Предслав Лянскоронський (1506) – литовський магнат, хмельницький староста (сучасна Хмельницька обл.). Йому, як воєводі, було доручено обороняти від монголо-татарської орди південні границі Великого Русько-Литовського князівства. Виконуючи доручення литовського уряду, Лянскоронський залучав на поміч до боротьби з ординцями запорозьких козаків. Але Запорозька Січ на часи Лянскоронського вже існувала, до того ж мала свої усталені козацькі звичаї. Незнання цих звичаїв та спроба насадити свої порядки коштували Ландскоронському вельми дорого: він був не тільки скинутий з «гетьманства» після військового походу 1506 року, але й страчений українськими козаками за спробу запровадити між козаків незаперечне виконання його «гетьманської» волі.
    Лянскоронський залучав на поміч до боротьби з ординцями запорозьких козаків, які зорганізувались до захисту рідної землі ще за часів правління Гедимінового сина, Ольгерда (1341-1377), котрий на чолі русько-литовського війська розбив татар у битві на Синіх Водах у 1363 році і визволив від чужинського ярма усі степи аж за Очаків (колишній Дашів), од Києва й Путівля аж до гирла Дону. Ольгерд назвав ці землі територією, що здавна належала до Києва. Наступні перемоги над татарами 1397-1398 років русько-литовського війська під орудою Великого Литовського князя Вітовта (племінника Ольгерда) забезпечили чорноморську межу аж до гирла Дунаю. У 30-х роках ХV ст. було збудовано на північному березі Дніпровсько-Бугського лиману, біля його виходу в Чорне море, фортецю Дашів (згодом цю фортецю захопили турецько-татарські орди й перейменували на Кара-Кермен, потім – Очаків). Згідно вітчизняної історіографії, «на цю твердиню ходили «чубаті слав'яни» ще в 1490 році», тобто задовго до Лянскоронського.

    Євстафій (Остап) Дашкевич (1514-1535) – литовський воєвода, земельний магнат, черкаський та канівський староста; неодноразово пропонував уряду Литви побудувати на Дніпрі фортеці для припинення втеч селян у пониззя Дніпра. З самого початку своєї діяльності провадив боротьбу проти козацтва, що ташувалося у пониззі Дніпра. Він вважався в Литві за першого фахівця по татарським справам; не раз ходив з запорозькими козаками на Крим, але бувало й так, що разом з татарами воював Москву.

    Дмитро Вишневецький (1556-1563) – польський князь, земельний магнат, мав володіння на Волині, був черкаським та канівським старостою, але ніколи не був гетьманом Запорозького Війська. Дмитро Вишневецький був польським польовим гетьманом, що заступав коронного у його відсутності і керував збройними силами Речі Посполитої. За наказом польського короля Вишневецький намагався приборкати запорожців, закликаючи їх до військових походів на користь Речі Посполитої.
    Згідно свого призначення Д. Вишневецький прибув на Хортицю, де перебувала Запорозька Січ, контролюючи Кічкаський перевіз та Протолчий брід. Домовившись з запорожцями про похід на Крим, він виїхав до Туреччини, маючи намір умовити султана не підтримувати кримських татар, проти яких намірявся виступити. Не отримавши підтримки, Вишневецький звернувся до московського царя Івана Грозного, якому бояри радили розпочати війну з кримським ханом. Отримавши від московського царя військове забезпечення для походу, Вишневецький у 1556 році закликав запорожців штурмувати Кара-Кермен – колишню українсько-литовської фортецю Дашів (суч. Очаків), котру запорожці здобували і в попередні роки, зокрема в 1490 році. Захопивши багату здобич, Вишневецький будує укріплення на острові Вирва (поряд з Хортицею), де встановлює захоплені в Кара-Кермені гармати. На заподіяну шкоду кримський хан Давлет-Гірей зібрав військо проти запорожців, але перша спроба зруйнувати Запорозьку Січ закінчились невдало; під час другої спроби Вишневецький втік до Москви, доповівши царю, що козакам забракло харчів і вони розійшлися по домівках. В 1658 році, отримавши за свою «справну» службу від московського царя містечко Белєв з багатьма селами і підданими, а також 10 тисяч карбованців, Вишневецький у 1559-1560 роках, вже як московський воєвода, закликає запорожців на здобуття міста Азов (давньослав'янське м. Тана в гирлі Дону-Танаісу, перейменоване на Азак в 1475 році). Здобувши неприступну турецьку твердиню, запорожці мусили здати її без бою за наказом Вишневецького, бо у 1561 році Московія почала війну з Лівонією і уклала мир з кримським ханом. Відтак, Вишневецький повертається на службу до польського короля Сигізмунда-І у 1561 році і закликає запорозьких козаків до здобуття молдавського престолу, котрим прагнула заволодіти Польща для розширення границь Речі Посполитої. Молдавський конфлікт закінчився для Вишневецького трагічно: вступивши в Молдавію він зустрівся з боярином Томжою (він Стефан-ІХ), котрий тримав в осаді Сучавський палац з молдавським господарем Василідом (він же Іраклід), вимагаючи зречення престолу на свою користь. Зазіхання Вишневецького на молдавський престол було несподіванкою для Томжи, однак він лукаво погодився допомогти Вишневецькому. Та тільки-но марнославний гетьман вирушив до Сучави з невеликим загоном, як був підступно схоплений, відправлений до Стамбулу (Костянтинополя) і страчений турками.
    Окремо зауважимо, що народна «Дума про Байду» не стосується Дмитра Вишневецького ні в якій мірі, і сучасне перейменування острова Вирва (біля Хортиці) на острів Байди неправомірне.

    Федір Богданко, він же Богдан Ружинський (реєстровий гетьман 1563-1577) – загинув під час штурму турецької фортеці Аслан-Кермен на Дніпрі. У 1575 році Запорозьке Військо під проводом Федора Богдана та запорозького гетьмана Нечая здійснило військовий похід в Анатолію (Малу Азію), погромивши чільні турецькі міста Синоп і Трапезонт та спаливши передмістя Костянтинополя.
    В часи гетьманства Богданка було складено перший реєстр українських козаків, числом 300 осіб (за наказом польського короля Сигізмунда-ІІ в 1572р.), а згодом число реєстровців збільшено до 600 (за наказом 1574 року нового польського короля Стефана Баторія). Чисельність козаків, що не увійшли в тодішній реєстр, складала близько 34-тисяч (згідно Д.Яворницького). Нереєстрові козаки таборилися в Запорозькій Січі, і для їх відволікання від боротьби з польською шляхтою організовувались військові походи в Османську імперію та Кримське ханство.

    Іван Свирговський (Сверчовський) (запорозький гетьман 1573-1574) – учасник визвольної війни молдавського народу проти турецького ярма. Молдавський господар Іон Вода Лютий звернувся по допомогу до козаків Запорозької Січі. Близько півтори тисячі запорожців під проводом І.Свирговського, об'єднавшись з повстанцями, розгромили турецьке військо під Фокшанами і звільнили Бухарест – столицю Валахії. Але в наступній битві під Кагулом (10.06.1574) гетьман Свирговський був поранений, потрапив у полон і невдовзі страчений у Стамбулі.

    Іван Підкова (реєстровий гетьман 1577-1578, молдавський господар 1577-1578) – будучи нащадком молдавського господаря, закликав запорожців на здобуття престолу Молдови. Запорожці у кількох битвах розбили і розпорошили волохів, заволоділи Яссами (столицею Молдови) і взяли в облогу Бухарест (тодішню столицю Валахії), котрий місцеві урядовці й духовенство здали без бою, запропонувавши гетьману Підкові титул Господаря. Невдовзі після вступу на престол об'єднанні сили Туреччини й молдавських бояр за підтримкою Речі Посполитої змусили Підкову відступити з Молдови. Невдовзі він був схоплений брацлавським воєводою і за рішенням сейму Речі Посполитої страчений у Львові (16.06.1678).
    Польський король Стефан Баторій після страти І.Підкови здійснив невдалу спробу ліквідувати Запорозьку Січ, тоді розпочав переговори з Кримським ханством про спільний похід на запорожців; заборонив торгівлю з Січчю і запровадив смертну кару нереєстрових козаків. Крім того задля приборкання запорожців наказав у 1578 році спорудити для резиденції наказного гетьмана місто Батурин, назване на його честь, над річкою Сейм.

    Яків Шах (запорозький гетьман 1577-1578, реєстровий гетьман 1582-1583) – сподвижник І.Підкови і активний учасник його сходження на молдавський престол; поновив укріплення на острові Хортиця, найдавніші з яких були збудовані у ХV столітті. Обраний після підступного вбивства І.Підкови, організував військовий похід на Молдовію і покарав молдавських бояр, винуватців смерті свого колишнього побратима. Яків Шах очолював численні морські походи проти Туреччини й Кримського ханства. За вимогою турецького султана був схоплений поляками, засуджений і відсторонений від гетьманства.

    Дем'ян Скалозуб (реєстровий гетьман 1586-1591) – керівник походів на кримське ханство та морських походів за участю кошового отамана-гетьмана Нечая. Повертаючись з походу по визволенню бранців з турецької неволі, був оточений турецькою флотилією, взятий в полон і замордований у Царгороді.

    Криштоф Косинський (реєстровий гетьман 1591) – природний польський шляхтич, очолював реєстрових козаків (кількістю в одну тисячу); підняв проти князя Острозького козацьке повстання, яке було зумовлене не національно-визвольними мотивами, а власною образою (ідентичне Хмельницькому). Косинському за службу в козацькому реєстрованому війську було надано маєток, але це опротестував білоцерківський староста князь Януш Острозький (старший син відомого земельного магната К.К.Острозького). Тоді Косинський підняв повстання козаків, до яких приєдналися селяни і значна частина запорожців, котрі напали на Білу Церкву, здобули Білоцерківський замок у грудні 1591 року і почали громити маєтки Острозьких. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля. Програвши битву під містечком П'ятка в січні 1593 року, повстанці відновили втрати і навесні пішли на штурм Черкаського замку, де Косинського було підступно вбито під час переговорів з поляками.
    Варто зауважити, що козацько-селянське повстання 1591-1593 років лише фігурально зветься повстанням під проводом Косинського. Адже Військо Запорозьке, дізнавшись про масові виступи селян проти шляхти, одразу вирушили на допомогу співвітчизникам з Запоріжжя, і діяли самостійно – зі своїми кошовими отаманами-гетьманами. Навіть після загибелі Косинського навесні 1573 року під Черкасами, запорожці продовжили боротьбу. Про це свідчить похід Дніпром на Києв 4-тисячного Війська Запорозького у жовтні 1573 року, та затверджений польським королем О.Вишневецьким окремий договір 1573 року, що надавав певні пільги запорожцям і «право вільного проходу на Січ».

    Богдан Макошинський (запорозький гетьман 1584, 1586, 1594) – перший з гетьманів Запорозької Січі, офіційно згаданих у закордонних хроніках. Зокрема про нього йдеться у «Щоденнику» Еріха Лясоти, під час подорожі на Запорозьку Січ (9.06.1594 – 1.07.1594) з метою закликати запорожців спільно виступити проти Османської імперії. Запорозька Січ за гетьманства Макошинського знаходилась на острові Базавлук і здійснювала морські походи на запорозьких чайках та захоплених турецьких галерах проти турецько-кримським загарбників. Безпосередньо в травні-червні 1594 року під його орудою запорожці здійснили вдалий похід проти Туреччини під Очаків.

    Григорій Лобода (реєстровий гетьман 1593-1596) – призначений польським урядом замість Косинського. Під час першої національно-визвольної війни українського народу 1593-1596 років під проводом С.Наливайка, приєднався з усім реєстровим козацтвом до повстанців. Здійснив спільний похід з наливайківцями до Молдови й Трансільванії. Загинув у битві проти поляків під Лубнами в травні 1596 року.

    Северин Наливайко (керівник національно-визвольної війни 1593-1596, гетьман України-Руси 1596) – острозький сотник, родом з містечка Сатанова над Збручем; організатор першої національно-визвольної війни українського народу 1593-1596 років, яка охопила всю Україну, Поділля й Південну Білорусь.
    В 1593 році Наливайко зі своїм козацьким загоном, покинувши службу в надвірній корогві князя К.Острозького, разом з реєстровцями Григорія Лободи організували військовий похід в Молдавію проти турецьких загарбників. Повернувшись з тріумфального рейду по південно-західним кордонам України-Руси, козаки під орудою Наливайка 5 жовтня 1594 року погромили польську шляхту в Брацлаві, ознаменувавши початок повстання на Україні. В листопаді Наливайко здобув місто Бар і звернувся з закликом до українського народу розпочати боротьбу проти панів. Визвольний рух знедоленого селянства розгорнувся широкою хвилею; в 1595 році почалися селянські повстання в Польщі і Білорусі, створюючи загрозу об'єднання з українським козацтвом. Пройшовши по Поліссю і Білорусі, повстанці повернулись на Україну, пройшли по Поділлю і повернули на Переяславщину, де до них приєднались реєстрові козаки на чолі з гетьманом Григорієм Лободою і запорожці під орудою отамана-гетьмана Матвія Шаули.
    Повстанці під проводом С.Наливайка розбили коронні війська Речі Посполитої під Білою Церквою (23.03.1596 та 02.04.1596), згодом виграли битву в урочищі Гострий Камінь близь Трипілля. В битві під Лубнами (16-28.05.1596) на лівобережжі Сули в урочищі Солониця 12-тисячне військо повстанців було оточене коронним військом С.Жолкевського. Після тривалих боїв козацька старшина, піддавшись на лукаві обіцянки поляків, видала керівників повстання, сподіваючись на помилування. Але їх сподівання не справдились: віддавшись на милість ворога, повстанці були жорстоко покарані; Наливайка й Шаулу доставили в Варшаву й рік катували, врешті відрубали голову й четвертували (11.04.1597); так само стратили й Шаулу (за іншими джерелами, Наливайко з козацькою старшиною страчені ще більш жахливо – «палені малим вогнем кілька годин у мідяному бику»). Глави європейських держав Антикатолицької Ліги під час Тридцятилітньої всеєвропейської війни з католицизмом (1618-1648) згадували повстання Наливайка, який «хоч походив з народу, не знався на політиці і був необережно сміливий, проте мало не привів Річ Посполиту до остаточної згуби».

    Матвій Шаула (запорозький гетьман 1590-х) – сподвижник Наливайка, один з керівників козацько-селянського повстання; очолював загін запорожців в часи першої національно-визвольної війни українського народу 1593-1596 років під проводом С.Наливайка. В битві під Лубнами (1596) Шаулу схопили поляки і стратили у Варшаві (21.04.1597).

    Кристоф Нечковський (реєстровий гетьман 1596) та Тихон Байбуза (1597-1598) – ставленики Речі Посполитої. Після повстання Наливайка польський уряд почав більш ретельно підбирати гетьманів українського козацтва. За гетьманства Байбузи багато невдоволених козаків подалося на Січ і обрало собі за гетьмана Полоуса, колишнього учасника постання Наливайка. Під проводом Полоуса запорожці виступили проти Байбузи, розбили загін осавула Скалозуба, захопили військову амуніцію і флотилію.

    Самійло Кішка (гетьман України-Руси 1599-1602) – перший вибраний з-поміж простих запорозьких козаків, який домігся міжнародного визнання Запорозької Січі (зокрема від польського короля Сигізмунда ІІІ). За народними переказами, С.Кішка, перебуваючи чверть століття в полоні на турецькій галері, організував повстання, захопив галеру і привів її на Запорозьку Січ, де був проголошений запорозьким гетьманом, а згодом – гетьманом України-Руси. В 1600 році козаки під проводом Кішки приймали участь в поході поляків на Молдовію, де визволили багатьох співвітчизників з турецької неволі. Ім'я Кішки як національного героя оспіване в народній думі. Славетний гетьман загинув в битві під Феліном в часи Північної війни зі шведами; був перевезений на Україну і похований у Києві.

    Гаврило Крутневич (гетьман України-Руси 1602) – колишній кошовий Запорозької Січі, призначений гетьманом після С.Кішки; але через кілька тижнів після призначення добровільно передав гетьманство Івану Куцковичу, котрий склав з себе повноваження в Могилеві у 1603 році через відсутність провізії й платні від польського уряду. Його наступником став Іван Косий, під орудою якого запорожці нарешті повернулись з Прибалтики на Україну. Наступні маловідомі реєстрові гетьмани: Григорій Ізапович (1606-1609), Григорій Тискевич (1610), Дмитр Барабаш (1617) – батько Івана Барабаша, осавула реєстровців часів Б.Хмельницького.

