З М І С Т

Вступ   –   ДЕРЕВО   ЖИТТЯ
Частина І  –  АНТИ
Частина ІІ  – ТАЄМНА  ВЕЧЕРЯ
Частина ІІІ  – ЧОРНІ   ЖУПАНИ
Частина ІV  – ЧОРНОРЯСНИК
Частина V  - МИРОТВОРЕЦЬ
Частина VІ  - ПРОРОЦТВО
Частина VІІ  – ДІДОВА  СУБОТА
Частина VІІІ  – ЧОРНЕ   ВІЧЕ
Авторські  примітки  ===>>  
        __________________

  Д Е Р Е В О    Ж И Т Т Я

Із мороку тисячоліття
В провісній повені Дніпра
З глибин спливає голе віття –
Прадуб одвічний вирина.
Жива вода його тримає,
Неначе мати немовля,
Як батько, сонце зігріває
І колисає течія.
Прадуб до Гір Святих пливе,
Край Києграда оживе.

Вросте коріння в рідну землю
І пустить пагони гілля,
І пам’ять незбагненно древню
Відродить Дерево Життя.
І розітне пітьму світанок,
Як усвідомимо усе,
І Мати-Слава в гожий ранок
Прозріння віще принесе –
Впізнати в Прадубовім вітті
Своє святе буття на світі.

О, мій народе під’яремний,
За тебе думи всі мої:
Допоки будеш похрищений
Ходити, наче віл в ярмі?
Допоки будеш бідувати
Та нести тяжкого хреста,
А Бога рідного не знати,
Не правити свої свята?
Народе рідний, схаменися,
Від сну завізного збудися!

Чи може нам завадить знати,
Як світ стояв з-перед віків?
А чи ганьба ушанувати
Своїх уславлених дідів?
Чи ми, як перекотиполе,
Занесені нівідкіля,
Безрідні, мов бур’ян на полі?
Чи, може, ми – чиєсь гілля,
Яке хотіли поламати,
Щоб свого роду нам не знати?

Це ж наші Праотці величні
Весь світ тримали на плечах
В часи давнезні, передвічні,
Не позабуті у віках.
Як велети непереможні
Плечем стояли до плеча,
У світ несли Закони Божі
І славу ратного меча.
За ними з глибини віків
Йде велич Антів, як Богів.

Нам зичить гідності і честі
Наш стародавній родовід,
Що височіє в піднебессі
І зоряних сягає віт.
Навіщо ж нам своє не дбати,
Та надитися на чуже,
І легковажно забувати
Праотче надбання святе?
Адже не бути нам панами,
Допоки рідний Бог не з нами!

Тож власний спадок дбати мусим,
Йому доземний наш уклін,
Щоб Україна – Мати Руса
За нами піднялась з колін!
Бо хто ж за неї ще подбає,
Якщо не ріднії сини?
Хто щастя-долю нам нарає,
Як перше мали з давнини?
Зарадить Праотців Завіт
Благословлятися на світ.

Передусім згадати треба
Великославну Древню Русь!
О, Києве святий! – за тебе
І з того світу помолюсь,
Щоби нащадки пам’ятали,
Якого власне роду ми!
І шану Праотцям складали;
А позаяк ми їх сини,
Нехай до нас праотче лине
Назнання Роду старовинне.

Щоб ми повік не забували,
Як в Царстві Антів прадіди
Спасіння людства сповідали
Ще до біблійної доби.
Цей карб по всій Гіпербореї
В святилищах-курганах зріс,
В той час як перші іудеї
Лише навчались пасти кіз,
А їх Єгова по роках
Був немовлям у пелюшках.

Дарма у Вітхому завіті
Лихі Адамові сини
Свою появу в цьому світі
«Створінням світу» нарекли,
Бо ми були ще перед того
Усім відомі в давнині
І не тулилися убого
В міфічнім Ноєвім човні.
І Україна – не додаток
В біблійний спадок, як податок.

Завдячимо Святому Роду
За змогу зглянути в віки
І вивести на чисту воду
Усі біблійні балачки.
Наш Род – Прабог усіх народів
За всіх епох і всіх часів –
У мирі, злагоді і згоді
Тримає світ з первісних днів.
І визнав нас у Божім світі
Онуками в Своїм Завіті.

Тож схаменіться, люди добрі,
Та слуг Єгови не смішіть,
А, як сини великородні,
Святині Рода піднесіть!
І гідна вість дійде до Іру,
І пам’ять Предків освятить,
І нагадає Рідну Віру,
І всіх Творець благословить.
Тож з Богом будемо рушати –
Віки минулі шанувати.


          А Н Т И
Складемо шану отчій славі
Тії величної доби,
Як наші Предки в Православ'ї
Всесвітню славу здобули.
Не побрехеньками й байками
Ввійшли в легенди світові,
Своїми славними ділами
Лишили спомин по собі.
Пошанувався Антів рід
Під назвою АНТИЧНИЙ СВІТ.

Згадаймо нашу Оріану – ¹
Першодержаву на Землі,
Де праотці надбали шану
Як перші в світі ратаї.
З-над Борисфену з тої днини
Від оріїв – святих людей
Терени неньки-України
На спадку праотчих земель.
Наш вік зі спадщини тії –
Восьми-тисячолітньої.

Се маєм свідчення Шу-Нуна, ²
Що споконвіку край Дніпра
Впоряджена Богами була
Всесвітня старосвітщина.
А Першобог ще на ту пору
Стопами дітям шлях проклав,
Вказавши на Святую Гору,
Де в посаг Кий-Тризуб поклав.
Це Божий знак з тії пори:
Поєднане в одному три.

Із Оріани віру праву
Орійці по світах несли,
В Месопотамії державу, ³
Як згодом в Індії, звели.
Етруски теж здавна од Русі
Телям "Італі" одтялись,
Та й елліни із древньо-русів
У древньо-греки подались.
Це Різи волхвів зберігали,
Щоб ми своє минуле знали.

В той час як "вітхі" копошились, ⁴
Немов комахи на багні,
У Антів храми впорядились
В Гіперборейній царині. ⁵
Адже вони з віків давненних
Усьому світу не чужі,
І було їх – сила-силенна
Славетних справіку мужів.
Вони і вторували слід
У нинішній слав’янський рід.

То були велети тямущі,
Даремне слово не рекли,
Мечі кували харалужні
І завойовників сікли.
Та зброя гнала страх довкола
Ген-ген поза коловоріт,
Бо здатна була вже одколи
Покраяти весь білий світ.
Проте до зброї розум мавсь
І на весь світ не зазіхавсь.

Стояли Антів городища
Над Рай-Рікою з давніх пір,
Де пращурові таборища
Відвічно край дніпровських гір.
Це був їх край, тодішнє крайна,
Бо рід жіночий на чолі, – ⁶
Поля, узгір’я, степ безкрайній –
Ажень добрячий шмат землі.
За ними Крайна і зосталась,
Понеже Вкрайною й назвалась.

А наші Предки з Оріани
Всесвітнє визнання стягли,
Як будувати Божі храми
По всій Європі почали.
Бо мали на той час нагоду –
Були улюбленці Богів,
Що дали силу їм і згоду,
І карб усіх передвіків.
Се їх (у Крайні хто жили)
Краянами і нарекли.

В краянах значились поляни,
Зайнявши вододіл Дніпра;
З Десни і Сейму – сіверяни;
Тіверці й уличі – з Дністра.
Бужани сіли понад Бугом,
Де перш дуліби ще жили,
Від них вже волиняни цугом
По всій Волині побрели,
Як полочани по Полоті,
Що сякне нетеччю в болоті.

По Прип'яті стоять древляни;
Дреговичі – в драговині
Всі суходоли розібрали
В міжріччі Прип'яті й Двіни.
Оку всю в'ятичі прибрали,
А ліс Оковський – кривичі,
Проз них човни волокували
В Ільмень до славів ідучи,
Щоб не Дівуною кружлять,
А напрямки – через Ловать.

Але то згодом повелося,
А перш за викладом речей
Назнаєм давнє відголосся:
Північний вітер звавсь Борей.
Він закрутив Гіперборею
Як древність навколо осі;
Відтіль і назва Борисфену,
І віддалілі назви всі.
Бо йдем від гіпербореян,
Орійців, Антів і слав’ян. ⁷

Се перепрошую, панове,
Якщо у викладі де-де
Не вельми красномовним словом
Мов крізним вітерцем пройме.
Не кожен схоче визнавати
Давньо-українське святе,
Дворушник ладен убачати
Все самобутнє як гризьке.
Бо, кажуть, і такі живуть,
Що рідну неньку продають.

Тож ми назвалися слав’яни,
Бо давнє Ян – Дажбога син,
А все полюддя Божих "янів" ⁸
Єднає слави древній плин.
Від Антів маєм назву Слави
За те, що славили Богів
Та милостині не прохали,
Як се ведеться у рабів.
Дітьми Богів прийшли у світ
І не назнали рабства гніт.

Із споконвіку поселились,
Хто як по Семиріччю став,
І Першобогу помолились
На древній Алатир-вівтар. ⁹
Наймення всі собі прибрали
Без хитрощів, як гомонять,
По тій місцині, де стояли,
Щоб було ліпше розрізнять.
Бо сутність українських назв
Пішла не від чужинських фраз.

Назнаймо Пращурів за родом:
Полян, свередзів і древлян –
Найперших, що створили згодом
Об’єднання русь-колунян.
На древній Прип’яті древляни
Отаборилися здавна,
А першоорачі поляни –
В середній течії Дніпра.
А за Свередзь окрема мова,
Це Пращурів древнезне слово.

Свередзя витоки днедавні
Намулом часу затягло,
Та маєм згадки стародавні,
Що Рай-Рікою звавсь Дніпро.
А витік Рай-Ріки "ве сверзе" –
На мові Предків "в небасах",
І спадком від Богів в Свередзе
Земного водозливу шлях.
Відтак Славутич з давнини
З Свередзької височини. ¹⁰

Се маєм нині П’ятиріччя,
Де кільканадцять тисяч літ
Було колишнє Семиріччя,
Як Предки подалися в світ.
Відтоді кривичі пускають
По "Ріа-Рьека" з віт вінок,
Піснями весну зазивають
І водять свій кривий танок, ¹¹
Щоб Лада в Верхні Землі йшла
І скресла Лада-Ладога.

Боги завітом всіх єднали –
Не зводити між себе чвар,
Щоб в злагоді перемагали
Болгар заволжських і хозар,
Язигів, обрів, печенігів, –
Загарбників з усіх племен,
Що промайнули, наче сніги,
Без спомину і без імен;
Спололи Анти вражий рій,
Як на своїй землі мишій.

Часу не гаяли в дозвіллі,
Бо рідні правили свята,
Порядкували на ТРИПІЛЛІ – ¹²
Кріпили стани і міста;
Як перші в світі землероби
До всього мали хист і смак:
Було і птиці, і худоби,
І що не рід – то не харпак, –
Не зиркав на сусідський віз,
Як ледацюга чи харциз.

Але й своє тримали міцно,
Не кволими вдались мужі,
Та й не навлежачки одвічно
Тримались власної межі.
На герць збирали всю родину
Кремезних русих молодців,
Що меч здіймали, мов ціпину,
І клали навпіл ворогів.
Їм наш уклін і вічна слава,
Від них нам надійшла держава.

Та це опісля відбулося,
А перш, як стали до борні,
В чималий клопіт обійшлося
Творити зброю у горні.
Тоді вже хлопці роззирнулись,
Огледілися навкруги,
Повоювали і незчулись,
Як яру славу здобули.
Її доречно знати нам,
Нащадкам Антів – праслав'ян.

Докіль наймення їх не знали,
Зазнавши тільки гарт мечів,
Довкола русами прозвали,
За русим відтінком чубів.¹³
З отих бо русичів-полянів
Звеличився славетний рід,
З якого і пішли слав’яни,
Як Анти подались у світ.
Так Ор надав синам наказ,
Який стосується і нас.

Прийшли брати в святу годину,
Прийнявши славу з отчих рук
І разом з нею бережину
Покрай Глибочицьких прилук.
Цю річечку іздавна знали,
Вона рівнинна, не стрімка,
Проте глибочиться ярами
Неначе велетна ріка.
А проти неї вже давно
Була перама за Дніпро. ¹⁴

Покрай Глибочиці, на горах,
Брати кремлі заклали в ряд,
Святе тримісто звівши вгору,
Що зветься й нині Києв-град.
Піднявся над Дніпром триглаво
Славетний пращур городів, ¹⁵
Довік вславляти величаво
Державу Орія синів.
Від них Украйна й ожива,
Звідтіль і мова, і мовва.

Хай благовіст на крилах слави
Із Ірію до нас летить,
Бо все, звеличене дідами,
Наріжним каменем стоїть;
Там Русь рукава засукала,
Залоги-городи звела,
Утерла руки і сказала: –
Се милість Божеська прийшла.
Тут мої діти будуть жити,
Гараздувати й не тужити.

Здавна єдиний звичай мали –
Мечем вороже зустрічать,
Всі як один на герць ставали,
Поганцям відсіч надавать.
І зброю їх двобокогостру
Назнали добре всі довкіл,
Вдрузки трощила вражі кості
Булатна кова тих мечів.
То Кий з братами меч тримав
Та Царство Антів обступав.

Лягла їм слава на рамена
Зі спадку пращурів краян
У найпрадавніші давена
Борусів і русь-колунян. ¹⁶
А ще давніші погубились
Відтоді як Троянець пав,
Хіба з Енеєм десь поділись,
Куди вже їх Дажбог послав.
Бо давняя війна Троянська –
Старезна притча праслав’янська.

То вже часи аж геть минулі,
Але відгомін досі йде,
Адже Пантікопею чули, ¹⁷
Бо згадується де-не-де,
Що там Боспор був Кімерійський,
Під владою кім-оріїв,
І не плигав до візантійських
Переодягнених богів,
Докинувши до їх огріхів
І вищий волхвів сан – понтифік.

Ще як було Боспорське Царство,
Південне в спілці оріян,
То Пращурами поважався
Прадавній Бог, ім’ям Троян.
На честь йому заклали Трою,
Та й Русалель (за плином днів) –
Як городище для постою
Стосилих русих велетів. ¹⁸
Від них наш Ор свій рід повів,
З напівлюдей – напівбогів.

В той час були і амазонки –
Сусіди древніх оріян,
До нас дійшли лише помовки,
Де ташувався їхній стан.
Дівоче воїнство хоробре
Обороняло Вкрайни схід,
Про них є слово красномовне
У зібранні античних від.
А Царство їх на Фермопонті
Назнали геть усі на Понті. ¹⁹

То наші посестри – козачки,
Звитяги мали чималі;
Здавен відомі як "косачки",
За довгі коси – до землі.
Вони і Трою захищали
(Пантесилая їх вела),
А згодом скіфів потрясали,
Як мати їм заповіла.
Від них пішов народ сармати,
Очолювала їх Цар-Мати.

До Македонського ходили –
Царицю сватали свою,
Щоби у шлюбі поріднити
Неперевершених в бою.
Адже й Олекса був з пелазгів –
Так звали Пращурів слав’ян,
Як втілився у давній назві
Лелечий плин – в плин оріян. ²⁰
Се мова за давненні днини
Часів Антії-України.

Це християни приховали
В історії старих часів,
Щоб ми самі себе не знали
Йдучи до нових вівтарів.
Бо кожен, будь-який убогий,
Назнавши рідні письмена,
Збагне, що то не від Єгови
Йде наша слава віддавна.
Бо ще й не бгавсь Завіт Старий,
Як був царем наш славний Кий. ²¹

Відтак ще за тієї ери,
Коли наш Кий був молодим,
Приперлись готи, ненажери,
Як свині крізь дірявий тин.
Жаль, не було вже кімерійців,
То наші давні Праотці:
Мужі лихі, запеклі в бійці, –
Ото були вже молодці:
Римлян, як поросят, ганяли,
Ногами греків розкидали. ²²

Від них наш Ор отримав скіпетр
І вдачу їх успадкував:
Всю Сірію і аж Єгипет ²³
За ними теж повоював.
У Ора вже мечі не мідні,
Як у кочовиків, були,
Тож Анти там не пасли злидні,
Не жебраками в світ пішли.
Та й, мабуть, діточок чимало
За Антами повиростало.

Славетний Ор – посланник долі
Краї заморські просвітив,
Із Рогу Віди всім по волі
Краплини істини пролив.
Як бог, приніс до них залізо
І перше колесо, і плуг,
Ще й волхвів стародавні Різи
Святий наточували дух.
Бо й волхви з Антами ходили,
Календам зоряним учили. ²⁴

По їх слідах пройшовся Дарій,
За те і Антів поважав;
Хоч мірився на спробі марній,
Одначе не завоював.
Зважав на це і Македонський,
Як Вавилонський трон надбав:
Імперію тримав під сонцем,
Та Русь праотчу обминав.
А як терпець йому урвавсь –
В медовий саркофаг уклавсь. ²⁵

Тож обернімося до Ора,
Як до засновника Русі,
Се ж бо з його земного твору
Ми вийшли в люди геть усі.
Бо як за волею Дажбога
Зійшла з небес свята Замунь, ²⁶
Так з волі перш-отця старого
Створилась Русь як русь-колунь:
Свередзький – край, Лука – древлянська,
А нижня вся земля полянська.

Та русь-колунь – сокира Ора,
Що готів розтяла навпіл;
Від Готського до Понта-моря
Став повелитель він один.
Ще й Птиця Інтри прилітала,
Йому із Іру вість несла ²⁷
Від Пращурів, які тримали
Велику раду до добра.
І всі вони назавжди там,
Бо уподобились зіркам.

Се Божеськая Птиця стиха
Навчала Ора, що робить,
Як вихопитись наче вихор
І знагла ворогів трощить.
Бо ворог, як іде горою,
Іздибившися із пітьми
Сливе до неба висотою,
Ісквапніш трохи одійти,
Щоб помах виважить сокири
Та й гепнуть з усієї сили.

Тож древні русичі укрились,
Пішли за Ором у ліси,
В свередзьких землях потаїлись
В злославні і лихі часи.
Свередзь для русів давня паша,
І лиш де зачинався герць,
Од ворогів худоба наша
Мерщій тікала на Свередзь.
Так бо Дажбог за Русь подбав,
Щоби рід Антів не пропав.

У Царстві Антів праслав’яни
Трьома державами зійшлись,
Кияни, слави, оріяни –
Вони всі Руссю нареклись.
І Русь з Трипілля одступила,
Пішла на північ, у ліси,
Де Орових синів укрила,
Допоки в силу увійшли
Полянські велети, три брата,
Наш Кий, Пащек і Горовато.

Мужі статечні, рослі, русі,
Блакитноокі, кремезні;
За ними, за царями русів,
Роди слав'янські на землі.
Помовок їх імен багато:
Пащека – Щеком стали звать;
Хорив, Хорев, чи Горовато –
То все старослав’янське Хрвать.
Ніхто їх здужати не міг,
Бо йшла їм сила від чепіг.

Натомість, Києв як підняли,
Що на Подоллі сутенів,
Своїх нащадків полишали,
І гей – по землям прадідів!
На південь, до самого краю,
Возами потягнули слід
Аж ген до синього Дунаю,
Де Горовато і осів.
Десять віків за ним стояла
Старокарпатськая Держава.

Бо звідти римляни вовками
Хижачили на древню Русь,
Тож за Троянськими валами ²⁸
На смерть трималася борусь.
І в пику римлянам і грекам
Надовго Анти стали тут;
Сурицю пили впрост із глека ²⁹
Та бовтались у річці Прут.
За царським родом Горовато
І вийшли на Дунай хорвати.

З Карпат брати йшли у походи,
Тримали вітчини краї,
На місце ставили народи,
Що дерлися до їх землі.
Бо в спадок всю Гіперборею
Їм, як онукам, Род надав
Та щиро святістю своєю,
Мов соколяток, огортав.
І шану орії складали –
Святі кургани насипали.

Морави звідтіля і серби
Поза Карпатами пішли,
Як і передніші венеди,
З яких склавини одійшли.
Ще далі подалися гали:
Десь край Ла-Маншу звели град.
Карпини так не мандрували –
За ними назва гір Карпат.
А Щеків рід подавсь до славів,
Як восьмий вік пішов державі. ³⁰

Склавини й суто іллірійці
За родом Щека потяглись
І від Карпат не як чужинці
На Києвщину подались.
А як ішли, то за походом
Турнули готів і хозар,
Що ті аж покотились котом,
Не втримавши стрімкий удар.
В Кий-граді русичі братались,
В похід надалі виряджались.

Пішовши з Києва, рід Щека
В древлянських землях постояв,
Років п’ятсот пив сому з глека
І золота там наскладав. ³¹
Звідтіль і чехи, і поляки
Родами по собі пішли;
Ільрійці теж далися взнаки –
Північну Вкрайну зажили.
Так Анти скінчили похід:
По всій Європі хлинув рід.

Ільрійці, як на землю сіли,
На Волоху заклали град, ³²
Ільм-дерево там посадили
На древньо-русівський обряд.
Ільмерцями їх називали
І з тих доконче давніх пір
На слово їх завжди зважали,
Як на нащадків старовір.
Ільмерці – оріїв гілля,
Славени стало їх ім’я.

По їх слідах побиті готи
Потюпали назад – на Русь,
Ще й Германаріха кіоти,
Як святість тикали якусь.
Їх плем’я русичам вороже
Ісход Карпатський не потяв,
Отож вони потяли Божа,
Як він на Рось-ріці стояв.
Бож був царем вже скілько літ,
Тамтешній люд – його нарід. ³³

А готи з тої страти Божа
Правцем поставили себе,
Підступне вбивство нам не гоже
І Велемир, почувши це,
Підняв навдибки Русь – на коні,
Стремено до стремена в ряд!
І Русь пішла на готських воїв
І посікла, як ниву град.
Бо яр нестримний вів усіх:
Це ж бо земля від Бога – їх.

Дарма ті готськії залоги,
Щоб страх напудити гольбі,
Коров’ячі й волові роги
П’яли на голови собі,
Бо руси, оголивши чресла,
Аби сорочки не мастить,
Мечем, як божим перевеслом,
Взялись рогаті раті бить.
І била готів та голунь
Як, ще за Ора, русь-колунь.

