Дан   Берест

"ЖИВИМ  НА  СПОМИН"


з найдавнішого літопису українського народу дохристиянської доби

"ВЕЛЕСОВА   КНИГА"

(Нумерації речення чи абзацу з посиланням на сторінку-дощечку Велесової Книги наведені в кінці викладу разом з примітками *. Авторські доповнення до тексту виділені прописом; скорочення тексту – трьома крапками.)
 



    І все те сталося за дві теми0* до суть. А по тих двох темах варяги прийшли (1). І так на двадцять тисяч літ не могли сутворитися до Русі, а там прийшли варяги... (2). Рюрік і Аскольд усілися на межі нашій і паскудять нам на кордоні... І всі, чия тверда рука тримала нас, змушені були відірватися од ріллі і взятися за мечі (3). І не могли те погодити інакше, як мечем нашим. І Рюріка відігнали від земель наших, і турнули його назад, звідки прийшов (4).

    І б'є крилами Мати-Слава наша і говорить нащадкам про тих, що ні грекам, ні варягам не піддалися (5).

    Тут бо... Аскольд злий прийшов на нас (6)... з варягами своїми... і хотів правити нами... Се мовить нам, що йде для захисту нашого і бреше, бо такий же ворог, як грек. І се Аскольд є варяг озброєний, щоб охороняти еланських купців, що ходили до Дніпра-ріки (7). Елани бо сії суть вороги... і не богів почитають, і не людей. Їхні боги суть із каменя зроблені подобою до мужів. А наші боги суть образи1* (8).

    Аскольд силою погримів князеві нашому і розбив того. Аскольд і... Дір усілися на наших землях, як непрошені князі, і почали князювати (9). І се Дір еланський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому раніше його. І се Аскольд забив Діра, і є він один на місце те; і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога... І ті варяги... зовсім не князі, а вої прості, і силою захоплювали владу (7). Та відвернув бог своє лице од них, бо були у греків хрещені. Аскольд – темний воїн, а днесь од греків освічений, що ніяких русів нема, а суть ворове. А з того можемо сміятися, бо були кіморії (кімерійці), також отці наші, а ті римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених (9).

    Ото греки-християни всяке наговорюють на нас, що приносимо в жертву людей. А то брехлива річ, бо не відповідає істині; у нас інший звичай... Маємо істину віру, що не потребує людської жертви. А тая се діє у варягів, які завжди приносили її (10). Ми ж русичі, аж ніяк не варяги (11). Ми польову жертву даємо і від трудів наших – просо, молоко, а також тук (10). То бо наші древні почесті богам повинні потребити, і треба та буде пов’язом поміж нами (11). Се бо славимо богів, ніколи не просячи, бо славимося силою їх (12).

    Такими були наші отці, і нам не бути іншими. А греки-християни хотіли нас хрестити, щоб ми забули богів наших і так обернулися в їх віру і стали їм служити (13). А перше, коли наші пращури Сурож творити починали, греки приходили купцями до торжиш наших, прибутки шукаючи і землю нашу розглядаючи... Аж ось одного разу побачили воїнів їхніх при мечах, озброєних. І скоро нашу землю прибрали до рук своїх і утвори ігрища інші, які й зараз бачимо2... Вони дали бо нам писмено своє, аби взяли його і розгубили свою пам'ять (14). Постережемося того, як пастухи, що оберігають своє стадо, і не дають вовкам хижачити на ягнят, які бо є дітьми Сонця (13) [славії, вони ж слав'яни вважаються дітьми Сонця]. 3*

    І та Перуниця 4*рекла, що русичі, проснувшись, орю свою боронити повинні в той день... А кому присудить Перун, ті будуть їсти в раю їжу вічну, в небі воскреснуть, бо загинуть днесь. І нема вороття, аби лишитися живими. Краще мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те ніяким чином. Живий раб краще для деспота, ніж поколотий... Отож переможемо до кінця і продовжимося до віків множеських завдяки богам, і ніщо нас не знищить. Станьте як леви один за одного, і тримайтеся... І Перун буде коло вас і перемоги дасть вам. Слава богам нашим до кінець кінця віку землі тієї і до благ усяких Русі, отцівської землі нашої. І так буде, бо ті слова маємо од богів (14).