    Конашевич Петро Кононович (він же Сагайдачний) – наказний гетьман України-Руси 1617-1618 та 1621 років, ставленик Польщі, видатний громадсько-політичний діяч, активний борець проти Унії. «Як вірний підданець польського короля, діяв зброєю проти ворогів Польщі», – ця характеристика польських істориків яскраво засвідчує покликання Сагайдачного на своїм гетьманстві, бо він постає на чолі Запорозького Війська у роки війни Польщі проти Московії та в Хотинській битві з турками, де запорожці були використані як військова сила на користь Речі Посполитої.
    Зауважимо, що Сагайдачний, як і його попередник Вишневецький, посів посаду гетьмана Війська Запорозького невипадково. Сагайдачний виступає в ролі провідника козаччини саме тоді, коли польський уряд, стривожений зростом козаччини й її свавільствами, почав пришукувати способи, як приборкати козаків, про що свідчить постанова сейму 1607 року. На сеймах 1611 і 1613 років було констатовано, що козаки нікого не слухаються, крім своєї старшини, і знову визначено комісію для упорядкування відносин на «кресах», яка зійшлася восени 1614 року в Житомирі. Наступні сейми доручили вирішення цієї проблеми родовитому польському шляхтичу П.Конашевичу (Сагайдачному), випускнику Острозької академії, котрий прагнув військової слави.
    За часів гетьманства Сагайдачного титул «гетьман» набуває двозначності. Загальновідоме звання «Гетьман Війська Запорозького» спершу стосувалося дійсного головнокомандуючого Запорозької Січі. Але починаючи з Сагайдачного це звання вже переноситься на реєстрове козацтво, що перебувало на службі Речі Посполитої. Причому гетьмани запорозькі обиралися, як за старих часів, загальною Козацькою Радою без будь-яких узгоджень з кимсь поза межами Запорозької Січі, а гетьмани реєстрового козацтва обиралися радою старшин реєстрових козаків з обов'язковим утвердженням польсько-литовським урядом, який пильно стежив за тим, щоби обрана особа була прихильна до Речі Посполитої. Відтак, звання «Гетьман Війська Запорозького» в часи Сагайдачного набуває спотвореного вигляду офіціозності і вже не стосується усього українського козацтва, зокрема запорозьких козаків.
    Наказні гетьмани використовували українське козацтво для захисту інтересів Речі Посполитої. Краще за всіх спромігся використати запорожців на користь Речі Посполитої гетьман Петро Конашевич (Сагайдачний), чию заслугу у знищенні українського козацтва важко переоцінити. Невипадково історикам видалось сумнівним, щоби український народ відзначив його «заслуги» згадкою у пісні "Ой на горі женці жнуть". Полеміка істориків не привела до однозначного висновку – кого саме оспіване у народній пісні: гетьмана Петра Конашевича чи Григорія Сагайдачного – кошового отамана часів Дорошенка, який проміняв цивільне життя на козацькі походи, чого не скажеш про Петра Кононовича. Слова пісні однозначно вказують на кошового отамана Григорія Сагайдачного, а саме: «Попереду Дорошенко, а позаду Сагайдачний». Пояснення в тому, що Петро Конашевич мав лише схоже прізвисько – Сагайдачний, до того ж, будучи гетьманом України-Руси, перебував попереду Петра Дорошенка (гетьмана Правобережної України-Руси) як за військовим званням, так і за часом гетьманства, тож він і у пісні мався би бути «не позаду». До то ж, він не «проміняв жінку на тютюн та люльку», бо відзначився не тільки як військовий, але й як видатний громадсько-політичний діяч.
    За походженням Сагайдачний належав до шляхетного польського роду Попелів-Конашевичів у Перемишльській землі. Як родовитий польський шляхтич, П. Сагайдачний мав власні статки і, відійшовши від гетьманства, займався громадсько-політичними справами у Києві. Його стараннями 1620 року відновлено Київську митрополію; за його сприянням збудовано Братський монастир на Подолі (1615), де гетьман й був похований. Помер (10.04.1622), як зазначається, від поранення напередодні Хотинської битви, де вдруге був проголошений гетьманом Запорозького Війська, яке у складі 41 тисячі козаків, маючи 22 гармати, разом з польськими 35 тисячами жовнірів відстояли державні інтереси Речі Посполитої у битві під Хотином, розбивши у вересні 1621 року 150-тисячне Турецьке військо. Подяка Польщі не забарилась: після вікопомної перемоги, що сколихнула всю Європу громовим розголосом про відвагу й доблесть Запорозького Війська, за постановою польського уряду козацьке військо мусило «зредукувати свій контингент» до 6 тисяч, решта були розігнані по домівках. Польський уряд навіть не визнав за потрібне відзначити українських козаків нагородами за перемогу в Хотинській битві, а згодом польські письменники взагалі приписали усю звитяжну славу від здобутої запорожцями перемоги польському королевичу Владиславу, який був простим спостерігачем тодішньої битви.
    Невдячність польського уряду була звичайною справою і вдало реалізовувалась завдяки гетьманству Сагайдачного. Ще 1618 року Сагайдачний на чолі 20 000 Війська Запорозького брав участь у війні Польщі проти Московії, в наслідку чого Польща задержувала за собою Смоленщину й Сіверщину (угода про перемир’я підписана наприкінці 1618 року в Деуліні). На віддяку Польща доручила Сагайдачному скоротити козаче військо з 20 000 до 3 000 реєстрових козаків. Сагайдачний, як істинний польський патріот, виконав доручення польського уряду (Роставицька угода 1619), а вигнані з війська козаки подалася на Січ, де загальною радою скинули Сагайдачного з гетьманства, обравши собі за гетьмана Якова Бородавку-Неродича, котрого невдовзі проголосили гетьманом України-Руси на чорній раді в урочищі Суха Діброва.
    Цей самовільний вчинок не лишився безкарним. На час Хотинської битви, щойно Бородавка-Неродич привів Запорозьке Військо під Хотин, поляки відтяли йому голову, як невгодному Польщі, і проголосили гетьманом Петра Сагайдачного вдруге, зважаючи на його попередні заслуги. Адже Петро Сагайдачний, як істинний польський шляхтич, засвідчив свою відданість польській короні за роки свого попереднього гетьманства. Надумані польськими істориками пояснення страти Якова Неродича настільки непереконливі, що повірити в них можуть хіба-що самі поляки. Йому вигадали провину буцімто за те, що він блукав невідомо де і спізнився до місця призначення. Але в дійсності спізнився до місця військового збору не Яків Бородавка, а Петро Сагайдачний, котрий напередодні отримував у Варшаві відповідні настанови від польського уряду і, направляючись до Хотина, наскочив на татарський загін і був поранений отруєною стрілою. Це поранення було єдиним за увесь період Хотинської битви, адже Сагайдачний, як наказний гетьман, не знаходився у передових лавах козаків, а споглядав за ходом битви здаля разом з польським королевичем Владиславом і польським гетьманом Хоткевичем. Різноманітні домисли про «вагомі» причини страти Якова Бородавки спростовуються поминальним заповітом Петра Сайгайдачного, опублікованим Максимовичем і згодом Щурівським у 1900 році, де згадується ім'я гетьмана Якова Неродича. Запис у власний поминальник засвідчує наявність докорів сумління, що переслідували Сагайдачного до смерті за вчинений ним злочин. Єдине об’єктивне пояснення страти Якова Бородавки-Неродича полягає у тому, що напередодні Хотинської битви потрібно було вивільнити посаду гетьмана для шляхтича П.Сагайдачного, якого бажала бачити Польща на чолі Запорозького Війська.
    Вітчизняна історія засвідчує прихильність Петра Сагайдачного до польської корони, бо саме він постійно провадив політику компромісів та угод з урядом Речі Посполитої, що посилювали утиски й знедолення українського селянства і рядового козацтва.
Яків Бородавка-Неродич (запорозький гетьман 1619-1621, гетьман України-Руси 1620-1621) – проголошений запорожцями замість польського прихвосня П.Сагайдачного. На загальній козацькій раді в урочищі Суха Діброва запорозький гетьман Бородавка-Неродич був проголошений гетьманом України-Руси. Напередодні Хотинської битви, щойно він привів Запорозьке Військо, поляки запросили Якова Неродича для узгодження спільних дій у свій табір, де запорозький гетьман був підступно схоплений поляками і страчений задля того, щоби звільнити посаду гетьмана для П.Сагайдачного, котрий засвідчив свою відданість польському уряду.

    Оліфер Стеблівець, він же Остап Голуб (запорозький гетьман 1622-1623 та періодично до 1628) – організатор і керівник козацьких походів на Кримське ханство. Діяв разом з реєстровим гетьманом Михайлом Дорошенком. У спільному поході на Крим в квітні-травні 1628 року обидва гетьмани (М. Дорошенка і О.Стеблівець) загинули, поцілені кулями турецьких сейменів (стрільців-снайперів).

    Марко Жмайло (запорозький гетьман 1625) – очолив козацько-селянське повстання 1625 року, до якого приєдналось реєстрове козацтво, очолене М.Дорошенком. Першу гучну перемогу повстанці здобули біля села Таборище на берегах річки Цибульник (15.10.1625), де 20-тисячне козацько-селянське військо розгромило 35-тисячну польсько-шляхетську армію, очолену польним гетьманом С.Конецьпольським. Перейшовши до озера Крюкова (відоме як Куруківське озеро), повстанці укріпилися табором і вподовж місяця запекло тримали оборону. Після упертих і довготривалих боїв обидві сторони погодились на компромісний договір, відомий під назвою Куруківський (за назвою озера, біля якого велися переговори; сучасне передмістя Кременчука). За умовою Куруківського договору (05.11.1625) польський уряд зрікався вимагань видачі ватажків; всім повстанцям була проголошена амністія; число реєстрових козаків означено на 6000, з регулярною платою від уряду. Козаки, що не ввійшли в реєстр, мусили виселитися з панських маєтностей або визнати себе кріпаками. На гетьмана знов було обрано Михайла Дорошенка, який присягнув на вірність і був затверджений польським урядом. Цей договір засвідчив неспроможність Речі Посполитої приборкати українське козацтво власними військовими силами.

    Михайло Дорошенко (реєстровий гетьман 1623-1628) – ставленик Польщі, організатор і виконавець Куруківської угоди. Польський уряд зрозумів свою помилку, що по смерті Сагайдачного не поставив гетьманом лояльну людину, і тепер звернув на це пильну увагу. Михайло Дорошенко був найпридатнішої людиною у тому важкому становищі, коли Польща після програної Куруківської битви шукала засобів для утримання в послуху реєстрових козаків та так званих «випищиків», тобто виписаних з реєстру, звільнених козаків, які подалися на Запорозьку Січ.
    Згідно Куруківської угоди був складений козацький реєстр, за яким реєстрове козацтво поділене на шість полків: Білоцерківський, Канівський, Київський, Корсунський, Переяславський, Черкаський. Безпосередньо після комісії 1625 року, яка складала козацький реєстр, ворожнеча в козацькому середовищі вибухнула ще сильніше. Розрив між дуками та нетягами щораз ширшає, партії козаків відчужуються одна від одної і роблять кожна за власним розсудом, аж у 1630 році за гетьманства Грицька Чорного доходить до того, що на боці уряду козаки стоять проти козаків.
    М.Дорошенко, відволікаючи запорожців від боротьби зі своїм внутрішнім ворогом – польсько-литовською шляхтою, організовував разом з Остапом Голубом славнозвісні козацькі походи на Крим, Анатолію та Царгород, оспівані в народних думах. Зокрема, у червні 1624 році відбувся морський похід 80 чайок на Царгород, а в липні вже 150 чайок з’явились перед Царгородом і «мушкетним димом стіни обкурили»; в серпні козаки втретє прийшли до Царгорода і пограбували околиці міста. Зважаючи на могутність Війська Запорозького, кримський хан Шагай-Гірей заключив 24 грудня 1624 року формальний союз з Запорозької Січчю, як з окремою державою. В 1625 році запорожці знову випливли в море, напали на околиці Синопа і Трапезунда, пограбували й поплюндрували їх.
    Наступного року Османська імперія направила об'єднане турецько-татарське військо очолене Нуреддин-султаном на Україну, яке було розбито під Білою Церквою 1626 року М.Дорошенком на чолі 6-тис. козацького корпусу та 2-тисяч кварцяних Хмелецького (в полон потрапило 50 мурз, сам Нуреддин ледве втік). У травні 1628 року, під час військового походу на Бахчисарай, Дорошенко загинув.

    Грицько Чорний (реєстровий гетьман 1628-1630) – ставленик Польщі, провадив угодницьку політику щодо Речі Посполитої. За зраду національних інтересів українського народу страчений козаками у березні 1630 року під час повстання, очоленого Тарасом Трасилою.

    Тарас Федорoвич, він же Трясила (запорозький гетьман 1628-1630, гетьман України-Руси 1630-1632) – очолив війну запорожців проти Унії та польської шляхти. В середині березня 1630 року запорожці виступили з Січі на Правобережжя 10-тисячним військом і вдарили на Корсунь, де стояв відділ коронного війська польського. Коронні війська відступили, не в силі протистояти повстанцям. Перебивши продажну старшину реєстровців, що присягли на унію, повстанці вирушили до Канева, а потім перейшли на Лівобережжя, щоб об'єднати сили повстанців. Невдовзі поляки розпочали широкомасштабні воєнні дії проти повстанців. Бої точилися три тижні неподалік Переяслава і закінчилися компромісною угодою, згідно якої козацький реєстр було збільшено до 8-тисяч. Щодо грандіозного значення битви, то за висновком польських істориків, «в битві під Переяславом у червні 1630 року полягло більше шляхетського війська, ніж за всю останню польсько-шведську війну». Вирішальна перемога Запорозького Війська над коронним військом польським була затверджена у Переяславі (08.06.1630), після чого козаки небезпідставно вважали, що їм «усе вільно». Виступ гетьмана Трясила був початком тривалих безперервних всенародних повстань та воєн запорожців проти польських окупантів та уніатського засилля єзуїтів (войовничого ордена католицької церкви, так званих «ісусівців»).
    Після Переяславської угоди козацька угодовська старшина усунула Трясила від гетьманства і обрала спершу Антона Бута, потім Тимофія Орендаренка. Тарас Трясила повернувся з запорожцями на Січ; у 1634 році його знову обрано гетьманом. В 1635-1636 роках організував переселення запорожців на Дін; сприяв утворенню донського козацтва («донців»).

    Сулима Іван Михайлович (гетьман нереєстрового козацтва 1628-1629 та запорозький гетьман 1630-1635) – командуючий славнозвісними морськими походами на Крим та Порту. Як і Самійло Кішка, зумів вирватись з турецької неволі, піднявши повстання на галері. За численні заслуги у врятуванні невільників римський папа нагородив його спеціальною медаллю. В 1635 році, повертаючись з морського походу, дізнався про щойно збудовану польську фортецю Кодак, котру поляки вважали неприступною. Проте Сулима з кількатисячним загоном запорожців в серпні 1635 зруйнував її дощенту, вибивши гарнізон найманців-німців до ноги (руїни фортеці на околиці сучасного м. Дніпро-вськ). Згодом повстанців оточили польсько-шляхетські війська; під час облоги зрадники підступно схопили Сулиму й п'ятьох його сподвижників і видали полякам, котрі стратили їх у Варшаві 12 грудня 1635 року.

    Бут Павло Михайлович – Павлюк, Павлюга (гетьман 1637) – учасник зруйнування фортеці Кодак; очолив козацьке повстання проти польсько-литовської шляхти, до якого приєднались селяни. Повстанці стратили гетьмана реєстровців Саву Кононовича і кількох старшин як зрадників і проголосили гетьманом Павлюка. Під його орудою здобута гучна перемога в битві 06.12.1637 під Кумейками (село в околиці Черкас), де 10-тисячне козацьке військо розгромило 15-тисячне військо поляків, після чого під час чергової воєнної сутички під Боровицею (поблизу Черкас) гетьману Павлюзі було запропоновано мирну угоду, а потім підступно ув’язнено і страчено у Варшаві.

    Ілляш Караїмович (реєстровий гетьман 1637-1648) – Переяславський полковник, ставленик Польщі. Під його орудою реєстровці виступили на боці Речі Посполитої під час придушення козацько-селянського повстання під проводом Дмитра Гуні. Караїмович і осавул реєстровців Іван Барабаш очолювали реєстрове військо, що виступило на придушення постання 1648 року під проводом Б. Хмельницького. Реєстрові козаки на раді в Кам'яному Затоні (04.05.1648) вирішили перейти на бік повстанців, а Караїмовича й Барабаша скарали на смерть.

    Гуня Дмитро Тимошович (запорозький гетьман 1637-1638) – полковник і гетьман козацького війська; соратник гетьмана Павлюка, організатор виходу козацького війська з оточення під Боровицею 1637 року після підступного ув'язнення Павлюка. Дмитро Гуня очолив козацько-селянське повстання 1637-1638 років, що потужною хвилею прокотилися по Україні. Повстанці громили маєтки польсько-литовської шляхти, били жидів – орендаторів і управителів панських маєтків. Польський уряд організував каральний похід кварцяного війська під орудою полковника Мелецького на Запорозьку Січ в 1638 році, але спроба скінчилась поразкою: 4-тисячне реєстроване військо спільно з польськими загонами не спромоглися оволодіти Січчю. Запорожці, керовані Дмитром Гунею, відбили штурм; крім того, значна частина реєстровців перейшла на бік запорожців. Побоюючись помсти поляків, запорозький гетьман забрав сім'ї учасників повстання і перейшов з ними на Сіверський Донець. Вони поселилися над горішним Дінцем та іншими річками, а «тисячі дві» пішли на Дін. Є відомості про перехід у Донське доріччя цілих груп українців-переселенців із Чугуєва, Усерда, Корочі, Білгорода, Рильська, Воронежа, Ромен, Гадяча, Лубен, Олешні, Миргорода, Чигирина й Боровця. Деякі джерела свідчать, що в 1638р. над Доном жило близько 10 тисяч «черкас». У 1640 році Дмитро Гуня очолював спільний морський похід запорожців і донців до берегів Туреччини.

    Яків Острянин, він же Остряниця (реєстровий полковник з 1633, запорозький гетьман 1638) – один з керівників козацько-селянського повстання 1637-1638 років проти польсько-литовської шляхти та їхніх поплічників – жидів. Очолив виступ запорозького війська з Січі 1638 року. Захопивши Переяслав і винищивши поляків до ноги, Остряниця почав очищати від жидів і поляків міста й села Подніпров'я по обидві сторони Дніпра, розбиваючи розквартировані польські війська і захоплюючи амуніцію й артилерію. Козацьке військо, озброєне найліпшим чином, почало шукати коронного гетьмана Конецьпольського, котрий (як засвідчує «Історія Русів») з головним польським військом укріпився в таборі над річкою Старицею. Не витримавши шаленого наступу запорожців, розбиті вщент польські війська почали відступали з численними втратами; Конецьпольський втік з загоном кінноти і зачинився в містечку Полонному. Чекаючи допомоги з Польщі, він вислав на переговори місцеве духовенство, і церковники умови козаків укласти з поляками мирну угоду і розійтися без кровопролиття. Завдячуючи християнській церкві поляки вкотре надурили українське козацтво нещирими обіцянками, відновили свої військові сили і почали широкомасштабні воєнні діє проти повстанців. Після поразки в сутичках з регулярними польсько-литовськими військами, учасники повстання зі своїми родинами перейшли на Слобожанщину. Вітчизняна історія засвідчує, що Слобожанщину фактично почали заселяти учасники повстання проти польської шляхти під проводом Якова Остряниці, який після поразки привів 865 сімей до Білгорода.

    Федір Линчай (запорозький гетьман 1639) – засновник Микитинської Січі на правобережжі Дніпра при Микитинському перевозі. За свідченням польських істориків, будівництво фортифікаційних споруд на Микитиному Розі розпочалося навесні 1639 року і було завершено восени. На сьогодні від Микитинської Січі (1639-1654) не лишилося й сліду; саму Січ і січове кладовище наприкінці ХVІІІ ст. знесло весняною повінню. Не лишилося й назви, бо у 1778 році колишнє Микитино було перейменоване в Нікополь на московський лад князем Грицьком Потьомкіним.