Це вже в четвертому столітті
За Вкрайну Велемир подбав:
У жмаки стовк все готське віття,
В три вирви геть з Русі погнав.
Нащадок Ора в’їхав в Києв,
Як цар, на білому коні,
І люд вславляв його як Кия,
Бо слава піднялась в ті дні,
Замайоріла з древніх гір;
Дай-бо бриніти до всепір.

Так Велемирові вдалося
Державну велич возродить,
І покотилось поголосся
Про рать, що на Дніпрі стоїть.
Дійшов відгомін в Візантію
Про міць держави у слав’ян:
Як сплинуть в гурт, то заподіють
Вельми лихе для християн.
А як зберуть ввесь свій повіт,
То наполохають ввесь світ.

А тут і гуни підсобили:
Уклавши з Антами союз,
Під стягом славного Аттили
Прославили державу Русь.
Південна Оріяна встала
І рушила поза Дунай
Громити Валентиніана,
Що захопив венедів край. ³⁴
Зі страхом сприйнялись ті дії
В усій імперській Візантії.

Злякались греки: – Що робити,
Аби-но знемаціла Русь?
Бо й Царград можуть захопити,
Як думка ця спаде комусь.
Велику раду духовенство
Скликало з приводу цього,
І там усеньке їх священство
Понапоумилось того,
Що треба Антів одурити,
І, як римлян, тихцем скорити.

А щонайперше – то їх віра,
Од неї Антам сила йде:
Якесь "дайбожеє ярило"
Їм конче яру додає.
А ще оті закляті волхви, ³⁵
І їх трикляті Кощуни,
Та Різи, де усі помовки
Із сивої прадавнини.
Там антів Ор – як божа стать!
На це і мусимо зважать.

Тож числа покладем від Ора,
Як від засновника Русі,
Не так, як іудейська Тора
Скрізь напоумила усіх.
Бо істину брехня не скриє:
Варяг Аскольд на Русь прийде,
У каганат повергне Києв
Та нагло грека Діра вб’є.
А Києвській Горі в той рік
П’ятнадцятий минеться вік!! ³⁶

Адже від Ора і до Діра
Постануть сімдесят князів,
Це донесе нам рідна віра,
Як вигрім, з мороку віків.
Назнаєм: Дір – купець елланський
У Києв на торги прийде,
А з ним Аскольд – вояк варязький
Хозар на Києв наведе.
І сяде тут як їх каган,
Ще й Русь христитиме, як пан.

Йому і буде Русь завдячна
Як вріжуть Києву роки;
Так напоумились обачно
Новозавітні правники.
Бо все слав’янське християнам
Не пасувало аж ніяк,
Адже Ісус Христос за саном –
Хрищений батько посіпак.
Тож батька дійсного слав’ян
Скосили начеб то бур’ян.

Чого не спромоглися греки,
Юдеї в напуст досягли:
Словами, що Христос проречив,
До згину Києв підвели.
Усе по біблії робили –
З порад Христа для іудей,
Бо то його вуста зронили:
Як рибу, брати в сіть людей. ³⁷
А сіть – релігія юдейська,
Прадавня зброя фарисейська.

Метикуваті християни
Почали Антів оцерквлять:
Як найзапеклих із слав’янів
Антихристами стали звать.
Та склали думку їх христити,
Позбавити прадавніх вір,
Аби почала Русь хиріти
Як приручений дикий звір.
Ведмедем гнали русу рать
Під дудку Ягве танцювать.

Не зайве знати, що за сила
Вернула Антів від Христа,
Як нова віра полонила
В Старому Світі всі міста?
Заради чого їх насильно
Мечем христили і вогнем,
Якщо ця віра так настійно
Себе вславляє день за днем?
Та певно Праотці щось знали,
І знати нам заповідали.

Не для забави ж іудеї
Новий Завіт нам піднести,
Але до власної оселі
Своє творіння не взяли!
Хоча ретельно описали
Що в них було і не було,
Аби-но ми до серця взяли
Усе, що їм не підійшло,
З прислів'ям: "Нате вам не Боже,
Усе, що нам самим не гоже".

Відтак Тризуб, наш символ Бога,
(Поєднане в одному три) ³⁸
Означивсь як пересторога:
Праотчу віру зберегти!
І перш, ніж серцем упадати
Та марно тратити сльозу
За християнські чорні шати,
Назнаймо Праотців тружду:
Не дати довести до згину
Ні нас, ні нашу Батьківщину.

Бо й Рим могутності позбувся,
Як християнство в світ прийшло
І невідоме всім «Ісуся»
Писаннями у Рим пішло.
А грізний Рим, як ті писання
До себе необачно взяв,
Спіткав Христа напоумляння
І незабаром занепав. ³⁹
Отож не знехтуймо назнати,
Що роблять християнські шати.

    ТАЄМНА   ВЕЧЕРЯ
Ще як Ісус Христос новітній
Ні сном ні духом не витав,
А про вчення новозавітне
І поготів ніхто не знав,
Бо вся тодішня Іудея
Під римським наглядом була
І з П’ятикнижжя Моісея
Пайду колишню не брала.
Ет, тілько й думалося їм,
Як то перехитрити Рим.

Ця думка скрушно, невблаганно
Стовбичила зо дня на дні,
Ночами спати не давала,
Гвіздком стриміла в голові.
Всіх рабинів перетіпала,
У покруч бідолах звела,
Покіль розраду відшукала
І хитрим наміром зросла:
Відногою піти по світу
Із іудейського завіту. ⁴⁰

Отак для звеличання свого
Розрадили на інший лад
Новий Завіт попри Старого,
Щоб нагилити грошенят.
На це Мойсеїв люд завзятий,
А галасливий! – що й казать:
Не зичать хисту вихвалятись,
Себе – за пуп землі подать.
Ще й цим утерти римських пих –
На шпильку взяти розум їх.

Тож іудейська ієрея,
Що звикла жити задарма,
Таємну скликала вечерю
Порадитися крадькома.
А раду мали й совітання –
Як сина божого творить
І як до Вітхого Писання
Його появу притулить.
Та щоб не впорати дурниць –
Не вгавити значних дрібниць.

Взяв Іоан переднє слово,
Пустив ману з медових вуст:
– Як з Ягве утворивсь Єгова, ⁴¹
Отак утвориться й Ісус.
Бач, оріяни суть всевишню
У триєдинстві визнають,
Чи ми за оріїв дурніші,
Щоб трьох богів собі не втнуть?
Оце й узгодимося: – хай
Придбає сина Адонай.

Ісуса будемо творити
На гречне назвисько "Христос"
Від "хрио" (грецького "мастити"),
Як слушний дієслова стос.
А поміж нами, зрозуміло,
Назореянин златоуст –
Призвістка на гебрайське чтиво:
"Спасіння в Ягве" (це "ІСУС"). ⁴²
А хитрість цю ніхто не вбачить,
Бо наш іврит не розтлумачить.

– Але хіба в таке повірять, –
Не віруючи, зрік Хома.
Йому ж на те: – Хай перевірять!
Аж свідків не було й нема!
Розповімо все як відбуте
Десь поза сто років тому,
Неначебто давно забуте,
Отож байдуже хоч кому.
Приємна думка взагалі –
Хто взнає: був Христос, чи ні?

Бо ж не одного лиходія
Тягли на дибу розпинать,
Майнув і той, хто мов месія
Хулив єрусалимську знать. ⁴³
Отож хай диба нам прислужить, –
Погодилися всі жерці, –
А Ягве люто не осудить
За гріх святий на манівці,
Бо в храм з бастарда божества
Додасться харчу і питва.

Господній гріх хай син спокута
Своїм розп’яттям на взірець,
Аби-но всім була наука,
Щоб бачили, як сам творець
Свій власний перелюб карає.
Натомість вбачиться і те,
Що бог про нас не забуває,
І діло рук його святе
Нам буде як нове спасіння:
Старої Пасхи воскресіння. ⁴⁴

А щоб точилася жалоба
З безхитрісних людських сердець,
Христу, як страднику, на лоба
Терновий додамо вінець.
І без кимвал, під жоломійку
Складемо пісню про Христа,
У білий світ, як у копійку,
Вразливо влучить пісня та.
Широким світом піде смуток
Наточувати нам прибуток.

Тут знявся лемент на всю хату,
На думці кожен собі пан:
Розпочина гараздувати
Та розсупонює гаман.
Почувши братні теревені,
Хома сердешний аж зітхнув:
– Ну збрешемо на дві-три жмені,
Як ніби світ брехні не чув.
А далі що? – скажіть будь ласка. –
Як вийде з того гречна казка?

Ну аж ніяк життя Христоса
Ми не опишемо гаразд,
Бо від натуги булька з носа
Хіба що вискочить нараз.
Адже три вози набрехати,
Це вам, панове, не пусте,
Не дулі горобцям сотати.
Чи спроможімось на таке?
Хіба ж ми висмокчемо з пальця
Бувальщину для свого бранця?

– Ти тут дурниці не базікай, –
Петро нагримав на Хому. –
Наш Іоан – не просторіка,
Отож довіримось йому.
Проте, щоб мізки нам не виїв
Лаштунок мандрувань Христа,
Лише народження сподієм
Та шлях Христосів до хреста.
Все інше хай іде народу
На власний пересуд і додум.

Крім того додамо словами,
Що це таке "Ісус Христос",
Щоб розумівся межи нами
Ісусовий метаморфоз:
"В ім’я творця і всіх пророків,
Що склали біблії обіт,
Не мир понести між народів,
А меч!  Та наш Старий Завіт!
Ісус гряде як наш спаситель –
Біблійного письма учитель". ⁴⁵

Великій справі на догоду
Ісусу бгали родовід
З казок Мойсейвого народу,
Що увійшли в Старий Завіт. ⁴⁶
Аж тут "святі" пересварились –
Кому нести Ісусів стяг;
У сварці мало не побились,
На себе кожен ковдру тяг,
Кричав, як різаний: "Бодай
Всім скопом грець вас забирай".

Адже апостолів дванадцять,
Як іудеєвих родів,
Отож і заходились хвацьки
Ісусу зичити дідів.
Усяк апостол з свого роду
Завбачно предків лаштував,
Як гречний шеляг від народу
Під спід Христосу закладав.
Ото вже скажуть: "Молодець:
І швець, і жнець, і в дудку грець!"

Одначе як не сперечались,
А згоди так і не дійшли,
Урешті-решт перестарались:
Два родоводи наплели.
Цю ахінею не розплутав
Ні папа римський, ні дяки,
Бо кожен лиш очима лупав
З писань Матвія і Луки.
Так і красуються гарненькі
Новозавітні побрехеньки. ⁴⁷

Тож, мабуть, всі євангелії
Переглядімо як на те,
Придивимось: чи не крізніє
В "святих" писаннях несвяте?
Бо аніхто з тих іудеїв,
Що тайну раду почали,
Не змовив слова за шумерів,
Чий карб семіти потягли.
Карб українського народу –
Святе Письмо Святого Роду. ⁴⁸

З семітських намірів зловісних
Над миром грізний меч піднявсь,
З шумерських текстів клинописних
Завіт Мойсеєвий зобгавсь, –
Так звівся бовван їх пророка,
Що бовваніє відтіля,
Мов чорна мара, що до строку
Вкорочує людське життя.
Мойсей – дух Ягве утілив,
Всім люту кару провістив. ⁴⁹

А щоби кара почалася
Та всі страхання в світ пішли,
Таємна рада відбулася
І Ягві сина приплели.
Порадились лукаві діти,
Кому що до ладу брехать,
Та й подались по всьому світу
Євангелії викладать.
А ще й прославитися тим
І вдертися у самий Рим. ⁵⁰

Відтак юдеям і вдалося
Вселити в Рим розтління дух;
Сидить там ідол Ягве досі,
Тне павутиння як павук.
Його напучення із Риму
У проповідях в світ повзе,
Лаштує пастку всім незриму
І пригорщами сіє зле.
То з біблії іде завіт,
Як виманіжувати світ. ⁵¹

Адже Христа благодіяння
Ніхто не бачив аж до днесь,
Лише біблійні лжеписання
Йому таку наслали честь.
А він абиде хоч одному
Бодай абияк допоміг, –
Аніде не пішло по йому
Ані слівця, хоча б на сміх;
Ні згадки, ні побіжних слів
Нема й в літописах жидів. ⁵²

Христос, як і Мойсей гріховний,
Собою Ягве заступав,
Від п’ят до маківки намовний
Лише жидам рай-долю ткав,
А всі навколишні народи
Губив не на старий манір:
Не різав їх, а вряди-годи
Звертав од предковічних вір,
Щоби позбавлені богів
Пішли на милість ворогів. ⁵³

Руйнуючи всіх вір устої,
Поневіряючи людей,
Христос жене їх до недолі,
Немов покірливий ботей,
Та ставить пастиря над ними,
Аби-но добре пильнував
Та щоби жодної вівчини
Нікому інде не віддав.
Бо знає будь-який пастух:
З овечки – постриг і кожух.

Але ми славу не складали
Чужим богам собі до згуб,
З нас велич пращурів здирали
Як з дерева живого луб;
Щоби смирення в душі взяли,
Приспали волю, гідність, честь,
Принишкли і колінкували,
Не піднімаючись до днесь.
Щоб згинці привести до згину
Непереможену країну.

А щоб знеславились краяни,
Пустили чутку: ніби там
Промандрував Андрій "незваний"
Та провістив Кий-град полян; ⁵⁴
Неначе й славляться від того,
Що їх апостол навістив,
І все їм надійшло від бога,
Як їх Андрій благословив.
Відтак цю релігійну плітку
Несли як божу оповідку.

Мовляв, то не з свого гатунку
Звели поляни Києград,
З Ісусівського обладунку
Той град удіявся на лад;
Немов завбачене віками
Юдеям в граді тім сидіть.
Бо хто вони такі: поляни? –
Якихось кімерійців віть.
Взялись галь-паль, і нате – враз
Підняли Києв на гаразд.

Егеньки, дзуськи, не без бога
Стають великими малі;
І у чернечих всіх чертогах
Усі прислужники олжі
Засіли за біблійні книги
І ну – гортати сторінки,
Аби апостольські вериги
На град слав'янський натягти.
А в біблії, ну як на зло,
Апостолив один Петро.

І той з громадою своєю
В Єрусалим прийшов і сів,
А поза чільний град юдеїв
Вони не витнули й носів;
Немов їх апостолювання
До того й зводиться якраз,
Щоб після богопрославляння
До столу шпарко сісти враз.
То каже біблія сама:
Ходінь апостолів нема. ⁵⁵

Усе, на що вони вдалися,
Оті "господні" посланці, –
Побіля столу розлягтися
І умочати в мед млинці,
Та всіх повчати з тої тризни:
– Ви мусите все нам віддать
І вдовольнитися з мализни
В обмін на божу благодать.
За тих, хто здасть в громаду все,
До Ягве змовимо слівце.

А щоб ніхто не смів брехати
Та ані драхми не втаїв,
Петро мав змогу показати
Свій суто християнський гнів:
Так, чоловік, ім’ям Ананій,
Продав маєток за Христа
І вмер за це, бо при дізнанні
Не все віддав у гурт Петра.
Та й жіночку його взяли –
Вперед ногами понесли. ⁵⁶

Тут перелякані прочани
Віддали все що не було:
– Цур, йому пек! – усі кричали,
Аж поза храмами гуло.
– Не треба нам ні благодаті,
Ані спасіння заслужить,
Задарма ладні все віддати,
Аби Христоса не гнівить.
То від Христоса і пішло –
В громаду цупити майно.

Апостоли дари приймали,
Не тужно, бігме, зажили:
Усю громаду оббирали,
Задарма їли і пили,
Та Ягвові псалми співали
Покіль Петро їх не встидав:
– Оце допіру схарчували,
Що нам Христос з юдеї дав.
Тож слід дияконів набрати
І з прозелітів дань збирати.

– Та це ж Христосом зацуране, –
Згадав збентежений Хома, –
Юдея – наше поле бранне,
Десь інде ходу нам нема. ⁵⁷
Йому, як довбню: – Чи не чуєш?
Не нам же йти кудись на сміх,
Петро нам істинно толкує:
Дияконів пошлемо всіх.
Ми ж будемо псалми співати
Та зачужа все узурпати.

Здолаймо всіх у кволий спосіб,
Бо наша зброя – це слова,
І наш духовний меч Христосів
Немогою перемага. ⁵⁸
Релігія Христа потрохи
Притупить нехристів мечі;
Ще й дружно нам поповнять льохи
Новохрищені постачі.
Нехай Христосовій нозі
Вклоняться кесарі й князі.

Збадьорились богопомази,
Покликали сімох прочан
І надали свої укази:
"Йдіть на терени язичан.
Бо всі ті землі від Мойсея
Нам заповів Старий Завіт
Для переселення юдеїв
Обіцяний нам цілий світ –
До моря, до останнього,
До краю, аж до крайнього. ⁵⁹

Готуйте місце під Юдею,
Лаштуйте храми під Іллю,
Кріпіться поміччю Мойсея
До виходу ІЗРАЕЛЮ!
Громада наша далі піде,
Бо тут замало нам землі,
Тут горобцю і згадить ніде,
В такенній сидимо тісні.
А нам поширше стати слід –
Всіх підвернуть собі під спід.

І будемо ми те робити,
Як наш Мойсей заповідав:
Перш, ніж якийсь народ скорити,
Треба, щоб там наш бог постав.
Місіонери, як месії,
Несуть у світ покори хрест,
І наміри Христа святії
Усім державам в їх реєстр.
А там вже ІЗРАЕЛЬ зведеться –
Бороти всіх, де з ким зіткнеться". ⁶⁰

Тож бо апостоли в дорогу
Благословили посланців:
"Ідіть та сійте славу божу,
Щоб помножалось вихристів.
Та не беріть в дорогу клунків;
Вам бог подасть!" – І, як велось,
Хреста дали для поцілунків,
Щоб слово Ягве з них лилось
Та щоб хлистало через край,
Бо стануть перші в черзі в рай. ⁶¹

Диякони – Павло й Варнава
В Средземне море попливли,
Від них і почалась та справа,
Яку юдеї повели.
Не ладні силою узяти –
Христили, щоби поза тим
Від похрищених дурнів слати
Побори у Єрусалим ⁶²
Та мором зводити мирян,
Як Йосиф зводив єгиптян.

Хто про голодомор не знає,
Той біблію не відкривав;
Тож хай уважно почитає,
Як Йосиф голод учиняв:
До житниць звіз зерна багацько,
Що люд єгипетський зібрав,
І їм продав, вчинивши рабство, ⁶³
А гроші в ІЗРАЕЛЬ віддав.
До речі, назва «Із Ра Ель» –
Це «богоборець»іудей.

З тії юдейської науки
В Талмуд зібрали всі слова,
Своїх богів звели докупи
Та приховали імена. ⁶⁴
А в біблії імен багато
Прибрав собі юдейський бог:
Елоха, Іре, Ніссі, Рафа,
Шидай, Єгова, Саваоф.
Є і Ісус – Єгошуа,
Це все із біблії слова.

І перше, ніж Христу вклонятись
Як баламутні витії,
Доречніше було б дізнатись:
Чи він родився взагалі?
Бо перед тим, як воскреситись
Із домовини всім на страх,
Було б не зайве народитись,
Аби дурити посіпак
Та підіймати, як на бога,
Багато галасу з нічого.

За "матір божу" вже по мові:
Багатодітною була,
Як кажуть вірники Христові
Ще пак за Ірода царя.
Та ще Христосик не зачався,
Щоб божий викупити гріх,
Як Ірод з миром попрощався
І в землю спочивати ліг, ⁶⁵
Поки Єгова блуд чинив –
Жидівку заміжню покрив.

Отож від кого до Єгипту
Втекли з Христосиком батьки?
Невже цар Ірод з того світу
Затявся немовлят товкти?
За краще б не дітей він різав
В новозавітних балачках,
А тих апостолів зосібна,
Що вмисно наганяли страх.
Мойсеїв люд брехать мастак,
А вже як збреше – то усмак!

От хоч Кирило та Мефодій:
Мовляв, абетку нам дали,
Хоча ми і без тих добродій
Своїм письмом правік жили. ⁶⁶
А ті "кириломефодії" –
Уславленні брати-старці –
Переклад біблії скроїли,
Та звісне як (були ж ченці):
Збрехали біблію, ще й так,
Що з дулі аж осипавсь мак!

Отож тепер, а хоч довіку
Переклад біблії читай,
Не віднайдеш Єгови лику, –
Лиш Елохім чи Ель-Шидай.
Адже його наймення звідти
Юдейські тлумачі звели,
Як біблію в Септуагінти
В сімдесятьох переплели. ⁶⁷
Дух Ягве схований за тим
І досі входить в кожен дім.

Зате й псалми в Новім Завіті
Всі зі Старого потягли,
Щоб вихристи по всьому світу
Співали Ягвові хвали.
Бо він в три іпостасі вбраний:
Юдейський Ягве – "дух святий",
Єгова – "батько-бог" поганів,
Христос – лукавий "син людський".
Це через нього всі в омані
Про хрещення жидів в Йордані. ⁶⁸

А щодо іпостасей бога –
В юдеїв тями не було,
Бо те з начала світового
Задовго перед них пройшло.
Хіба що те шумери знали,
Бо мали згадку про потоп,
Який жиди перебрехали
Під свій, під Ноєвий народ.
Насправді ж, як потоп почавсь,
Жидів і помин не торкавсь. ⁶⁹

Оманливе біблійне слово
Блукає досі по світах,
Нема там ані дзинь святого,
Нема й пророцтва ні на шаг.
Бо забігання за майбутнє
Складалось волхвами з зірниць,
А в біблії – не самобутнє,
Там крадене з чужих скарбниць,
Як Соломона "Піснь Пісень"
З "Аменхотепа поучень". ⁷⁰

Юдеї збрешуть що завгодно,
Аби набити свій гаман
Та надурити інородних
Навернутих парафіян.
Тож їхні всі "закони божі"
Почнем уважніше читать,
Перш ніж обітниці негожі
Собі і дітям нав’язать.
Бо нам з Єговиного сина
Добра не падає й краплина.