    Се старі родичі казали, що приймали клятву на вірність і тримали її аж до смерті; самі повинні були померти, а Русь визволяти (15). А тому відкинемо скорботу нашу і зважимо на інше. Хай виведе нас син світлий Інтрів із пітьми, маємо вишнього захисника нашого. А старі часи – то наше благо. Доберемо від них твердості і кріпості, аби ворогам відповідати, як належить (16).

    А тому не послабляймося і не дамо землі нашої. Як і землі Трояні не дали римлянам (17). А римляни поглядали на нас і задумували зле. І прийшли з возами своїми, залізом озброєні, і посунули на нас. І тому довго билися з ними і відкинули їх від землі своєї (11). І римляни, знаючи, які ми відважні, коли боремося за життя, полишили нас. Так і греки хотіли підкорити нас біля Хорсуна,5 і билися ми проти рабства нашого. І була та боротьба і битва велика тридцять літ; і ті лишили нас у спокої (17).

    Слава богам нашим! Б'є крилами Мати наша Слава і велить нам іти до січі, і маємо йти. І нам не до банкету, ні до їства борошняного, ні до м'яса смачного. І маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену, доки не буде Русь вільна і сильна (18). І так богами будемо збережені, щоб не рахувати втрати синів своїх і дочок... Ми нащадки Славуни і можемо бути горді і не шкодуємо життя. То бо Магура співає пісню свою, кличе до січі; а тая птиця од Інтри6*.., що є і прибуде довіку. Інтра віддав зброю Перуну, аби той верг її (19). То бо Перуном навчені творити мечі залізні і брати коней, які сходять нам од богів, аби Русь була сильна і міцна. Скільки-но раз виймали мечі і виходили проти ворогів і відкидали їх од своїх теренів отці роду Орового, славного і сильного, який і Сірію воював, і Єгипет (26).

    Слава тече по русах... Тако анти ми, маємо честь і славу співати богам! І хоч славії названі, ніколи не просили, а славу речили, се бо молитву творили, омиваючи тіла наші (20). Отож почуй, нащадку, славу тую і держи серце своє за Русь, якою є і пребуде наша земля. І ту маємо боронити од ворогів і вмерти за неї, як день помирає... Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті... Але ми називаємося слави і ту славу показали їм, коли йшли на заліза їхні і на мечі... Отож не уб'ють її в злиднях чи в нужді (21).

    І се Дажбожа допомога наверталася на нас; і була держава та Руська од русів (22). А прийшов рід злий на нас, напав. І тому змушені були одійти в ліси Свередзькі...7* і були отцем Орієм до північного краю руського ведені, тому що завжди там лиху годину перебували (23). Се лишилися Сурожа8* – там вороги наші, які у темній ямі повзають і погрожують нам хворобами, Маром-Марою і кінцем життя всім... Із тієї темені ізійшло, іздибилося зле плем'я дасуво. А те зле плем'я на пращурів наших набігло, напало, і багато людей було забраних і померлих. А тоді Ор старотець рече: "Ідемо од землі цієї Свередзької, де хижі звірі братів наших убивають... худобу крадуть і дітей"... А ще старотець рік: "А подамося до іної південної землі нашої, в якій течуть меди і молоко, і наша та земля є". І рушили всі і троє синів Орієвих – Кий, Пащек (Щек) і Горовато (Хорив), звідки і три славні племена виникли. Сини були хоробрі, вожді дружинам. Отак сіли на коней і рушили. За ними їхали молодші дружини; йшла худоба – корови, пов'язані бики, вівці; їхали діти, старотці і матері, жінки, як марні люди. І так просувалися до півдня, до моря, мечами разячи ворогів, ішли до Гори великої, до долини травної, багатої злаками. Там і оселився Кий, що був засновником Києва. Та то був престол русів. Багато крові коштував той похід слав'янам. Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував. Бо кров є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі. Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті. Од отця Ора походимо... (24). Се мовив Ору Сварог наш:... "І хай буде сказано, що ви сини Творця, і поводьтесь як сини Творця. І будете як діти мої, і Дажбо буде Отець ваш" (25).

    Од отця Ора до Діра пройшло тисяча п'ятсот літ 9* (26). І те боги вам мовлять і дали Орієві завіти:
          любіть світ зелений і життєдайний!
          любіть друзів своїх
          і будьте мирними між родами!