    Іван Лутай (запорозький гетьман 1652 і наступних років) – засновник славнозвісної Чортомлицької Січі, яка була збудована запорожцями у 1652 році. Згідно української історіографії, спершу Чортомлицька Січ знаходилась «у степу», на березі р. Чортомлик, звідки й походить назва самої Січі. Пізніше козаки «одкопалися» од берега, так і утворився Чортомлицький острів.
    Розбудова Чортомлицької Січі сталася не випадково. Це було зумовлене правлінням Б.Хмельницького, котрого найперше підтримали запорожці наприкінці 1647 році, проголосивши гетьманом у січні 1648 року в тодішній Микитинській Січі і утворивши головне ядро козацького війська, до якого згодом приєдналися деякі полки реєстровців. Після гучних перемог козацького війська, натхненного покликом визвольної боротьби, сталися непередбачені зміни в політиці новоутвореної Гетьманщини. Усвідомивши плани Б.Хмельницького утвердити колишній панський устрій на Гетьманщині, що суперечив принципам козацької демократії, запорожці подалися з Микитинської Січі вниз по Дніпру і заснували Чортомлицьку Січ як новий військовий центр Козацької Республіки. Будучи ревними поборниками справедливості і носіями істинної давньоукраїнської демократії, що проголошувала людей вільними і непідлеглими, запорожці під орудою отамана-гетьмана Лутая відсторонилися від Гетьманщини, як свого часу відсторонились від Речі Посполитої.

    Сірко Іван Дмитрович (запорозький гетьман 1659-1680) – військовий геній козацької доби, вінницький полковник (1658-1660), ізюмський полковник 1646-1657, учасник Хотинської битви (1621) і визвольної війни українського народу (1648-1654). В жовтні 1645 року під час війни Франції з Іспанією керував 5-тисячним козацьким корпусом в боях у Фландрії під командуванням Людовіка де Бурбона і прославились при штурмі фортеці Дюнкерка: загін Івана Сірка за одну ніч хитрістю захопив Дюнкерк – стратегічну твердиню на Північноатлантичному узбережжі Франції, за що французи встановили йому пам'ятник край Ла-Маншу, який стоїть донині як німий докір українцям, що не шанують своїх істинних героїв.
    З 1663 року Сірко проживав на Запорозькій Січі, де протягом 15 років обирався кошовим отаманом і боровся проти польсько-шляхетських та турецько-татарських загарбників. Прославився здобуттям турецької фортеці Очаків у червені 1670 року та гучним розгромом 40-тисячного турецько-татарського війська, яке взимку 1675 року здійснило невдалу спробу знищити Чортомлицьку Січ, де полягло близько 14 тисяч яничарів при втратах з боку запорожців лише 50 козаків. Іван Сірко був першим полководцем, що форсував Сиваш під час Кримського походу у серпні 1676 року, коли запорожці, на відплату за зимовий напад на Січ, вогнем і мечем знищили у Криму крім дрібних селищ, такі міста як Козлов (татарське Хазлев, сучасна Євпаторія), Карасів і навіть ханську столицю Бахчисарай, звідки хан ледве встиг вислизнути з усіма своїми султанами та мурзами і втік у Кримські гори. Загалом славетний козацький полководець здійснив 55 військових походів, не зазнавши жодної поразки в битвах. Його ім’я наводило жах на ворогів. Польський король Ян Собеський писав про нього: «Сірко – воїн славний і в ратній справі великий мастак». Історики прирівнювали його до Чингізхана та Тамерлана. Татари називали Сірка урус-шайтаном, тобто руським дияволом, а татарські матері лякали його іменем своїх дітей.
    Іван Сірко був могутньою особистістю серед усіх низових козаків за всіх часів існування Запорозької Січі. Родом він був з козацької слободи Мерефи за 24 верстви від Харкова. Легенда про народження Сірка свідчить, що «він з’явився на світ із зубами, і тільки-но повитуха піднесла його до столу, від одразу ж ухопив звідти пиріг з начинкою і з’їв його. Це нібито було знамення того, що йому судилося увесь свій вік гризти ворогів». З рукописної хроніки ХVІІ ст. відомо, що «Бог вибрав Сірка, поклавши свій знак з правого боку на губі, як червоний плат». За переказами, Сірко був превеликий характерник! – тобто мав зв’язок з вищою силою. Хто лишень задумає воювати з ним – він уже знає. Турки недарма його прозвали «шайтаном».
    Іван Сірко був найвидатнішим з отаманів-гетьманів Війська Запорозького і найдовше займав цю посаду за всю історію козацтва: обирався багаторазово, щонайбільше вісім разів поспіль, – таким був його авторитет серед козаків. Показово, що на Переяславській раді (1654) І.Сірко відмовилися од клятви на вірність московському царю й подався на Січ. Будучи обраним січовим гетьманом, він не змінив своїх поглядів і послідовно провадив політику на збереження незалежності Запорізької Січі. В 1672, зваживши, які нікчеми брали до своїх рук гетьманську булаву, Сірко вирішив добитися гетьманства на Україні. Ця звістка швидко дійшла до Москви, і там, знаючи військові здібності Сірка, та його вдачу й прагнення до повної незалежності, вирішили за всяку ціну не допустити його до гетьманства. За наказом царського уряду (19.04.1672) Сірка ув’язнили реєстрові лівобережні козаки Івана Самойловича, коли він супроводив полоненого мурзу Тенмамбета до московського боярина П.Ромадовського в Курськ. Без суду й слідства Сірко був засланий до Сибіру, в Тобольськ, а Самойлович, як вірний підніжок московського царату, був призначений гетьманом Лівобережної України. Визволення Сірка сталося внаслідок військового походу турецького султана Магомета-ІV разом з кримським ханом Селім-Гіреєм на чолі 200-тисячного війська, що вдерлося на Поділля у 1672 році і взяло в облогу Кам’янець-Подільський. Польський король Ян Собеський втрутився у справу звільнення Івана Сірка, і ці обставини змусили московського царя повернути запорозького гетьмана з заслання; влітку 1673 року Сірко повернувся на Січ.
    Провадячи усе життя на війні, Сірко разом з тим вирізнявся великодушністю й винятковою безкорисністю, тому ніколи не переслідував слабого ворога, а після битви ніколи не привласнював військової здобичі. На війні він був беззавітно хоробрий і дивовижно винахідливий; він умів з десятками козаків розбивати сотні ворогів, а з сотнями молодців перемагати тисячі супротивників. Наприклад під час Кримського походу 1676 року І.Сірко з кількома тисячами козаків кілька днів відбивав наступ 50-ти тисячного татарського війська, утримуючи Сивашську переправу до повернення козацьких загонів з Криму. Ім'я його, як полководця, було оточене ореолом непереможності. Іванові Сіркові судилося прославитися навічно й заслужити всенародну любов. Ще за життя про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи й пісні. На всесвітньо відомій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» відтворено образ славного козака (І.Сірко – центральний персонаж картини; лист писано 23 вересня 1676 року). У 1680 році славетний гетьман занедужав і подався на свою пасіку у Чорному лісі, в 5 верстах від Чортомлицької Січі, біля села Грушівка, де й помер (01.08.1680). «Доправлений водою» до Січі легендарний гетьман був похований на запорозькому цвинтарі неподалік Чортомлицької Січі з усіма належними почестями своїм наступником, кошовим отаманом Іваном Стягайлом. Однак надгробний камінь з написом було знищено російським військом при розорені Чортомлицької Січі у 1709 році. Більш пізня могила Івана Сірка з надгробним каменем (з помилковою датою смерті) знаходиться в сучасному селі Капулівка (устя р.Чортомлик поблизу м.Нікополя).

    Хмельницький Зіновій-Богдан Михайлович (1595-1657) – гетьман України-Руси 1648-1657 років, керівник другої визвольної війни українського народу 1648-1654 років проти польської окупації. Союзниками Хмельницького були турецькі яничари під орудою султанського намісника Тугай-Бея та татарські орди кримського хана Іслам-Гірея, які спустошували українські землі не гірше за поляків. Всенародна «вдячність» керманичу національно-визвольної боротьби за поталу рідного краю згадується у народній пісні: «Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула, а друга устрелила, у серденько уцілила».
    На жаль, ця визвольна війна українського народу проти Польщі з самого початку (з дня виступу Запорозького Війська на Україну 22.04.1648) була приречена на поразку, бо її очолив неетнічний українець. Будучи поляком, Б.Хмельницький не тільки визнавав зверхність Польщі над Україною, але сам тривалий час перебував при дворі польського короля Сигізмунда-ІІІ і королівським указом 1646р. був призначений Генеральним писарем до реєстрового козацького війська під орудою наказного гетьмана Караїмовича та осавула Івана Барабаша, прихильних до Польщі.
    На відміну від істинних патріотів України-Руси, поклик до боротьби Б. Хмельницького був зумовлений не патріотичними мотивами, а власною кривдою, завданої йому – дрібномаєтному шляхтичу від більш чванливого й владоможного шляхтича Чаплинського, котрий загарбав родовий хутір Хмельницького, що надбав його батько (реєстровий сотник), будучи чигиринським підстаростою. Натомість новий чигиринський підстароста Чаплинський відібрав хутір у Хмельницького, а заодно і його дружину. Подібні вчинки були не виключенням, а правилом в польському королівстві, про що свідчать численні збройні конфлікти між земельними магнатами, які наймали козаків до власної надвірної корогви.
    Шукаючи заступництва на заподіяну кривду, Хмельницький поїхав до польського короля Владислава-ІV. Проте король нічим не зарадив, бо в Речі Посполитій панувало право зухвалого безчинства, за яким збагачувались усі без виключення польські магнати. Та й сам король сказав Хмельницькому: «Пан має шаблю, щоби постояти за себе». Відтак, повернувшись з Варшави, Хмельницький на підпитку у шинку почав хвалитися про аудієнцію та вірогідну помсту за свою кривду. Проте він марно шукав підтримки серед реєстровців, котрі прислужувались польській шляхті, як офіційні найманці, і скарали на смерть не одну тисячу подібних бунтарів. Зухвалі слова Хмельницького дійшли до коронного хорунжого Конецьпольського, котрий засадив зухвальця до буцегарні за необачні теревені у шинку.
    Деякі догідливі науковці намагались подати цей епізод, як «підготовку до всенародного повстання». Але похвальба на підпитку у шинку аж ніяк не узгоджується з підготовкою всенародного повстання, про яке Хмельницький навіть не мислив. Тільки й того, що він підбивав козаків своєї сотні до кривавої розправи зі своїм кривдником. На тому й могла скінчитися ця бунтівна витівка маловідомого реєстрового сотника, якого засудили б до страти без зайвого клопоту. Але на щастя кум Хмельницького, полковник Станіслав Кричевський (улюбленець Конецьпольського), звільнив Хмельницького буцімто на поруки сотникам Вешняку, Бурляю й Токайчуку, і нарадив тікати на Запорозьку Січ, де Хмельницький був підтриманий запорожцями і обраний гетьманом (30.01.1648). За своє визволення Хмельницький віддячив Кричевському вже будучи Гетьманом Війська Запорозького, викупивши його як полоненого ворога за 4 тисячі талерів з татарського полону і призначивши у травні 1649 року київським полковником.
    Подібні призначення Хмельницького потомних поляків-шляхтичів – затятих ворогів українського народу – на посади керманичів визвольної війни українського народу проти польського поневолення не поодинокі. Достатньо згадати Івана Виговського, котрий потрапив у полон після поразки поляків на Жовтих Водах, але був викуплений особисто Хмельницьким і призначений на посаду Генерального писаря Війська Запорозького. Тому не варто вдаватися в «наукові» дослідження причин поразки всеукраїнського повстання 1648-1654 років, бо вельми достатньо проглянути особовий склад Генеральної Старшини, котру Хмельницький призначав на власний розсуд.
    Будучи потомним поляком, Б.Хмельницький був прихильником польської зверхності над українцями, котрих він називав не інакше як «чернь». Недарма полковники Нечай, Гладкий, Кривоніс називали Хмельницького «польським лакизою» (себто лакеєм). Антиукраїнські замисли керманича всенародної визвольної війни виразно проявилися у Зборівському (1649) та Білоцерківському (1651) трактатах, які зобов'язували повстанців повертатися в підданство своїх колишніх польських панів. Причому безпосередньо призначені гетьманом полковники передусім відповідали за впровадження на місцях гетьманських універсалів, згідно яких усіх порушників гетьманської волі карали «на горло».
    В січні 1650 року на Запорозькій Січі козаки, невдоволені правлінням Хмельницького, організували повстання під керівництвом Худолія, проголошеного запорозьким гетьманом замість Хмельницького. Повстання було жорстоко придушене: Хмельницький організував каральний похід реєстровців на Запорозьку Січ, щоби поставити там надійну старшину; гетьмана Ходулія було страчено. Навесні 1650 року репресії проти селян-повстанців посилилися; на старшинській раді полковники одержали від Хмельницького офіційний наказ: приборкувати заколоти та карати непокірних. Однак Д. Нечай, відчуваючи підтримку селян і нереєстрових козаків, не погоджувався з такими діями, відкрито вказуючи гетьману на його помилки. Незважаючи на універсали Хмельницького і розправи над ватажками повстанців, боротьба українських селян і міщан проти повернення литовсько-польської шляхти тривала. Дійшло до того, що влітку 1650р. гетьман зобов'язав полковників оберігати від нападів повстанців шляхетські маєтки. Відбулися розправи гетьманської адміністрації з ватажками левенців і опришків на Брацлавщині; у вересні 1650 року Б.Хмельницький наказав карати ватажків повстанців і на Подніпров'ї.
    Антинародна політика Хмельницького, котрий з народного обранця перетворився на кривавого тирана, змусила запорожців покинути Микитин Ріг, де вони нещодавно в Микитинській Січі проголосили Хмельницького гетьманом України-Руси (30.01.1648). Усвідомивши плани гетьмана утвердити колишній панський устрій на Гетьманщині, що суперечив принципам козацької демократії, запорожці подалися далі по Дніпру і заснували Чортомлицьку Січ в 1652 році як новий військовий центр українського козацтва.
    Історичні події свідчать про те, що Хмельницький очолив боротьбу українського народу не для здобуття незалежності України-Руси, а задля здобуття для себе звання Коронного Гетьмана, щоби й надалі утримувати Україну під зверхністю Польщі. Саме він після грандіозних перемог над поляками, зокрема на Жовтих Водах (5-6.05.1648), під Корсунем (16.05.1648), під Старокостянтиновом (18.06.1648), здобуття гучної перемоги під Пилявою (11-13.09.1648), штурму Львова та взяття Львівського замку (20.09.1648), зупинив тріумфальний поступ українського 80-тисячного війська (та 4-тисячної кінноти татар) на кордоні з Польщею і почав «свідчитися небом і землею» перед тодішнім польським королем Владиславом-ІV про свою прихильність до польської корони. «Історія Русів» цитує лист Хмельницького до короля, де сказано: «Свідчуся небом і землею і самим Богом Всемогутнім, що піднесена мною зброя і рясно пролита нею кров Християнська є справою рук деяких магнатів Польських, які противляться владі найяснішого Короля та наймилостивішого отця нашого».
    Аналогічно вчинив Хмельницький під час вікопомної Зборівської перемоги (08.08.1649) неподалік Збаража, засвідчуючи свою непохитну відданість новообраному польському королю Яну Казимиру, якого по суті було взято в полон і відпущено за наказом Хмельницького; за його ж наказом була відпущена тоді й уся полонена Шляхта на чолі з лютим катом українського народу старим гетьманом Вишневецьким. Іншими словами, Хмельницький не те щоб прогавив історичний момент для утвердження Державності України-Руси, але навіть не мав цього на меті, про що свідчать статті Зборівському трактату, де вказано: «Верховний начальник і Господар землі Руської (України-Руси) і народу того (українського) має бути Гетьман… Достоїнство Гетьмана Руського має рівність зупельну з Гетьманами Коронними», тобто під зверхністю польського короля, що стояв на чолі Речі Посполитої.
    Великою ціною заплатив український народ за отримані Хмельницький гетьманські регалії, що надалися йому взимку 1649 року від польського короля як винагорода за зраду національних інтересів етнічного населення України-Руси. Недобита польська шляхта на Україні й Білорусії почала масові репресії і покарання селян за участь у повстанні; їх страчували тисячами – вішали, розстрілювали, натинали на палі, забивали батогами при повній бездіяльності козацтва. Мало того, Хмельницький ще й почав закликати польську шляхту повертатися до своїх маєтків на Україні, гарантуючи захист панської маєтності і приборкання непокірних. Осудливим словом озвався Тарас Шевченко про Хмельницького: «Амінь, тобі, великий муже! Великий, славний та не дуже…».
    Зауважимо, що 1649 році Хмельницький, маючи 300-тисячне козацьке військо та 10-тисячну татарську кінноту, уклав Зборівську угоду з поляками не під тиском якихось обставин, що розлого описуються його прихильниками (як наприклад зрада кримського хана), а цілком свідомо, послідовно здійснюючи свої наміри. Нагадаємо, що незадовго перед тим, під час тріумфального в'їзду в Києв 23 грудня 1648 року Богдан Хмельницький лукавив перед українським народом, проголошуючи звільнення з польської кормиги, а насправді навіть не мав на меті визволення України-Руси з-під зверхності Польщі. Це засвідчене багатьма науковцями, зокрема й Грушевським: «Восени 1648 року Б.Хмельницький не мав чіткої програми державного будівництва України, а отже, не бажав повалення Речі Посполитої. Інакше він міг би скористатися всенародним повстанням – «хлопською війною» – не лише в Україні, а й в самій Польщі. Та він зайняв очікувальну позицію, вів листування з майбутнім королем Яном Казиміром».
    Зборівська угода, або «Декларація його королівської милості Війську Запорозькому», укладена між Б.Хмельницьким і польським королем Яном Казимиром на полі бою під Зборовом (08.08.1649), надавала привілеї лише козацькій старшині та церковникам. Щодо селянства, то їх сподівання виявилися марними: вигнана з України-Руси польська шляхта мала повернутися в свої маєтки, а селяни повинні були знову виконувати усі повинності на користь своїх колишніх панів. З цього приводу маємо слушне зауваження М.Грушевського: «Нещастям його (Б. Хмельницького) і цілої України було, що найвищий порив, коли ставлено метою дійсне визволення народу і напружено до того всі сили, скінчився зборівською катастрофою. Ся катастрофа розчарувала народні маси, знеохотила і утомила їх… Коли повстання не здійснило його надії, воно відкаснулося від нього, а Хмельницький дедалі то все більше мусив покладатись на заграничну поміч».
    Війна з поляками продовжувалась, але вже не на користь Гетьманщини, бо Хмельницький більше не мав всенародної підтримки, як в попередні роки. Наступна Білоцерківська угода (18.09.1651), за яку козаки мало не вбили Хмельницького у Білій Церкві, не врятувала гетьмана. Терплячи поразки одну за другою, Хмельницький почав шукати підтримки поза межами України-Руси і на Переяславській раді 6 січні 1654р. передав повноважним послам московського царя Олексія Михайловича (батька Петра-І) договірні статті про військову взаємодопомогу з Московією, про що пожалкував ще до своєї смерті. Ці статті, що отримали назву «Переяславська угода» і забезпечували рівноправний військовий союз України-Руси з Московією, у вельми спотвореному викладі був змушений підписати гетьман Юрій Хмельницький (син Б.Хмельницького) вже після смерті батька.
    Як не парадоксально це звучить, але незворотний процес знищення українського козацтва започаткував Б.Хмельницький. Будучи обраним на козацькій раді гетьманом України-Руси, він перший поправ козацькі традиції демократії, нехтуючи звичаєм вільного переобрання і відкинувши козацьку раду як недоречний елемент, що перешкоджає узурпації влади. Саме він надав для наслідування фатальний приклад одноосібного владарювання на посаді гетьмана безстроково – вподовж життя. Та ще й передав гетьманську булаву у спадок своєму амолодшому 16-річному сину Юрію.