Та й між юдеїв чистокровних,
Як їхній "божий суд" згряде,
Не кожен, навіть родословний,
В "Єгове царство" попаде.
То як же нам туди попасти
Між пропечатаних жидів,
Якщо і яблуку не впасти
У натовп тисячних рядів.
Бо в рай ввійде за тої віри
Лиш тисяч 144. ⁷¹

А вихристам усіх народів
Лиш тільки облизня спіймать
У іудейському поході
В так звану "божу благодать".
Для того всім і набрехали
Христа, як бога, на віки,
Щоби повинність відбували
Та данину несли в церкви.
Бо й нині з християн не кожен
Взнав десять заповідей "божих". ⁷²

За це апостоли подбали:
Мовляв, щоб не лякати вас,
Старі завіти приховали
(Й приховують аж по цей час).
Апостоли прийшли до згоди:
– Із заповідей десятьох
Для всіх околишніх народів
Достатньо буде і шістьох.
Та й ті, як будем викладати,
Доречно ще й перебрехати. ⁷³

Тож перша заповідь для пастви
Поднесь – як для глухого грім!
Отак Христосове лукавство
Забило пантелики всім.
А все, що він повідав люду,
До нього знали з давніх днів:
Не вбий, не знайся перелюбу,
Не крадь, та поважай батьків;
І не лжесвідчи на свого –
Себто на ближнього твого!

А хто ж для іудея ближній?
Та звісно хто – лише юдей!
Тож і слова Христа тодішні
Стосуються не всіх людей.
Бо з біблії іде повчання,
Як неюдея обібрать
Та як вчиняти позичання,
Щоб з вихриста три шкури драть.
Ну-бо читайте, люди рідні,
Як біблія зніма з вас спідні.

Натомість вчить синів Мойсея,
Як вам здохлятину продать,
Щоб навіть з падла іудеям
Гаман грошима набивать;
Не позичати й сніг торішній –
Лише з відсотком на борги,
Щоби з лихви за тими грішми
На лоба очі поповзли.
Жмикрути ледь не з’їли нас,
Як Мономаха був указ. ⁷⁴

На жаль не все тоді збагнули,
Бо щиросердними були,
Та й про Старий Завіт не чули,
Як під Розп'яття побрели.
Назнали тільки-но Христове,
Довірившись "святим отцям",
До серця брали кожне слово
І вірили його словам:
"Рідню зненавидіти треба,
Тоді лиш прилучу до себе". ⁷⁵

Щоб ліпше наточить оману,
Христос ще й не такому вчив:
"Складайте дяку і пошану
Тому, хто в пику вам вцідив".
В той час Єгова вчить юдеїв:
"За око – око! Зуб за зуб!" –
Щоб по Христовій епопеї
Весь світ юдеям пав до рук
Без праведних святих Богів,
Як най-найперших ворогів. ⁷⁶

Так і справляється задума,
Що за Христосом повели:
Наслати в душі рабські думи
І тим прибити до ноги;
Посилити обманом віру,
Буцім Христос усіх спасе,
Хоча лиш кривду понад міру
Всім неюдеям він несе,
А хоч би як поклони клали –
Чолом долівку пробивали.

Бо у Єгови є укази –
Хто в "царство боже" попаде,
А хто від мору, чи прокази,
Чи в катаклізмі пропаде.
Нежид аніде не спасеться,
Бо ІЗРАЕЛЬ його ковтне,
Або ж "біблійний суд" почнеться –
Геєна огненна спече.
Христос, якщо й лаштує спас,
То для юдеїв – не для нас. ⁷⁷

Старозавітнії пророки
Здавна навчали іудей,
Як їм "по-легко і по-трохи"
Винищувати всіх людей. ⁷⁸
Мойсей в біблійнім божевіллі
Криваву долю людству рік,
І, власне, з тої веремії
Почався інквізицій вік,
Як люта спадщина Єгови,
Утілена судом Христовим.

Бо саме церква з образами
Байдужого до нас Христа
Страшними вславилась ділами:
Людей в вогні живцем пекла,
В ім’я Ісуса катувала
Та нівечила на калік,
Христову віру карбувала
Розжареним тавром навік.
А хто Христа не визнавав –
В вогні як єретик палав.

Не менше десяти мільйонів
Живцем спалили у вогні,
А скільки зойків, сліз, прокльонів
Лишили люди в тій добі.
Бо інквізитори Христові
Всіх мордували від душі,
Ото вже упилися крові –
Як упирі на шабаші!
Наш світ не знав завбільше зла,
Ніж людству біблія дала.  ⁷⁹

Біблійне слово ніде діти:
Жидів кривавий гріх покрив,
Як плакали невинні діти,
Котрих Єгова погубив.
Це вбивство всі раби Єгови
Як свято Пасхи визнають,
Відтак і вірники Христові
Ганьбу лиходіянь несуть.
О, люди добрі, схаменіться:
Від дітовбивця відступіться!

І християнство теж язичне,
Як і усі з відомих вір,
Але оманне, людовбивче,
Як явлений біблійний звір.
А хто із християн гадає,
Що сповнен святістю учень,
Хай біблію перечитає –
Там святість вирізана впень!
Як жертви до жертовних днів,
Щоб кров’ю покропить синів. ⁸⁰

А все, що нам Христос лаштує, –
У Іоана відповіт:
Його Армагеддон віщує,
Як згине християнський світ.
Усіх Єгова покарає
(Як головний юдейський бог),
Хто десять заповідей має,
Але тримається шістьох.
За все питатиметься з вас,
Бо Син для Батька – не указ. ⁸¹

Не плутаймо поняття різні:
Є Віра Праотців свята,
А є простий церковний бізнес
Новозавітного Христа.
Будьмо дітьми у свого Бога,
Як радить Праотців Завіт,
А не рабами – у чужого,
Як намовля чужий обіт.
Адже усе, що має ваду,
Дає, як вовк теляті, раду. ⁸²

А чи потрібні нам обіти
Якихось кочових племен,
Що досі никають по світу
І гомонять про наш Едем;
Шануються Єрусалимом,
Що наші праотці звели,
Та вигаданим "божим сином",
Поза яким у світ пішли,
Як безпритульні злидарі
Без спадку власної землі? ⁸³

Оце доконче ми пізнали,
Що іудеї утяли:
Усім Христа подарували,
Однак собі не узяли.
Великодушна їм подяка:
Для нас Розп'яття, а собі
Давида зірку на відзнаку
За непогрішність у божбі.
Адже усі ікони славні
Прокляв Єгова у прадавні. ⁸⁴

Еге... спасибі вам, юдеї,
За брезклий вам Новий Завіт,
За ваші чорнії киреї,
Що заступили сонця світ.
Візьміть свого Христа до себе
Та й возвеличуйте його,
А нам чужих богів не треба,
Ми Бога маємо свого!
І богообраність народу
Нам притаманна ще від Роду! ⁸⁵


      ЧОРНІ   ЖУПАНИ
Було й у нас Боги стояли
На древній Києвій Горі,
Яку Вздихальницею звали
На Святославовій порі. ⁹⁰
Ген-ген у розголосі слава
Котилася з Священних Гір,
Могутність множила держава,
Тримаючись прадавніх вір.
Бо не йнялась пасинкувати –
Чужих богів перевідати.

Ще красне сонечко світило
Дажбожому Великодню,
На Красну Гору та Ярило
Пісні співалися в гаю.
Ще на Купайла юні брались ⁹¹
І сватались на Хлібний Спас,
Та Світовидові вклонялись,
Молитви творячи за нас.
А віра та була правічна,
Животворяща, пантеїчна.

Вклонитися Священній Тайні
Та прадідів пошанувать
Всі йшли в контину на Почайній,
Де прадуби з віків стоять.
В Святім Гаю святе обійстя
На Тризницю усіх прийма
У Божий храм, що як півмісяць,
Півколом требу обійма.
На требищі дари складали,
Правічну віру сповідали. ⁹²

Вся треба правилась в обряді
Лише з дарами од трудів,
Бо всі житнині були раді
Як подарунку від Богів.
Тому й справляли свято Плуга,
Як День Сварога надійде;
А Велесові дяка друга,
Бо він худобоньку гляде.
А всьому воїнству Перуна
Хвалебни слали, а не рюми. ⁹³

Освячені напої в чаші
Присвячувалися Богам
І польові дари найкращі
Висвячувалися на храм,
Лунали благозвучні співи
І просвітління в душі йшло,
На мольбищі у новій силі
Цілюще било джерело,
І з свята-дуба клалась тінь
В священнодійство ворожінь.

Щоб тіло й дух не знали втоми
І мали Божий оберіг,
Верховний волхв черпає соми ⁹⁴
У ритуальний турів ріг.
І пили сому всі по колу
За приєднання до Богів,
Щоб не здолати Русь нікому,
І вимертвити ворогів.
Во славу рідного буття
І православного життя.

З притулку божого земного,
Що Гай Священний сповивав,
Віщун сприймав знамення Бога
Та до громади сповідав.
Тоді вже і співці кощунять,
Гудці на лютнях в хор гудуть,
Колядки старовіцькі струнять,
Вітання в Ір небесний шлють. ⁹⁵
Бо в небі всіх рідня чекає,
І спів їх душі звеселяє.

Відтак і тризну починали,
На Радуницю звали рід,
Священне дерево квітчали,
Оклички слали на обід.
Та писанками шанувались,
Що несли з Великодніх свят,
І наїдками пригощались
На наш, доброзичливий, лад.
А вже чого тут не було,
Бо ж цілий день гуляння йшло.

Тут на гостину всім до Раю
Несли од кращої печі
Пухкі на меді короваї
І хлібенятко на книші.
М’ясних потрав не рахували
По рибі й ліку не було,
А приказки старі казали
На поминальне коливо:
"Дідів кутею пом’янем
І чаркою не обминем".

Кружлялись тут і мірки меду,
І встояний на хмелі квас,
Та частувались на потребу
Як було звичним на той час.
Бо ж знали всі: з святого храму
Йде Радуниця на усіх,
Відчинено Небесну Браму
І рідні дивляться на них.
Та се всміхаються між себе,
Зглядаючи на землю з неба.

Се Дажбо у блакитнім небі,
Онукам блага творячи,
Надав живий вогонь на требі, ⁹⁶
Щоб запалити три свічі:
За небо, землю і зірниці,
Та за святу трибожу єднь,
За всі джерела і криниці,
І всипища, уповні вщерть.
Та щоби поле оживало
І зілля й віно дарувало.

Тоді багаття розкладали
Та брали силу на роки,
Як через полум’я стрибали,
Де язень крутить язики. ⁹⁷
А вже біля вечірніх вогнищ
Співалися старі пісні,
І слава од святих уборищ
Крилами била в вишині,
Де Вишень править верству тем,
Як Бог єдин і множествен. ⁹⁸

Тут князь новий, як на посаді,
На чільнім місці посідав,
Весь люд його у стольнім граді
Як рідновірного сприймав, ⁹⁹
Тримаючи надію щиру,
Що князь незламно понесе
Усталену праотчу Віру
Як найдорожче над усе.
І віру князь новий тримав,
Доки праотче шанував.

Допоки не назнав лихого,
На думку взявши словеса, словеса,
Щоб лева мертвого святого
Зміняти на живого пса. ¹⁰⁰
Тоді вже все пішло під гору,
Щоб видибати вдалині
І з плачем гірким, як од мору,
В сумні вбиратися пісні.
Бо горя більшого немає –
Як Вітчина занепадає.

Що Володимир нам накоїв,
Повік не затлумлять роки,
Невдовзі те на ратнім полі
Далося добре узнаки.
Бо чашу терпку, горем повну,
Із рук його всі прийняли,
Як тую "радість невимовну", ¹⁰¹
Що з християнством узяли.
З отим він і пішов од нас,
Шукаючи оманний спас.

А зраджена Святая Воля
Пішла од нього геть з Русі,
Натомість надійде Недоля
І сяде на його труні;
Ледь каптура з чола одкине,
І враз усіх охопить жах,
Бо по-за нею ненька гине,
Конаючи в крові й сльозах.
Бо син і неньку занедбав,
Як меч на свічку проміняв.

Він не почує того плачу
І сліз пекучих не утре,
Не ввідає і не побачить,
Як двір його вогонь пожре.
І не відчує, як на нього
Склепіння храму упаде,
І люд, волаючий до бога,
Його творінням погребе. ¹⁰²
Свої ж Боги, як підведуться,
То тільки мовчки одвернуться.

І піде степом Мати-Слава
Погублених дітей шукать,
А вихристам не лишить права
Землею Пращурів владать.
Праобразом її у храмі
Оранта руки піднесе,
Не вкоїть своїм дітям сраму –
Не візьме дитинча чуже. ¹⁰³
І піде мова поголосом,
Як дим над спаленим покосом...

Життя – не слово, вік – не шпальта;
Століть чимало в вірш війде,
І дія, наче як нагальна,
Лиш згодом власне надійде.
Але й на кірх чола достатньо
Добрати розуму на спід:
Щоб ворога зустріти ратньо,
То ратну віру дбати слід!
А в рабську віру охриститись –
У рабство і упорядитись!

І ось вже длявою ходою
Марудний потягнувся вік,
Горьованою чередою
Пішов часів яремних лік.
І з волі бога-супостата
Ганебні кояться діла,
І брат іде з мечем на брата
Як біблія заповіла.
О, не дождав би жид всевишній
Зловтіхи на крові тодішній!

Бо кожен – кволий і бідовий,
Сидівши в виділі своїм,
По смерті батька в Берестові
Одразу вирискавсь на стіл.
Завзято почали точити
Один на одного ножі:
Зарізать, зарубать, забити,
Зректися братньої межі,
До Києва нахрапом влізти,
На стіл великокняжий сісти.

Поміж братів, як самий впертий,
Кульгавий князь вперед поліз,
Бо батькові ще перед смертю
З урока дулю дав під ніс. ¹⁰⁴
Та Володимир те не кинув –
Звелів ладнати скрізь мости,
Щоб бойову свою дружину
На сина в Новгород вести.
На жаль не встиг, бо смерть приспіла,
А то зробив би файне діло.

І не було б братогонитви,
Не сів би Судислав в поруб,
Не знали б Лиственської битви,
Та врешті й Русь не мала б згуб;
Бо не назнали б нову віру,
Що вигубила всі міста
І Русь поклала на офіру
За вподобаного Христа.
Бо той Батиєвий день судний
Приніс нам наш "великомудрий".¹⁰⁵

А княжий двір на Берестові
Ще пак неспалений стояв,
Та був Кульгавий на престолі, ¹⁰⁶
Як Святополка подолав.
Се братовбивство повелося
За новокняжої доби,
Як християнство почалося
І кров’ю вмилися роди.
То біблія нам принесла
Найперший пагін свого зла.

А ще жила в народі слава,
І люд простий ще пам’ятав
Царя між князів – Святослава!
Що лицарським мечем підняв
Шляхетність неньки-України
На подив хрищених рабів,
Бо Віри Предків не відкинув
І рідних шанував Богів.
А тлінь язичницьку юдейську
Громив як згубу фарисейську. ¹⁰⁷

Йому ще надійде пошана
І встане він о цій порі –
Останній воїн нездоланний,
Як Бог! – на білому коні.
І почесті в святому місті
Йому нащадки воздадуть,
З усюди вільні українці
Вклонитися йому прийдуть
В пошану батьку волі й слави –
Єдиному із Святославів! ¹⁰⁸

Довічну велич Святослава
Не глине вир тисячоліть,
Бо й досі опліч Мати-Слава
На варті доблесті стоїть.
Про це не змовлять літописці,
Бо їм доречно прославлять
Того, хто на своїм князівстві
Помножував чернечу рать.
Бо літописцями були
Ченці, що при церквах жили.

Вони там не аби сиділи,
Об’єднані в церковний клір,
Вони недолі шлях відкрили,
Біду накликали у двір.
Бо заходилися покору
У Царстві Русів насаджать: ¹⁰⁹
"Не опиратися нікому,
Ганьбу – як божий дар сприймать".
І це за ратної доби,
Як землю крають вороги!

Ченці вели війну навсидьки,
Така чернеча їх борня –
Верзти брехливі оповідки,
Як біблія напоумля.
Так Син Жидівський научає
Усіх похрищених мертвить,
Духовний меч допомагає
Міцне на пил розпорошить.
Навсидячки Христова рать
Народи призвана долать.

Ченці, як вірники Христові,
Для себе дбали чин і сан,
Прислужувалися Єгові,
Людей поганили в поган!
Та славу русів плюндрували
За оповідками жидів,
Під трон імперський підкладали,
Звеличуючи ворогів;
Наносили сміття під хату,
Поки годили пану-брату.

Назнає Русь Христа осердя,
Приховане в його душі
Під лицемірним милосердям,
Намов отрута у книші.
Змаліють праотців нащадки,
Себе рабами назовуть
І, як раби у рабськім спадку,
У рабство врешті й попадуть.
Ченці і підвели до згину
Славетних Антів Батьківщину!

А Царства Антів анікому
Заволодати не вдалось,
Хоча до Києвського столу
Сповна жадібних рук тяглось.
Одначе у праотців наших
Був хист до викладу наук,
Як треба наминати парші
Та утинати довгість рук.
То були гарні вчителі,
Від них наїлися землі.

Нагодували не одного
І не один стоптали стяг,
Щоби не лізли до чужого,
Сиділи по своїх кутках,
Де пуп’янками величались –
Імперіями назвались,
Хоч землі ті Русі-державі
І до подолу не тяглись. ¹¹⁰
То й схитрували в Візантії:
Через ченців здолати Києв.

Бо сила давніх українців
Од Роду йшла через Богів:
Перун вів раті на чужинців –
Тримати землі оріїв,
Стрибог дав коней вітроногих
І зброю викував Сварог,
В звитязі за онуків своїх
Опікувався сам Дажбог.
І Доля їх не полишала,
І Мати-Слава заступала.

Докіль Боги у Пантеоні
Гуртом стояли за краян,
Ніхто не міг на ратнім полі
Здолати силу оріян.
Тому й розпочали юдеї
Христову віру засилать,
Щоб по Христовій епопеї
Неподоланних подолать.
Бо віра та хворобохобна –
Державу боронить не вдобна.

По всій Русі ченці полізли,
Як чорна мара, як імла,
Повсюди як вужі послизли
Із візантійського кубла.
Та знай літописи писали
З цесареградських поучень, ¹¹¹
А люди в тій добі й не знали,
Що їм готує вража чернь.
Бо вигулькне через віки
Буденне русів навпаки.

І літописець складно збреше
Яке то щастячко було,
Як виколупалося врешті
Єгови сина торжество:
Неначебто усі слав’яни
На віру біблію взяли
І, хором піючи осанни,
Хрищення в радість прийняли. ¹¹²
Усім лише б Христу служити,
А хоч державу тим згубити.

А люди інше говорили:
"Придибала до нас біда;
Гадюку в пазусі пригріли,
Ото вона й напосіда.
Як смерть у чорну рясу вділась
І никає поміж людей,
Та ще й залякувать рядилась
Анахтемою іудей. ¹¹³
Під три чорти б її несло,
З її страханням заодно!"

Ченці писали про минуле,
Як пасувало їм до книг,
А що між люду гулом гуло,
Так і лишили поміж них.
Хай перемелеться, і буде
Смачненький пундик до куті,
Ще й прісна проскура для люду
На прісному для них путі.
А за причастями бідак,
Позбудеться всього за так.

Візьмуть не тільки одежину,
Всі радощі життя візьмуть;
Ім’я, і навіть Батьківщину
В Христовій вірі одберуть.
І землі всі, що ще за Ора
В державу русичів стяглись,
Від Кімерійського Боспора
До Біломор’я простяглись, –
Геть все поцуплять, як завдаток,
Яфету в спадок на додаток. ¹¹⁴

А люди й гадки втім не мали,
Що вже не на своїй землі,
Бо їх в рабів Єгови вбрали
Новозавітні писарі,
І як рабів уже повчали:
Того не їсти, те не пить, ¹¹⁵
Ще й мов скажені пси гарчали,
Як хтось відмовиться годить.
Микитилося у ченців:
Всіх виснажити від постів.

Аби уповні подуріли,
Та із худобою разом
Велику тугу всі терпіли,
Накладену гнітним постом.
Щоб з голоду усім верзлися
Сади господні і кущі,
І відтіля на всіх лилися
Якісь базікання "святі".
Щоб кожен ледве ноги ніс,
Але тримав церковний піст! ¹¹⁶

Такий вже бог у них страшенний
І здавна нівечить людей;
А заздрісний, а навіжений!
Убивець немічних дітей! ¹¹⁷
Йому лиш горе засівати,
Щоби ні сміху, ні пісень
Ані від кого не вчувати,
Лише псалми – весь божий день.
Ото вже преподобна скнара;
Від нього людям тільки кара!

Зате ченці й життя не мають:
Страх смерті дихання запер,
Тож горопахи і конають,
Неначе кожен вживі вмер.
Се запопали собі бога,
Як страхолюда! – певна річ.
А моляться ж уже на нього –
Безперестанку день і ніч.
Такенний страх усіх тіпа,
А що й коли – ніхто не зна.

Лиш зазивають нехрищених
Мерщій ускочити в Йордан: ¹¹⁸
Щасливих вихристить в стражденних,
А волелюбних – в полонян.
Щоб стали довготерпеливі,
Убогодухі та слабі,
Глухі, сліпі і мовчазливі,
Неначе істині раби, –
Сиділи нишком, як кролі,
На обікраденій землі.

А сподаря ченці поставлять,
Не забуваючи себе,
Церковну службу йому справлять
Як на звеличене цабе;
Помажуть, омофором вкриють,
З кадила димом обкурнуть,
А всьому людові на шию
Ярмо Христосове напнуть.
Тоді батіг зсукають чемний
І цвьохкатимуть похрищених.

Не пий, не їж – лише молися,
Твори спасіння для душі,
Разів по сто щодень вклонися,
Ізидь з мирської метушні;
Облюбовай собі схимнину
Та гарно там сумуй, тужи,
Спокутуйся усеньку днину;
Спасіння в бога заслужи. ¹¹⁹
Але від чого так спасатись? –
Хотілося усім дізнатись.