    А по тій добі були сімдесят князів наших... Кожний зробив якесь благо для русів. Пам'ять наша те вдержить, бо мусимо їх славити кожної тризни Тривіди і зберігати пам'ять про них у синів наших. І ніхто не сміє про те забути, бо проклятий буде богами нашими і людьми. І люди ім'я його охибнуть на віки (25).

    Про те мовили, як обирали князів-правителів старотці наші, і так правили п'ятнадцять віків через віче... Всяк мав право слово сказати – і то було благо.., бо у русів не було іншої ради, крім віче (27).

    Ми – русичі і маємо гордитися походом (родом) нашим і триматися один одного, битися до смерті правої (19). І де пролита кров наша, там є земля наша. І се вороги знають. І се вони стараються. І се старання марне. Буде так, як у старі часи отців наших (28). Тому сказано здавна, аби ми творили були добро. Як і діди наші казали: тут є і буду так же (1). Кажемо ж ті слова для пам'яті, аби жодне з тих слів не загубилося. І говоримо братам нашим таке: се сила Божа буде на вас, і тут переможете ворогів ваших... Будете синами своїх богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця (28).

    Отцям нашим і матерям слава, бо нас учили до богів наших і водили за руку до стезі правої. Так ішли, і не були лише хлібожерцями, бо ми славуне русе, які богам славу співають; і тако суть славуне од того (29). І тако проголошуємо славу богам, які суть отці наші, і ми сини їхні, і повинні бути в чистоті тілесній, як і душі наші, які ніколи не вмирають і не завмирають за час смерті тілес наших. А загиблому на полі бою Перуниця дає воду живу попити, і той, попивши її, йде до неба на коні білому. І там Перун.. їх зустрічає і веде до благ своїх, до палат своїх, і там пребудуть в час онний і дістануть тіло нове і також життя отримають в радощах прісно і до віку віків, за нас молитву творячи (30).

    Згадаймо про те, що отці наші днесь у небі синьому і дивляться на нас. І се гарно усміхаються... І так ми з отцями нашими, не самотні ми (31). І там побачимо пращурів своїх і матерів, які порядкують на небі й отари свої пасуть, і віни свої вінуть і життя мають, як наше (32). А позаяк ми сини отців наших, то маємо любов до пам'яті їхньої і кажемо про них, що вони були силою нашою. А сила та йде од їхніх жнив (33).

    Ми ж їм помолимося нам у поміч... Пом'янемо тих, що свою землю русу удобили... на тих бойовищах з ворогами нашими (34), всіяли кістками своїми і кров'ю своєю полили, і та для нас. Се бо мовить Птиця-Мати наша про нас і славу рече нам. І брали ми за тим мечі і йшли до світа в поле. Відбивали ворогів північних, і відкидали ворогів південних, і йшли на ворогів східних (35). І се, до січі йдучи, хвалили богів наших у брані, як у мирні дні. І се бо Купайло рече нам, що відзначилися досі і будемо по славі своїй ушановані, до якої також з отцями причетні (36). Тож бо молячись богам, матимемо чисті душі і тіла наші, матимемо життя з праотцями нашими, які з богами злились воєдино (37). І тако дозріємо до раю нашого і узріємо квіти, і дерева, і луки, і станемо в'яну в'янити од полів тих, і житву трудити, і ячмінь полоти, і пшоно-просо збирати до закутів Сварожих. А ті багатства інші, аніж земні... (38). І там зла немає, і трави зелені зустрічають... шелестом своїм про волю божу і щастя людей тих. І маємо зглядати степи райські на небі, яке є синім... і ніхто не поневолений у краї тому, і нема рабів там, і жертви іншої, як хліби, немає (32).

    То чи нам боятися смерті, коли ми нащадки славних!.. Мати-Слава сяє до хмар, як сонце, і віщує нам перемогти, чи згинути. А того не боїмося, бо то є життя земне, а вище є життя вічне. І мусимо дбати про вічне, яко земне проти нього ніщо (39).

