найдавніше місто у світі не полишене людьми зо дня першопоселення. До того ж, маємо літературні пам'ятки, які описують події ІV-ІІІ тисячоліття до н.д., що відбувалися на теренах сучасної України-Руси. Індійський епос увібрав не лише назви річок, місцевостей і міст сучасної України-Руси, але й імена тодішніх князів та автохтонні назви племен – пращурів українців. Саме індійські веди надають пояснення, чому чернігівські князі претендували на Тмутороканський престол, що зумовило похід князя Ігоря до Тмуторокані, описаний у «Слові».
Нагадаємо, що Тмуторокань розташовувалась на Таманському півострові, де в давнину жили сінді, «індійське плем'я» – як його називає античний автор Гезіхій. Сінді відомі й у сучасній Індії в долині Інду, біля історичного Пенджабу; вони мали колись могутню державу. В "Махабгараті" – епічній поемі, написаній на санскриті, розповідається про війну 3138р. до н.д., яка відбувалась на теренах сучасної України-Руси. В цій поемі племені сінді присвячено чимало сторінок. Причому з сінді нерозривно пов'язане інше плем'я – сувіри. Вони завжди згадуються разом з сінді, пов'язуються з ними спільною територією, єдиним управлінням і схожими характеристиками. Зокрема, за "Махабгаратою", обоє племен належали до ведійсько-брахманської культури індоаріїв (відомої нам як «трипільська культура»). Тобто індійська традиція ототожнює сіндів і сувірів, називаючи сіндів сувірами, а сувірів – сіндами. І така особливість прикладається не лише до сіндів у долині Інду, але до сіндів на Таманському півострові. Причому етнонім «сувіри» фонетично споріднений з етнонімом «сівери», що його мало плем'я, яке склало невід'ємну частину українського народу. Сіверська земля – це Чернігівщина. В цьому й полягає пояснення історичного права на Таманський півострів (Тмуторокань) чернігівських князів.
Втрата Тмуторокані як для чернігівських князів, так і для всієї Руси, цілком покладається на переяславського князя Всеволода Ярославича (п'ятого сина Ярослава-Георгія «Кульгавого»), котрий після одруження з візантійською принцесою Марією (дочкою імператора Костянтина «Мономаха») зажадав посісти Великоруський престол у Києві. По смерті свого брата Святослава Ярославича києвського (27.12.1076) він самочинно сів на києвський стіл, однак Ізяслав Ярославич, як старший син Ярослава «Кульгавого» не погодився на це і після військової боротьби з поміччю ляхів відібрав києвський престол. В цей час, коли Всеволод бився з Ізяславом за Києв, Борис Вячеславич захопив Чернігів, але протримався 8 днів і втік у Тмуторокань до Романа Святославича «Красного». Програвши києвський престол Всеволод Ярославич у 1077 році заволодів Черніговом, де княжив Олег Святославич «Гориславич» на отчому столі, після смерті свого батька Святослава Ярославича (четвертого сина Ярослава «Кульгавого»).
Усвідомивши своє хитке становище в оточені «Мономаховичів», Олег Святославич «Гориславич» врятувався втечею з Чернігова до свого старшого брата Романа «Красного» в Тмуторокань, а через кілька тижнів був убитий у Заволоччі його брат Гліб Святославич новгородський. В цей же час у Тмуторокані рятувався від «Мономаховичів» і Борис Вячеславич – онук князя чернігівського і тмутороканського Мстислава Володимировича «Красного». Щоправда у літописах він згадується як син Вячеслава Ярославича і водночас як князь чернігівський і тмутороканьский, у той час як Вячеслав Ярославич (наймолодший син Ярослава «Кульгавого») був лише князем Смоленським. Ця «помилка» в літописі пояснюється стараннями «Мономаха», котрий вилучив з «Повісті плинних літ» імена чернігівських князів, як вже зазначалося.
Відтак, у 1078 році, коли в Новгороді сидів Святополк Ізяславич, а Ярополк Ізяславич сидів у Вишгороді, а Володимир Всеволодович «Мономах» у Смоленську, обидва вигнанці – Олег і Борис пішли з половцями на Всеволода (батька «Мономаха»), що самочинно сидів у Чернігові, вигнаний Ізяславом із Києва. Олег і Борис взяли Чернігів (25.08.1078), а Всеволод утік у Києв до брата Ізяслава за поміччю. Невдовзі (3.10.1078) відбулась битва на Нежатиній ниві, де Ізяслав з сином Ярополком та Всеволод з сином Володимиром «Мономахом» встали проти Олега й Бориса. В цій битві Борис загинув і був убитий князь києвський Ізяслав, якого на ношах між кіньми доправили до Києва. Тоді Всеволод (батько «Мономаха») сів замість вбитого Ізяслава у Києві, а сина свого – Володимира «Мономаха» – посадив у Чернігові, а Ярополка Ізяславича у Володимирі, придавши йому Туров.