Всіх огортає спільна дума,
І всі потилиці шкребуть:
Навіщо отакенну рюму
Їм чорнорясники несуть?..
Втелепали напівпрочани,
Бо не здуріли ще з постів,
Народ, бач, попри всі омани
Зоставсь мудріший за ченців.
І, хто ченцями звався мудрим,
Людьми вважався просто дурнем.¹²⁰

Зате і звичай був в народі:
Хто на шляху ченця зустрів,
Казав собі: "На цьому й годі",
Та похапцем додому брів,
Мерщій до оберега стати,
На поміч кликнути Богів,
Щоб далі лиха не назнати,
Навратливого від ченців.
Чернець і кнур – біди прикмета
(Стара українська кебета). ¹²¹

Про те сам літописець змовить,
Мовляв, не дуже любить нас
Український нарід бідовий –
Не вірить у Христосів спас;
Товче своїм Богам молитви,
Як мак в макітрі на кутю,
А нам наврочує гонитви
Та ще й у вічі каже: – Тю!
Навіщо нам чужого бога,
Як свій стоїть коло порога. ¹²²

Одна лише ченцям відрада:
Князівська свита їх віта,
Тож церква князю вельми рада,
Співає "довгії літа",
Прийма дари й благодіяння,
Під монастир землі наділ,
Та намовля на плюндрування
Старих святилищ і Богів.
І, де були священні храми,
Церквички виросли з хрестами. ¹²³

То їм Георгій дав гостинець,
Щоб батькові не уступать:
Розбудував старий Дитинець,
Почав церквами обставлять.
Во славу жінки Інгігерди
Іринінський поставив храм,
Тоді й собі на час свій смертний
Собор Софіївський заклав.
Щоб з Вишгороду, як піти,
Було б куди саньми везти. ¹²⁴

Собор закладен як відзнака,
Коли Мстислав у землю ліг,
А в Києві, по смерті брата,
Георгій врешті сісти зміг.
Став самовладцем в ту годину
І братню спадщину прибрав –
Лівобережну всю місцину
Собі під княжий стіл поклав.
То пам’ять на усі віки
Занепаду всії Руси. ¹²⁵

Бо Русь відтоді аніколи
Не пошанується в борні,
Князі побиті до престолу
Повернуться не на коні.
Здрібніють велетів нащадки,
Пожужмлять славу прадідів,
Котрі не мали навіть гадки
Навтьоки йти від ворогів
І землю русів одступати,
Ще й з ворогами кумувати. ¹²⁶

А їх онуки похрищені
Із ворогами дійдуть змов,
Навчаться жити поганьблені,
Бо в жилах вихолола кров.
І зрощене галуззя княже
Опікуватиме не Рід,
Христос крамоли їм нав’яже
У літописний родовід.
А приклад їм Георгій дав,
Як новобогу догоджав.

Христа Георгій уподобав,
Як Києвський престол надбав,
Бо трапила його хвороба,
Яку ще батечко спіткав.
Узявся все підряд читати,
Що з Візантії нанесло,
Надумавсь правду відшукати,
Де її зроду не було.
А й батькові казали люди:
"Ой, князь, свого ніхто не гудить."¹²⁷

Хай челядь, а хоч як, нехають,
Вона мудріша за князів:
Бо ж не з книжок життя сприймають,
Тим паче з книг від ворогів.
Бо там лише саму хвалебну
Ченці імперські наплели,
Як "Костянтинову легенду"
Завгодливим пером шкребли.
А щоб імперський трон підняти,
Вдалися Києв оббрехати.

Чернеча віда: – все минуле
Назнається лише з їх книг,
А там, яка брехня б не була,
Все зійде правдою для всіх.
Ще й не завжди брехати треба,
Бува достатньо замовчать;
І те, в чому нема потреби,
Невдовзі будуть забувать.
Оце Георгій і збагнув,
Як в книжний вирій зазирнув.

Ченці його назвали "Мудрим"
За недалекоглядний хист,
З якого всім попам облудним
Перепадав чималий зиск.
Бо з десятинного оброку
Додалось челяді тягло; ¹²⁸
А як воно все вийде боком,
У княжу голову не йшло.
Він знав лише ченців плодити –
За батьком на столі всидіти.

Бо в Рідній Вірі тільки велич
Надводила на трон царів,
А усіляка вада й неміч
Скасовувала їх уділ.
Народним віче обирали
Того, хто гідний до стола, –
Це в Царстві Антів добре знали
І Русь трималась тим здавна.
А в християнстві всяк нащадок
Брав владу батьківську у спадок. ¹²⁹

Відтіль і братовбивство кайне
Як поклад на Русі лягло,
Бо в біблії те за звичайне
Поміж юдеями було.
Вони зосібна шанували
Своє біблійне правило
І перворідство продавали
За сочевичне вариво. ¹³⁰
Оте й Георгій в думку взяв,
Як нову віру насаджав.

Звів церкву в батьківськім гаремі
На Берестовому дворі,
Де Ларіон творив молебні
За княжії гріхи старі.
Адже не тільки в Берестові
Князь відчайдушно гарцював, –
У Вишгороді й Білгороді
По сотні три перетоптав. ¹³¹
А як хреста на шию вдів,
Хильцем, небога, і схирів.

Проте дісталось Ларіону
Мирські діяння замолить,
Щоб князя з грішного полону
В безгрішного перерядить.
Таке сердечне піклування
Потягне не усяк правник,
Бо здатний на таке старання
Лише Христовий правовик.
Йому на те по княжій волі
Й надалась церква в Берестові.

Не кожному так поталанить
Князівське визнання стягти,
Адже нікому не завадить
Значну посаду засягти.
У тій добі віровідступній
З низів нагору шлях відкривсь
Усім, хто в намірі підступнім
Князівській владі прислуживсь.
Проте нащадкам знати слід,
Хто ославляв наш славний рід.


  Ч О Р Н О Р Я С Н И К
Пролине час в літах біжучих,
Ховаючи за плином літ,
Відколи на дніпровських кручах
Нерідне витнулось на світ.
Багато вражого й лихого
Нам заподіяли церкви,
Вславляючи чужого бога,
Щоби знеславилися ми.
Стояла церква в тій порі
Й на Берестовому дворі.

При тій церквині чорноризник
Виводив гусячим пером
Переклади Уставів грізних, ¹³²
Що грецьким надійшли письмом.
Воно було, як терен, терпке –
І те письмо, і писарчук,
Що заходився безперервки
Вивчати зміст чужих наук.
Ім’я його було Памфлій
В хрищеній братії своїй.

Чимало він письма чужого
Вночі свічками закрапав,
І з усього читання того
Церковний "перемийник" склав. ¹³³
Тоді став геть собою гордий,
Неначе півень між курей;
Як драгоман великородний, –
Таке бува поміж людей:
Лиш підперезало штани,
Одразу ж пнеться у пани.

Від ваганів вже верне рило,
Забуло звідкіля прийшло,
Своє вже, бач, йому не миле,
На все заморське потягло;
На іншу мову і наїдку,
Як тягне до багна свиню, –
Верзти на всеньку обихідку
Неперевершену брехню
Про одкровення свята-духа,
Що сходить всім, хто гречно слуха.

Всі "пострижки" роти роззявлять
І слухають, що він плете,
А із Памфлія христославля
Невпинно вилявою йде.
Віншується святе пришестя,
Що буцім осьдечки згряде,
В порожні церкви, як на вшестя, ¹³⁴
Юрбище люду наведе.
Памфлій вже ніби й чув той глас,
Про те і меле повсякчас:

"Мні мила грецька писанина,
Вона вся розумом пашить,
Немов залітная пташина
Заморські вісті гомонить,
І, з’ївши там святу оливку,
Нам послід відтіля несе,
Щоб кісточку садить як сливку,
Коли вона на нас впаде.
Тоді в оливковім гаю
Ми заживемо як в раю.

Ні жать, ні сіять, ні орати
Не треба буде нам повік,
Бо все те буде відробляти
Приборканий Христом мужик,
А ми назнаємо лиш клопіт –
Прихід Ісуса провіщать
Та жально в раболіпський спосіб
По богогласнику співать.
В раю всі стануть незвичайні
Складати вірші величальні."

Умів помпезно говорити,
Бував на слові не слабий,
Яку брехеньку де сточити
Був здатніший за всіх Памфлій.
Та все заморським окалясом
Оспівував "господній дім"
І серед виторопнів в рясах
Був витія перед усім.
Бо дибав до "господніх врат"
Як не який-будь свічколап. ¹³⁵

Не знав в Христовій праці втоми,
Не доїдав, не досипав,
Заучував церковні гноми
Та герменевтику долав. ¹³⁶
Всякчас вбивав собі в макітру
З церковних книг усяку річ,
А щоби запопасти митру,
Говів, як пес в голодну ніч.
Постився божий неборак,
Аж годувався абияк.

Ото з недоїдання того
Вже й паморочилось йому,
Як всім, хто щирий світ Дажбога
Зміняв на Ягвову пітьму;
Хто запозичив чорне вбрання
На копил чорного буття
Та вбачив щастя у стражданнях,
Що не доводять до пуття,
Бо всім, хто в чорну схиму вліз,
Примариться і бог, і біс...

А втім весна нестримна, яра,
Як дівка стала на порі:
Цвів первоцвіт по схилах яру,
Верба проквітла на Дніпрі.
У повені ріка збігала,
Відтала дихала земля,
Галичина у небі грала,
Веселик повертавсь здаля.
І сонечко, як батько, гріє,
Всім життєдайне благодіє.

Ось-ось вже Новоліттю статись ¹³⁷
І зерню линути в ріллю,
Бо йшлось молодику кохатись
У ясну вранішню зорю.
Обрядовим пісням лунати,
З Тавриди Ладу зазивать,
Юначу крізь вогонь стрибати
Та Лелю й Леля уквітчать.
Великодень Дажбога йде –
Ярилин тиждень настає.

Веснянки в гурт дівчат збирали,
І всі, на Вербицю йдучи,
Гаївки весело співали,
Віночки перші плетучи,
Щоб Дані на вітання слати
З наспівом на бережині,
Яйцем-райцем ворожбувати,
Піснями сповнювати дні.
Так Рідна Віра всіх єднала;
Людей на радість надихала.

Тоді всі йшли в печери волхвів,
Де капище нове звели,
Там видибнув прадуб Дажбогів, –
То й Видобичем нарекли. ¹³⁸
Попід горою чувся гомін...
Прислухався й зітхнув чернець,
Поринув у далекий спомин
І мовив: "Хай-но йому грець!
Полишу кляту писанину,
Перепочину хоч хвилину."

Знадвору полудень вітливий,
Вітряться в небокрай хмарки,
І чутно гомін галасливий
З-попід узгір’я край ріки.
Там галаївка не вщухає,
А тут, край церкви, тиша й сум,
Бо піст пісні забороняє
Як потереб’я зайвих дум.
Памфлій зітхнув і сів край церкви,
Сумирний, як в живій пожертві.

Спливає в затишку година,
Легкотривала повесні;
Десь жайворони з небосхила
Надрібують дзвінкі пісні;
Памфлій пригрівся на відсонні,
Примружив очі, наче кіт,
Що вивернувсь на підвіконні
На сонці вигріти живіт.
Аж тут огріх його спіткав –
Незчувся, як се задрімав.

Наснилася йому стодола
Уповні сіна і духмян,
І добра батьківська корова
З невилітуваним телям.
А навкруги таке привілля,
Як істинне життя святе;
Відтак теля вхопило вим’я
І молоко солодке ссе.
Та смачно смокче животина,
Аж котиться в Памфлія слина.

Він і собі заходить збоку
Та під корову підсіда;
Свята тварина косить оком,
Що буде далі – спогляда.
Бо ж ні цеберка, ні дійнички
Нема ніде, як до біди,
І молоко од коровички
А хоч у скуфію ціди. ¹³⁹
Памфлій довкола озирнувся,
Перехристився і нагнувся.

Навколішки, як перед богом,
Перед коровою постав,
Причетнитися до святого
У чорній рясі зажадав.
Та ще й теля у морду тицьнув,
Намірявшися одігнать,
Аби й собі вхопити цицьку –
Парного вприпуст посмоктать.
Та як не бравсь теля штовхати,
А не спромігся одігнати.

Ет, не біда, – Памфлій міркує, –
В корови вистачить дійок,
Якщо теля так вередує,
То вмостимося і удвох;
Не вельми то яка турбота
Попити разом молока.
І він уже роззявив рота,
Як тут телятко вирока:
"Куди ти лізеш, вражий сину,
Не цю тобі доїть скотину."

Аж гульк – стоїть перед Памфлієм
Припнута до ціпка коза;
А молока душа воліє,
Аж з розпачу біжить сльоза.
Бо так намірився-но смачно,
Що вже невсилки одступить;
Воно до посту й необачно,
Але що вдієш, як кортить.
Отож чернець втира сльозу
І підлягає під козу.

Вже й губи врозтул випинає,
Аж тут всесильна дія зла
Навдивовижу все міняє:
Козу втілющує в козла!..
Памфлій здригнувсь, осипавсь жаром,
Від переляку очманів,
Немов його обдало варом
Ачи но хтось ціпком огрів.
Зметикував, що не до шмиги,
Майнуло – задавати лиги.

А вже теля над тим регоче,
Од сміху, бідне, аж гика.
Питає: "Чом се ти не хочеш
З козла попити молочка?"
Памфлій звідтіль мерщій навтьоки,
Та цап його наздоганя,
Мекека, копитами цока,
Ось вже й на спину вициба.
– Ізгинь, нечисте, – зрік чернець,
Тут і прокинувсь на кінець.

Але лишень розплющив очі,
Хреста наклав передусім,
Бо наче хмара проти ночі,
Стоїть Георгій перед ним.
Памфлій знов очі затуляє:
– Свят, свят, – похапливо затовк,
Хрестом бенерю відцурає,
Бо сну від яви не розчовп.
Відмахується од біди:
– Ізгинь. Ізийди. Пропади!

– Чи ти здурівши, рабе божий? –
Георгій грізно запитав. –
Що витріщився, смерд негожий,
Чи, може, князя не впізнав?
Аж тут і Ларіон підходить,
З-за рогу церкви постає,
І на ченця прозріння сходить:
Прикмети сну розпізнає.
Та що робити? – скуф’ю в жменю,
Гне спину, мов під ту бенерю.

– Не вельми прогнівися княже,
Не вчув, неначе придрімнув,
Чи то якесь затміння враже
Наслало шкеребертя дум.
– То не біда, – князь одмовляє. –
Я й сам охоч вполудне спать,
Але потреба підганяє
Негайно справу починать.
Велику справу на віки,
Щоб грекам Русь далась взнаки.

Ось надаю я Ларіону
Софіївський святий собор
І маю тут не пустодзвону
Лишить Апостольський притвор. ¹⁴⁰
Над тим я міркував на днині,
Та й Ларіон тебе вказав,
А ще й псаломи у Псалтирі
В твоїм перекладі читав.
До слова, бачу, маєш хист,
Із розумом вбачаєш зміст.

Тож візьмеш батьківський часопис
І на пергамент покладеш,
Та всенький недоречний опис
Із княжого життя зітреш.
І маєш добре пам’ятати,
Що не задарма тут сидиш
І хліб свій мусиш відробляти, –
Батьківську пам’ять освятиш!
Невже ж то він святих не гідний,
Неначе пес якийсь безрідний?

Нехай всі знають, як мій тато
Любив український народ
І наробив йому багато:
Позводив не один приход.
Оце і опиши як треба,
Щоби посутнє, як читать,
То вознестись йому на небо,
Де крила ангелів шурхтять.
Там вся небесная громада
Йому безмежно буде рада.

А усілякі княжі вади
Нащадкам недоречно знать.
Отож всі смути і нелади
За краще буде замовчать.
Бо вже на абомовні різне
Брехнею поміж люду йде,
Всіляке, що на рот налізе,
Кожде смердя поскрізь верзе.
Докіль мені на те дивитись –
Вже годі юрбищу казитись!

У батька ж є благодіяння,
Лиш треба гарно їх подать,
А несвяті його надбання
Не варто переповідать.
Щоб батька героїзувати,
Не зупинюсь ні перед чим:
Розпочнемо переробляти
Літописи всі як один.
Хіба ж то ми за греків гірші?
Своїм святим складемо вірші!

Якраз тобі і доручаю
Аскольдове переписать:
Варязьке хрещення в Ручаї
До батечка припасувать. ¹⁴¹
Дивись, щоб вийшло як насправді,
Брехать – бреши, та до ладу!
Натомість за труди доладні
Тебе до сану підведу:
Серед писарчуків прославлю,
Пресвітером отут поставлю.

Іде твоя свята година,
Отож мерщій сідай, пиши,
І давню плітку про Бравлина ¹⁴²
На батечка перекажи.
Хай буде не Сурож – а Корсунь,
І не Бравлин – а батько взяв,
За що й спіткав там божий осуд –
Покару господа назнав.
Хай бог уразить князю очі –
Вбачати світ не мати мочі.

Ця байка буде вельми лепська:
Як ніби князь в пітьмі блукав,
А вже як стало зовсім кепсько,
Його Єгова врятував.
Овва! Як вийде все доладно
Та ляже наруч до подій,
Які опишемо докладно
В новій історії своїй.
Так чи не так – то всі забудуть
І перетакувать не будуть.

Невже за краще всьому миру
Як на духу доповісти,
Що християнську нову віру
До нас чужинці занесли.
Що то Аскольд – варяг скажений
Кумири наші поваляв
І нам, як батько наш хрещений,
З вістря меча просвиру дав.
Тож думаймо, кого прославим –
Свого христителя поставим!

А вже як стане по Аскольду,
Пошану батьку насаджу,
Та заразом прабабку Ольгу –
Апостолами учреджу.
Хоч Ольга хрещення й не знала,
Але піди це докажи,
Бо в Царграді вона бувала,
А що там сталось – докажи.
Кумекаєш, про що я речу? –
Опишеш Ольгу як предтечу.

А Ларіон те все підправить
І на потвердження всього
Митрополиче "Слово" вставить
До діла гречного мого. ¹⁴³
Тоді братів, Бориса й Гліба,
В святі пошию, як бог свят!
Обом додам святого німба
І тут сам чорт мені не брат.
Нехай назнають в Візантії,
Що й серед нас вже є святії. ¹⁴⁴

Завбач: брати мої смиренні –
Овечки божії були,
І Святополком убієнні,
Як страстотерпці полягли. ¹⁴⁵
Вціди в різню побільше крові,
Щоб як у біблії було,
А прізвища причетних бойні
Я дам тобі всі як одно.
Старанно опиши всю гидь,
Щоб бачилось як вочевидь.

На Альті давнє поле бою
На кшталт біблійний розкажи,
Мовляв, розбіглись княжі вої,
Бориса кинули в шатрі.
І там до нього смерть підкралась:
Сповзлися гаспида сини!
А бідному лишень зосталось
Надіятись на молитви.
Тож він поклався на промови
До батька вищого – Єгови.

Простерши богомільно руки,
Псаломи шпарко зачитав
І, терплячи душевні муки,
До бога стежку потоптав.
Казав єси: "Тобі, мій боже!
Вчинити варто тільки дмух,
Щоб змести воїнство вороже,
Де згине всякий відчайдух.
Отож прорци всевишній: – Нащо
Мені тут гибіти нізащо?

На твою волю покладаюсь
Як раб, як недостойний син,
У твоє царство відправляюсь
Як мученик твій ще один.
Складу з твоєї волі руки
І, як ягнятко, смерть прийму,
Тобі віддамся на поруки,
Сумирно ляжу у труну."
Так і пішов Борис до бога,
Меча не оголивши свого.

Георгій аж пустив сльозину,
Як братню смерть оповідав,
Убгавшися в святу личину
На хвильку ангелочком став.
Тоді Памфлію ще докинув,
Як треба Гліба смерть подать,
Щоб і його лиху годину
До святості прилаштувать.
Так ніби всі на Україні
Всльозилися по тій годині.

– Скажи за брата мого, Гліба,
Як за безгрішнеє ярча,
Що помислів людських не віда,
Зарізане немов курча.
А щоб мерзотніш вийшло діло,
Не полінуйся і додай:
То кухар ніж встромив у тіло
І душу випустив у рай.
Там і зустрілися брати,
Укупочці хреста нести. ¹⁴⁶

Тоді вкажи: Христа управа
Прийде суд гаспиду чинить –
Скерує військом Ярослава
За братовбивство відомстить.
Щоб всім лягло на думку вірно,
Що то не я війну почав,
А лиш виконував покірно
Все, що Єгова наказав.
Він мене вів на Святополка,
Як батечка на Ярополка. ¹⁴⁷

Ще б не завадило додати,
Що Святополок сам поліг,
Як кинувсь зо страху тікати
І десь галасвіта забіг.
Брехенька ця прославить бога
Та з рук моїх одмиє кров,
Щоб батька вивести в святого.
Бо притаманне нам обом
Водносталь не на стіл вмоститись,
А за братів своїх помститись.

Бо ми із батьком – перші люди,
Що божим помислом велись,
І як покара для Іуди
На Києвій Русі звелись.
А попри нас, надісь, нетленні,
Як новоявленні святі,
Лежать Борис і Гліб смиренні, –
Нові заступники Русі. ¹⁴⁸
До повісті ції докинь
В кінці, як в біблії, – "Амінь!"

Памфлій, дослухавши, зітхає,
Вбачає – діло не просте.
– А як не здужаю? – питає. –
Чи по зубах мені таке?
Князь осміхнувсь: – Якраз на тебе.
Упораєшся – взолочу,
А ні – то нарікай на себе:
Як півню голову скручу.
Та не базікай необачно,
Бо голова словам завдячна.

І все вже ніби як по тому,
Бо своє слово князь сказав
І вже посполу з Ларіоном
Неквапно в Лавру покульгав.
Памфлій очима лиш залупав
Та, як стояв, на призьбу й сів,
Хоч і дурний, але дотюпав:
"Ти ба, в яку халепу вбрів."
А в думку лізе, як оман,
Пресвітерський церковний сан.

Памфлій не довго войдувався,
Бо перед інших завше ліз,
На слові зроду не вагався –
Меткий, вигадливий як лис.
Та врешті що йому втрачати?
В писарчуках не ласий хліб:
Із ваганів куліш сьорбати
На житній скибці у обід.
Отож перо взяв – і гаття!
Пускати правду в небуття. ¹⁴⁹

Перо, хоч в гусака узяте,
Але поштиве і воно,
Бо здатне в забуття послати
Чи виокремити кого.
Аби-но птиця все назнала,
Що коїлось її пером,
Собі б напевне написала
Останній в біблії псалом ¹⁵⁰
Перш, ніж ченці її прославлять –
В нове "різдво" на стіл поставлять.