    Хмельницький Юрій Богданович (невдалий гетьман 1657 та 1659-1663 років) – призначений батьком і невдовзі скинутий з гетьманства своїм вихователем Іваном Виговським. На початку квітня 1657 року, виконуючи бажання хворого гетьмана Б.Хмельницького, рада старшин передала булаву молодому синові Хмельницького – Юрію, якому було на той час лише 16 років. Після смерті Б.Хмельницького (27.07.1657), наприкінці серпня Генеральна військова рада у Чигирині проголосила Юрія Хмельницького гетьманом. Проте Іван Виговський, спираючись на своїх прибічників із старшин, домігся усунення Юрія Хмельницького, і незабаром (27.10.1657) на військовій раді у Корсуні гетьманом було проголошено І.Виговського.
    Юрій Хмельницький призначався на посаду гетьмана ще раз у вересні 1659 року на Козацькій Раді під Білою Церквою. Будучи вдруге обраний гетьманом, підписав у жовтні 1659 року Переяславські статті, які сфабрикувала Московія, видаючи їх за колишні статті Б.Хмельницького. Але підписані ним Переяславські статті значно обмежували автономію України-Руси, зокрема зобов'язували гетьман посилати козацьке військо в походи царської армії та збільшували кількість царських військ на Україні-Русі, які на чолі з воєводами мали стояти в Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві, Умані. Крім того, українському козацтву заборонялось обирати гетьмана без згоди царського уряду.
    Будучи непослідовним політиком і наслідуючи батьківську прихильність до Польщі, почав переговори з польським урядом, що завершились Чуднівською угодою, відомою в історії як Слободищенський трактат 1660 року, за умовами якого Україна-Русь поверталася під владу польського короля. Це викликало невдоволення й розкол українського козацтва. Усвідомивши свою нездатність бути виразником прагнень української нації, Ю.Хмельницький у 1663 році зрікся гетьманства й постригся в ченці. Перебуваючи в одному з монастирів Правобережжя, він потрапив у полон до татар, а звідти до Туреччини, уряд якої неодноразово використовував його у політичних комбінаціях на Україні-Русі, надавши йому титул «малоросійського князя». Зокрема у 1678 році Юрій Хмельницький був призначений гетьманом Правобережної України, як ставленик кримського хана, але не виправдав сподівань, був повернений до турецького полону і врешті страчений у 1685 році в Кам'янці-Подільському.

    Нечипоренко Іван, він же Золотаренко (наказний гетьман 1654-1655) – за вірну службу на користь Речі Посполитої був зведений в польське шляхетство королем Яном Казимиром, отримавши прізвище Золотаренко. Будучи братом третьої дружини Хмельницького, котрий підбирав у своє оточення вірних поплічників, був призначений наказним гетьманом Білоруської воєнної баталії на чолі 20-тисячного козацького корпусу. За його сприянням Московія загарбала колишні північні землі України-Руси, зокрема Гомельську, Брянську, Могилевську та Смоленську області. Московський цар Олексій Михайлович вирішує не тільки обласкати наказного гетьмана, влаштувавши прийом з приводу взяття Смоленська 27 вересня 1654 року, але й приїздить у царську ставку під Смоленськом і особисто нагороджує Золотаренка «за вірну службу містом Батурин з усіма селами, які до нього відносилися».
    Внаслідок успішного наступу московських і козацьких військ влітку 1655 року були взяті Мінськ, Вільно і Гродно. Зрештою цар Олексій Михайлович в'їхав у Вільно і звелів іменувати себе «великим князем литовським». Наприкінці цього року московськими і українськими військами була зайнята майже вся Білорусь. Розрахунок московського царя був простий: прикриваючись Гетьманською Україною, як щитом, розширити свої територіальні володіння, використовуючи Хмельницького з усім Військом Запорозьким як добровільно-найману військову силу. Прикметне, що царський уряд навіть викарбував спеціальні нагороди українському козацтву за «безкорисну поміч» у розширені володінь Московії – золоті нагородні червінці (у великих нагородних золотих було вушко, у малих – отвір для пришпилювання на одяг). Зокрема гетьману Б.Хмельницькому був дарований «золотий» в 10 червінців, писарю І. Виговському – в 6 червінців, старшинам – від 1 до 3, рядовим – 30 тисяч золотих 0,25 червінця.

    Барабаш Яків Федорович (запорозький гетьман 1657-1658) – очолив разом з М.Пушкарем народне повстання проти гетьмана І.Виговського. В затяжних боях під Полтавою в травні-червні 1658 року Барабаш був захоплений в полон і страчений в серпні того року за наказом Виговського.

    Безпалий Іван (наказний гетьман України-Руси 1658-1659) – ставленик Московії; виступаючи проти Виговського, очолював частину козацьких полків у спільних діях з московськими військами; вів боротьбу проти козацьких старшин, не згодних з політикою московського уряду. Після другого обрання гетьманом Юрія Хмельницького (1659) обіймав посаду Генерального судді.

    Виговський Іван Остапович (гетьман України-Руси 1657-1659) – етнічний поляк, казнокрад і хабарник, запроданець Московії, а згодом – Речі Посполитої, домігся усунення Ю.Хмельницького на Чигиринській раді у серпні 1657 року, де був проголошений тимчасовим гетьманом, а невдовзі – повноправним гетьманом на військовій раді у Корсуні (27.10.1657). Як потомний шляхтич, був ворогом українського народу; під час битви на Жовтих Водах перебував у польському війську. Після польської поразки він потрапив у полон до кримського хана, але був викуплений особисто Хмельницьким і призначений на посаду Генерального писаря Війська Запорозького (1648-1657). Зауважимо, що Генеральний писар був другою особою після гетьмана в ієрархії козацької старшини і призначення на цю посаду ворога, щойно викупленого з полону, засвідчує зраду національних інтересів українського народу, що й спричинило жахливі для України наслідки з історичною назвою «Руїна».
    Іван Виговський був яскравим прикладом ганебної діяльності гетьманів-запроданців, що обкрадали український народ і козацьку громаду. Вітчизняна історія намагається подати якомога толерантніше факт обкрадання і приховування крадених грошей, зазначаючи зокрема, що «обраний у 1657 році гетьманом, колишній генеральний писар Іван Виговський, щоби пошанувати козацтво, відкопав велику суму грошей, сховану ним ще вдвох з Богданом Хмельницьким». Виговський насправді відкопав гроші, поцуплені з загальновійськового скарбу і приховані вдвох з Хмельницьким, але не для того, «щоб пошанувати козацтво», а для того, щоби підкупом, подарунками й могоричами запопасти посаду гетьмана і продовжити ганебну гетьманську політику гноблення й обкрадання українського народу та безконтрольного привласнення здобутків Війська Запорозького.
    Цей потомний польський шляхтич, за визначенням науковців, за роки свого дворічного гетьманства (1657-1659) став найбагатшою людиною в Гетьманщині. До його володінь входила не тільки велика кількість сіл, але й міста Остер, Козелець і Ромни та містечка Трипілля і Стайки. За царськими жалуваннями була щедро обдарована вся сім'я Виговських: батько, брати, а також шурин-шляхтич (Іван Боклевський) та прихильна старшина (зокрема Юрій Немирич, котрий володів містом Кременчук та багатьма містечками й селами); причому селяни, які жили території цих володінь були оголошені підданими. Наділений у 1657 році московським урядом чималими маєтностями, Іван Виговський з перших днів гетьманства зіткнувся з козацькою опозицію під орудою запорозького кошового Якова Барабаша, полтавського полковника Мартина Пушкаря та переяславського – Якова Сомка.
    В січні 1658 року почалось велике повстання козаків і селян, які розбили гетьманських найманців (німців та волохів) в урочищі Жуків Байрак. Навесні 1658 року повстання охопило Полтаву, Лубни, Миргород, Гадяч, Лохвицю і поширилось на Правобережжя. Особливо активно діяли на Полтавщині загони селян-дейнеків, озброєних киями, рогатинами й дрючками. Повстанці громили маєтки шляхтичів, мстилися за гноблення і кривди; зокрема вбили Боклевського – шурина Виговського, погромили маєтки Юрія Хмельницького. Козацька старшина, на чолі з Я.Барабашем та М.Пушкарем, вже й не рада була такому розвитку й розмаху повстання, яке мало яскраво виражений соціальний характер, проте мусили зважати на антифеодальні настрої українського народу. На придушення заколоту Виговський закликав 40-тисячну орду Карабея, і повстання було придушене у тяжких боях під Полтавою, де загинуло близько 15-тисяч повстанців; М.Пушкар склав голову у бою (15.05.1658), а Я.Барабаш був захоплений в полон і страчений. На віддяку Виговський віддав татарам на пограбування Гадяч, Миргород, Веприк, Сорочинці та прилеглі села.
    Розуміючи своє хитке становище, І.Виговський, як потомний польський шляхтич, починає перемовини з поляками і у березні 1658 року відправляє до Варшави свого поплічника – Павла Тетерю, який засвідчив бажання гетьмана визнати зверхність польського короля, зрозуміло, за відповідні особисті привілеї. Угода з Польщею була підписана Виговським в м. Гадячі (16.09.1658), згідно якої Україна-Русь мала повернутися під зверхність Речі Посполитої, а сам Виговський присягнув на вірність польському королю. Після Гадяцької угоди Виговський з ордою кримського хана Махмет-Гірея розгромив московські війська під Конотопом (28.06.1659), де воєвода князь С.Пожарський потрапив у полон і відразу ж був страчений; з рештками війська князь Трубецькой поспішно відступив у межі Російської держави.
    Нагадаємо, що текст Гадяцької угоди було ратифіковано варшавським сеймом (12.06.1659) у найневигіднішому для Українського Гетьманату варіанті – були скасовані основні положення, які стверджували українську державність, на Україні-Русі відновлювалось польсько-шляхетське панування, магнатам і шляхті повертались маєтки, а селяни мали повертатись у підданство польсько-литовських панів. Гадяцьку угоду на Лівобережжі не визнали полковники: ніжинський – Василь Золотаренко, чернігівський – Тимофій Цицюра і переяславський – Яким Сомко, внаслідок чого стався розкол Гетьманщини. Представники Виговського, які зачитували текст Гадяцької угоди на козацькій раді, були зарубані на смерть. На Запорозькій Січі проти Виговського підняв заколот І.Сірко, оголосивши що «гетьман запродав Україну ляхам». Врешті загальнокозацьке невдоволення переросло в повстання, яке очолив отаман-гетьман І.Сірко, полковник І.Богун та військовий суддя І.Беспалий, що змусило Виговського у 1659 році тікати в Польщу, де він за свою діяльність на благо Речі Посполитої отримав звання сенатора і посаду Київського воєводи.

    Сомко Яким Семенович (наказний гетьман України-Руси 1660-1663) – прилуцький полковник, брат першої жінки Б.Хмельницького. Очолював козацьке військо в битвах проти Кримського ханства та Московії. Після Чорної Ради під Ніжином, де гетьманську булаву перебрав І.Брюховецький, за наказом останнього був страчений разом зі своїми прибічниками (18.09.1663).

    Моржковський Павло Іванович на прізвисько Тетеря (правобережний гетьман 1663-1665) – ставленик Польщі, переяславський полковник (1653-1663), зять Б.Хмельницького. Павло Тетеря був одружений з вдовою Данила Виговського (Степанидою), дочкою Хмельницького, що піднесло його престиж перед козаками. Після постригу Ю.Хмельницького в ченці був проголошений Гетьманом Правобережної України (22.01.1663) на Чигиринській раді при підтримці правлячих кіл Речі Посполитої. Але група українських старшин, до якої належав П.Тетеря, не користувались підтримкою більшості козаків. До того ж, як засвідчено у вітчизняній історії, «польський ставленик гетьман П.Тетеря відзначався ненаситним користолюбством і жорстокістю».
    Під час його гетьманства у Подніпров'ї почалось велике повстання, яке незабаром охопило всю Правобережну Україну і тривало протягом 1663-1665 років. Центром його стали містечка Лисянка і Ставище; число повстанців досягло 30 тисяч. Це повстання під проводом торговицького полковника Степана Сулименка (Сулимки) та його соратника Варяниці з потужною підтримкою навесні 1664 року запорожців під орудою отамана-гетьмана І.Сірка проти Польщі та її ставленика П.Тетері спричинило ліквідацію влади Речі Посполитої в Правобережній Україні на деякий час. Гетьман Тетеря, злякавшись розмаху повстання, навесні 1665 року втік у Польщу, де й помер у 1670 році.
    Будучи запроданцем і невситимим до наживи, надбав чималі статки завдяки неконтрольованій діяльності на посаді гетьмана та попередньому тривалому перебуванню в колі старшин. Зокрема, під час гетьманства Виговського очолював посольство до Московії, де за особисті привілеї козацька старшина продала Україну москалям. Відомий історичний факт, що під час перебування у Москві влітку 1657 року, П.Тетері просив чиновників Посольського приказу не розголошувати зміст грамот про надані йому та Виговському маєтності, бо українські козаки, довідавшись про все, їх усіх одразу переб’ють. До сьогодні існує легенда про так званий «скарб Тетері» – грошова казна й коштовності Війська Запорозького, що вивіз з собою до Польщі продажний гетьман.

    Брюховецький Іван Мартинович (лівобережний гетьман 1663-1668) – ставленик Московії, проголошений гетьманом на Ніжинській Чорній Раді 17-18 червня 1663 року. На Чорній Раді за гетьманську булаву Лівобережної України боролися два свояки Б.Хмельницького – наказний гетьман Яким Сомко (брат першої жінки Хмельницького) і ніжинський полковник Василь Никифорович Золотаренко, він же Нечипоренко та Васюта Ніжинський (брат останньої жінки Хмельницького); Васюта очолював ніжинський піхотний полк, штурмував Смоленськ в часи, коли його брат Іван Золотаренко був наказним гетьманом Білоруської воєнної компанії.
    Незважаючи на колишні заслуги та родинні зв'язки, обидва родичі Хмельницького зазнали невдачі на Ніжинській раді, а гетьманську булаву отримав колишній слуга Б.Хмельницького – Іван Брюховецький, заручившись підтримкою Московію. Коли 17 червня на раді почалися сутички між прибічниками претендентів на гетьманську булаву, то наступного дня представник московського уряду окольничий князь Д.Великогагін, запросивши Золотаренка й Сомка до свого намету, наказав їх арештувати, а за тим проголосив Брюховецького гетьманом. Стольний князь Н.Гагарін, прибувши з Московії у Ніжин, вручив Брюховецькому прапор, булаву і два сорока соболів. Після перемоги Брюховецький віддав козакам (за надану підтримку) на грабунок Ніжин і околиці на три дні, а ув'язнених ворогів позбувся, засудивши до страти. 18 вересня 1663р. в м.Борзні на ринковій площі були страчені Я. Сомко, В. Золотаренко, чернігівський полковник О.Силич, лубенський – С.Шамрицький, переяславський – А.Щуровський, ніжинський осавул П.Кільдей, секретарі Сомка – К.Ширяй і А.Семенов.
    Іван Брюховецький (родом з Полтавщини) вперше згадується в реєстрі Чигиринської сотні. З 1648р. при дворі гетьмана Б.Хмельницького на посаді джури; займався вихованням Юрія, виконував дипломатичні доручення. У 1659 році, під час виборів гетьмана, поїхав на Запорозьку Січ, забезпечуючи підтримку Юрію Хмельницькому, і там залишився. Завдяки своїй хитрості увійшов у довір'я до козацтва, виставляючи себе оборонцем козацької сіроми і виступаючи за обмеження старшинських землеволодінь. Восени 1659 року був підтриманий рядовими козаками і обраний кошовим отаманом. Але насправді це був авантюрист і демагог, як писав козацький літописець С.Величко, – «один з тих, що для срібла й злота не тільки дав би виколоти собі око, але й брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за Україною».
    Як засвідчує «Історія Русів»: "Сей Іван Брюховецький був у Юрія Хмельницького фаворитом і зрадником, зумів нажити великі гроші, зібрав собі найбільшу партію подарунками та могоричами, і тому обраний був Гетьманом. На початку вересня 1665 року він вирушив до Москви. Зустріч і прийняття були для Гетьмана надзвичайні, і після перших привітань розпочаті й повторювані банкети здивували Гетьмана і призвели його до нестями; і коли він уважав себе піднесеним у краще небо.., пожалували його званням – Великим Воєводою і Думним Боярином. Після того оженили його з царською своякинею, а багатьох супроводжуючих Полковників і Старшин переженили з боярськими доньками… А понеже він, з ласки Божої й Царської, є Великий Воєвода, то мусять бути при ньому й малі Воєводи… Жалувані Царем малі Воєводи почали з’їжджатися до Малоросії в січні 1666 року; штат кожного з них був досить велелюдний". Так Брюховецький наводнив Україну-Русь москалями.
    Як вірнопідданий московського царату, Брюховецький підписав так звані «Московські статті» (1665), які значно обмежили права України-Руси, зокрема вибори гетьмана мали відбуватися лише при царському делегаті. За часи його антинародного гетьманства був підписаний між Польщею і Московією фатальний Андрусівський договір 30 січня 1667 року в селі Андрусівка поблизу Смоленська, за яким Україна-Русь була розділена навпіл по Дніпру. Як ворог і зрадник українського народу, Іван Брюховецький був страчений козаками у 1668 році під час походу Петра Дорошенка на Лівобережжя.