Натомість князь тмутороканський Роман Святославич «Красний» в липні 1079 року пішов з половцями на Чернігів, намірившись повернути чернігівський стіл своєму брату Олегу «Гориславичу». Але Всеволод, маючи дружину половчанку і родичів половецьких ханів, вчинив мир із половцями і підмовив їх убити Романа, що й було зроблене (02.07.1079). Крім того, за намовою Всеволода схопили Олега «Гориславича» і відправили у Візантію, а в Тмуторокані посадив Всеволод посадника Ратибора.
Пробувши у заслані 4 роки (два із них – на острові Родос), Олег «Гориславич» одружився з візантійською патриціанкою Теофінією (Феофано) Музалон і повернувся з Візантії у 1083 році як намісник імператора з титулом «кагана і архонта Матрахії, Зіхії і всієї Хазарії». Позиція Візантії була цілком зрозуміла: підтримуючи Олега «Гориславича», імперія підтримувала чвари між руськими князями, які знесилювали Русь і гарантували відсутність загрози з боку русичів на північних кордонах імперії. І Візантія не помилась щодо міжусобиць на Русі: утвердившись у Тмуторокані, Олег «Гориславич» розпочав боротьбу за отчий чернігівський престол. Він прийшов з половцями до Чернігова, вигнав Володимира «Мономаха» до Переяслава і сів на столі отця свого (24.07.1094). Але Володимир «Мономах» у 1096 році вигнав Олега «Гориславича» із Чернігова і послав його до Давида «Гориславича» (Олегового брата) у Смоленськ. Олег же пішов на Муром і вбив сина «Мономаха» – Ізяслава Володимировича, сів у Муромі і прибрав собі усі землі муромські і ростовські, і посаджав у городах посадників своїх. Це змусило «Мономаха» шукати засоби для перемирення з Олегом.
В 1097 році на Русі сталася вікопомна подія: встановився тріумвірат – Святополк Ізяславич (найстарший з онуків Ярослава «Кульгавого»), Володимир «Мономах» і Олег «Гориславич» об'єдналися як співправителі Русі. Це була подія величезної політичної ваги і, певно, тоді в Софії Києвській на стіні з'явився напис: «М(Ђся)ця декембря в 4-е сотвориша миръ на Желяни Святопълк Володимирь и Ольгъ». Причому «Мономах», зумівши привернути на свій бік Святополка і києвських бояр, не зміг зламати Олега і врешті-решт змушений був визнати свою поразку і покаятись, що засвідчено у його листі до Олега 1096 року. Невдовзі після того, восени 1097 року відбувся з'їзд князів у Любечі (на території Чернігівської землі, що теж засвідчувало перемогу вотчинного права «Гориславичів»), де було постановлено: «Да нонЂ отселЂ имемся въ єдино сердце и блюдем РускыЂ земли. Кождо да держит отчину свою».
Не відступаючи від істини, маємо зазначити, що міжусобиця, розпочата батьком «Мономаха» і продовжена самим «Мономахом», не була залагоджена і не вщухала вподовж наступного століття, залишивши свої відголоски у "Слові".
ПЕРЕДУМОВА ПОХОДУ КНЯЗЯ ІГОРЯ
Історичні події напередодні військового походу князя Ігоря свідчать про поновлення агресивних намірів володимиро-суздальських князів «Мономаховичів» захопити Чернігівщину. Ще у 1180 році Святослав києвський, захищаючи землі «Гориславичів», здійснив каральний похід в Суздальський край, щоби придушити агресивність володимиро-суздальських князів, згодом завдав кількох могутніх ударів по половцях, але програв боротьбу за Рязань. І на черзі була Сіверська земля.
У 1184 році Володимир Глібович переяславський («Мономахович») напав на «сіверські городи, і взяв у них багато здобичі». З нападом переяславського князя на сіверські міста розпочалася пряма агресія Суздаля проти Руси. Після цього Ігор повинен був або помститись переяславцям, або визнати себе васалом суздальського князя. Становище ставало дедалі все більш критичним, адже до кордонів Сіверщини підтягувались об'єднані сили половців, союзників суздальського князя Всеволода Юрійовича на прізвисько «Велике гніздо». Саме він, син Юрія «Довгорукого», стояв на чолі фінського народу Волго-Окського межиріччя, згаданих в "Слові" під назвою «хинови». Сіверщина опинилась у лещатах ворожих сил: з півдня – Переяслав, з північного сходу – Суздаль, з південного сходу – половці. Ця загроза, що нависла на Сіверщиною, та й загалом на Чернігівщиною, передана у "Слові" в образі сонячного затемнення. У цій складній ситуації князь Ігор приймає єдино вірне рішення: краще загинути в бою, ніж бути полоненим вдома.
Військовий поход 1185 року князя Ігор вирішував важливі завдання, які не терпіли зволікань. По-перше, треба було розгромити переяславську фортецю Глібів (суч. с.Пристроми), яка була опорним пунктом Володимира Глібовича у війні проти Сіверщини; по-друге, – повернути отчі землі «Гориславичів» (князів тмутороканських) в Муромо-Рязанському князівстві, що опинились під контролем суздальського князя (наступна спроба повернути ці землі була зроблена «Гориславичами» у 1194 році, але Всеволод суздальський пригрозив війною, і «Гориславичі» відмовились від свого наміру).