Митця митарство підганяє;
Тож і Памфлій наш, як митець,
Марудить, крехче, піт втирає,
Гаптує Василю вінець.
Пошанування компонує
Не зверхньо на галай-батай,
Чернечу вдячанку лаштує
Угодливо аж через край.
Та все зглядає на кіот
Як презавзятий патріот.

Се ж мав собі взірцем патрона,
Щоб вичовгатися з низів, –
Архидияка Ларіона,
Що божим словом всіх гвоздив.
Памфлій його стопами дибав,
Вже й ссух, як вилежаний корж,
А все тягнув людей до диби
Та верг батьківську віру сторч.
Бо вдати мусив що він варт,
Як впрягся в справу не на жарт.

Кроїв, ладнав з блохи кожуха,
І так приміриться, і сяк;
Була б хоч не блоха, а муха,
Пошився б гарний лапсердак.
Але завзяття верне гори
(Так старі люди гомонять)
І відчайдух удачу горне,
Дарма що сідала болять.
Бо заповзявшись горувати –
Чим вдалий, тим і мусиш брати.

Тож він і взяв задля почину,
Як крихту з княжого стола,
Укинуть в рот якусь вівсину,
Щоб гречно клалася хвала.
У крихті тій, що перепала,
Було з півпуда ковбаси,
Діжа посоленого сала,
Щоб вистачило на часи.
І пака на плече, мов хмиз:
Чабак пров’ялений і виз.

Талан додався небораку
З козуба курячих яєць,
Корчаги солі, торби маку,
І галагану на ларець.
Бігме макітру шарпанини
Та підчеревини сувій,
Ще й пряженого гусачину
Утовк чи не нараз Памфлій.
То вже не юшка–голощак,
Якою годувавсь шарпак.

Крім того ще на прісну днину
Додалось мало не сповна:
Потапців кошик, ворок сиру,
Мішок аж під гузир пшона
Та лантух борошна з-під сита,
Олії бодня, стіс коржів,
Горіхів смажених корито,
І короб сушених грибів,
Гелета липового меду ¹⁵¹
Ще й стільники, як на вереду.

Допоки те писання склалось
В дошках з півпуда на вазі, ¹⁵²
Гусей при церкві не зосталось;
Дісталося і бузині.
Проте в бузиновім чорнилі
Василь Великий просочивсь,
Бо наш Памфлій по тій годині
Теслярській справі научивсь:
Котурни гречні змайстрував
І Василю припасував.

Отим і брав на Берестові
Обіцяний церковний сан,
Бо в кожнім літописнім слові
Угодне князю прописав.
Та так, що й мати не впізнає,
Бо де ж їй Василя впізнать,
Як Серафим над ним літає
І в труби анголи сурмлять,
Від них Мишко, як посланець,
Несе апостольський вінець. ¹⁵³

Постав Василь як просвітитель,
Дарма що брата убивав,
Бо і апостолів учитель
Себе у крові закаляв.
Онде Ісус від Іоана
Серпа зо хмари як киднув,
То тьму людей, мов ураганом,
По всій землі ураз зітнув. ¹⁵⁴
Василь супроти нього – пхе!
Як проти кременя – глевке.

Зате і Василю до бога –
Як раку лізти рачки в рай,
Бо для звеличення такого
Народи треба вибить вкрай;
Тоді вже хмаркою убратись,
Зирнуть на вкоїте лайно,
Хрестом од того одцуратись, –
А те не кожному дано.
Тож князь на бога не гаразд,
А на апостола якраз.

Йому і паству впасували,
Що йшла в Яфетовий наділ,
І байку про Перуна склали,
Якого він пустив уділ. ¹⁵⁵
Памфлій і "славайсу" притичив,
Тобто божественну хвалу,
Як найманому майстру личить
Чужу вславляти кабалу,
Щоб став святим Василь, як ті –
Новозавітні гаптарі.

А попри його звівся "Мудрий"
Кравець літописів благий,
Велеречивий, велелюбний
Чернечий батько дорогий.
І всі слова його до тщері ¹⁵⁶
В письмі церковнім понесли,
Та його задум на папері
Як гречну правду піднесли.
І вигаптувалась натомість
Минулих літ чернеча повість. ¹⁵⁷

Проте що не роби навмисно,
Як шану вигадці не бгай,
А правді в рам’ях кривди тісно,
Хоч як її туди не пхай.
Людьми все визнається згодом,
Спростуються усі плітки,
І нас назвуть святим народом
На всі прийдешнії віки.
Це буде наша гідна повість,
Плекана не за страх – за совість.


  М И Р О Т В О Р Е Ц Ь
Із заповіданого бору,
Де Семиріччя правив Дій,
Великий Волхв прийшов на Гору
Вістити перебіг подій.
Він був геть сивий і старезний,
Немов сам патар Дяіе, ¹⁶¹
Узявши владний жезл важезний,
Прийшов глядіть недбаєне.
Прийшов майбутнє провіщати
Та Русь од кривди заступати.

Віщун здаля зайшов у Києв,
Бакаюватий шлях стоптав
І добрий гарець солі виїв
Допоки правду відшукав
З усіх священних апокрифів,
Що надійшли з первісних днів,
І вчестився звання – понтифік, ¹⁶²
Це вищий сан серед волхвів.
І він обмеження не має,
Бо навіть підсвідоме знає.

Всі заповідання магічні
Він на своїм віку назнав
І всі тайнописи правічні
Не задля втіхи прочитав.
За усвідомлене без міри
Йому всі кметі і двірня
Неначе богу йняли віри
І шанували, як царя.
Він до Богів дорогу знав –
Питиму віру сповідав.

А це вам не церковник в рясі –
Підніжок трону іудей,
Мальованих в іконостасі
Для ствердження чужих ідей.
Волхв – то є помисел всевишній,
Наш карб, занедбаний за час!
Дай це назнати в днині прийшлій,
Всевишній Господине наш;
Дай не забути, Боже Правий,
Хто тії дійсні православи! ¹⁶³

Згадаймо, як чужинська віра
Завзялась православів гнать:
На волхвів, начебто на звіра,
Скрізь полювала княжа рать.
А все, що древня Русь надбала
У Православ’ї за віки,
Розп’ята віра посукала ¹⁶⁴
І висмикала як нитки.
Тоді жупани чорні зшила
І мороком усіх накрила.

І в тій пітьмі ніхто не знає,
Де цілий лан брехні цвіте;
Вона, бач, і свята буває,
Дарма що дутелем росте. ¹⁶⁵
Ото вже тішився Єгова,
Як засівали лан сівці
І гречно добирали слова,
Щоб вскочили у гречку всі.
Бо на словах та віра гарна,
А в дійсності – гнітюча й карна...

Лукавий син лукавим словом
Лукаву віру сутворив,
Щоб іудеям бог Єгова
Наземний рай упорядив.
А щоби вихристів дурити,
Змережалась брехня свята
Про іудейські заповіти
Та іудейського Христа.
Аж сам Єгова з посіпак
Сміється, потишки, в кулак.

Йде Руссю днина невесела:
Брехня торочиться, біжить,
Обсновує міста і села;
Церквами всюди аж ряхтить.
Хрестами волю обступили,
Духовне рабство навели,
Та куцу правду насадили,
Що люди взяли на кпини:
В брехні не визнана межа,
Бо напівправда – є олжа.

Відтак у безслихи древлянські,
В Оковські нетрі потайні
Святі реліквії слав’янські
Гонінні волхви понесли.
І там, збережені від зради,
У недосяжності князів,
Найстародавніші обряди
Плекали надбання волхвів.
І учні вчилися на тім
За ступенями "сім-по-сім". ¹⁶⁶

Питиму віру сповідати –
Це вам не писане читать,
Ще й пальцем в книзі слідкувати,
Щоб здуру зайве не сказать.
У церкві може повсякденно
Читати біблію отак
Усякий новонавернений
Неодукований сіряк.
Та ще й гріхи всі розрішати
"Святою" буллою від папи. ¹⁶⁷

А люду Божому байдуже
До проповідувань попів,
Та й знатні в церкву йшли не дуже,
Хіба що князь так повелів.
Адже Кульгавий Русь утишив
В кривавій Суздальській різні: ¹⁶⁸
На згадку всім волхвам залишив
Зловісний спомин по собі.
Проте як не старався бити,
Та де ж йому волхвів скорити.

Як перш устійнювати цноту
Прийшли два волхви в Києград,
Щоби на Дідову Суботу ¹⁶⁹
Належне справити обряд.
А вже як Києва дістались,
То перш за все, як водиться,
На Гору Щекову піднялись
Провідати святі місця.
Надвечір серце зажурили
У незабутньої могили.

Її упорядили гарно,
Як людям на душу лягло,
Де давнє капище Симаргла ¹⁷⁰
Ще за старих часів було.
Обаполи під крутосхилом
Айланти рясно поросли,
Над ними Вольговий спочинок
На самій маківці гори,
Що височіє над окіллям,
Як вічна пам’ять над Поділлям.

На виріжку гори – могила;
Кремінний камінь на бурту;
Ввібрала домовинна брила
Писемну пам’ятку святу.
На камені рунічний напис
Старим українським письмом,
Аби-но кожен міг дізнатись,
Що тут до праотців пішов
Цар Антів велетний і правий
Поборник віри православів.

Онук Перуна-громовержця,
Всесильний оборонець кмет,
Обранець Інтри-жезлодержця, ¹⁷¹
Відновник православних треб;
Іщехова правонаступник,
Влесонащадний вищий волхв,
Великородний, всемогутній
Єдиновладний Віщий Олъх –
Священної землі правитель,
Русі Святої повелитель.

Під написом позначка дати:
Архонта Русу вік святий –
Рік 850-ий
По 912-ий.
О! Як церковники хотіли
Понищити святе ім’я,
Як врешті нишком отруїли ¹⁷²
Правонаступного царя.
Про це прийдешні волхви знали
І думи неутішні мали.

Понтифік з отроком ученим,
Мов дуб і пагін повесні,
У синім небі окресленні
На самому на белебні.
Стоять і мовчки споглядають
Старе Поділля межи гір;
Край кручі в небі виступають,
Неначе мовчазний докір.
Дві постаті вгорі, як в небі
Недолі нашої жеребій.

На волхві охабень доземний,
Гердан на сивому чолі,
І щось до болю незреченне
Скоробило вуста старі.
Ось він, до неба руки знявши,
Святу молитву зачитав,
Вобидвіруч од Бога взявши,
Лад і полад на діл послав.
Тоді додолу погляд звів
І божий люд благословив.

І назгадалося старому,
Що відбувалось тут колись,
Аж голос грубне на промову
В навіті отроку: "Дивись,
Що тут поганська віра втяла:
Там, де хрестів стовбичище,
Божниця Турова стояла ¹⁷³
І Велесове капище.
Вже й Гай подільний порубали,
З дубів церкви побудували.

А я там скілько Тризниць правив
І Лунник вів з отих часів, ¹⁷⁴
Відколи заповідну Праву
Приніс був Сокіл до дідів.
Відтіль число Трояна кміто
На Коло Місяця лягло,
І рідне Березневе Літо
Давало нам Його число;
І лік Дванадцятидесятниць –
Мокошиних святкових п’ятниць.

Дивися, сину, – краще місця
Ніде довіку не знайти,
Тут Бога нашого обійстя,
І нам ще є куди прийти.
Жива Дажбогова криниця,
Як за старих часів було,
Тече в Поділля Сверховиця –
Води святої джерело.
Ще точиться життєва сила,
Що нам дарує Мати-Жива". ¹⁷⁵

Криниця... Вдвоколодь цямрина;
Збігає через край вода,
І тихим журкотом долина
Журливі думи нагорта;
Стареньке лубове відерце
Сумирно під дашком стоїть,
І ладом огортає серце,
Відлунням давнини бринить.
Щось в тому невимовне є,
Снагу у душу додає.

Тут начебто й нема нічого,
Хіба що згадка за старе
Навіюваннями булого
За серце потишки бере;
Журою в чисту душу лине,
Як невблаганний часу плин,
Що й досі серце незчерствіле
Торкає спогадом сумним
За все покривджене дарма
І вилучене крадькома.

– Запам’ятай це місце, сину, –
Зрік отроку Великий Волхв, –
Запам’ятай на ту годину
Як рідна віра встане знов.
Закінчиться безбожий безбач
Віровідступників-князів
І люди з кривди і безчестя
До рідних звернуться Богів:
Церкви на дрова розберуть
І храми Божії зведуть.

– Все, батіка, я примічаю, –
Потиху отрок відповів, –
На все життя запам’ятаю
Святині наших прадідів.
Ніщо не пропаде з святого,
Все в письменах перекажу,
Закарбувавши кожне слово,
Як в силу Віди увійду.
І передам по плину літ
Як Прадідівський Заповіт.

Але скажи мені на милість,
Надай пояснення – чому
Князівську зраду та заїлість
Не присікати на корню?
Адже тобі, праотче, варто
Лиш пальцем ворухнути ледь,
Щоб на мостивого бастарда
Наслати неминучу смерть.
Провіщо гаяти нагоду:
Вчинити благо для народу?!

Понтифік осміхнувся з того:
– Лиш Праведному я служу.
Лихим не здужати лихого,
Це істинно тобі кажу.
Нема для волхва гірше долі,
Як перейти на службу зла:
Чим вище сан, тим більше болю
Всім завдадуть його діла.
Волхви – святих діянь поборці,
За те і звуться – миротворці.

Звичайне, божий раб не терпить
Онука Бога при собі,
Намірюється в порох стерти,
Втопити праведне в крові.
Тому що божий раб зависно
Онука Божого сприйма
І хибну раду дасть зумисно,
Щоб Божий світ пішов сторчма
І правда від святих воріт
Пішла блукати блигом світ.

Не маймо права забувати
Набуті справіку знання,
Нащадкам мусим передати
Святі Праотчі надбання.
Тож покажу тобі, онуче,
Прадавні виходи потерн, ¹⁷⁶
Бо тут, на Щекавицькій кручі,
У тиші потайних печер
Стоять у святості віки
Лише на відстані руки.

Там Пращурів святі менгіри,
Чуринги древньої доби; ¹⁷⁷
Реліквії святої віри,
Часописи і кощюни,
Та жезли-скипетри магічні,
Якими наші праотці
Шлях відкривали споконвічний
У тайни передвікові.
Збагнути їх лише надасть
Єдиного триіпостась. ¹⁷⁸

І під Хорива городищем ¹⁷⁹
У лабіринтах потайних
Лежать оракули провіщі
Й тайнопис ворожильних книг.
Цей карб тобі успадкувати
Як наймолодшому із нас,
Щоби прийдешнім передати
По Вірі у майбутній час
Обряди, гімни і моління
На праведне богослужіння.

Напевне знай: чужинська віра
Не пануватиме весь час,
Скасують книжного кумира, ¹⁸⁰
Щоб рідний Бог зійшов до нас.
Жаль, не дожити нам до того, –
Зажурно вимовив старий. –
А йдем до капища Дажбога,
Кришеник віднайдем якийсь.
На требищі знайдем завжди
Щось на заїдок до води...

Осінній день згасав дрімливо
В статечній величі дібров,
З узлісся олень полохливо
У хащу вистриба пішов;
І знову тиша наступає,
В осонні віття шелестить,
А генде на Старій Поляні
Прадавній Божий Храм стоїть.
Він тут одвіку край узлісся
Освяченого Божелісся.

Стоїть божниця, як забуток,
Одна в Священному Гаю,
І скніє попри неї смуток,
Мов у покинутім Раю.
І віється довкола спомин
Колишніх і доладних днів,
Як правився осінній помин
В Зворожини, на День Дідів.
Бо без жертовного книша
Геть забучавіє душа.

Ще повниться свята криниця,
З якої людям благо йшло;
З гори, що зветься Хоревиця,
Струмує Боже джерело.
А зокола на горбовині
Уклавсь жертовник кам’яний,
Неначе колом на горбині
Ліг одпочити бик старий.
Жертовник святість зберігає,
На рідну віру надихає.

З Подоллу люд іде на Гору
В молитвах душу очищать,
З Дажбожого в три гони двору
Себе з Богами поєднать.
Бо тут, у закутах нагір’я,
Все як завідано було,
Хоч застаріле стовп’я й вір’я
Де-інде в землю вже вросло
І похилилась ворітниця,
Але стоїть!... стоїть божниця!

Мов з неба гостроверхим дахом
Спадають криси до землі,
Слупи склепіння з Віщим Птахом¹⁸¹
Мистецьки щедро різьблені.
Тут образи святих кумирів
Вінцем релігії встають –
Тотемами птахів і звірів,
Ввібравши родоводу суть,
Донесеної з давнини,
Щоб з того дужали сини.

Духовності старі прикмети
За образами постають,
У обереги й амулети
Означені на незабудь.
Тут наша спадщина киянська,
Прадавня, як Дажбожий Світ,
Свята минувшина слав’янська,
Істотна повість плинних літ.
Тут Господа ім’я не всує,
Бо пам’яттю володарює.

Тут волхви і отаборились,
Торби поклали і киї,
Богам сумлінно помолились
За злагоди у мандрівні.
Завдячили за кожен данник,
Що мали на шляху своїм,
А ще й коржа і горохвяник
Знайшли на требищі старім.
Всміхнувся волхв і змовив стиха:
– Нас Віли бережуть од лиха. ¹⁸²

Вони посестри наші вірні
Тут, по недеях, і живуть –
Святі Русалії нагірні,
Їх Вілами в народі звуть.
Вони на хмарці прилітають,
Сідають на оцій горі
І русам долю насилають,
Щоб жили в статку й злагоді.
За всіх, хто щиру віру мають,
Сі Віли, як за себе, дбають.

Красуні золотоволосі,
Зичливі, добрі, чарівні,
За нас піклуються і досі,
Бо сестри нам на вічні дні.
А це були десь запропали,
Лишили в скруті русу голь,
За кметів геть позабували
Безсмертні Сужениці доль.
Кудись на хмарці полетіли,
І щастю-долю десь заділи.

Від них нам дотепер зосталось
Найголовніше з їх свідоцтв,
Що ще за Пращурів уклалось
У Книгу Вілових Пророцтв.
З тієї Книги Віщування
Надходять призвістки подій:
Знедолення і статкування,
І упорядження надій.
І Віли Києвої рада –
Святозаступниці Кий-града. ¹⁸³

Вона помешкання тут має
З Богами нарівні здавна,
Дотіль і Києв процвітає,
Покіль витає тут вона.
А як на горах цих священних
Останній Божий храм паде,
Тоді й занепад предреченний
Києву-граду надійде. –
На цьому слові волхв змарнів
І журний погляд в небо звів.

Вже Дажбо в Золотому Струзі
Рожевим колом обрій тне
І на вечірньому упрузі
Сяйнисте сонечко стає.
Відсвяткувалася Покрова, ¹⁸⁴
Де-де імжило, крапав дощ
І поночі земля холола,
Та власне випогодилось.
У череді погожих днин
Пряглось верем’я осенин.

Овсеневі свята тривають, ¹⁸⁵
Прядеться з рясту жовклий коць
І багра листя покриває,
Обарвлюючи кожну брость.
Прийшла пора замилування
У доли, луки і гаї –
Барвистого відквітування
На подиху відлітних днів.
Ось-ось поліття відбринить,
Дощами сльота засльозить.

У вогнесяйві величаве,
Немов жар-птиця на дуби,
Сідає сонце золотаве
Вінцем погожої доби.
А допоки воно сідало,
Завидна, наостанку дня,
До ночі путніх спонукало
Десь лаштувались загодя.
Аж ось до слуху долинає,
Як хтось в гаю на гайді грає.

Старий гайник з хлоп’ям підпаском
Надвечір волхвів привітав
І, щиру виказавши ласку,
До свого закутку зазвав.
– Я, – каже, – в цім гаю літую,
Затепла кізочок пасу,
Отут, в курінчику, й ночую
І вас в свій закуток прошу.
Ви ж бо, попоходивши скрізь,
Здорожилися геть надісь.

Удався дідо говірливий,
Дарма що жив як Полісун, ¹⁸⁶
До того ж, далебі, кмітливий:
Збагнув, що перед ним відун.
І заходившись лаштувати
Макітру мачанки на стіл,
Скоренько люд оповіщати
Послав онука на Поділ;
Зворожних Діда й Бабу звати,
До свята бряшну готувати. ¹⁸⁷

Посходилися літні люди
Назнатися чим повен світ,
Які де суди-пересуди
Йдуть наскінчу тривалих літ.
Край вогнища надвечір сіли,
Розмову довгу повели
І до зірок догомоніли,
Як праотці заповіли:
Служіння Храмового Свята
Од ворожіння розпочати. ¹⁸⁸

Аж ось і визоріло небо,
Дикенько гукає сова,
І правиться священна треба,
Звучать молитвені слова.
Невдовзі північ навертає
Зворожиної ночі дух:
Зірками небокрай палає,
Піднявся Сніп немов Дідух. ¹⁸⁹
І ночі зоряна відхлань
Понтифіку дарує знань.

Йде Велеса свята година ¹⁹⁰
Дорогою сяйнистою,
І постає Його храмина
Жертовницею чистою.
Волосожар в зеніті сяє –
Се Велес на межі стоїть
І Світу Права доглядає,
І Світу Нава сторожить
Для всіх, хто пращурова гідні,
Прадавній Вірі Предків вірні.

І ясноликий місяць вповні
Згляда в криницю з висоти,
Ллє святість волхву у долоні
І в заклинання до води.
Молитву вдіявши старанно,
Верховний Волхв обряд вчинив,
Цілющу воду криничану
Із замовлянням освятив:
"Жива водиченько точися
І Духом Божим освятися." ¹⁹¹

Відтак понтифік викликає
Перебуваючих вгорі –
Щурів і Пращурів із Раю – ¹⁹²
Зараяти у ворожбі.
А щоби щойно з Сверховиці
Сяйнула призвістка жива,
Він намовляє до криниці
Наврочуваючі слова:
"Застережи нас на біді,
Дух Божий, у Святій Воді."

Богів понтифік закликає,
Здвигнувши руки догори,
Молитвою заповідає
У Навії уберегти.
Адже за їхнього сприяння
Ужите знахарське дання ¹⁹³
Діяє силу волхвування –
Дає провісне відання.
Йде волевиявлення Боже,
Як сам Верховний Волхв вороже.