    Дорошенко Петро Дорофійович (правобережний гетьман 1665-1676, гетьман України-Руси 1668-1669) – визначний державний і військовий діяч України-Руси. Старшинська рада у Чигирині (10.10.1665) обрала гетьманом Правобережної України генерального осавула, колишнього черкаського полковника Петра Дорошенка. На початку січня 1666р. загальна військова рада підтвердила це обрання. Після зрадницького Андрусівського договору (1667) Дорошенко повстав проти Польщі й Московії, намагався повернути Україні-Русі втрачені права, звертаючись по допомогу до Туреччини й Криму. Мав намір об'єднати Українську державу, включаючи до її складу Перемишль, Галич і Львів. Коли Лівобережжя повстало проти Москви, Дорошенко з'явився на лівому березі Дніпра і після вбивства Івана Брюховецького в 1668 році був обраний гетьманом України по обидва боки Дніпра. Проте вже наступного року Московія відновила своє зазіхання на Лівобережну Україну і на козацькій раді в Глухові 1669р. ухвалила обрання нового лівобережного гетьмана Д.Многогрішного, котрий відзначався неперевершеною жадібністю до збагачення. В цей же час Правобережжя розділилося на два гетьманати: крім П.Дорошенка повстав ще й Михайло Ханенко та військовий писар Суховій, підтриманий трьома полками.
    Дорошенко з козацьким військом та турецькими яничарами розбив зухвалих претендентів на гетьманську булаву і захопив окупований поляками Кам’янець-Подільський (1672), а потів осадив Львів, після чого польський король Михайло Вишневецький підписав мирову угоду в містечку Бучач, обіцяючи повністю відступитися від України-Руси. За Бучацьким мирним договором між Туреччиною й Польщею (1672) все Поділля, Брацлавщина і Південна Київщина переходили під владу Дорошенка.
    Тривалий час Дорошенка підтримував кум – запорозький отаман-гетьман Іван Сірко. Не в змозі протистояти Польщі й Московії водночас, Дорошенко за порадою Сірка зрікся гетьманської булави під час наступу московських військ на Чигирин (19.09.1676), за що був відзначений московський царем і призначений воєводою м.Вятки (1679-1682). Дорошенко помер (09.11.1698) на 71-році життя у дарованому царем селі Ярополчі, Волоколамського повіту під Москвою.

    Григорій Сагайдачний (запорозький гетьман) – сподвижник і учасник військових походів правобережного гетьмана Петра Дорошенка, оспіваний разом з Дорошенком в народній пісні «Ой на горі женці жнуть».

    Суховій (Суховієнко) Петро (запорозький гетьман 1668-1669, правобережний гетьман 1670-1674) – колишній писар реєстрового козацтва; вів запеклу боротьбу проти Петра Дорошенка; орієнтувався на Кримське ханство. У 1674 році під час походу на Правобережну Україну московських військ відмовився від боротьби і перейшов на Лівобережжя.

    Ханенко Михайло Степанович (правобережний гетьман 1670-1674) – уманський полковник (1660-1669), запорозький гетьман (1670); прихильник Речі Посполитої, ставленик Польщі як головний противник П.Дорошенка, що орієнтувався на Туреччину. В 1672 році був розбитий Дорошенком під Уманню. Під час походу на Правобережну Україну московських військ (1674) відмовився від боротьби і склав булаву, за що московський уряд виділив йому маєток на Чернігівщині.

    Многогрішний Дем'ян Гнатович (лівобережний гетьман 1668-1672) – чернігівський полковник (1663-1668), за свідченням істориків, відзначався неперевершеною жадібністю до збагачення. У 1669 році підписав з московським урядом так звані Глухівські статті, що обмежили автономію України-Руси. Невдоволений московським порядкувань, зокрема направленням до царської скарбниці усіх податків, що збиралися на Лівобережній Україні, ненажерливий гетьман почав налагоджувати дружні стосунки з Дорошенком, але московський уряд організував змову козацької старшини, яка скинула його з гетьманства. Після цього Многогрішний був засланий до Сибіру (Іркутськ), де пробув до 1688 року, після чого служив у московському війську. З 1696 року постригся в ченці.

    Самойлович Іван Самійлович (лівобережний гетьман 1672-1687) – провадив активну політику приєднання Лівобережної України до Московії. Проголошений на козацькій раді в Переяславі (1674) гетьманом України-Руси обох берегів Дніпра. Як вірний підніжок московського царату, провадив політику царського уряду щодо колонізації України-Руси, наводнив москалями-чиновниками українські міста та згодився на підпорядкування Української церкви під зверхність Московського патріархату. Намагався приєднати слобідські (запорозькі) полки до Гетьманщини; вороже ставився до запорожців і зокрема до запорозького гетьмана Івана Сірка.
    І.Самойлович на чолі українського козацтва брав участь в військових діях Московії проти Кримського ханства і Туреччини, що завершились Бахчисарайським договором Московії з Туреччиною і Кримським ханом про 20-річне перемир'я (1681). Щоправда царський уряд порушив домовини, організувавши військовий похід під командуванням князя Василя Голицина на Крим (1687). Через жахливу спеку й татарські підпали степу, що спричинили значні втрати обозу, похід завершився невдало, за що Самойлович був звинувачений як зрадник і усунений з гетьманства внаслідок інтриг московського уряду (за активною участю визнаного інтригана Мазепи, котрий посів посаду гетьмана). Скинутого з гетьманства Івана Самойловича, разом з сином Яковом, було заслано до Сибіру, а сина Григорія (полковника й учасника походу) страчено у Севську.

    Самусь Самійло Іванович (правобережний гетьман 1692-1699) – один з керівників визвольного руху на Правобережні Україні 1680-1690 років; богуславський полковник (1702-1704), соратник ватажків визвольного руху Семена Палія та Захара Іскри. Приймав активну участь у козацько-селянському повстанні 1702-1704 років проти панування Речі Посполитої в якості наказного гетьмана. В той час як Палій захопив Білу Церкву, козацькі загони під керівництвом Самуся взяли Богуслав, Корсунь, Немирів, Бердичів та ряд околишніх містечок і сіл, винищуючи жидів і ляхів до ноги.
    Окрім гучних перемог, що докотились луною до королівського двору Августа-ІІ, Самусь озброїв селян і створив численні селянські загони ополченців, котрі завзято билися за свою свободу. Не маючи військовою сили, здатною протистояти всенародному визвольному руху, польський король звернувся до Петра-І з проханням усмирити бунтарів. Царський указ (25.02.1703), направлений до Самуся й Палія з повелінням відступити зайняті міста полякам, був залишений без уваги керівниками визвольного руху. Щоправда, Самусь дослухався до погроз московського царя і передав свою булаву Мазепі, як царського ставленику.
    Всенародне повстання врешті було придушене в 1704 році царським підніжком – лівобережним гетьманом Мазепою, який хитрістю й оманою ув'язнив керівника повстання – Палія, знеславивши себе перед українським народом на віки вічні.

    Мазепа Іван Степанович (лівобережний гетьман 1687-1709) – етнічний поляк, громадський і політичний діяч, ставленик Московії, демагог, лукавець, інтриган, зрадник України-Руси; походив зі старожитньої польської шляхти Білоцерківського повіту Мазеп-Колядинських; син білоцерківського воєводи, власника помістя Кам'янець (під Білою Церквою). Будучи генеральним осавулом лівобережного гетьмана І.Самойловича і доклавши зусиль до його скинення з гетьманства, Мазепа шляхом хабарництва здобуває гетьманську посаду і стає слухняним посібником московського царя, провадячи політику посилення феодально-кріпосницького гніту та зміцнення позиції російського царизму на Україні-Русі. Як громадський діяч, доклав багато зусиль та коштів на розбудови церков и монастирів, зокрема дзвіниці Софійського собору у Києві та кам'яних стін з баштами навколо Києво-Печерської лаври, а також розбудови Братського монастиря та Києво-Могилянської академії, що аж ніяк не завадило церковниками виголосити йому «анафему» після вікопомної злуки зі шведами.
    Службова кар'єра І.Мазепи, як і Б.Хмельницького, почалася при польському королівському дворі у якості королівського пажа (прислужника). Через три роки його підвищують до «покойового дворянина» і у віці 17-ти років посилають на навчання в Європу (1656-1659). Повернувшись до польського королівського двору, він у якості посильного виконує різні доручення короля Яна Казимира, пов'язані з політикою Польщі на Правобережній Україні-Русі, зокрема перевозить листи від Казимира до гетьманів – І.Виговського (1659), Ю.Хмельницького (1662), П.Тетері (1663). Невдовзі Мазепа стає на службу до гетьмана П.Дорошенка – ставленика Польщі на українському правобережжі, а через деякий час Мазепа був спійманий запорожцями на Кучманському шляху (у верхів’ях річки Інгул) на спробі доправити в Крим полонених козаків. Дізнавшись, куди й навіщо їхав Мазепа, запорожці вирішили тут же його порішити. Але за Мазепу заступився запорозький гетьман Сірко і врятував від страти на смерть за зраду Батьківщини. Він закував Мазепу в кайдани і відправив до лівобережного гетьмана Самойловича, котрий у 1674 році допровадив зрадника до Москви. Подальший шлях І.Мазепи відомий: перебуваючи при царському дворі, він запопав прихильність царя і згодом повернувся на Україну генеральним осавулом за царським указом 1682 року, а через п'ять років скидає Самойловича і здобуває булаву гетьмана Лівобережної України-Руси.
    Посівши посаду гетьмана, Мазепа насамперед подбав про свою безпеку і заснував для того особисту гвардію свою: полки піхотні сердюцькі, батальйони жолдаків та полки кінних компанійців, названих «компанією надвірної корогви». І всі ті війська набирав з бажаючих, а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його охоронцями і робили все на помах Гетьманський. І горе було тій людині, що потрапляла в їхні руки. «Історія Русів» засвідчує, що вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як заманеться, через що й ненавидів їх український народ, а самого Мазепу й на дух терпіти не міг. Варто додати, що кількість найманого («охотницького») мазепинського війська: піхоти – сердюків і кавалерії – компанійців, обчислювалась десятьма полками, настільки великим був його страх, як запроданця, за своє життя в оточені етнічних українців.
    Слід зауважити, що Мазепа здобув гетьманську булаву не завдяки козацьким чеснотам, а завдячуючи виверткості пристосованця – «людини, відповідно до характеристики Д.Яворницького, лукавої, хитрої, скритної, яка, діючи то улесливістю, то погрозами, дотримувалась принципу подвійної моралі і в політиці, і в особистих взаєминах з іншими людьми». Стосовно обрання Мазепи гетьманом на сумнозвісні Коломацькій Раді (25.07.1687) на площі над річкою Коломак, оточеною московськими військами на чолі з царським воєводою князем Голициним, який вручив клейноди новобраному гетьману, існують небезпідставні висновки щодо здобуття гетьманства шляхом підкупу. По-перше: козаків на раду було допущено лише дві тисячі; по-друге: козацька рада була оточена московським військом для приборкання невдоволених; по-третє: обрання Мазепи було сплановане заздалегідь. Напередодні у царського воєводи відбулася нарада старшин за участю Лизогуба, Гамалії, Забіли, Прокоповича, Кочубея, які одержали підвищення в своїх рангах за згоду обрати гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. Зокрема Василь Кочубей став великим землевласником і генеральним писарем Лівобережної України (1687-1699), згодом генеральним суддею (1699-1708); незадовго до Полтавської битви він і полтавський полковник Іван Іскра повідомили Петра-І про наміри Мазепи, за що обоє були страчені Мазепою біля Києва (с. Борщагівка). За проголошення Мазепи гетьманом Правобережної України на Коломацькій Раді князь Голицин одержав від Мазепи 10 тисяч золотих червінців. І це була ще не вся плата за гетьманську булаву: Мазепа підписав чотири «нові статті» до Переяславської угоди, що увійшли в історію як «Коломацькі статті», які позбавляли Україну суверенітету і принижували гідність українського народу.
    Перша «Коломацька стаття» узаконювала доноси (власне відтоді на Україні й процвітало фіскальство аж до 1991 року). Друга «нова» стаття позбавляла Україну самостійних міжнародних відносин, бо всі зарубіжні звернення, грамоти, послання, що надходили в Україну, мались негайно пересилатися до Москви. Третя стаття – скорочувала чисельність козацького війська до 30-тисяч, проти 60-тисяч часів Хмельницького. І ганебна четверта Коломацька стаття впроваджувала змішані шлюби так званих «великоросів» і «малоросів», що за 300 років «братерського єднання» знищило Україну-Русь як мононаціональну державу та утворило потужну, постійно діючу колону москвофілів, яка досьогодні розхитує державний устрій Незалежної України. Крім того, Мазепа був першим з імперських блюдолизів, хто погодився запровадити на теренах України-Руси московські гроші і вільний перехід усіх бажаючих з теренів однієї держави в іншу (тобто скасування кордону).
    Призначений московським урядом на гетьманство, Мазепа потурав царським настановам та всіляко сприяв гнобленню українського народу. Показово, що сам Мазепа, як вірний підніжок московського царату, окрім дарованих маєтностей і земель (зокрема Севський уїзд і Крупецька волость), отримав найвищу новоутворену царську відзнаку – орден Андрія Первозванного (08.02.1700), будучи другим кавалером цієї відзнаки (після першого царського міністра графа Ф.Головіна), в той час як сам Петро відзначив себе шостим. Показовою була й царська оплата гетьманському оточенню за вірну службу: Мазепа отримував найбільшу платню на посаді гетьмана за всю історію козацтво. «Государеве жалування» реєстрових старшин було вельми щедрим: гетьман Мазепа отримував щорічно з царської казни 10 тисяч злотих; його військовий обозний і військовий писар – по 1 тисячі злотих, полковники – по 500 злотих, військові судді – по 300 злотих. Тож не дивно, що Мазепа, уподобавши споживацький триб життя, кохаючись у марнославстві, оточивши себе блюдолизами та запроданцями, неухильно і цілеспрямовано перетворював козацьку старшину в представників панівного класу – нових українських панів, що ставали на зміну польській шляхті. За його 20-річне гетьманство наплодилося незчисленна кількість різноманітних привілейованих осіб, що гнобили український народ гірше за ляхів. Тисячі вільних в минулому козаків були повернені в ярмо козацької старшини – нової генерації українських феодалів. В козацькому середовищі стався розкол: з козацької верстви почала виокремлюватися знать, свого роду козацька шляхта, до якої примкнуло вище українське духовенство. Тодішньою мовою вони отримали назву «дуків» і намагалися захопити общинні та найкращі землі і закріпити їх за собою і своїми нащадками, лишаючи козацькій черні (голоті) найгірші земельні наділи, або й взагалі нічого. Визначився процес феодалізації козацької старшини і перетворення її на в справжніх поміщиків. У 1701 році Мазепа видав універсал про дводенну панщину, яку мали відробляти прості козаки на користь старшин. Козаки, селяни й міщани почали втікати на Низ в Запорозьку Січ та на Правобережжя до народного гетьмана Семена Палія на Фастівщину, де той створив своєрідну козацьку республіку, виступаючи як палкий захисник інтересів нижчих верств народу України. Але гетьман Мазепа підступно захопив Палія, зайняв Правобережну Україну і віддав її під скіпетр російського царя Петра. Росія володіла Правобережною Україною лише сім років, з 1704 по 1711-й. Внаслідок невдалого походу царя Петра на Туреччину 1711 року за Прутським миром вона знову ввійшла до Польщі, а людність її було переселено на Лівобережну Україну.
    Мазепа, як вірнопідданий московського царату, придушив народне повстання 1692 року під проводом запорозького отамана-гетьмана Петрика (Петро Іваненко), котрий звернувся до українського народу з універсалом, закликаючи пригноблений люд звільнитися від тиранії Москви й своїх немилостивих панів і встановити всюди козацьке самоуправління: «Мазепа й старшина при підтримці царя поділилися нашою братією, записали її собі в неволю і тільки до плуга не запрягають». Усі спроби Петрика в наступних 1693-1694 та 1696 роках були відбиті московськими й мазепинськими військами.
    Придушення патріотичного руху українського козацтва руками українських антипатріотів, зокрема гетьманами реєстрового козацтва, – це найганебніше явище в українській історії, яке потрібно оприлюднювати і вивчати в учбових закладах для виховання національно-свідомих громадян Батьківщини. Хрестоматійним прикладом гетьманського марнославства є прагнення Мазепи узурпувати владу на обох берегах Дніпра навіть ціною зради національних інтересів українського народу. Доказом того є боротьба Мазепи проти фастівського полковника Семена Палія, що громив шляхту як тільки міг і створив своєрідну українському республіку серед ополяченої України-Руси. Маючи собі в противагу такого всенародного улюбленця, Мазепа не спромігся ні на що інше, як підступно ув’язнити Палія для подальшого заслання до Сибіру.
    Щоби розвіяти сумніви у антинародній діяльності І.Мазепи, нагадаємо, що усунувши Палія, Мазепа висловлює в доносі російському царю не тільки бажання утримати за собою заселені Палієм землі, але й намагання обмежити побутуюче за Палія переселення з лівої сторони Дніпра народу, що тікав на вільні фастівські слободи, щоби позбутися повинностей, котрі все більше й більше накладала на селян мазепинська старшина та військова знать. Межи тим, Мазепа, зломивши представника демократичних народних поривань, спішив заспокоїти шляхту захопленого ним краю та ввійти з ними у дружні стосунки. Він розіслав універсал дворянам Київського воєводства, в якому запевняв шляхту, що прийшов на терени Речі Посполитої у якості союзника, та просив дворян не кидати свої маєтки і не страхатися селянського повстання, приборкання котрого гарантував. За цим принципом Мазепа постійно діяв по відношенню до шляхти; він не тільки не наносив ніякої кривди та утиску, але навіть споряджав шляхтичам в міста і села запобіжну охорону. Тож немає чого дивуватися, що широка верства населення і переважна більшість козаків не підтримала підступного тирана під час Полтавської битви.
    Згідно історичних свідчень, Мазепа для особистої вигоди ганив перед царем усіх малоросіян, виставляючи напоказ лише свою вірність. «Не лише в Січі Запорозькій, – доносив він Петру, – в полках городових и охотницьких, та й в людях, самих ближніх до мене, не знаходжу ні вірності щирої, ні бажання сердечного бути в підданстві у Вашої Царської Милості». Ніхто інший, як Мазепа, допоміг цареві придушити козацько-селянське повстання 1707-1708 років, очолене Кіндратом Булавіним, до якого приєдналися тисячі українських селян і козацькі загони С.Драного, М.Голого, С.Безпалого, Л.Хохлача та інші. Петро-І опинився між двома вогнями – з північного заходу наступала шведська армія, з південного сходу – численні загони Булавіна. Про участь Мазепи в придушенні повстання одностайно замовчують як російські, так у українські історики: шовіністам не з руки писати про те, що «зрадник» Мазепа урятував імперські Росію, завдавши булавінським загонам вирішального удару в спину; а українським патріотам соромно згадувати, що Мазепа надіслав на Запорозьку Січ наказ з вимогою заарештувати Булавіна і в кайданах привезти до Батурина. Слід додати, що після таких ганебних вчинків, лише дурень міг сподіватися, що його визнають широкі верстви населення й козацтво у ролі керманича національно-визвольної боротьби українського народу.
    Варто додати, що лише такий закоренілий тиран, як Мазепа, далекий від розуміння козацьких цінностей і відокремлений від українського народу глухою стіною необмеженого самовладдя, міг сподіватись, що козаки підтримають його під час виступу проти Московії на боці шведського короля Карла ХІІ. Адже в плани Мазепи не входило визволення українського народу з-під панського гніту, бо замість гніту польських і московських панів Мазепа упроваджував гніт нових панів з числа козацької верхівки. До того ж, Мазепа в своїй спробі, так само як Хмельницький, взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, а не на внутрішні. Він вступив у змову з шведським королем, а не зі своїм народом, бо мав на думці лише особисті привілеї – за допомогою шведського короля і його війська здобути в визволеній Українській Державі собі «вольності й маєтності», а про «хлопа» й мови не було!..
    Не завадить означити істинну причину злуки Мазепи з Карлом ХІІ. Після здобуття Кракова й Варшави та усунення Августа-ІІ з престолу у 1706 році, шведський король Карл ХІІ посадив на польський трон свого ставленика Станіслава Лещинського. Об'єднаними силами Карл і Станіслав рушили в Білорусь, розбивши «російську рать» без надмірних зусиль і захопивши м.Ляховичі. В цей час Мазепа, отримавши царський указ, прибув з військом до Мінська, щоби зупинити шведів, але не поспішав битися з переважаючи силами супротивника. Зваживши на могутність шведсько-польського війська та пам'ятаючи попередню поразку Петра-І у битві зі шведами під Нарвою (1700), Мазепа вирішив скористатися ситуацією на свою користь. Задум гетьмана був не метикуватий – поріднитися з коронованими особами і стати «королем». Для цього була укладена угода про шлюб Мазепи з княгинею Дульською, родичкою короля Лещинського, на згоду гетьмана повернути Малоросію у підданство Польщі; крім того Мазепа мав залишитися гетьманом обох сторін Дніпра та стати повновладним князем Сіверським. Договір був стверджений польським королем Станіславом і шведським королем Карлом ХІІ у квітні 1706 року.
    Мазепа і його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не підтримав Мазепу, а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна. Цілком справедливо, війна дійсно була програна через байдужість народу. Але, як слушно зауважили попередні дослідники, через що була та байдужість: через національну несвідомість народу, чи через його любов до Росії, до царів, до російських панів? Ні. Виступ Мазепи проти Москви був програний через те саме, через що була програна Хмельницьким війна з Польщею. Як зауважували історики, український народ своїм відстороненням від боротьби відповів, що йому байдуже – чужий чи свій пан, чужий чи свій батіг і ярмо. Хіба ж варто віддавати життя за зміну назви ярма і батога?..
    Більшість істориків дають невірне пояснення відстороненню козаків від Мазепи, убачаючи причину у тому, що буцімто козаки пристали до російського царя внаслідок спорідненості релігійних поглядів. Нагадаємо, що козаки ніколи не були щирими християнами, тому й причина зовсім інша. До того ж ця причина навдивовижу проста: козаки просто не мали вибору – або вони приєднуються до Мазепи, або не приєднуються, тобто підтримують російського царя, у якого усі реєстровці перебували на службі. Отже, відмова реєстрових козаків підтримати Мазепу пояснюється не релігійними мотивами і не сфабрикованим універсалом, розісланим Петром-І, де він проголосив Мазепу зрадником і зобов’язав усіх церковників, як слухняних виконавців, проголошувати анафему колишньому хваленому гетьману. Відмова козаків була зумовлена невизнанням І.Мазепи як вождя нації, котрий, згідно висновку науковців, провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту; негативно ставився до козацтва і Запорозької Січі.
    Щоправда у Полтавській битві, яка відбулась 27 червня 1709 року поблизу Будищинського та Яковецького лісів під Полтавою, на боці Мазепи виступила Запорозька Січ, і це має своє логічне пояснення. Провадячи власну політику боротьби з гнобителями українського народу, запорожці використовували слушний момент для здійснення своїх планів. Вряди-годи вони навіть виступали у ролі союзників своїх ворогів, щоби за допомогою одного ворога побити іншого. Як казав славнозвісний Іван Сірко: «Я не друг ляхів, я їх ворог, але татари – ворог ще гірший». Цей вислів якнайкраще пояснює ставлення запорожців до Мазепи: хоча вони й ворогували з гетьманом, але за слушної нагоди виступили разом з ним проти Петра. Почувши про допомогу запорожців Мазепі, царський уряд напередодні Полтавської битви вирядив військо зруйнувати Чортомлицьку Січ. Петербурзький губернатор (пізніше фельдмаршал) Олександр Меншиков, який наприкінці 1708 року зруйнував гетьманську столицю Батурин, вирізавши поголовно усе цивільне населення з дітьми включно, направив на Запоріжжя військо під проводом полковника П.Яковлєва і Г.Галагана (12-14 травня 1709 року Чортомлицька Січ була зруйнована).
    Сучасні історики, прислужуючись чинній владі, завзято просторікують про якісь далекоглядні плани Мазепи, щоби хоч якось виправдати його злочини проти українського народу вподовж 20-літного гетьманства. Але з наведених численних витягів маємо однозначний висновок: Іван Мазепа, розпочавши військову кар'єру при дворі польського короля Яна Казимира, був затятим ворогом українського народу і, як потомний польський шляхтич, вважав українців «холопами», що мусять покірно працювати на своїх панів. Таким чином, безпідставне прославляння І.Мазепи сучасними високопосадовцями засвідчує їхні аморальні принципи й антинародні плани, котрі не відрізняються від тодішніх мазепинських узурпаторських намірів.
    Державотворчу діяльність Мазепи, яку вигадали сучасні політикани, приписуючи йому укладення першої конституції, репрезентуючи її як «продукт довготривалої праці видатного гетьмана», спростовується дослідженням М.Драгоманова. Він довів, що конституція 1710 року, оприлюднена Пилипом Орликом, насправді була запорозьким проектом, що розробив отаман-гетьман Кость Гордієнко (1701-1709). Драгоманов так і називає її «Конституцією Гордієнка, найбільш достойного слави з українських козаків». Відтак, звеличення І.Мазепи до рівня національного героя нічим не підтверджене і не може бути схвалене у вітчизняній історії, тим паче у вигляді зображення на грошових купюрах Незалежної України.