У подіях 1185 року «Гориславичі» виступили як єдина сила: Святослав києвський підстраховував Ігоря на кордоні з Суздалем, а його брат Ярослав зібрав війська в Чернігові і пильнував Переяслав, пославши в підмогу Ігорю своїх ковуїв (так звані «чорні клубоки»). І хоча Ігор, здобувши Глібів у перші дні походу, врешті зазнав поразки від половців на Каялі, йому вдалося розладнати об'єднаний похід володимиро-суздальських князів і половців на Русь. Після того доленосного походу, Святослав києвський залучив Рюрика Ростиславича до оборони Переяслава, а на Посейм'я послав своїх синів. І це була велика військова і політична перемога Великого князя києвського Святослава Всеволодовича «Гориславича». Відтак, і похід князя Ігоря мав велике значення і сприяв загальній перемозі «Гориславичів» над «Мономаховичами».
ХРОНОЛОГІЯ ВЕЛИКОРУСЬКОГО ПРЕСТОЛУ
(Великі Князі Києвські)
860-882 – варяг Аскольд, запровадив християнство і здійснив перше хрещення Русі з утворенням руської єпархії (щоправда це хрещення торкнулось тільки найманців варягів);
882-912 – русич Олег «Віщий», князь славенський, відновив рідну українську релігію;
912-945 – Ігор «Старий» (син Олега «Віщого»);
945-972 – Святослав «Непереможний» (син Ігоря «Старого») з регентством у 945-964 роках княгині Ольги – старшої з жінок Ігоря «Старого»;
972-978 – Ярополк (син Святослава «Непереможного»);
978-1015 – самочинне вокняження Володимира, після підступного вбивства Ярополка 11 червня 978 року;
1015-1024 – боротьба новгородського князя Ярослава (на прізвисько «Кульгавий») за Великоруський престол з убивством своїх братів – синів Володимира;
1024 – перемога Мстислава «Красного» над молодшим братом Ярославом «Кульгавим» у Лиственській битві (містечко Листвен під Черніговом);
1024-1034 – княжіння Мстислава «Красного» (князя чернігівського і тмутороканського) разом з братом Ярославом «Кульгавим» (князем новгородським) через своїх посадників, що перебували у Києві;
1034-1054 – Ярослав «Кульгавий» (після загадкової смерті Мстислава «Красного»), здійснив друге хрещення Руси в 1037 році;
1054-1068 – Ізяслав Ярославич (старший син «Кульгавого», вигнаний киянами у 1068 році);
1068-1069 – Всеслав Брячеславич (проголошений киянами на Віче);
1069-1073 – Ізяслав Ярославич (повернення престолу з поміччю поляків);
1073-1076 – Святослав Ярославич разом з Всеволодом Ярославичем (батьком «Мономаха»);
1077 – Всеволод Ярославич (батько «Мономаха»);
1077-1078 – Ізяслав Ярославич (втретє);
1078-1093 – Всеволод Ярославич (вдруге, після смерті Ізяслава на Нежатиній Ниві);
1093-1113 – Святополк Ізяславич (син Ізяслава Ярославича);
1113-1125 – Володимир Всеволодович «Мономах»;
1125-1132 – Мстислав, старший син «Мономаха» (вніс в літописний родовід києвських князів вигадане походження від варягів);
1132-1139 – Ярополк (син «Мономаха»); вів боротьбу з чернігівськими князями «Ольговичами» за києвський престол;
1139 (22.ІІ - 4.ІІІ) – Вячеслав Володимирович (син «Мономаха»);
1139-1146 – Всеволод Ольгович (син Олега Святославича «Гориславича»);
1146-1149 – Ізяслав-ІІ Мстиславич (онук «Мономаха»);
1147-1149 – боротьба між Ізяславом-ІІ і суздальським князем Юрієм «Довгоруким»;
1149-1151 – Юрій «Довгорукий» (наймолодший син «Мономаха»; після поразки в битві з Ізяславом-ІІ повернувся в Суздаль);
1151-1154 – Ізяслав-ІІ разом зі своїм дядьком Вячеславом Володимировичем (вдруге);
1154-1155 – Ізяслав-ІІІ Давидович (син Давида Святославича з чернігівської династії);
1155-1157 – Юрій «Довгорукий» (втретє; помер у Києві);
1157-1158 – Ізяслав-ІІІ (вдруге; з чернігівської династії);
1158-1169 – невпинна боротьба князів за києвський престол;
1169 – зруйнування Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським (сином «Довгорукого»);
1169-1181 – невпинна боротьба князів за києвський престол;
1181-1194 – Святослав, син Всеволода Ольговича (вшосте; з чернігівської династії);
1185 – описаний у "Слові" похід Ігоря (сина Святослава Ольговича) проти половців.
|