 ВОЛХВОВЕ   ПРОРОЦТВО
Ятрите місячне осяння
Вінцем з криниці постає,
Всевишнє зоряне назнання
Понтифікові надає.
І зочить волхв в тремтливім сяйві
Століть прийдешнії роки,
І брижі на воді осяйні
Гортають віщі сторінки.
Тут все, що покладе на гурт
Історії фатальний нурт.

Майбутнє погляд засягає,
І спогляда Верховний Волхв,
Як світ пітьма заволікає
І звідти Змій на землю сковз.
Біда на русів натікає –
Змій лютий по Русі повзе
І землю православів крає,
І православні душі жре.
Змій ковзне, і на його тлі
Видіння мерехтять страшні.

Христовий хід іде по світу
Юдейську віру насаджать, ¹⁹⁴
Убруси шовкові розвиті,
Кругом індитії блищать,
Усюди митри, багряниці,
А понад ними у труні
Пливе Христос на плащаниці
Упокоєнний на всі дні. ¹⁹⁵
І плачниці найняті йдуть,
На жебрах ревмами ревуть.

Вдягнувши чорнії хламиди,
Чалапають гладкі дяки,
Між них колишуться ріпіди, ¹⁹⁶
Натичені на держаки
Як опахала реманентні,
Де херувими в образках,
Немов жидята іманентні
У шестикутних зірочках,
Свою старобіблійну суть
Усім похрищеним несуть.

Ідуть екзархи імениті,
Весь дібраний церковний клір,
Єпитрахилями увиті,
Мордаті всі як на підбір.
А ззаду, теж такі ж буцматі,
Новітні батюшки й ксьондзи,
Архімандрити череваті, –
Бундючні, важні мов тузи.
Гарненько роздалися вширшки
Не гірше за свиней йоркширських.¹⁹⁷

Змій слизне; христохід триває,
Попи йому кадилять шлях,
Єпископ тропаря читає,
Акафіста співа монах;
Деісуса несе вікарій, ¹⁹⁸
Гугнить якусь там із молитв;
Посполу, наче віл у парі,
З синодиком митрополит.
А ззаду чапа римський папа –
Споквола, як віджила шкапа.

При нім телепають бамбули
З престоликом переносним,
Де всі едикти до цензури
Рабам новонаверненим.
А ще несуть Христа примари
Як найсвященніше з речей –
Ківорієм напнуті мари
З якимись рештками мощей,
Хоч там священного катма –
На бібку цапову нема. ¹⁹⁹

В доважок оберемки повні,
Аж кректячи, ченці несуть –
Всі читанки свої церковні,
На пупа взявши, тяжко пруть.
Тут і тріодь (цвітна і пісна),
Пролог, октай і апракос, ²⁰⁰
І на додаток достобіса
Служебного читання стос.
А в тих книжках, як на біду:
Від Господа ані ду-ду.

Допевнити догмати віри
Покладено на реманент:
Ікони, дискоси, потири ²⁰¹
Задурять голову у мент.
Ще й кації підпустять диму,
Аби всі дурні, мов чумні,
Понесли до єрусалиму
Усі коштовності свої.
А щоб не несли баляндраси,
Іде капітул у кірасах.

Вирує натовп навіжений,
А з-перед гурту до небес,
На патичину настромлений,
Стовбичить воздвижальний хрест, –
Собою враження наслати,
Накинути примари тінь:
Гнобити, патрати, картати
З обіцянками воскресінь,
Яких доречно дожидатись –
Як жданиками годуватись.

Кагал хрищений валом валить,
А попри його всяк жебрак
За милостиню жида славить –
Христу гарликає кондак. ²⁰²
Блаженні затівають гулі,
Сміються, скачуть уперед,
Сотають нехрищеним дулі,
Втішаючися наперед,
Як всіх поставить дубала
Церковна інкунабула.

Розп'яття сунеться над миром
Карати казна за що люд,
Повергти світ догори дригом
Під знаком зложища іуд.
Так вурдиться біда зугарна
І закандзюблюється зло,
Що в іудеї зстародавна
Як святість в біблію ввійшло.
Се врочиться зненавида
Новозавітного Жида. ²⁰³

Зловіра розгортає крила
І заступає сонця світ,
Слав’янам голови схилила,
Христа наклавши тяжкий гніт.
Щоб врешті-решт своє забули
І на налигачі жидів
Від старожитності звернули,
Зреклися праведних Богів.
Так тінь Христа на Русь лягає,
І Русь за вихристів конає. ²⁰⁴

Зайнялась січа неугавна,
Затявся братовбивчий гріх,
Бо між князями вельми справно
Христос ножа жбурнув на сміх.
І рід на рід іде війною,
Грізьба розлютувалась вкрай:
Князьки січуться між собою,
Занедбуючи рідний край;
Крамоли доблесні кують,
А землі ворогам здають. ²⁰⁵

І перехоплюють небоги
Один в одного братній стіл,
Ще й просять у Христоса змоги,
На підлі вбивства зичать сил.
Один одному присягають,
Хреста цілують, сльози ллють,
Назавтра хрест переступають,
На клятви знічев’я плюють.
Бо полукавіти успіли:
В жидівській вірі – пожиділи! ²⁰⁶

Всіх чорна віра роз’єднала,
Щоб занепали на біді;
Всім голови заборотала,
Щоб кожен став сам по собі. ²⁰⁷
Та ще й молив, щоб вража сила
У розбрат люті додала
І по уборищах носила,
І від своїх уберегла.
А те, що зло Русі роїть,
Душа нікому не болить.

Князьок князька в могилу пхає,
Гамселить на чім світ стоїть,
Натомість церкву воздвигає
Гріхи у Жида замолить.
Се ж бо з Христосового вчення
В їх душах проростає зле:
Обіцянкою всепрощення
Навратилися на лихе!
Гаразду між себе не мають
І гарма-дарма пропадають.

Куди не глянь – розбрат горою,
Довкіл князі толочать збій,
А по втолоченому збою
В крові червоний слизне Змій.
Звивається, як гад, і злує,
Долає житнища і рінь,
І на шляху своїм жирує
В крові забитих поколінь.
Все ширше пельку роззявляє,
У чорну вирву всіх глитає.

Зміїще по Русі гарманить,
Земля двигтить як він повзе,
Повзе і все собою чавить,
На тому дужчає, росте
І землю згнічує убогу
(Як бог біблійний заповів),
Веде з собою орду многу
Новонавернених ченців.
Бо хто віддався Змію в бран,
Убрався у чернечий сан.

Сховались у церковну схиму,
Жупани чорні нап’яли,
А Русь передрекли до згину –
На поїдь Змію віддали.
Самі собі знайшли неволю,
Навчились лазаря співать,
Надали Змієві потолю:
Пустили господарювать.
І влізло до Русі поганство –
Суто жидівське християнство!

А щоби челядь віри йняла
І тирлувалася сама,
На шиї Змія калатало,
Що до Розп’яття зазива.
Аби навколішках клякали
І, знеохочуючись жить,
Собі розп’яття зажадали,
Як рабська віра хитро вчить:
Щоби Христа за бога мати –
Хай всім кортить себе скарати. ²⁰⁸

А хто іде супроти цього
І сам не христиться в раба, –
Змій гамка молодця такого,
Ще й всю рідню його з’їда.
І слизне далі чорна погань,
Зростає, пузить свій живіт.
Так гада наливає змога
Ковтнути врешті цілий світ:
І вихристів, і нехристів
По задуму архижидів. ²⁰⁹

А не один відважний легінь
Брав келеп, ратище, горит, ²¹⁰
Меч-самосік на вражу негідь, –
Відтяти голову та й квит.
Та як комусь і поталанить
Позбути Змія голови,
Не встигне меч у піхви вставить,
Аж їх стає у Змія – три!
І кожна пелька крові спрагла
Спішить урвати здобич знагла.

І лізе триголова нечисть,
Споганює весь божий світ,
У тіло насилає неміч,
У душу – нехіть, в думи – гніт.
Нікого Змій не обминає,
А вже на кого наповзе,
У три погибелі згинає,
Бо трипогибель і несе.
Усіх під себе підминає,
У недолугих обертає.

І постає для усмиренних
Бридкий, огидливий як чвир,
Придуркувато оглашенний
Релігії новий кумир. ²¹¹
Се Змій, карбований в канонах,
В жадобі світ заполонить,
Перевернувся на Дракона
І вже не слизне – вже летить!
Біблійне дітище трилике:
Тризле, трихитре, триязике.

Дракон іудаїзму служить
Як вірний пес на поводу,
По колу сонця в леті кружить ²¹²
Усім на горе, на біду.
Оманою стяжає славу,
Ім’я нове собі прибрав,
Посів драконову посаду
Як "новотворний Православ".
І челядь, і державна знать
Йому вершать уклінну зглядь.

Усі неначе показились:
Вславляють Змія як царя,
Складати шану похопились,
Мов данину до вівтаря.
Відтак Зміїще забажало,
Щоб безперервно перед ним
Все падало і плазувало.
Бо він – найвищий господин.
Таку поставивши вимогу,
Він став як наче рівня Богу.

Та постає ім’я пророка
На аравійському коні ²¹³
Над воїнством, що йде до строку
Покласти край лихій брехні.
Розторжилось кубло зміїне
По яничаровій добі,
Але не зникло зло біблійне,
Бо Змій вже став сам по собі;
Перетриває силу тем ²¹⁴
І не долається мечем.

І поки час його триває,
Одні скорились, а іні
Останні сили докладають,
Щоб витривати у борні.
Та як подужати Зміїдло,
Триголовате, конче зле? –
Лиш стріне витязя страшидло
Нараз в три пащі як дихне!
А пащі полум’я зригають,
У прах сміливця спопеляють.

Та не лишили ратне діло
Бідові русі молодці,
За покликом натхнення сміло
На смерть ідуть з мечем в руці.
Дракону рвуться навперейми
Славетні лицарі Русі,
Хай сил достане їм, і гей би
Не запропащали усі.
Бодай не всім в вогні згоріти,
Хтось мусить чорне зло спинити.

А зло, нову прибравши якість,
Лихим перевертнем стає;
Брехня, возведена у святість,
Страшного "Молота" кує.
Щоби страхати люд постійно
В виру церковної війни,
Згадали вигадки біблійні –
творили образ Сатани.
І зореясний Люцифер
Упав до адових химер. ²¹⁵

Се напрокудили тімахи:
На пагорбах германських видм
Лихі невігласи монахи
Взялись творити "Молот відьм". ²¹⁶
А вже як "Молота" вчинили,
Щоб правду викривдити в зло,
Мільйони душ людських забили,
Створивши карне ремесло.
Бо розпочав той "Молот" стиха
Кувати всьому людству лихо.

Їй-бо такого ще не знали
Ажень відколи світом світ:
Кривавицею заридали,
Новий назнавши заповіт.
Адже кувати нову віру
Взялися люті ковалі,
Во славу ницому кумиру
Творилися діла страшні.
Бо перш за все Ісус Христос
Приніс нам наклеп і донос. ²¹⁷

Лишень на кого пальцем тицьнуть –
Під "Молота" ляга кістьми;
У мордувальнях інквізицій
Зростала сила Сатани.
Бо в чорне вимастили біле,
Зчорнивши Диєве єство,
А Дий – одвічно зрозуміле ²¹⁸
Слав'янське світле божество.
От тим-то й ба! У тому й річ,
Що день перетворивсь на ніч.

Відтак потетеріло людство,
Бо все прадавнє навпаки
Ясить церковне словоблудство,
Щоб рідне в порох потовкти.
Хто змовить слово проти цього,
Себе на страту наріка:
Церковний кат іде по нього
Із ярликом єретика,
Щоб слово правди затремтіло
І всім на страх в вогні згоріло.

Для того "Молота" й зробили,
Щоб потурати Сатані,
Якого ще й в сутану вділи
Новоявлені ковалі.
Адже як Сатани не буде,
Тоді й Христос не до цуги;
Хіба ж звертатимуться люди
До "новобога" без нужди?
Тож церква й насилає ляк
На іудейських посіпак.

Лиш душі християнські знають,
Яка Ісусова мета:
Притулку Божого не мають,
Чекаючи прихід Христа.
І нудяться усі померлі,
Бо рідні праведні Боги
Святий Небесний Рай заперли,
Щоб вихристи не увійшли.
А царство божиє Христа –
То тілько вигадка пуста. ²¹⁹

Двадцять століть Христа чекають
Небіжчики край божих врат
Та все на нього виглядають:
"Коли ж надійде?" – невдогад.
А він і не прийде ніколи,
Бо як не йшов, так і не йде
Ані на небо, ні на доли
Хоч бозна скілько літ мине.
Отак Христа незриме зло
На всіх похрищених лягло.

Невже прийдеться ще чекати,
Вподовж нових двох тисяч літ,
Щоб людству розуму добрати
Про християнський заповіт?
Лиш до небіжчиків доходить,
Що все чекання надарма:
Христа "спасіння" не надходить,
Єгова теж їх не прийма,
Бо для своїх будує дім –
Ізраельський Єрусалим. ²²⁰

Вже кров’ю людською полита
Й ущерть напоєна земля,
Ще й попелом рясним укрита
Від жасного всеспалення;
Назнали воєн і побоїщ
Та міжусобиць і різні;
Заледве рани Русь загоїть,
Як знов знесилиться в борні.
Навал чужинців не злічити,
Руїн не переворушити.

Хіба в такій землі безщасній
Щось ціле може зберегтись?
Хіба у згубі та напасті
Народу не перевестись?
Хіба вціліє мова й побут
У плюндруванні і хулі?
Хіба налагодять добробут
Обкраденії трударі?
Хіба зростають без поради
Людської гідності засади?

Страшним, нелюдським злодіянням
Покривджена свята земля,
Пригнічена тяжким стражданням
Окрай чужого вівтаря.
З грудей її вже рветься стогін;
Конає мати-Русь. Кона!..
В знеможеній душі убогій
Сил витривати вже нема,
Лиш плаче, бідна, з-під руїн...
Та чує неньку щирий син!

І знову й знов поодинокі
Виходять лицарі на рать,
Ведуть їх помисли високі,
Що лицарю не позичать.
На смертний бій ідуть, як можуть
У кривди на шляху стають;
Нехай їм Віра сили множить
І Предки змоги додають.
Їм Доля подає шолом
І Мати-Слава б’є чолом!

Аж згодом славні запорожці
Відродять вольницю святу,
Тикнуть Єгові дьогтю в ложці
І чхнуть межи очі Христу;
Похирять в Хортиці покору,
Бо острів Хортичів для тих, ²²¹
Хто склав святу присягу Хорсу,
Щоби як воїни-хорти
Літати скрізь по Україні,
Стяжати славу Батьківщині.

І вийде Перекотиполе
Широким степом погулять,
З Паливодою на роздоллі
Заснувшу Волю пошукать;
Збудити честь козацьку й славу
Нам притаманну безперіч,
На світлу пам’ять Святославу
Тримати Запорізьку Січ.
Допоки їх, як завсіди,
Не позапродують жиди. ²²²

Всього і не переказати,
Що в ніч пророчу бачить Жрець:
Вся Русь, одіта в чорні шати,
Знедолюється нанівець.
Під владу Змія підлягає,
Що має жасну довжину,
Яка прозірливо сягає
В старобіблійну давнину.
Бо Змія довжина не в ліктях,
А у кількох тисячоліттях.

І шлях його лягає слідно
По занедоленій землі,
Бо поза ним повзуть завізно
Ярма століття навісні.
Ще й наостанку Змій позлує,
Затнеться вкрай лихе робить,
Над Вкрайною покаверзує,
Завдасть корцями лихо пить.
Почне людей за бидло мати –
Своєї мови позбавляти. ²²³

І люди, начебто худоба,
Позабувають хто вони,
Якої віри, роду, Бога!
Якого племені сини!
Понищиться сам спомин волі,
Все збіглим часом віднесе,
В ярмі злиденної недолі
Всім збайдужіє геть усе.
Бо напоумиться знаття:
Недоля – це і є життя.

Дажбожії святі онуки
Назнали що таке біда:
Тисячоліттям терплять муки
Як біблія заповіда;
У чужовір’ї поганіють,
В безбожжі хиріють і мруть,
Запомагатися не вміють,
Зажалення до Бога шлють.
А Зміїще трилюте лине,
Останніх православів глине.

Аж ось понтифік убачає,
Як Змій збавляється снаги:
Хоч коло сонця облітає,
Та не безмежні ті круги.
Відтак од Віщої могили
Понтифік відою жерця
Рахує вік нечистій силі –
Час неминучого кінця.
Як сорок перший круг піде,
Змій похитнеться і впаде.

Аж промайне у небі Сокіл ²²⁴
І злине до Священних Гір,
Неначе помисел високий
Душеубогим на докір,
А ще упомки посіпакам:
Що не долається мечем,
Здолається Правічним Птахом
В передостанній темі Тем.
Бо Сокіл з Раю прилетів,
Зернину істини зронив.

Невдовзі із тії зернини
Щось незбагненне проросло,
І люди пагін обступили,
Не дійдуть згоди – що воно?
Аж диво-дерево зростає,
А замість листя на гіллях
Пов’язані стрічки звисають
На подив людям і на страх. ²²⁵
Усяк тлумачить щось своє
Та не второпа – що то є?

Дорозумітися не в силі
Люд здивовижений стоїть
І, звівши очі в небо синє,
Непізнавальне древо зрить.
Дивуються, ніяк не втямлять,
Що дивом на Святій Горі
Зростає споконвічна пам’ять
Людських уборищ і борні.
Та гряне день благословен
І врешті-решт прозрить їден.

І на усіх зійде прозріння –
З очей полуда опаде,
З Дажбожого благословіння
Отямлюватись люд почне;
Свій Божий знак – Тризуб підніме,
На щит упорядить, а там –
Віднайдуть звержені святині,
Зведуть своєму Богу храм.
А Йсус Христос, як личить сину,
Піде на власну батьківщину...

На тім завершив волхвування
Понтифік з скіпетром в руці,
І мерхне місячне осяння
У криничаному вінці.
Скінчилось волхвове пророцтво
Провіщенням страшних подій,
Що розгортає доленосно
Грімкий історії сувій:
Ітиме по Русі страхіття –
Жахливих згуб тисячоліття...

Розходитись не поспішали,
Куди ж спішити без порад.
Бо з призвістки, яку назнали,
Лиш чужовірець буде рад.
Відтак дійшли одної згоди:
На чорне віче звати люд
І передбачення негоди
Донести на загальний суд.
А там чи спали, чи не спали,
Та врешті ніч докоротали.

Блакитного добули світла,
Співаючи святих пісень,
І вранішня зоря досвітня
На миром провістила день.
Денниця ясна в небі сяє,
Звертає Велес до воріт,
І волхв молитвою вітає
Дажбожий життєдайний світ,
Щоб рідна віра панувала
І Україна витривала.


     ДІДОВА   СУБОТА
Несе Славутич сині води
З священної височини,
Єднає славою народи,
Поріднені з прадавнини;
У плині шириться Могутній,
До Святогір по волі мчить,
Де зроду-віку самобутній
Град києдержців височить.
А києдержці – це кияни,
Це наші Пращури – поляни. ²³¹

Озрити далечінь Дніпрову,
Що відкривається згори,
Понтифік вийшов в ранню пору,
Оглянув луки, острови
І верболози край Ситомлі, ²³²
Криву Почайну між дубів,
А зокола по всій Болоні
Озерний край очеретів.
Над ними Вишгород старий –
Князівський родовий постій.

Навпроти його одіесни ²³³
Із сіверської сторони
Дніпро прийма в обійми Десну
І ширша з водами сестри.
А по-над водами у вирій
Летять і кличуть журавлі,
Журбою повнять день осінній,
Думки накликують сумні
За все минуле і доладне
Та за прийдешнє – безпорадне.

Бовдуриться туман під схилом
У криничаному яру;
Олега Віщого могила
В тумані мріє на юру
І живить всенародну пам’ять
За праведні старі часи,
Які у небуття не кануть,
Допоки маються сини,
Що гідно за прийдешніх днів
Тримають Віру Прадідів.

Ось вже й завидніло довкола,
Тмяніють зорі в небесах,
Осяюється видноколо,
Імла драгліє по ярах;
Народжене по ночі тьмяній
Блакитне світло постає,
В рожевім сяйві на світанні
Зориця в барвах виграє.
І позоріло довкруги
Наче всміхнулися Боги.

Проймає вранішнє повітря
Рожевим сяйвом з далини
І небокраїна блакитна
Спалахує, мов у вогні.
Наточується світ і грає
Красою ясної зорі,
Наблизилось до виднокраю
Сяйнисте сонце з-за землі –
Постати в сяючій красі,
Щоб милувалися усі.

Відтак у вранішнім молебні
Понтифік помахом руки
З чола зібрав думки мізерні
І кинув долі навзнаки.
Натомість погляд просвітлений
Звернув до ранньої зорі
І глянув зором оновленим
До краю й поза край землі,
Щоб полиск сонця уловити
І вранішній обряд звершити.

Лишень закрайок сонця вбачив,
Молебнем Бога привітав,
За день надісланий завдячив
І променя в долоні взяв.
Тим першим променем омився,
У другий ніби огорнувсь,
А третім ззовні оточився
І до Всевишнього звернувсь:
"Омий, очисти й огорни,
Від напасті оборони".

Тоді до сонця руки звівши,
Свій дух із Богом поєднав
І в душу, з неба наточивши,
Живильну силу увібрав;
Правицю приложив до серця,
Іну до чрева притулив
І в благостині натщесерце
Надбав щедрот небесних сил,
Засягши у благоговінні
Злиття з Богами у молінні.

Молився на початку сонця,
Слова священні прорікав,
Заступника і Оборонця
Явити милість призивав:
Явити непоборну силу,
Що споконвік тримає світ
І доглядає землю милу,
Упорядивши все як слід.
Він Бога істинного славив, ²³⁴
Як і належить православу.

Йде сонце в сяючу оселю
В жовтогарячому вбранні
І Див вже вержеться на землю ²³⁵
Та ясить світло по землі.
І Диєве діяння денне
Верховний Волхв благовістив
Та богославлення священне
На день новий проголосив:
"У душу Боже світло сходь,
Бо там, де Сонце, – там Господь".

Не встиг понтифік скінчить мову,
Як Мета вбачилась йому, ²³⁶
І посміхнулася старому,
Йому явленна одному.
В легку сукману білу вбрана,
Струнка, поважна, як завжди,
Сказала: – Се прийшла зарання
Застерігати від біди.
Тож слухай мій сповідок віщий
І сумніви у серці знищи.