    Семен Пилипович Гурко, відомий як Семен Палій (самоправний, народний гетьман 1683-1704) – виходець з містечка Борзни (Чернігівщина), тривалий час перебував на Запорозькій Січі, де отримав прізвисько Палій.
    Семен Палій народився 1640 р. в козацькій родині, закінчив Києво-Могилянській колегіум, служив у гетьмана П. Дорошенка. Будучи фастівським полковником (1683-1704), переїхав до Фастова на Київщину. Після універсалу Мазепи 1701 року про запровадження панщини на Україні, представники селян, міщан і козацтва зібрались на нараду у Фастові і прийняли ухвалу на боротьбу антифеодального спрямування. Повстання очолив фастівський полковник Семен Палій. За короткий час повстання охопило Брацлавщину, Поділля, Волинь, Київщину; до повстанців приєднувались селяни Лівобережжя, Молдови, Валахії, Росії. У вересні 1702 року повстанці взяли Білу Церкву, Немирів, Бердичів. Навколо Фастівщини народний гетьман Палій утворив своєрідну козацьку республіку на значній території від Брацлавщини й Київщини до Полісся й Білорусі.
    Козацькі загони Палія повністю контролювали територію, що охоплювала колишні полки: Білоцерківський, Канівський, Чигиринський та Уманський, де знаходили захист від панської сваволі навіть селяни Лівобережжя, тікаючи від непомірної тиранії Мазепи. Натомість злостивий лівобережний гетьман Мазепа заздрив всенародному улюбленцю і зводив наклепи на Палія, посилаючи листи до російського царя. Сфабрикувавши звинувачення, Мазепа у 1704 році запросив Палія у Бердичів на банкет і, напоївши, ув'язнив і здав царському уряду. У такий спосіб Мазепа заволодів Правобережною Україною і, як імперський ставленик і вірний підніжок Петра-І, доповідав своєму государю: «Міста сії Правобережні мають залишитися неодмінно за Великим Государем, бо, якщо вони відійдуть до поляків, то всі малоросіяни перейдуть на сію сторону Дніпра, тікаючи від повинностей». Палій був засланий до Сибіру і перебував в Єнісейську до 1709 року. Під час Полтавської битви його звільнили, щоби він «помстився» своєму кривднику, але Палій на той час вже був надто хворий і не тримався на коні без сторонньої допомоги. Повернувшись на рідну Фастівщину, він помер взимку того ж року.

    Іваненко Петро Іванович – Петрик (запорозький гетьман 1691-1696 та самоправний лівобережний гетьман) – виходець зі старшин Полтавського полку, старший писар Генеральної військової канцелярії. Усвідомивши зрадницьку політику І.Мазепи, який закріпачував український народ в московському ярмі, Петрик подався на Січ навесні 1691 року, де згодом був обраний запорозьким отаманом-гетьманом. За прикладом правобережного гетьмана П.Дорошенка уклав договір з Кримським ханством і Туреччиною про перехід Лівобережжя під протекцію султана (1691). З козацькими загонами запорожців при підтримці татар здійснював багаторазові походи проти Мазепи в 1692-1696 роках, але московські війська разом з мазепинцями придушували повстання.

    Головко Костянтин Гордієвич відомий як Кость Гордієнко (запорозький гетьман 1701-1709, грудень 1710-1713 та періодично до 1733) – автор першої Української Конституції, відомої як «Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького», учасник Полтавської битви (27.06.1709) на стороні Мазепи проти Московії.
    Під час гетьманства Гордієнка запорожці протистояли Московії, перешкоджаючи укладенню мирних стосунків з Туреччиною. Запорожці перехопили у 1708 році царські дарунки Оманській Порті – сто тисяч єфимків, направлених Петром-І за згоду невтручання Туреччини в шведсько-московський конфлікт. Крім того запорожці активно підтримували велелюдне козацько-селянське повстання 1707-1708 років, направлене про Московії і очолене Кіндратом Булавіним, котрий об'єднався з кількатисячним загоном запорожців на річці Вороні. Повстання охопило дві третини тодішньої Росії і майже всю Лівобережну Україну, що суттєво вплинуло на хід шведсько-московської війни, змусивши Петра-І направити частину свого війська з північно-західного театру воєнних дій на південь. Не останнє значення для приєднання запорожців до Мазепи і шведів послужила відмова московського царя виконати вимогу Запорозької Січі, подану Петру-І в лютому 1709 року, про зруйнування Кам'яного Затону і самарських городів, зведених царським урядом для укріплення своїх кордонів. Отримавши незадовільну відповідь з амбіційними погрозами царя, запорожці під проводом Гордієнка відкрито виступили проти московського війська, захопили містечко Цариченськ, де стояв полк драгунів, і взяли у полон півтори сотні кінноти.
    Незадовго перед Полтавською битвою Гордієнко з 4-тисячним загоном запорожців прибув до Мазепи в Диканьку, а після зустрічі зі шведським королем Карлом-ХІІ у Великих Будищах привів з Запоріжжя ще 8-тисяч козаків. Дізнавшись про дії запорожців, московський цар Петро-І наказав знищити Чортомлицьку Січ. За царським указом Січ була зруйнована 12-14 травня 1709 року кількома полками піхоти полковника П.Яковлєва, до яких приєднались компанійці й драгуни козацького полковника Гната Галагана. Героїчну оборону Січі очолив наказний отаман Яким Богуш, котрий наказав козакам відкопатися од берега, після чого в прокопаний рів хлинули води Чортомлика, а сама Січ опинилася на острові. Однак запорожцям не вдалося утримати оборону і, сівши на човни, вони подалися вниз по Дніпру.
    В наступному році запорожці під орудою славнозвісного отамана-гетьмана Костя Гордієнка заснували Січ в лівобережних Олешках (поблизу сучасного м.Цюрупинськ, Херсонської обл.) в тодішньому Турецькому підданстві. За козацькими переказами, запорожці повернулись з Олешні після смерті Катерини-І (1727р.), що цілком ймовірно. Адже тоді на російський престол зійшов Петро-ІІ – син нещасного царевича Олексія, страченого Петром-І (1718р.). У 1727 році на Гетьманщині було скасовано Малоросійську Колегію і відновлене гетьманське правління, що могло послужити приводом до переселення запорожців на Стару Чортомлицьку Січ. Але не отримавши дозвіл від російського уряду на переселення, запорожці на чолі з Гордієнком у 1730 році спустились трохи нижче по Дніпру і заснували в усті річки Кам’янка нову Кам’янську Січ (нині історична пам’ятка "Кам’янська Запорозька Січ" в селищі Республіканець на Правобережжі), де видатний гетьман Війська Запорозького помер у 1733 році (його могилу з датою смерті бачив Д.Яворницький під час дослідження Кам'янської Січі у ХХст.). В тому ж році запорожцям було надане «царське помилування», після чого навесні 1734 року вони заснували останню Нову (Підпільну) Січ на річках Підпільній та Скарбній, яка стояла до остаточного знищення українського козацтва 4 червня 1775 року за наказом московської цариці Катерини-ІІ, після чого запорожці пішли на Дунай та на Кубань.
    Достопам'ятний гетьман Війська Запорозького – Кость Гордієнко – прославився не лише як військовий, але і як видатний громадсько-політичний діяч. Причому він був і залишається найвидатнішим з усіх громадсько-політичних діячів козаччини, уславивши своє ім'я як основоположник Європейської і всесвітньої демократії, виклавши першу Конституцію України-Руси в 1709 році. На жаль, вітчизняна історія перекручує факт створення «Першої Української Конституції» на догоду антинародній олігархічній владі, приписуючи її написання Іванові Мазепі та його генеральному писарю Пилипу Орлику, котрий оприлюднив її вже будучи в еміграції. Через це й замовчується ім'я видатного гетьмана Війська Запорозького, якого пошанували у свій час щирі українські історики. За визначенням Михайла Драгоманова: «Кость Гордієнко – найбільш достойний слави з усіх українських козаків».
    «Перша Українська Конституція» написана Гордієнком на основі запорозьких традицій і звичаїв, що віками побутували на Запорозькій Січі, і творцем якої був український народ. «Конституція» була складена запорозьким гетьманом Гордієнком і пред'явлена шведському королю Карлу-ХІІ та лівобережному гетьману Мазепі при зустрічі у Великих Будищах напередодні Полтавської битви, для означення умов і вимог українського козацтва, за якими запорожці приєднувались до спільної боротьби разом зі шведами проти російського царя. Після поразки у Полтавській битві «Конституція» Гордієнка потрапила за кордон разом з письмовим архівом генерального писаря П. Орлика, де й була оприлюднена Орликом при його проголошенні еміграційним гетьманом у 1710 році.
    Показовим є той факт, що запорозька «Конституція» була написана на 80 років раніше французької «Декларації прав людини і громадянина» і на 66 років раніше «Декларації незалежності» США, що свідчить про запозичення основних положень обох документів з запорозького першоджерела.
    Варто зауважити, що після смерті славнозвісного запорозького гетьмана, Запорозька Січ почала стрімко деградувати на шляху незворотного занепаду. Запорозька старшина Нової Січі вже не дотримувалась споконвічних козацьких традицій, бо дбала лише про власне збагачення. За таких умов щезла ідеальна соціальна єдність товариства, на поверхні з'являється реальна майнова нерівність. Під кінець Нова Січ все більше стає схожою на торгове місто, ніж на воєнний форпост.

    Гнат Іванович Галаган (наказний гетьман 1706) – полковник особистої гвардії Мазепи, очолював компанійський полк козацької кінноти, названих «компанією надвірної корогви». З історичних свідчень, зокрема з «Історії Русів», дізнаємося, що Мазепа набирав усі свої особисті війська виключно з мерзотників, «а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його янголами-охоронцями і робили все на помах гетьманський; і горе людині, що потрапила в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як м’ячем, через що ненавидів їх народ». Більш довершеної характеристики Гната Галагана годі й сподіватись.
    У 1706 році, коли отаман-гетьман Війська Запорозького – славнозвісний Кость Гордієнко громив шляхту понад Бугом, кілька тисяч запорожців за проханням московського царя Петра-І виступили у Польщу проти шведів. Їх очолив Гнат Галаган, приєднавшись до російського війська під командуванням фельдмаршала Шереметьєва. Прихильність до Московії проявилась і в подальших діях Галагана; він був одним з перших, хто залишив Мазепу після об'єднання зі шведами. Під час особистої зустрічі з московським самодержцем Галаган випросив собі царську милість, запевнивши Петра-І у своїй раболіпній відданості. Саме йому доручив Петро-І зруйнувати Чортомлицьку Січ у травні 1709 року, що й було виконано мерзенним запроданцем, котрий виступив на чолі компанійських і драгунських полків, при підтримці кількох полків московської піхоти полковника Яковлєва.