    Се бо видів сон у Наві. І тут огненного блиску вийшов з неї змій дивний і охопив землю. І тече кров з неї, і той змій лизав її. І се прийшов муж сильний і розтрощив змія надвоє – і стало два змії. І розтрощив ще – і стало чотири. І тоді заволав муж до богів за поміччю. І ті прийшли на конях з неба і того змія вбили. Се бо та сила змія не людська, бо чорна є, і сей змій – то вороги, що йдуть з півдня, себто Боспору. Збиті і відкинуті ратями дідів наших, хочуть греки-християни оточити землю нашу... А створіння те, змій, є погибель на нас.., аби нас од стародавності одвернути. І те бачимо, і руку тримаємо на вас, аби знали, що лютий день іде... І се маємо йти і дивитись у вічі смерті (40). А ті, хто не домислює до того, суть їхні майбутні раби і піддані (41).

    Від ранку до ранку бачимо, як зло діється на Русі-Україні, і чекаємо, що поверне до добра. І то не буде інако, якщо сили свої не згуртуємо і не візьмемо мету одну до мислі нашої. То бо глаголить вам глас праотців, а до того дослухайтесь, бо інакше не можна діяти. Ідемо... і борімося за життя наше, як герої (42), як і отці наші, які хоробро билися за цю землю на кожному кроці і падали на неї, бо любили її і мали вмерти на ній, і назад не йшли ніколи (43).

    Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтеся за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим (44).

© Вибірка Дана Береста, 1998р.



Дощечки   ВЕЛЕСОВОЇ   КНИГИ:


(1)-д.2а  (2)-д.4б  (3)-д.8  (4)-д.14  (5)-д.7ж  (6)-д.7г  (7)-д.29  (8)-д.22  (9)-д.6е  (10)-д.7а

(11)-д.4г  (12)-д.24г  (13)-д.6є  (14)-д.8(3)  (15)-д.32  (16)-д.6д  (17)-д.7б  (18)-д.8  (19)-д.6г

(20)-д.24а (21)-д.8(2) (22)-д.6а (23)-д.2а (24)-д.4г (25)-д.25 (26)-д.6в (27)-д.3б (28)-д.17в

(29)-д.8(2)   (30)-д.26   (31)-д.8(2)   (32)-д.26   (33)-д.18а   (34)-д.4в   (35)-д.23   (36)-д.21

(37)-д.1   (38)-д.7е   (39)-д.7є   (40)-д.19   (41)-д.8   (42)-д.8(2)   (43)-д.17б   (44)-д.37б

 



П Р И М І Т К И

Зовнішній вигляд дощечки 'Велесової Книги'

<   "ВЕЛЕСОВА  КНИГА" – найдавніша пам’ятка українського народу, виконана різами на дубових дощечках, що слугували сторінками книги. Тобто кожна давньоукраїнська літера прорізана чи випалена на дощечці розміром 38х22 см., завтовшки до 1см.. Ці історичні письмена було знайдено і вивезено за кордон полковником білої армії А.Ізенбеком з розгромленої поміщицької садиби Великий Бурлук на Харківщині (помістя належало старовинному родові Донців-Захаржеських, не прямим нащадкам козацьких полковників, що розуміли цінність історичної пам’ятки).
    Дощечки з малюнками так званих гліфів були нанизані на ремінець, коли Ю.Миролюбов (емігрант з України) ознайомився з ними у 1925 році в Брюсселі і скопіював лиши три малюнки. Опрацювання написів зайняло близько 15 років; останню дощечку Миролюбов переписав у 1939 році, а у 1957-59 роках друкує фрагменти "ВК" в Сан-Франциско у російськомовному журналі "Жар-птица". У 1968-70 роках стараннями М.Скрипника (Голандія) з’являється й українська публікація "ВК" з дощечок Ізенбека у видавництві "Млин" (Гаага) і на сторінках "Календаря канадського фермера", – цей текст був надрукований згодом київським журналом "Дніпро" (1990р. – №4).

    Ритмічний переклад зроблено за текстом «ВК» (публікація в "ТОДРЛ", т.43). За визначенням українського перекладача автентичного тексту Б.Яценка, "ВК" – це збірник історико-релігійних текстів, написаних різними, але близьких до давньоукраїнської (руської) мови діалектами. "Алфавіт "ВК", за висновками С.Наливайка (фахівця санскриту), називають велесовицею, проте вважається, що це ні кирилиця, ні глаголиця, а якась інша абетка. Якщо поглянути на текст 16-ї дощечки, то бачимо, що на її поверхню нанесено паралельні лінії, під якими розміщуються літери. Це нагадує санскрит, хінді та інші мови Північної Індії, які користуються абеткою деванагарі, "божественним письмом", де слова пишуться під горизонтальними лініями... (С. Наливайко, "ВК": індійські паралелі", 1995р.)".