Се бачила тебе в залізах
У чорній ямі на цепах,
Де вихристами в чорних ризах
Лаштується ареопаг.
То Мара прядиво зсукала, ²³⁷
А Карна вже готує плач
І Желю, посестру, зазвала.
Отож лаштунки ці завбач!
Бо ще є час поміркувати
І пряжу Мари розсукати.

– Все, сказане твоє, – не диво, –
Понтифік вілі одказав. –
Мене заступить Мати-Жива, ²³⁸
Се ж бо мене Дажбог послав
Своїм онукам наказати,
Що заподіюється зло;
По силі буду навертати
Людей на віру і добро.
За мене, Мето, не тужи,
Лиш отрока убережи.

– Дивись, бо в тому підземеллі
Вже не зараджу я тобі,
Як забіснуються безчельні
Інаковірці на крові;
Зберуться на мерзенний шабаш ²³⁹
В поганській вірі у пітьмах,
Де повзає, неначе жаба,
Огидина по їх серцях.
Одну лиш раду можу дати:
Живим до них не потрапляти.

Пильнуй, щоб отрок недоречно
В те підземелля не уліз,
Бо мучитиметься сердешне,
Наковтуватиметься сліз.
Тож отрока либонь за краще
Чимборше одіслати геть,
Щоби не запропав нізащо,
Як безневинна Божа кметь. –
Переказала навід цей
І миттю станула з очей.

Тут саме отроча підходить,
Довколи пильно огляда
Та на старотця очі зводить,
Надте здивовано пита:
– Се, батіка, здалося дивне:
Немов ти з кимось говорив?
Чи може часом щось поштиве
Тобі Всевишній сповістив?
Звичайно, можеш не казати,
Як це мені зарано знати.

– Ось маю звістку неприємну, –
Відказує йому старий, –
На змову радиться таємну
Християнитів клір лихий.
Заступниця надала раду
І мушу сповістить тебе:
Спіткаємо невдовзі зраду,
Біда по наші душі йде.
Тож слухай добре і кміти,
Як тяжко істину нести.

Хто істину несе народу,
Нехай розважить наперед,
Чи напізнати лихо згоден,
Як надійде його черед
Назнати долю іритую,
Коли тебе на клоччя рвуть,
Бо владоможці не жартують,
Як владу силоміць беруть:
Лютують, наче пси скажені, –
Шалені, люті, навіжені.

Настачує біди набутись
За усвідомлення святі,
Свободи і життя позбутись,
Як свідчать приклади сумні. ²⁴⁰
Всіх викривальників на страту
Передрікають їх слова,
Бо кривдник силиться скарати
Того, хто кривду викрива.
Відтак князі нас і карають,
Бо страх перед волхвами мають.

На це юнак в поставі гордій
Сміливе слово відповів:
– Одні живуть в звитязі орлій,
Іні – на копил слимаків.
Не варто долю спокушати,
Та варто зважити однак:
Чи принагідно світ лишати
Розчавленому як слимак.
Як Божий час прийде по тебе,
Доречніше триматись неба.

Натомість волхв своє тлумачив:
– Я вже по світу походив
І на віку доволі бачив,
І достеменно розсудив:
Геройством не завжди зарадиш,
Як не розважиш все гаразд
Лиш задарма себе отяжиш,
Занепастися передчас.
Тобі твій вік іще не внісся,
Тож скоро підеш у Полісся.

Ти йшов сюди не помирати,
А зглянути без зайвих слів,
Як заповзялась панувати
Релігія чужих богів.
Побачивши на власні очі,
Все додаси у письмена, ²⁴¹
На згубу новій поторочі
Правдиві покладеш слова;
Не допусти, щоби лихі
Повеличались на брехні!

Потрібно мати добру зброю,
Що красномовніш палаша
Підніметься в Русі горою,
Щоб присіклася вража лжа
І дрібним підтюпцем побігла,
Лякливо підібгавши хвіст,
До свого родового лігва,
Де зворохобився і зріс
Народець хитрий і брехливий,
Що кинув світу поклад гливий.

Його вбачають літні люди
І до оселі не візьмуть,
Та літні люди ввік не будуть,
А як нащадки підростуть,
То зрозуміє вже не кожен –
Де гливий поклад, де живий;
І йнятимуться на вороже
В погубній недбалі своїй.
Те недобачення повальне
Спинити мусимо негайно.

Тож без крикливиці і січі
Зголосимо на мирний лад
Обрадити на чорнім вічі
Царя нового в Києград.
Тобі там недоречно бути,
Підеш до лісових хащоб,
Бо як займеться сполох лютий,
То може статись бозна що.
Як будем діяти – побачим,
А нині день Дідів відзначим...

На свято помину з усюди
На Гору, як у давнину,
До дня Дідів зійшлися люди
На стародавню братчину.
Жінки гостини розбирали,
А за той час чоловіки
Рівчак по колу вибирали,
Щоб сісти до Сварожини. ²⁴²
А в колі над вогнем трапезним
Казан громадський величезний.

З усього Києва й Подоллу
Збиралась знать і люд простий
На волхвову священну гору,
Де покуть капища святий.
Тут сам Верховний Волхв справляє
Обряди в відповідні дні,
Джерельну воду освящає
І сіє благость по землі,
Як з неба шлють до нас Боги
Божественнішої снаги. ²⁴³

Волхв – посередник межи небом
І світом Божим на землі,
Священні відправляє треби
У вибрані священні дні.
Співаються пісні-молитви
Як в пріснопам’ятні часи;
Тримають Віру люди літні
І, як годилося, прийшли:
Вчинили мольбище нарані
І тризну на Старій Поляні.

Убрався Волхв в святковий вісон,
З молитви тризну розпочав
І, бряшни кинувши на присок,
Богам завдячення послав.
Сповів моління до криниці,
Вінок на зрубі почепив
І, поклонившись до божниці,
Дідів до тризни запросив.
А поза тим усіх присутніх
Зазвав почестнитись посутнім.

До братчини людей багато
Зійшлося звідусіль нараз
І познаносили на свято
Усього, хто на що гаразд.
Відтак край рову посідали
Всіх поминком почестити,
А як сідали, промовляли:
"Дай Боже в землю не врости". ²⁴⁴
Це є намова-оберіг –
Прожити весь наступний рік.

Розсілися усі невдовзі
Одягнені як на хвалу:
Хто в охабні, а хто у корзні,
Хто в опашні, хто в шугаю;
Баби в охвотах та плахтинах,
В шуглонах, гунях, опанчах,
У тальмах, шушунах, свитинах
І навіть де-де в кептарях.
А хто геть віку зажили,
Ще й виворотки натягли.

Місця порожні не займали,
Хто був торік та не прийшов, –
За давнім звичаєм гукали
Усіх, хто до Дідів пішов.
Зворожна Баба в ті хвилини
Присутнім роздає обід
І коло кожної родини
Нагукує Зворожний Дід:
– Приходьте Матінки й Батьки
До нашої Сварожини.

Зазовини, вважай, не марні,
Як є до чого запросить,
Бо принесли гостини гарні,
Щоб поминання загодить.
Понапікалося до тризни
Хлібів, коржів і малаїв, ²⁴⁵
Стовпців і лакоминів різних,
І шуликів, і калачів;
Позносили всього до бога
І навіть діда тістяного.

Була і мандрика й пампушки,
І з родзинками калита,
Плачинда, складена в стовбушки,
Та кошелі корочуна.
Зсадили з воза діжку мнишків,
Книші, вертуту, вергуни,
По колу з ємкої варишки
Канун по кухлям розлили;
Звичайно й жур із вівсяниці
Під добрий кусень боговиці.

Лукно доспасівського меду ²⁴⁶
На братчину розситили
Кропивним сито, як на требу,
І сита в коливо влили;
Ця страва справіку споживна
Як і обрядові книші,
Бо тризна, власне, їжа тривна
Перед усього для душі.
Робили все як повелось,
Щоб статку не перевелось.

Видобували з бербениці
Трихмільні меди до кінви
І з приказками, як годиться,
По колу спільному пили.
Хміль тричі в меди закладали
Для доброї Сварожини,
Та меду не перепивали,
Бо то – як боже борони!
Всі праведні свята й хвали
Духовні перш за все були.

Молодші теж своє гуляння
Невіддалеки почали,
Бо молодих на поминання
Не брали до Сварожини.
Ця заборона вельми важить,
А хоч би хто був не прийшов,
І навіть знаний сьомий княжич, ²⁴⁷
До гурті літніх не пішов;
Із волхвом-отроком стояв,
Свою потребу сповідав.

– Це хочу відхрестити сина, ²⁴⁸
Щоб не дізналася двірня,
Допоки ще мала дитина
Не висадилась на коня.
А щодо мене, певно знаєш,
Я вже відхрещений давно,
Лишень не всім розповідаю,
Щоби до батька не дійшло.
Бо вже грозився душогуб –
Як дядька, всилити в поруб.

Так у розмові між собою,
Знайомство дружнє завели,
Бо, власне, вірою одною
У світі праведнім жили.
І з’ясувалося надалі,
Як отрок княжичу сказав:
– Зовуть мене від роду Налем,
А у посвяті Зореслав.
Се перший раз пішов у світ,
Бо вже достатньо маю літ.

Я ще занадто мало вмію,
Хіба що вгамувати біль
Та вилікувати навію,
Знешкодити отруту змій,
Очистити в криниці воду,
Розжиток вбогим навести,
Худобі взичити народу
Та від зурочення спасти.
Вже відаю знахарських знань –
Зо кілька сотень замовлянь. ²⁴⁹

Дитячу витісню хирлявість
І курячу сліпотину,
Та витлумлю старечу в’ялість,
І більма на очах зніму.
Умію зуби зашептати,
Вкрить оберегом немовля,
Злі чари спроможуся зняти
І хутко виллю переляк;
Замовлю від пригод в дорозі, –
Та й не злічу всього, що в змозі.

Невдовзі правним волхвом стану,
Бо маю пазину свою:
Сім років був при огнищанах,
Вчив заклинання до Вогню.
Вже знаю магію Початку, ²⁵⁰
Посутнє врочень і навій,
Молитви, гімни і колядки
Усталених обрядодій.
Одну обітницю вже склав
І перший волхвів сан прибрав.

Мені ще не надано знати
Ні відання, ні ворожби;
Тих знань зарано зазіхати,
Бо їх ще треба досягти. ²⁵¹
Нам після кожної посвяти
Потрібно до людей ітти
І все, що від Богів узяте,
В полюддя справами нести.
Бо волхв – не тільки знань скарбниця, –
То дія Божа, Божа криця.

Тут княжич подає торбину,
Та не таку як неборак,
За котру й у лиху годину
Не здумав би вчепитись рак.
Ще й дзвінко брязнуло у торбі:
Чи то заліззя, чи грошва.
– Це,– каже,– я зібрав уборзі
Не дріб’язкового добра.
Мені від того не нажитись,
А храму може прислужитись.

Важкенька торба умістила
Сливе десяток гривень кун, ²⁵²
Була черлена гривна й біла
З повозу, що збирав тивун;
Крім того насипом по жмені
І златників, і срібників,
Лампади бронзові, перстені
Та поставці і свічники,
Змієвикові амулети,
Застібки-фібули й бласлети.

Втеребив торбу Налю в руки,
Тоді вже на словах додав:
– Знеси на требище до купи,
Перекажи, що я прохав
По брату поминання справить,
По Володимиру, мо’ й чув: ²⁵³
У Новгороді переставивсь
І здавна відхрещений був.
Він христославлею не вадив,
Хоч батько і настійно радив.

А ще скажи мені, чи справді
Оце і є Верховний Волхв,
Бо ходять побрехеньки давні,
Що десь в Полісся він пішов
Та у лісах тамтешніх згинув,
І між волхвів пішов розлад,
Бо ввесь понтифікат загинув
Й усе в Русі пішло на спад.
Принаймні батько так казав,
Як нову віру наставляв.

– А що ж йому було казати,–
До Ігора одмовив Наль.
– Свою провину визнавати
Та повинитися?.. Гай, гай!
Не задля того ріки крові
Од рук його поскрізь лились,
І не за братньої любові
Усобні раті зайнялись.
Йде боротьба Добра і Зла,
Що люта віра принесла.

Та зло іще не скрізь сягнуло,
Як мовлять намови чужі,
Бодай мені добра не було,
Як я зречу хоч крихту лжі:
Лише у княжачих помістях
Церкви поганські піднялись, ²⁵⁴
А всюди по людських обійстях
Божниці не перевелись.
Оце пройшли, всю Русь озрили
І Рідну Віру укріпили.

Казати зайвого не хочу,
Де був з понтифіком ходив,
Та бачив сам на власні очі
Скількох людей він ізцилив.
Він може геть усе на світі:
Відвести зливу, спеку, мор,
Чи будь-кому відворожити
Невиліковувану хвор.
Йому підвладне все земне, –
Лиш тілько пальцем ворухне.

– Тож, певно, від спроможний вбити
Людину Божу як теля,
Чому ж таке не учинити
На недоречного царя?
А Наль відповідає мудро:
– Намарне не точи слова,
Бо Волхв Верховний повселюдно
Слуга і речник божества.
Цього він не переступає
І лиходійства не вчиняє.

Адже приймаючи посвяту
На вищий релігійний сан,
Великий Волхв складає клятву
Служити Праведним Богам.
До того ж маємо надію:
Допоки Судислав живий,
Він на запрошення у Києв
Прийде посісти стіл святий.
Потрібне Віче – а не чари,
Щоби Кульгавий ліг на нари.

Та за шкандибу шкода й мови: ²⁵⁵
Бач, вишукався мудрогель,
До столу вискочив з крамоли
Неначе цап із конопель.
Він, бачте, Візантії родич,
Убрався лавровим вінцем
І, ворогам надавши поміч,
Себе проголосив царем.
А отчі землі обезлюднив
Запомаганням велелюдним.

Лиш за гулящого бастарда
Такі потрати знала Русь,
Лягаючи на списи Варда, ²⁵⁶
Щоб велич втримати чиюсь.
Та що казати, як дурисвіт
Нахрапом лізе в Києград,
Пройдисвітового пройдисвіт
Хіба спроможний дати лад?
Не йде державотворчий рух –
Де сріблолюбства править дух.

Щоби державний лад творити
І згоду правити в ділах,
Потрібно свій народ любити
Передусім не на словах.
Ще має справдитись пророцтво: ²⁵⁷
Назнати мусить хирний князь
Своє похибливе юродство
Й новохимерну іпостась,
Що химороду химородить
І погань по Русі наводить.

Верховний Волхв заради цього
До Києва доправив шлях,
Наставити царя кривого
Не погубити Русь упрах;
І Віру, що усіх єднає,
Кріпити далі на шляху,
Бо роздоріжжя роз’єднає.
Вже маєм призвістку лиху:
Сльозами вмиється народ,
Як піде Волох назворот.

На тому Наль закінчив мову,
Зітхнув засмучено й додав:
– Це йтимемо в дорогу знову
Після Мокошиних відправ.
Народ хрищений відхрещати,
Загнаних силою під хрест
Від лже-спасителя спасати,
Ламати заступ до небес.
Твойого сина теж відхрестим,
Як помином Дідів почестим.

Так і зробили після свята;
І не одне було дитя,
Що заходилися спасати
Відхрещенням від небуття.
Адже похрищений свідомо
Себе на безрік обрікав,
Замість відродження нового
Приходу І.Христа чекав.
Так і чекають посьогодні
Забуті вихристи безродні.

Завечоріло... На узгір’я
Спадає тиша вікова
Чаруючого надвечір’я,
Що осінь щедро надала.
Туман потягся по Подоллу,
І тьмяне сонце до гори
Проти Межигірського бору
Схилилося надвечори.
І з-перед ночі ліг навкруг
Дрімливий споконвічний дух.

Вже й люди розійшлись помалу:
Хто за Дніпро на Городець, ²⁵⁸
Хто в Шелвів чи в сільце Предслави
Та на Желянь і Теремець;
На Буличі й до Берестову,
На Добродубівські верстви,
На Києву й Волову гору
І Дорогожицькі горби.
Пішли низяни і горяни,
І дальні передгородяни.

А сонце межи тим сідало
І крилось за далекий бір,
У барвах небо вигравало
Та зачаровувало зір.
І зупинився час у плині,
Щоб зглянули Боги згори,
Які ж бо в нас на Україні
На диво гарні вечори.
І стигла тиша на горі,
І в тиші чувся плин землі.

А барви грають небосхилом,
Відображаються в воді
І уражають очі дивом –
Сяйнистим відблиском в Дніпрі.
Зажевріли ставки й озера,
І Чортория широчінь;
І мир єднає землю з небом
Усюди, де лиш оком кинь.
Ходою тихою здалеча
Примандрував на землю вечір.

Всіма покинута й мовчуща
В імлистій нетривкій порі
Стояла споконвічна пуща
На древній волхвовій горі.
Вже й місяць визирнув черлений
І сутінки рясні лягли,
Як до потайної потерни
Волхви дарунки понесли.
Бо попри кожної божниці
Були приховані скарбниці.

Збігає стежка моріжчаста
По крутосхилу в чагарі,
Де наші Предки своєчасно
Заклали сховища старі.
Криївка мала кілька входів
І хитре плетиво ходів,
Щоби аніякий забродій
До схову нагло не забрів.
А волхвам правним надано
Таємне вузляне письмо. ²⁵⁹

Кріпильний дуб тримає стелю,
Ублаготворює ходи,
Украдливо ховає двері
І шлях у черево гори.
Проте старотець без вагання
Йде по прикметі вузляній;
Лиш блима свічки коливання
І тиша скрізь – хоч маком сій.
А по шляху у різні боки
Йдуть перетини і відтоки.

Дійшли і відчинили двері
І свічки полиск освітив
Великий простір у печері
Для нерахованих скарбів.
У склепі кам’яна бугада ²⁶⁰
Послугувала за вівтар
Ще за часів Хорива-града
Для найсвященніших відправ,
З подобою на вівтарі
Великої Праматері.

Священний жезл змієголовий ²⁶¹
На древнім вівтарі лежить
І срібний бик розлогорогий
Як образ давнини стоїть.
У центрі вівтаря в скарбоні
Клейноди давньої доби
Своєю давністю коштовні,
Як недоторкані карби:
Печатки древні кам’яні
З малюнками людей в човні.

І мороком віків повиті
Чуринги риб’ячі й іні,
Що увібрало коло "рити" ²⁶²
І склало назви зоряні.
Магічні вироби з камеді,
Каміння з стрілами Богів,
Що мають силу оберегів,
Й астральні символи родів.
Забутих Пращурів святині
Там переховуються й нині.

А попід стінами склепіння
Корчаги з обрисом Близнят
Зі злотом, сріблом та бурштинням
Наповнені стоять у ряд.
Незвичний посуд керамічний –
Мов черепахи на ногах
Із піктограмами таблички
Приховували в черевах;
Блищало кілька ринок повних
Дрібних камінчиків коштовних.

По темним закуткам стояли
Великі скрині і малі,
А все тоте, що уміщали,
Вагоме лиш на берківці. ²⁶³

Хіба що ділене на копил:
Мідяне, срібне, золоте,
Як вряди-годи мався попит
На недуховне і пусте
Різноманітне узороччя –
Оманливості потороча.

Всілякі золоті підвіски,
Нагруддя й бляхи черевні,
Нелічених намистин низки,
Перлини грубі і дрібні;
Монети з карбом на аверсі,
Наруччя ковані й литі,
Коштовні колти й усерезі,
Печатки й персні золоті
З камінними приковами –
Ахатами і лолами; ²⁶⁴

Прикраси царського убору,
Корони, шоломи, мечі,
Коштовний реманент престолу –
Булави, берла, перначі,
Тіари, пишні діадеми,
Оздоблення до олтаря,
Іменні чудернацькі геми
Для возвеличення царя

Над кривдою, що зніс народ
За царську марноту марнот!

Неміряно було у склепі
Назбираного по світах,
Що до вподоби зателепі
І неуку у самий смак.
Але не тільки узороччя
Скарбнича стума сповила –
Мов ясне світло серед ночі
Рясніли древні письмена.
Як подуховлені скарби
Непозабутньої доби.

Тут-бо й побачив Наль уперше,
Що досі лиш напам’ять знав,
Як зачарований, завмерши,
Благоговійно споглядав
Упорядкований глосарій
На руни древньої доби –
Старий бортничий буківарій ²⁶⁵
(Письмо на паличках верби)
Й орійські літери і фрески,
Які пелазги в світ понесли.

Розчиняться тисячоліття
У безвісті без вороття
І розпорошиться всесвітня
Скарбниця розуму й знаття, –
Надбань завчасних, передвічних
Першодержави на землі,
Що досягла висот найвищих
На древній Наддніпрянщині
І подалася у світи
Цивілізацію нести. ²⁶⁶

І тут і там за Океаном ²⁶⁷
На узбережжі й островах
Держави-городи постануть
Зразка Орати по віках,
І заздрість дикунів розбудять,
Бо варвари ізвідусіль
Нахлинуть і усе огудять,
Пожмакають на копил свій.
Лиш подивується ввесь світ
Досягненню минулих літ.

На зламах варвари постануть
Все пособічивши собі,
Але не встоять і потануть
По неосвіченій добі;
Бо розум силою не взяти,
І не підняти на мечі
Здобутки древньої Орати,
Де правували мудреці.
Про це і викладе Платон
Ніким не прийнятий закон. ²⁶⁸

Віків – куди! – з опівстоліття
Пролине мов стрімка вода
І старосвітщина всесвітня
В казках за себе нагада,
В піснях-колядках заспіває,
В прадавніх назвах забринить,
З чужого голосу нарає
Переспіви тисячоліть,
Як міфи за царя Міноса
І Сонце-божество Родоса. ²⁶⁹

І підуть по світах легенди,
Поети Трою піднесуть,
Новим богам складуть поеми
Переінакшуючи суть. ²⁷⁰
Й орійці – як народ з-за моря
В людську свідомість увійде,
Примхливо обернеться доля
Як варвар вихвалить себе,
Прославившись з чужих надбань,
Узявши дрібку древніх знань.