    Орлик Пилип Степанович (еміграційний гетьман 1710-1711) – генеральний писар реєстрових козаків, кум Мазепи, шляхтич, володів маєтністю на Лівобережній Україні; походив з роду чеських баронів, одна з гілок яких переселилась в Польщу, а згодом в Литву. Після поразки в Полтавській битві П.Орлик утік разом з Карлом-ХІІ та Мазепою в Бендери, а по смерті Мазепи (22.09.1708) обраний гетьманом 5 квітня 1710 року в Бендерах (на Дністрі) на противагу Скоропадському, призначеному Петром-І.
    На посаді гетьмана Орлик одразу ж був визнаний турецьким султаном і шведським королем, з котрими був укладений договір про спільну боротьбу з московським царем Петром-І. При підтримці європейських держав еміграційний гетьман вирушив на Україну навесні 1711 року, зібравши 16-тисячне військо і маючи при собі шведських інструкторів та польський загін І.Потоцького, а також татарську кінноту. Наприкінці травня П.Орлик дійшов до Білої Церкви, але взяти укріплене місто не зумів і розпочав тривалу облогу, під час якої татари розпочали свої звичні грабіжницькі напади на українські села. Це призвело до відсторони українського народу від Орлика і посприяло московському царю Петру-І, який перебував у Києві, збираючи військо на поміч Білій Церкві. Під переважаючими силами супротивника П.Орлик вимушений був відступити за межі України, після чого увесь час перебував поза її межами, як гетьман-вигнанець (на маєтності його сина Григорія у Франції стоїть паризький аеропорт Орлі).
    Помилково Пилипу Орлику приписують авторство першої конституції, але М.Драгоманов довів, що та конституція (відома тепер як Перша Конституція України) була складена запорозьким гетьманом, її автор Кость Гордієнко. А Пилип Орлик лише її оприлюднив 16 квітня 1710 року під назвою «Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького».
    Особливе значення «Пактів і конституцій» полягає в тому, що в них здійснена спроба узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який складався на грунті звичаєвого права і військової демократії протягом існування Запорозької Січі. Звернімо увагу, що «Пакти і конституції» складені на основі звичаєвого права і козацької демократії Запорозької Січі, а не Гетьманщини. Складені запорозьким отаманом-гетьманом Гордієнком (1701-1709), «Пакти і конституції» в обробці генерального писаря Гетьманщини Пилипа Орлика набули дещо спотвореного вигляду, згідно справедливої оцінки науковців: «Цей документ був підготовлений П.Орликом, Г.Герциком, А.Войнаровським та іншими. Проте, вочевидь, цей документ відображав виключно бажання козацької старшини». При цьому треба розуміти, що козацька старшина реєстровців ніколи не підтримувала демократії, через що Запорозька Січ виступила проти Гетьманщини з перших же років її утворення.

    Скоропадський Іван Ілліч (лівобережний гетьман 1708-1722) – полковник стародубський, генеральний осавул Мазепи, ставленик Московії, затверджений на старшинській раді у Глухові (06.11.1708) після офіційного усунення Мазепи від влади. Після зруйнування Батурина російськими військами під командуванням О.Меншикова (03.11.1708), гетьманська столиця була перенесена з Батурина в Глухів. Згідно історичних свідчень, Скоропадський був обраний гетьманом в угоду царю, котрий відхилив кандидатуру Полуботка, зауваживши, що той занадто хитрий і може зрівнятися з Мазепою.
    Проте Скоропадський не був повновладним господарем на Україні-Русі. З першого року гетьманства до нього був приставлений Петром-І (згідно царського указу 30.07.1709) ближній стольник і намісник суздальський А.Ізмайлов, що поклало початок знищенню гетьманської влади. Та, незважаючи ні на що, Скоропадський був щирим запроданцем і як вірний пес московського царату вислужувався перед російськими чиновниками. Саме він уперше наділив московського князя Меншикова містечком Ямпіль з чотирма млинами і містечком Почеп з усіма людьми, проживаючими в тій місцевості, поклавши початок московської експансії. До цього, згідно вітчизняної історіографії, московські чиновники не мали маєтків на Україні-Русі. Таким чином, Скоропадський був першим антиукраїнським гетьманом, що почав роздавати москалям земельні наділи на власний розсуд. Показово, що ця ганебна діяльність гетьмана-запроданця була засуджена наступними російськими правителями, що постає очевидним з постанови «Верховної Таємної Ради Російської імперії» 1728 р. відносно способу правління й привілеїв малоросіян (пункт 10): «Поновити за генеральними старшинами, полковниками, полковими старшинами, сотниками… рангові помістя, що були несправедливо роздані Скоропадським бувшим у його час чиновникам».
    Вислужуючись перед московським царатом, Скоропадський у 1712 році зобов'язав українців безкоштовно забезпечити продовольством російське військо, яке вперше розташувалось на зимові квартири на Україні-Русі. За свідченням істориків, Скоропадський думав вислужитися перед російським царем постачанням провіанту й фуражу безкоштовно, але в наступні роки ця послуга обернулась на обов'язок і росіяни вже навіть не пропонували плату за своє утримання, ще й перебували на Україні-Русі постійно.
    Раболіпний гетьман був не лише маріонеткою російського царату, але й відданий Петру-І душею і тілом. Згідно російської хроніки, щойно самодержець наказав гетьману – «в знак вірності умовити і видати свою 15-літню дочку за одного з чиновників російських», Скоропадський без вагань виконав повеління царя і одружив її з Петром Толстим (08.03.1719), призначивши нового зятя ніжинським полковником, тим самим уперше наділивши росіянина чином українським. В наступні роки росіяни не тільки зайняли керівні посади в українську війську, але й головували в українську уряді.
    Як зазначалось, з перших років гетьманства Скоропадського царський уряд призначив в гетьманську резиденцію свого представника (резидента) для здійснення нагляду на діяльністю гетьмана-маріонетки та запровадження московських порядків. Відтак, за правління Скоропадського були здійсненні численні утиски з боку Московії відверто шовіністичного спрямування. Московська влада починає уніфікувати мову на московський зразок у виданнях для України. Це вже була перша політична акція супроти української мови, спрямована на денаціоналізацію українського народу, яка в 1720 році вилилася в перший законодавчий акт Петра, за яким було заведено цензуру і фактично заборонено українську мову; а в 1721 році офіційно заборонено друкувати книги в українських книгарнях.
    Удар, якого завдав російський великодержавний шовінізм українській культурі, був дуже важкий. Не оминула «сія чаша» й українське козацтво: починаючи з 1721 року (коли Петро-І одружується зі своєю служницею, прачкою Катериною, і проголошує її царицею), розпочинається спорудження Ладозького каналу (1721-1725), де за царським наказом мусили працювати українські козаки чисельністю до 20 тисяч. Скоропадський був першим слухняним гетьманом, котрий відправив під орудою П. Полуботка 12-тисяч козаків на примусові «каторжні» роботи, які вигублювали цвіт української нації. Цю ганебну повинність українські козаки відбували аж до смерті російського деспота 1725 року, що зауважили навіть російські історики: "Петро-І здійснив те, що мали виконати його наступники; однак лише жорстоке ставлення до представників Малоросії та козаків, котрих він виснажував тяжкими роботами, заслуговує на деякий докір («укоризну»)".
    Будучи покірною маріонеткою російського уряду, Скоропадський допустив знищення гетьманської влади на Україні-Русі: спершу було призначено Петром-І (14.11.1721) з російських урядовців «Судову Канцелярію» і «Військову Канцелярію», а невдовзі відбулося й утворення чужоземного уряду за назвою «Малоросійська Колегія», згідно указу Петра-І (16.05.1722). Ця новоутворена державна установа під керівництвом російського бригадира Вільямінова повністю перебирала на себе колишні права гетьмана України-Руси і контролювала його діяльність. Проте не Малоросійська Колегія, а Вільямінов правив один на Україні-Русі, маючи повноваження більші за гетьмана і лишаючи немічному Скоропадському місце суто фігуральне. Прикметне, що після запровадження на Україні-Русі московських порядків Петро-І почав іменувати себе імператором взимку 1722 року, а колишня Московія з 1723 року почала називатися Російською імперією.
    Перед смертю (03.07.1722) Скоропадський заповів свою булаву Полуботкові, але Петро-І уперто не затверджував Полуботка на посаді, надавши йому чин наказного гетьмана. Звідси й закріпилося за Полуботком звання – «гетьман без булави».

    Полуботок Павло Леонтійович (лівобережний наказний гетьман 1722-1723) – чернігівський полковник, тимчасово призначений Малоросійською Колегію за згодою Петра-І на віддяку за своє спасіння у битві зі шведами 1708 року, що, по суті, вирішило долю наступної Полтавської битви. Чернігівський полковник Полуботок врятував московського царя у вересні 1708 року, коли покинув Мазепу після історичної промови під Семенівкою про злуку з Карлом-ХІІ. Чернігівський полк (найчисельніший серед реєстрових полків) Полуботок привів до Петра вельми вчасно: між містечком Пропойськом і селом Лісним на терені Білорусі корпус шведського генерала Левенгаупта розгромив московське військо, що ганебно втікало на чолі з царем. Побачивши козаків Петро ошаленів від радощів. А після того, як вночі полуботківці обійшли шведів і несподівано на світанку вдарили з флангів, здобуту перемогу над шведами російські історики приписали Петру, не згадавши й словом про Полуботка. Не згадана і його участь у Полтавській битві на стороні московського царя, котрий сповна «віддячив» своєму спасителя.
    Російський государ щедро наділяв Полуботка численними селами, містечками, землями, конфіскованими мазепинськими скарбами за «виявлену непохитну вірність в часи зради колишнього гетьмана Мазепи». Згідно вітчизняної історії, наказний гетьман Павло Полуботок у першій чверті ХVІІІ століття був найбагатшою людиною в Гетьманщині. Він мав 3200 дворів кріпосних селян, вів широку закордонну торгівлю. Після арешту в Санкт-Петербурзі (1723) його маєтки були описані й забрані до царської скарбниці, але грошей комісія виявила мало, «усього тільки два сундуки дзвінкої монети, дрібних грошей 84 мішки, у кожному мішку по 200 єфимків, у оних же сундуках червоних 1700». Золото зникло безслідно… Однак українська історія зберегла свідчення про те, що 13 червня 1723 року гетьманська валка вирушила з Глухова до Петербурга, де поміж возами з харчовими припасами затесалися два «чумацькі вози» з мішками гетьманського золота і коштовностей. Численні застави пропускали валку без перевірок і грабувань, бо шли полуботківці «під грамотою» – тобто за викликом самого царя. За Москвою «чумацькі вози» непомітно відстали і пішли до Архангельська, де чекав англійський фрегат, навантажений російським хутром та українською пшеницею. Вночі гетьманський скарб перевантажили з «чумацьких возів» на корабель і доправили до Лондона, де скарб зберігається й донині. Вірогідно такий збіг обставин організував Пилип Орлик, з яким у Парижі зустрічався Полуботок-син за дорученням батька, про що доповів російському государеві митрополит Феофан Прокопович, дізнавшись про все від чернігівського єпископа Іродіана. За подібний вчинок Полуботка, як годиться, заарештували і доправили у Петропавловську фортецю в Петербурзі, де гетьман і помер наприкінці 1723 року.
    На жаль, українська історія зберегла й інший факт, котрий українці ніколи не пробачать Полуботкові: саме він повів 20-тисячне козацьке військо в Московію, але не на штурм імперії, а – копати канали на Ладозі і в Петербурзі, де половина козаків померли від холоду, голоду і хвороб. Померли як раби, виконуючи не лицарську – а рабську повинність, накинуту їм наказним гетьманом.

    Данило Апостол (лівобережний гетьман 1727-1734) – ставленик Московії, миргородський полковник, учасник Північної війни 1700-1721, брав участь в битвах зі шведами під Ерестфером (1701), Варшавою (1705) і Полтавою (1709); командував козацькими полками в іранському поході російської армії. За відданість московському царату був призначений гетьманом Лівобережної України, тобто був обраний на Козацькій Раді 1 жовтня у Глухові за новим принципом – «вільними голосами, але з дозволу государя».
    Під час об'єднання мазепинських військ зі шведами, миргородський полковник Д.Апостол не наважився одразу покинути Мазепу, як це зробив Скоропадський, за що й був призначений гетьманом замість Мазепи. Натомість Апостол, роздивившись і розваживши усі «за» і «проти», лише згодом, заручившись підтримкою Скоропадського і скориставшись випадком, перейшов на сторону Петра-І, подавши приклад іншим. Услід за Апостолом залишили Мазепу компанійський полковник Гнат Галаган (виконавець каральної акції Петра-І по знищенню Запорозької Січі) та полковник Сулима.
    Обрання 70-літнього Д. Апостола гетьманом носило формальний характер, бо претендент був визначений царським урядом. Стареча неміч новобраного гетьмана служила запорукою його бездіяльності. Користуючись відсутністю виборного гетьмана в 1723-1727 роках, Малоросійська Колегія була фактично найвищою адміністративною, судовою і фінансовою установою на українських землях. Вона отримала також право надавати накази полковникам без згоди гетьмана, а пізніше Генеральна Військова Канцелярія також була підпорядкована Малоросійській Колегії. Заслуговує на увагу постанова з 20-ма параграфами (1728 р.) Верховної Таємної Канцелярії при Височайшому царському дворі «відносно способу правління і привілеїв малоросіян», де зокрема зазначено: «… 2) Гетьмана обирати вільними голосами, тільки з дозволу государя, від котрого й залежить відставка гетьмана. Вибраний гетьман повинен прибути до Москви для отримання посвідченої грамоти і клейнодів. 3) В генеральні старшини і полковники також обираються вільними голосами зі знатних, заслужених, вірних і не підозрілих людей та подавати двох чи трьох претендентів на затвердження государю; теж саме робити і під час їх відставки. В полкові старшини обирати усім полком, а в сотники козакам тої сотні, після чого подавати на підтвердження гетьману, котрий повинен доповідати про це государю». Іншими словами, Московія повністю скасовувала колишнє козацьке самоврядування і встановлювала суворе підпорядкування козацької верхівки царському уряду, а український гетьман перетворювався на слухняного виконавця царських наказів.
    За свою бездіяльність український гетьман був щедро обдарований царським урядом почестями й маєтностями. Крім того, його старший син Павло отримав звання полковника і Миргородський полк, молодший син Петро був наділений чином отамана і направлений в С.-Петербург; бунчуковий товариш і зять Апостола – Василь Кочубей (одружений на дочці гетьмана) наділений чином полковника і Полтавським полком. Певна річ, щедрість царського уряду до гетьмана-старця не була безкорисною. Зокрема він був викликаний в Москву для отримання ордена Святого Благовірного Великого Князя Олександра Невського (21.02.1731) та надання згоди на перше відрядження 20-тисяч козаків і 10-тисяч селян під верховенством київського полковника для спорудження земляного валу з баштами від Дніпра до Сіверського Донця. В наступному році 30-тисячну козацьку «бригаду будівельників» очолив Гнат Галаган.
    До останнього дня перебування на посаді услужливого гетьмана Апостола українське козацтво відбувало цю нову «трудову» повинність: в 1731-1733 роках царський уряд розпочав будівництво оборонних споруд, так звану «Українську лінію», яка проходила від Дніпра до Сіверського Дінця і простяглась на 285 км. Щороку на будівництво залучалось до 30-тисяч українських козаків і до 20-тисяч селян зі своїм харчем і знаряддям. Після смерті Д.Апостола (17.01.1734) царський уряд скасував посаду Гетьмана, призначивши тимчасове «Правління гетьманського уряду в Лівобережній Україні», яке складалося з шести осіб (три українці і три російські урядовці) під керівництвом росіянина. «Правління» керувало усіма державними справами Лівобережної України в 1734-1750 роках, аж до призначення останнього українського гетьмана Кирила Розумовського.
    Бездіяльність гетьманів-маріонеток, котрі перетворювали козаків на слухняних батраків, спонукала український народ до нової форми боротьби. Новітні месники увійшли в українську історію під назвою «гайдамаки».

    Іван Білецький (запорозький гетьман 1733 та періодично з 1744 до 1760-х) – отримав дозвіл від Московії на повернення запорожців в Запоріжжя з Кам'янської Січі. Повернення запорожців сталося завдяки дарованому їм пробаченню московською царицею Анною Іванівною, яка влітку 1733 року пожалувала запорожцям клейноди (прапор, бунчук, булаву, печатку, литаври), що були вручені на урочистому зібранні в Білій Церкві кошовому отаману-гетьману Івану Білецькому. Царська милість мала своє політичне підгрунтя, де запорожцям була відведена значна роль. Справа в тому, що по смерті польського короля Августа-ІІ прихильники Станіслава Лещинського намагались посадовити його на престол, але завдяки виключно українському козацькому війську, зокрема й запорожцям, що увійшли в Польщу і присмирили конфедератів, польський престол зайняв син Августа-ІІ, намісник саксонський, Фрідріх (коронований як Август-ІІІ 24.08.1733), запопавши трон завдяки сприянню московського двору.
    Перебуваючи отаманом-гетьманом Війська Запорозького у 1760 році, Іван Білецький за наказом гетьмана Розумовського провадив каральний похід проти Громиклійського Кошу, що організувався у 1734 році з запорожців, які не повернулись під протекторат Росії, утворивши самостійне козацьке (суто гайдамацьке) угрупування в гирлі р.Громиклій (Пониззя Південного Бугу). Прибувши до Гарда-на-Бузі, загони Білецького схопили 40 козаків-громиклійців і доправили на Нову Січ. Але замість очікуваного покарання полонених громиклійців відпустили після процедури каяття, за вимогою козацької сіроми. Цей факт свідчить про прихильність запорожців до гайдамацького руху, бо гайдамацькі загони утворювались саме з колишніх запорожців, чиї уболівання за права й свободи українського народу не відповідали новітній діяльності Запорозької Січі, яка перебувала під наглядом російських військ і повністю відсторонилась від свого історичного призначення.