    "ВЕЛЕСОВА  КНИГА" – легенди, міти, думи – скрижалі буття українського народу, видана коштом науково-виробничого підприємства "Велесич", г.ред. В.Довгич. Це унікальна книжка, – у ній викладена мітоісторія укрів, чий родовід повів Кий – син Ора, внук Дажбога. Після виходу в світ на шпальтах газети "Русь Київська" (1994р. № 1-3) книга включена до програм університетів, гуманітарних інститутів, коледжів, ліцеїв, гімназій і шкіл.

0* Тема – прадавній лік часу по затемненням сонця: найбільша тривалість – так званий Парад Планет наприкінці Великого Епохального циклу, тривалість якого 9576 років; заокруглені 10 000. Щоправда у «ВК» ймовірно розуміється «тема» як 1000 років (прим. автора).

1*
За визначенням автора, цей текст (дощечка №22) свідчить за давність написання, що сягає щонайменше за 325 рік до нашої доби, коли греки ще не визнали християнство і "почитали богів із каменя зроблених". Відтак припущення про дату написання Велесової Книги потребує об'єктивного дослідження науковців, незаангажованих християнством.

2*
"Греки, які вважались мешканцями над Чорним і Азовським морем, були не чимсь іншим, як купцями, які оселились за згодою Слав'ян на їхніх приморських землях заради обопільної торгівельної вигоди. Історики суміжних зі Слав'янами народів: Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші – приписували Слав'янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому, мовляв… переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірію і від гір Карпатських до ріки Одра: а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану" ("Історія Русів", стор. 37).

 3*
За визначенням автора, назва "слав’яни" походить від попередньої назви українців – "Славії" (Слави). Славії, як онуки Божі, не узгоджувались з християнським поняттям – "раби божі", отож християни знищили всі свідчення українського народу дохристиянської доби, натомість слав’ян, як народ, поєднаний славою, переназвали у народ, поєднаний біблійним словом. Звідси хибне "слов’яни" (прим. автора).

4*
Перуниця – дружина Перуна громовержця (Перун – бог прі, за Велесовою Книгою).

5*
Хорсун – тодішнє Корсунь (Херсонес) у Криму (Велесова Книга, с.312).

6*
Інтра (Індра в Рігведі) – цар богів, ватажок небесного воїнства, охоронець восьми сторін неба; його зброя – громові стріла Перуна. За Рігведою Індра означає "Могутній"; а дружина Індри має ім’я Індрані, тобто "Могутня", персоніфіковане "Магура" – Мати-Приця, Мати-Слава (прим. автора).

7*
Свередзь, за тлумаченням автора, це верхів’я Славутичу-Дніпра (Ріа-Рьека) – священної (Райської) ріки Славіїв. Про це свідчить вираз: "худоба наша од ворогів утікає на Свередзь" (д.1), а також: "куди худобу водили раніше ісходу (переходу) до Карпатських гір" (д.9а). Щодо Карпатських гір, то за Велесовою Книгою сини царя Ора розбудували там Карпатську державу, де правив цар Горовато (Хорив) і його нащадки (хорвати) тисячу років: VII ст.до н.д.– IIІ ст.н.д.

8*
Сурож (Сураж, Сураж-град) – тобто, місто Сонця; сучасне м. Судак у Криму: "край той був сонячний і підлягав Києву" (д.6е, Велесова Книга, с.312).

9*
Перебування Діра і Аскольда у Києві датується у християнських літописах 860 роком, отже легендарні сини царя Ора (Кий, Щек, Хорив) звели укріплення на Києвській Горі в 640 році до нашої доби; але нижня частина Києва (Поділля) існує ще давніше, за свідченням археологів – 25 тисяч років до нашої доби! ("Енцикл. довідник Києва", Кирилівська стоянка). Відтак, за визначенням автора, Київ – найстародавніше місто в світі не полишене людьми зо дня його заснування.


Hosted by uCoz