    Іван Малашевич (запорозький гетьман 1734-1743) – перший січовий гетьман-запроданець, ставленик Московії; обраний в часи розбудови Нової (Підпільної) Січі за новою методою – «вільними голосами, але з дозволу російського государя».
    Під орудою Малашевича навесні 1734 року в непрохідних правобережних плавнях Дніпра, трохи вище колишньої Чортомлицької Січі, запорожці заснували останню Нову (Підпільну) Січ на річках Підпільній та Скарбній. Власне Січ розташувалась на правому березі Підпільною, напроти Скарбної, яка починається тут лівобережним відтоком. Ця місцевість в часи запорожців звалася «Велика плавня», що сягала на 26-тисяч десятин і налічувала близько 70-ти великих озер, не враховуючи малих озерець та безлічі невеликих річок.
    Головна відмінність, яка вирізняє Нову Січ від усіх інших, це наявність у зовнішньому Коші російських військ, так званого Новосіченського ретраншементу. Згідно вірного зауваження Д.Яворницького, «Новосіченський ретраншемент зведено в Січі російським урядом з показною метою допомоги запорожцям у їхній війні з турками, але в дійсності з прихованою метою – тримати їх (запорожців) у своїх руках».
    На жаль, Нова Січ вже не виконувала свого історичного призначення – захисту українського народу від панської сваволі й знедолення. Та й сама Січ перетворюється з військового табору на велике торжище, де панує басур наживи. Достатньо навести офіційні відомості про неймовірні доходи, які отримував Малашевич у вигляді плати від московського царя. «Від 1737 року, лютого 2 дня, зберігся рескрипт про надання запорозькому війську жалування, а саме: кошовому отаману – 600 карбованців, судді, писарю й осавулу – кожному по 300 крб., тамтешньому архімандриту – 60, священику – 40, двом дияконам – 50, а курінним отаманам 38 чоловікам – по 30 (тобто 1140) та козакам – 2860 (тобто півкарбованця на кожного, якщо не менше; – для довідки: тодішня ціна коня з хомутом - 8 крб.)». Таким чином, козацька старшина, окрім дарованих царем маєтностей та земельних наділів, отримували левову частку царського жалування, що засвідчує відхилення від демократичних засад козацької старшини на чолі з запорозьким гетьманом, котрий став слухняною маріонеткою чужоземних гнобителів.
    Користолюбство січової старшини засвідчують архівні документи Нової Січі, зазначаючи нездорові риси січової демократії, – практику підкупу і споювання запорожців старшиною перед виборами. В оплаті січової старшини та розподілі земельних наділів під поселення, пасовища, сіножаті, тощо проглядаються ознаки несправедливості. Це викликало обурення січового товариства. Козацька сірома починає організовуватись в самостійні загони месників. За гетьманства Малашевича починаються перші значні гайдамацькі повстання на Україні 1734-1738 років. На Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині діяли великі загони повстанців, очолювані Г.Голим, М.Гривою, С.Чалим та іншими. Каральні загони польських та російських військ наприкінці 1738 року спромоглися тимчасово послабити гайдамацький рух, що час від часу відроджувався з новою силою і досяг найбільшої масштабності у 1768 році, коли близько 300 гайдамацьких загонів контролювали майже всю територію України з обох сторін Дніпра, запровадивши самоврядування у селах і містах. В ті ж роки на західноукраїнських землях активізується рух народних месників – опришків (від латинського «oppressor» – винищувач) – під проводом Олекси Довбуша (1738-1745).

    Довбуш Олекса Васильович (1700-1745) – керівник руху народних месників (опришків) у Західній Україні 1738-1745 років. Народився в с. Печеніжині (Коломийського р-ну, Івано-Франківської обл.) в сім'ї незаможного селянина. З 1738 року відомий як ватажок загону опришків; у 1740 році здійснив походи у Чорногору, на Галицьке Прикарпаття, Закарпаття, Буковину; у 1744-1745 роках – на Солотвин, Дрогобич та інші міста, оволодів Богородчанською фортецею. Загинув від кулі місцевого багатія в с. Космачах на Івано-Франківщині. Після його загибелі опришків очолив його побратим Іван Бойчук і Василь Баюрак (1745-1754).

    Залізняк Максим Ієвлевич (гайдамацький гетьман 1768) – керівник «Коліївщини» (народно-визвольного повстання 1768), виходець із селян Черкащини (с.Медведівка), козак Тимошівського куреня Запорозької Січі.
    Численна група запорожців, що зазвичай зимувала в монастирях Подніпров'я, навесні 1768 року вирішила згуртуватись до повстання і не повертатись на Січ, яка за гетьманства Калнишевського повністю відсторонилась від свого призначення – захисту прав і свобод українського народу і перетворилась на знаряддя збагачення козацької старшини. Ініціатором повстання була група січовиків на чолі з Йосипом Шелестом, що зимувала у Мотронинському (Мотринському) монастирі поблизу Чигирина. Серед цих січовиків Максим Залізняк був одним з організаторів постання; звідси й пішла вигадка буцімто він був ченцем (послушником) монастиря.
    Напередодні повстання відбувся з'їзд польських магнатів і шляхти у містечку Барі, де у лютому 1768 року було проголошено «Барську конфедерацію» – об'єднання польської шляхти для захисту своїх приватновласницьких інтересів у боротьбі з гайдамаками. Відтак, навесні 1768 року січовики Шелеста й Залізняка розійшлися по Україні-Русі обох сторін Дніпра, закликаючи усіх збиратися зі зброєю до Мотринського лісу для боротьби з конфедератами. Місцем збору було призначене урочище «Холодний Яр», де Максим Залізняк (після передчасної загибелі Шелеста) був проголошений гайдамацьким гетьманом.
    За народними переказами, для більш активного залучення селян до повстання М.Залізняк розповсюдив звістку про так звану «золоту грамоту», в якій московська цариця Катерина-ІІ наказувала гайдамакам вирізати усіх жидів і ляхів на Україні. Згідно побутуючої легенди, до Холодного Яру на трьох возах були привезені і освячені ножі для винищення кривдників народу. Гайдамацькі ватажки зачитували в селах і містах звернення Максима Залізняка до українського народу і текст тієї грамоти, у яку вірили навіть поляки. Але й без «золотої грамоти» святість самої справи забезпечила отаману-гетьману успіх і підтримку обездоленого люду.
    16 травня 1768 року повстанці на чолі з отаманом-гетьманом Максимом Залізняком виступили з Холодного яру і розбили конфедератів в околицях Жаботина. Гайдамацький загін швидко збільшувався, поповнюючи свої ряди в кожному населеному пункті. До повстанців приєднувалися селяни, озброєні хто чим: списом, рушницею, ножем-захалявником чи просто кілком, обпаленим з одного кінця (звідси й назва «Коліївщина»). Першим місцем кривавої розправи з ляхами та жидами було село Медвідівка, затим містечко Жаботин та Сміла, які були вирізані та спалені дотла. Визвольний рух швидко набув широкого розмаху, повстанці заволоділи Богуславом, Черкасами, Каневом, Корсунем, Лебедяном, Звенигородкою, Лисянкою. В останній, винищивши ляхів та жидів до ноги, гайдамаки вбили ксьондза, жида та собаку і, повісивши їхні трупи на костьолі, написали під ними: "Жид, лях та собака – віра однака". За слушним зауваженням професора Максимовича, «то було вогнедишне виверження народної помсти, що вік накопичувалося під гнітом унії».
    На початку липня 1768р. загони досвідчених отаманів Семена Неживого, Микити Швачки, Івана Бондаренка визволили Канів, Ржищев, Фастів, Брусилів. Просуваючись далі на південь і всюди залишаючи криваві сліди, гайдамаки рушили на місто Умань, що належало воєводі Потоцькому і зосереджувало в собі польські сили й багатства усієї задніпрянської України. Повстанців підтримали надвірні козаки Потоцького на чолі з сотником Іваном Гонтою.
    Іван Гонта (виходець з селян-кріпаків с. Розсішки на Черкащині) служив у надвірній охороні Потоцького з 1757 року і був сотником у війську в Умані. Перейшовши разом з військом на бік гайдамаків, він допоміг повстанцям за два дні взяти фортецю Умань (09-10.06.1768) і розправитися зі злостивими гнобителями (вбито жидів і поляків близько 18-тис.). Відступивши від міста, гайдамаки стали табором в урочищі Карпівка і святкували перемогу, проголосивши Залізняка гетьманом України, а Гонту – полковником.
    Гайдамацький рух загрожував польському пануванню на Правобережній Україні повним знищенням, що змусило поляків для придушення повстання об'єднатися з московськими військами, які стояли в Бердичеві, під командуванням генерала Кречетникова. Москалі застосували випробуваний спосіб підступу й лицемірства, пославши до Умані донських козаків під орудою полковника Гур'єва. Донці увійшли в довіру повстанців – не як вороги, а як спільники в боротьбі поляками. Влаштувавши банкет з ватажками повстанців, полковник Гур'єв у своєму наметі вночі з шостого на сьоме липня пов'язав гайдамацьку старшину і захопив близько тисячі сплячих повстанців. Прибулі війська жорстоко розправилися з «бунтарями». Після поразки повстання московський уряд заслав Залізняка до Сибіру; Гонту віддали на тортури полякам і стратили.
    Але гайдамацький рух ще довго тривав на Україні-Русі. Побратими Залізняка, зокрема гайдамацькі загони Гната Голого, здобули Гранів, Теплик, Дашів, Тульчин, Монастирище, Гайсин, Басівку, Жидячин та багато інших міст і містечок, де були покарані жиди й поляки. Від смерті не могли врятуватися навіть ті, хто тікали з України в Туреччину, бо гайдамаки безбоязно переходили польсько-турецький кордон і там нещадно нищили втікачів. Один з епізодів гайдамацької боротьби Гната Голого оспівано в народній пісні про Саву Чалого, котрий приєднався до гайдамацького повстання на Лівобережній Україні 1734-1738 років на чолі з Верланом, а потім присягнув на вірність польсько-шляхетській владі і став полковником надвірного війська магнатів Потоцьких (1738), врешті-решт був страчений козаками на чолі з Гнатом Голим у 1741 році.

    Калнишевський Петро Іванович (останній запорозький гетьман 1765-1775) – лукавий гетьман-христосівець, найбагатший та найбільш ненажерливий з усіх запорозьких гетьманів, які тримались за січову булаву обома руками, користуючись будь-якими засобами, як то інтригами, підкупом, погрозами та споюванням козацькою сіроми. Ніхто інший, як П.Калнишевський остаточно сплюндрував Запорозьку Січ, занехаяв козацькі звичаї, спаплюжив запорозькі традиції і привів до скону Запорозьке Військо. Та й про які козацькі традиції могла йти мова, якщо Петро Калнишевський був ярим церковником – митрополитом київським. Тож не дивно, що на його гетьманстві козацьке братство почало наслідувати лукаву ідеологію жидів – творців християнства, перетворюючись з безстрашних борців за волю й незалежність Батьківщини на покірних рабів жидівського бога, що дбають виключно про власний добробут.
    З укоріненням приватновласницьких інтересів в Запорозьких Вольностях починається незворотний процес переродження загально-громадської (козачої) власності, що була у спільному користуванні всього Війська Запорозького, в її цинічну протилежність – приватну власність січових старшин. Найвиразнішим представником цинічного переродження січових козаків на ненаситних торгашів був П.Калнишевський – останній гетьман Нової (Підпільної) Січі.
    Петро Калнишевський – виходець з заможної старшинської верхівки Лубенського полку, володів зимівниками, табунами коней та чередами худоби, займався промислами та торгівлею, експлуатував наймитів; обмежував діяльність козацької ради у справі виборності старшин. Обсяг щорічних торговельних операцій кіньми у Калнишевського досягав 14-тисяч голів. Загалом Калнишевський мав кілька хуторів, один з них – зимівник у балці Водяній, де стояло три хати і працювало 30 робітників; крім того мав ще дві садиби – в Січі та її передмісті. Згідно української історіографії, багатство П.Калнишевського було оцінене в 86 тисяч карбованців. Йому належало 639 коней, 176 голів рогатої худоби, 13 тисяч овець, 1039 кіз, 106 свиней, 9 буйволів і 5 ослів. Маєтність Калнишевського, як і усіх інших запорозьких старшин, характеризується як господарство не трудове, не селянського типу, а поміщицько-капіталістичного, де використовують найману працю. Російський історик Г.Міллер, сучасник тодішніх подій, використовуючи документи міністерства закордонних справ, зазначав 50 тисяч душ, котрі наймитували в таких господарствах-зимівниках, звинувачуючи запорозьку старшину в тому, що вона збагачувалась за рахунок втікачів з панських маєтностей.
    Прикметне, що саме в часи гетьманства П.Калнишевського, котрий занедбав Запорозьку Січ і привів до скону Запорозьке Військо, постає з оновленою силою незалежне козацьке військове угрупування під назвою «Гайдамаки». Виникнення гайдамацького руху, як оновленого стану українського козацтва, спричинилося внаслідок відсторонення Нової Січі від священного козацького обов’язку – захисту національних інтересів українського народу. Варто додати, що П.Калнишевський усвідомлював свою злочинну бездіяльність, тому під час Коліївщини, коли сталося велике повстання 1768 року, уся військова старшина Нової Січі разом з Калнишевським втікали під захист російських укріплень Новосіченського ретраншементу.
    Не краще повівся Калнишевський й під час знищення Запорозької Січі російськими військами під командуванням генерала Петра Текелі (переселенця з Сербії 1747р.). Можливо знайдуться розумники, які запевнятимуть, буцімто прихід російських військ на Січ стався несподівано. Але це не так. Генерал-поручик Текелі повів доволі велику армію в напрямку Січі: 10 піхотних, 13 козацьких, 8 кінних регулярних полках, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Уночі на 4 червня російські війська оточили Нову (Підпільну) Січ. Незважаючи на малочисельність, запорожці звернулись до кошового за дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до того ж, священик січової церкви Покрови (московського патріархату) став прохати не йти на брат на брата. Врешті кошовий отаман здав Січ без бою.
    Щоб там не казали історики та новітні дослідники української козаччини, але російські війська не могли заскочити запорожців зненацька. По всій Україні, тим паче в Козацьких Вольностях було достатньо козаків та щирих прихильників запорожців, котрі безумовно попередили запорозького гетьмана про посування ворожих полків до Січі. Тож бо Калнишевський мав достатньо часу, щоби скликати козаків з паланок та з усієї України до захисту козацької столиці. За свою бездіяльність у справі захисту батьківщини Калнишевський розплатився сповна: після зруйнування Нової Січі був заарештований царським урядом, позбавлений усіх своїх маєтностей і засланий на Соловецькі острови, де й помер в монастирі 1803 року, залишивши по собі прикрий приклад гетьмана-христосівця.

    Розумовський Кирило Григорович (останній гетьман України-Руси 1750-1764) – ставленик Московії, раболіпний підніжок царизму; сприяв наданню привілеїв козацькій старшині, котра була прирівняна до дворянства. Обранню Кирила Розумовського (1728-1803) на гетьманство 22 лютого в Глухові сприяв його брат, новітній граф Олексій Розумовський (1709-1771), виходець з козацької сім’ї села Лемеші на Чернігівщині, котрий був коханцем цариці Єлизавети Петрівни (1741-1761) і таємно повінчався з нею 1742 року в підмосковному селі Перово. Звання та нагороди рясно сипалися на фаворита цариці з першого дня її сходження на престол: камергер, кавалер ордена св. Анни, обер-єгермейстер, капітан-поручик, кавалер ордена св. Андрія Первозванного і св. Олександра Невського; а невдовзі коханець цариці отримує титул графа Російської імперії (16.05.1744) і звання генерал-фельдмаршала (1756).
    Царська щедрість не оминула й Кирила Розумовського. Одружений на родичці Єлизавети (Катерині Наришкиній), малоосвічений 18-річний юнак був не лише обдарований всілякими титулами, але й призначений на посаду президента Академії наук Росії, в той час як всесвітньо відомий М. Ломоносов був лише членом Академії. Причому Кирило Розумовський очолював Академію наук вподовж 1746-1798 років, перевершивши всі відомі терміни президентства не лише в російській, але й у всесвітній практиці!
    Призначення 18-річного Кирила Розумовського на посаду президента Академії наук – яскравий приклад царського самодурства. Аналогічним було і його призначення на посаду гетьмана України-Руси в 22-річному віці, причому разом зі званням гетьмана йому було дароване найвище військове звання – генерал-фельдмаршала.
    В часи блюзнірського гетьманства генерал-фельдмаршала Кирила Розумовського, котрий майже увесь час перебував у Петербурзі, царський уряд з метою обмеження козацького самоврядування в Запорозьких Вольностях створив на території Нової Січі воєнізовані поселення: Нову Сербію (1752) – від Кременчука до Гнилого Тікичу й верхів'я Синюхи, Слав'яно-Сербію – північніше верхів'я р.Кальміус (1752) та Слобідське поселення понад горішнім Сіверським Дінцем, де створено Новослобідський полк (1753), що увійшли до складу Новоросійської губернії (1764). Воєнізовані поселення так званої Новосербії, що існувала в 1752-1764 роках, мали контролювати запорожців і не допустити їх участі у народних повстаннях на Україні та в Московії. Але, незважаючи на присутність царських військ, запорожці не стояли осторонь національно-визвольної боротьби українського народу, хіба під захист російських укріплень тікала з Нової Січі бездіяльні запорозькі старшини разом з запорозьким гетьманом Калнишевським під час гайдамацьких повстань на Україні.
    Під час правління останнього українського гетьмана-запроданця царський уряд включив Лівобережну Україну в єдину митну систему Російської держави (1753), а в 1760 році універсал гетьмана заборонив перехід селян у Лівобережну Україну, куди намагались втекти знедолені царизмом українці. В 1763 році нова цариця Катерина-ІІ (німецьке ім'я Софія Фредиріка Амалія, дружина німця Гольштейна, відомого як Петро-ІІІ) заборонила поміщикам приймати селян-втікачів; в цьому ж році таємна інструкції російської цариці сформулювала скасування гетьманства на Україні і створення адміністративного органу, залежного від царського уряду. В наступному році Катерина-ІІ (1762-1796) змусила К.Розумовського «добровільно» зректися гетьманства і ліквідувала увесь уряд Гетьманщини (21.11.1764), призначивши правління Малоросійської Комісії під орудою свого фаворита генерал-губернатора П.Румянцева.
    В 1765-1769 роках відбулась так звана «Румянцевська ревізія» – Генеральний опис населення і господарств Лівобережної України та утворення Слобідсько-Української губернії (1765), куди увійшли п'ять провінцій: Ізюмська, Охтирська, Острогозька, Сумська, Харківська (з центром у Харкові). В 1775 році вийшов царський маніфест про ліквідацію Запорозької Січі, а в атласі Дніпра 1784 р. Хортиця вже значиться як дача князя Потьомкіна. В 1793 році був проголошений царський маніфест про включення Правобережної України до складу Росії, а в 1795 році до Росії була приєднана Західна Волинь.
    Перший рекрутський набір в регулярне російське військо 1797 року ознаменував остаточну ліквідацію традиційного військово-козацького устрою в Україні.