Це волхви достеменно знали,
Бо то – передання святе,
І не дарма за рідне дбали;
Хвала і шана їм за те.
Завдячно їм вже починаєм
Осмислюватись на своє,
Праотчі письмена читаєм
І усвідомлюєм себе.
І далі будемо... Дай Боже!
Нам Пращурове допоможе!


      ЧОРНЕ   ВІЧЕ
Світає... Сутінками бору
Йде красень олень в розквіт літ,
З погордістю несе корону
Та раптом змірив пружний хід,
Завмер, вдивляючись у хащу
У присмерки межи кущів,
Де невиразно щось побачив,
І грізно роги нахилив.
Ось-ось в рішучий бій піде,
Вже й землю копитами б’є.

Тут Наль мав гаянку забарну,
Бо щойно в лісі придрімнув;
Таку собі ведмежу гавру
Під дубом з листя нагорнув.
Тож миттю з постілі схопився,
Убачив оленів запал,
Та не злякавсь, не розгубився:
На звірину намови знав.
Надте і похвалитись міг –
Спинити тура ярий біг.

Проте не лісові полохи
Займали отрочі думки,
Згадався сон на зламі ночі,
Мов на провіщення біди:
Наснилось, як в політ високий
Полинуло лебеденя,
Та кинувся на нього сокіл,
І впало, бідне, навмання
В осоки, де лебідка біла
Пташа собою заступила.

Як не добачити прикмети,
Що сон удосвіта навів;
Не волхву зичити кебети
До витлумачування снів.
Убачив Наль пересторогу
Не зрозумілу до кінця,
Згадав і навід на дорогу –
Наказування старотця:
Минати Вишгородські брами
Неходженими манівцями.

А межи тим убита стежка
Виводить з лісу до води
І чиста далина безмежна
Тамує відчуття біди.
Зелений бір піднявсь угором
Понад Болонню, над луги,
Крива Почайна понад бором
Поволі миє береги,
І млин невіддалеки броду
Вмочає лопатні у воду.

Край лісу Наль призупинився
І, як заповіда Покон,
На сході сонця помолився
З подякою за віщий сон.
Тут би йому й рушати далі,
Так ні – на луки задививсь,
Побачив лебедів в заплаві,
Що несподівано знялись,
І плинуть небом величаво
Понад рогозами заплави.

Та Наль не довго милувався
Красі священних лебедів, ²⁷¹
Бо сокіл в стаю увірвався,
Лиш попервах не уловив,
І знову надверхи заходить,
Щоби накинутись ще раз;
Переполохом птицю зводить
І б’є над річкою якраз –
Кігоття в лебедя уп’яв
І разом з ним додолу впав.

Не втримавсь Наль, майнув на поміч,
Йно лебедя відбив, як на! –
Звідкільсь наскочили комонні,
Немов летюча сарана.
Зокола хлопця обступили:
Басують коні, гомін, брязк,
Щосили сурми засурміли,
Гарапників здійнявся ляск,
І йметься зусибіч догана
Подарувати басамана.

Потрапивши на княжі лови,
Не відсахнутися біди,
І Наль попри усі відмови
Став винуватцем без вини.
Ще й зело злакомились гридні, ²⁷²
Зависно зупинивши зір
На отрочевій шийній гривні.
І рикнув котрийсь наче звір:
– А ну кажи, мирська голота,
У кого вкрав нашийне злото?

Іч назлодюжив, сучий сину,
Доверху калиту напхав!
А ну-те, вивернім торбину,
Подивимось, що він накрав?
І перше, що дав бог розгледіть,
Був ритуальний топірець
З навершям голови ведмедя,
Що дав в дорогу старотець
Й велів на Туров шлях топтати
І зо три дні його чекати. ²⁷³

Як того не хотілось Налю,
Та мусив слухатися, йти;
Не відав, що біду спіткає
На самім зачинку путі.
Тепер одне лиш знав – триматись,
Кріпитись духом до кінця,
Ні гич про себе не казати,
Ні про Верховного Жреця.
Бо гридні переймались тим,
Цікавлячись: що за один?

Ще й ласо слини розпустили,
Щоб обібрати нанівець:
Адже напевно у хлопчини
Не тільки знатний топірець?
Його хапають поглядіти,
Облапати та спотиньга
Відколупнути самоцвіти,
Бо лакомина аж шпига.
І ну питати, домагати:
Де взяв і де є ще узяти?

А Наль промовив до злостивців:
– Це хто ж вас отакому вчив:
Зганьбитися на нечестивців –
Віровідступних крадіїв.
На себе перш за все злостіться,
На свою службу нетривку;
Як люті пси не надто пніться,
Бо вдавитеся на цепу.
Поза князями винні й ви
В знедолюванні голитви.

Як хтось припреться з вас на люди
Та як роззявить чорний рот
І вишкірить залізні зуби! –
Аж паморочь бере народ.
Бо з того рота вся гидота
Поллється, аж заструменить,
Зате й наймають чорноротих
На люту службу в княжу гридь.
Вам хоч свої, а хоч чужі, –
Лише б підняти на ножі.

Тут межи гриднів лемент знявся:
– Ти хто такий? Пощо мовчиш?
Куди ідеш? Звідкіль узявся?
Стривай, у нас заговориш.
Бігцем почнеш усе казати,
Як будемо смалить живцем,
Бо заходімося питати
Їй-бо по-справжньому – вогнем.
Згадаєш бога і царя,
Песиголовецьке байстря.

В’яжіть його, тягніть до князя,
Чи пак до нашого царя
На вишуканіше дізнання;
Та спершу кишніть дур з хлоп’я.
І гридні мов оскаженіли:
Ногами б’ють, толочать в грязь,
Заледве на смерть не забили,
Аби-но не над’їхав князь.
Адже як ніде правду діти –
Кортить її в крові втопити.

Та враз притихли, розступились,
І Наль побачив вдалині,
Як їде з почетом похилий
Підстаркуватько на коні.
Хоч князя досі Наль не бачив,
Та здогадавсь, що перед ним
Зарозумілий кострубатий
Пронозистий гультяїв син.
Не красувався на коні
В майстрованому стремені.

Йому доповіли за Наля
І за скарби, що потаїв,
А ще – як насміхався з князя,
Своєї правди всіх учив.
І чує Наль слова бастарда,
Якими він усіх повчав:
«У кого сила, в того й правда».
Та Наль не змовчав, відказав:
– До правди є слова вірніші:
У того правда, хто мудріший.

Окрикнув князь: – Вістря негідне!
Кажи-но, де скарби волхвів,
Бісовське нехристя арідне!
Чи з переляку занімів?!
То гридні язика розв’яжуть,
А ні – то вирвуть без журби,
А потім як курча засмажать,
Якщо не скажеш, де скарби?
Скарби мені належать всі
Яко царю всія Русі!

– Царя одного Русь назнала, –
Сміливо відмовляє Наль:
– Лиш праведного Святослава,
Що нищив погань без вагань...
Цю мову канчуком притнули,
Як навідмаш перетягли;
Зв’язали, до коня припнули
І до в’язниці потягли.
І потягнувся їм услід
Кривавий по волоці слід.

Ой-бо озлився князь з неслави,
Що при усіх ганьбу зазнав,
Тож лаявся на всі застави,
Допоки хтось не пригадав,
Як челядь переддень казала,
Що на Олеговій горі
Відбулась чимала відправа,
А нині віче на зорі.
Крім того хтось як ніби чув,
Що там і княжич Ігор був.

Зайнявся гнівом князь кульгавий
Аж бородою затрусив,
Усі свої державні справи
З роздратування відмінив.
А князь в своїх державних справах
Нову забаву полюбляв:
В погожі днини лови правив –
Завзято соколів пускав.
Бо птах безпечніше веприни –
Не споре іклами стегнини.

Та в думці князя вже не лови, –
Шле воєводу на Поділ,
Наказує схопити волхва.
– Авжеж, – Вишата відповів. – ²⁷⁴
Хіба ж потрібно нас учити?
Чи ці діла для нас нові:
Вловить, зв’язати, повалити
І обушком по голові.
– Та ні, – Георгій відказав. –
Для цього час ще не настав.

Потрібно випитати схови,
Де волхви бережуть скарби.
Та годі зайвої розмови!
Мерщій на Києв – до юрби!
І ось вже полетіли коні
По-над Почайну за Ситомль,
Туди, де велелюдний гомін
Палахкотить немов вогонь.
Де дзвін лунає вічовий –
На віче кличе люд чесний.

Немов на сполох били дзвони:
По всіх дзвіницях дзвін гучить,
Летить довкіл навперегони,
Голоситься аж стугонить;
А там, де Турова божниця,
Вирує збурений народ,
Наточується і юрмиться,
Немов живий коловорот.
І як йому не вирувати,
Адже за себе йдеться дбати.

На чорнім вічі тиск народу;
Гаморить юрбиця, реве,
Нехає князя й воєводу –
Словами їх на клоччя рве.
Та врешті затихає гомін,
Вщухає подзвону луна
І в гущі натовпу, де поміст,
Лунають старотця слова.
І править до людського суду
Верховний Волхв промову люду.

          ПРОМОВА ЛЮДУ
– Се видів віщий сон у Наві ²⁷⁵
На призвістку біді лихій:
У блиску огненнім, кривавім
Із Нави вийшов дивний змій.
І землю охопив, і душить,
Аж кров із бідної тече,
А той все дужче тисне, дужче!
І лиже кров і хоче ще.
Ніяк не всититься зугарний,
Лютуючи в жадобі марній.

І се прийшов муж велесильний,
Надвоє змія розтрощив –
Та стало зміїв два роздільних!
Бо змія мужній меч не вбив.
Своїм очам не йнявши віри,
Він знову їх посік навпіл,
Та стало зміїв аж чотири!
І заволав муж до Богів,
Несили впоратися сам
На тому, що дано Богам.

Призвав на поміч Рать Небесну,
І ті почули і прийшли:
На конях злинули на землю
І божу поміч надали;
Стражденну землю зборонили
Від пошесті нечистих сил,
Лютуючого змія вбили
І кінне в небо одішли.
То маєм силу від Богів
На страх і подив ворогів.

Той лютий змій в мерзькій огиді
Ізп’явся з ями, із пітьми,
Створіння те – на нас погибель
Наврочували вороги;
Щоб ми своїх Богів забули
Та пам'ять на ніщо звели,
Од старожитностей звернули
І їм служили як раби.
Боги се бачуть і за нас
Тримають руку повсякчас.

Се ж бо та сила не людская,
Бо сила змія чорна є, –
То кривда з півдня натікає,
З-за моря, як задавна, йде.
Вже були вороги розбиті
Міцними ратями дідів;
Тепер нас хочуть охрестити,
Щоби були підвладні їм.
Але ж ми й назвалися СЛАВИ,
Бо ниць ні перед ким не пали. ²⁷⁶

Тож як не мрієм бути зжерті,
Се встати мусимо і йти,
Дивитися у вічі смерті
І вмерти чи перемогти!
Чи ж нам того боятись нині
Нащадкам славних! Чи тепер
Ми стали немічні і гливі,
Щоб кожен з нас три шкури дер?
Чи це не нам по світі стала
Співати пісню Мати-Слава?

Щодень, лиш зійде сонце зранку,
Свідомо бачимо усі,
Як діється безперестанку
Нестримне зло по всій Русі.
Дарма чекаємо в надії –
Чи до добра не поверне?
Як не згуртуємось до дії,
То зле нікого не мине.
Зазадалегоди кажу,
Бо на віки вперед гляджу.

Пильнуймо, дивлячись у вічність,
Свої Обряди, свій Покон,
Бо чужовір’я нам назичить
Байдужий довговічний сон,
В якому божий люд зоскніє
І Русь піде в іні світи,
Де велич прадідів змарніє
І звиродніють велети.
А як не згинуть, то хіба що
Переведуться на нінащо.

Тож бо згуртуймося й візьмемо
До мислі лиш одну мету:
Зборонимо і збережемо
Себе і Віру пресвяту!
І Русь, що за часи праотчі
Скріпили кров’ю і кістьми,
Бо падали на кожнім кроці,
Як землю боронити йшли.
І мали вмерти в ратнім полі,
Але назад не йшли ніколи.

Се Вишень йде до нас по хмарах
І каже – гради укріпить; ²⁷⁷
Численний ворог незабаром
На Русь ордою налетить.
Якщо поставимось недбало
До наших Праведних Богів,
То згинемо усім загалом
Під потопою ворогів.
Адже, якщо Боги не з нами,
Самі ми перед ворогами.

Тож схаменімося урешті,
Скріпимось духом до борні,
З’єднаймося у Вірі Предків
В нагальні доленосні дні.
Шануймося у Вірі святій,
Як бо шануємо Богів, –
І потечуть Небесні Раті
Змогилювати ворогів;
І будуть знищені до поду!
У поміч божому народу. ²⁷⁸

Боги ж бо є нам Праотцями,
На нас їх слава перейшла!
До гідності перед Батьками
Глас Оріїв до нас взива:
Ганьбіться русичі Дажбожі!
Геть гетьте од всії черні!
Бо чорна віра вас стриножить,
Припне, як путо на коні.
Чи личить нам Батьків ганьбити:
Жидам навколішки служити.

Аж ми у свого Бога перші,
А до жидівського Христа
Застоюватимете черги
Ген-ген з далекого хвоста.
Жидівська пиха нас недолить,
Кладе навколішки усіх,
Уже не наша воля волить
По занедоленій Русі.
Як словом божим не втручусь,
Розп’ята віра знищить Русь.

Хіба збагнути ми невсили,
Чи запанує щастя там,
Де православних одурили
І душі продали жидам.
А хто до лицемірства гожий
Та чужовірством дорожить,
Нехай розважить, дай-но Боже:
Хіба ж Ісус Христос не жид?
Чи не жидівський триб життя
Несе його нове вчення?
²⁷⁹
Це сказане його словами:
"Не думайте, що я прийшов
Принести мир межи родами"
А хто слова ці не розчовп,
Він каже конче зрозуміло,
Що він приніс не мир – а меч,
Щоб буйні голови летіли
Мов качани капусти з плеч.
А хто чекатиме дарма –
Готуйте шиї до ярма!

Чи не Христос всіх научає
У рабство добровільно йти,
Покірно власними руками
Ярмо на шию натягти?
Майне, як сон, праотча слава
У християнському виру,
Як хитрощами церквоправи
Погублять спадщину святу.
Як теє лихо надійде,
То Русь назовсім пропаде.

Чи було, люде, межи нами
Бодай но в будь-які часи,
Щоби одні голодували,
А інші жиром запливли?
Дивімося за кого дбає
Ця спадкоємницька князьва:
За себе лиш уболіває,
За свої всилині права.
Тож розпочнем за себе дбати:
Весь нетріб з хати викидати!

Як безпорадному поради
У безпорадності питать,
Так сподіватися від влади
Самовідречення діждать.
І милосердний не діждеться
Ні милосердя, ні жалю,
Бо спершу світ перевернеться,
Ніж правда всилиться царю.
Бо всі чесноти, що в народі,
У володільців не в нагоді.

( Голоситься промова люду
І дослухає Божий люд,
Як притягається до суду
Великокняжачий заблуд.
Лунає слово прозорливе,
Єднає праведні серця,
І кожне слово б'є як билень,
Усіх проймає до живця,
Щоб усвідомлення прийшло,
Що за бастардом лине зло.)

Скасуймо навісне бастардство,
Яке нас врешті заведе
В найнекоючиміше рабство, ²⁸⁰
Бо за шкандибою іде
Такенне непосильне горе,
Що й словом не переказать,
Як братись викосити море
Та у копиці постягать.
По тому горю Русь не встане,
Бо взагалі Русі не стане!

Розгонисто шагнистим клусом
Біда наїде утриконь
І потоптом пройде по русам, –
Вже перший впряжений комонь.
Їм’я йому – мерзенний розбрат,
Що Русь розторгне на клапті,
А ворог як наскочить борзо,
То вже не встоїмо на прі.
Війною другий комонь зветься,
А третій рабством наречеться.

Вже комонь вудилами брязка,
Ретиво голову скида:
Сідлає нам коня – Поразка,
Загнуздує Загнибіда.
Горинь горює, Жаль жаліє ²⁸¹
І Карна плачеться по Рсі;
Співаючи закличні хриї,
Летить Магура по Русі!
Летить по рідній стороні
І кличе русів до борні.

Се Птиця Вишня нам співає,
Що отча слава ще жива,
Та русичів біда спіткає,
Як ляже на хвалу – хула.
Князів в колодки заклинцюють
Мов злодіїв на лютий суд,
Дружину звірі пожвакують,
Птахи крилами огорнуть.
Вже ворон на уєддя кряче ²⁸²
І Мати Руса степом плаче.

Сумної вихристи співають,
А поза співами усім
Страшну скудельницю копають,
Йдучи до смерті на уклін.
Розверзеться страшна година,
Бо маряна зоря зійде:
Онемощіє Батьківщина,
Онемощіє і впаде!
Христосова крамольна смута
Пов’яже всіх як мідна нюта. ²⁸³

Се надійдуть роки безславні
На незліченну кіпу літ,
Причіпки й бійки безугавні,
Бо Кривду витягли на світ;
Забили Правду у кайдани,
Без суду всилили в поруб,
Щоб діялись князівські чвари,
Помори, пошесті, погуб.
Вінцем горьованої долі
Стоїть Розп’яття на престолі.

А все розпочалося з того,
Як запровадили жиди
Свого іудівського бога,
Ім’я сховавши від юрби. ²⁸⁴
Бо під поняттям безіменним
Пролізе в вівчарі свинар
І все, що вівчарю священне,
На свинський потягне вівтар.
І взичить людству згубу грізну
Кривавий меч Іудаїзму! ²⁸⁵

Чужому богові служити
(Як начеб-то свого нема) –
До себе лихо наманити!
Запам’ятайте ці слова.
Щоб не жебрачити по миру
Та не піти уділ зовсім,
Гоніте геть Розп’яту віру,
Що коріниться на Русі.
А разом з нею і князів,
Що навернулись до жидів.

Князівська вада та заїлість
Позбавить русичів всього,
Невіра в правду й справедливість
Вже стала вислідком того.
Перемінили рідну сутність
І звичаї передусім,
Унеможливили присутність
Своїх Богів по всій Русі.
Вже Русь за вихристів назнала,
Яка то правда в світі стала.

Се нині видів сон у Наві
І словом був напоумлен:
Богів ми неналежне славим
І святощі не бережем.
Невже дивитись правді в очі
Не спроможімося тепір
І розрізнити день від ночі
Вже не доможеться наш зір?
Бо зле навиділось мені,
Як щойно бачив уві сні:

На лавиці Христова віра
Благенько лагідком сидить,
А по-під лавою – сокира
Напоготовлена лежить;
Свого призначення чекає,
Щоб підхопитися умить,
Як люд Псалтирю заспіває
І дзвін церковний задзвенить.
Оттут вона й почне гуляти
Та свого ладу наставляти.

Аж при Цесареградській знаті
В своїй підлеглості німій
Ми будем як воли в кираті –
Рабами на землі своїй.
В поганській вірі – споганієм,
Запліснявіємо й згниєм;
Звитяжні поклики змарніють,
Допоки геть не пропадем.
Христос привчить жебракувати,
Злиденно лазаря співати.

Молитвами чужому богу
Чужинцям силу надаєм,
Безглуздо їм на допомогу
Самі собі ярмо куєм.
Зерно чуже у себе сієм,
А як посіяне зійде,
То похопитися не вспієм,
Як неоглядком все піде.
І вріже нам чернечий ніж
Тисячоліття у карбіж. ²⁸⁶

Ся чорна віра люд пониче,
Усім нам підвезе візка;
Лиш княже владання звеличе
Релігія Христосівська.
А що від жида вам надбати,
То шкода мови на пусте:
На пальцях ліпше показати,
Як виглядатиме оте.
Для всіх такого благостиня
В Ісуса-жида повна скриня!

А поза ним неначе воші
Полізуть поміж вас жиди,
Щоби од вас прибрати гроші
Та напозичити нужди.
І не задляється злиденність,
Бо без Богів нам буде зле,
Надбаємо нужду й непевність
І будем як овча мале.
Бо всюди, де Христос пройшов,
Жидів чекає хлібосол.

Вони ідуть, а перед ними,
Мов служка, підмітає шлях
Христова віра, що донині
Тримає іудейський стяг.
Вони ідуть бороти Бога
Мечем у нових письменах,
Бороти не свого – чужого
По найвіддалених кутках.
Той меч з лихих виходить вуст,
Звідкіль і вийшов сам Ісус. ²⁸⁷

Складати побрехеньки славні
Взялась релігія нова,
Та лже-боги лише уявні,
Всі їх діла – пусті слова.
Бо врешті дійде до будь-кого,
Одвідки всім життя іде,
І визнають одного Бога,
Як ондесь сонце не зійде;
Як день обернеться в пітьму
Молитимуться лиш Йому. ²⁸⁸

Навіщось вже позабували,
Як наші лицарі-отці
Кістками й кров’ю здобували
Нелегность нашу на землі. ²⁸⁹
Як леви лавами вставали
Славетних русичів роди;
Тієї праотчої слави
І обіруч не піднести.
Се нам співає Птиця-Мати
Отцівську славу пантрувати.

Боги нам додадуть завзяття
В священнім намірі своїм,
Тож постановимося, браття,
До обрання на вічі цім
Царя нового над князями –
Єдиного по всій Русі,
Що буде піклуватись нами
По нашій Вірі предусім.
Щоб Русь Велика не змаліла,
У чужовір'ї не схиріла!..

Звучить промова волхва клично,
До єдності народ веде
І дух відроджує велично,
І правду Божеську несе.
В широкому розгоні слова
По-над майдан, понад людьми
Стелилася його промова
Із закликом до боротьби.
Щоб не сконала безталанна
Свята Украйна богоданна.

Взиває до простого люду
Верховний Волхв всії Русі,
Оглянувши усі усюди
За звичаєм старих часів.
Ходив країну оглядіти
На Божий розсуд і на суд:
Чи не змаліли Божі діти?
Чи не змарнів слав’янський люд?
Та научати щирим словом
До єдності під Рідним Богом... ²⁹⁰

Збережені на Україні
Одвічні праведні свята,
Де-де ще побутує й нині
Та старосвітщина свята;
Тримає щирий лад і згоду,
Що благодіяли волхви
Святому Божому народу,
Яким вважаємося ми.
Адже ми є онуки Божі
Попри базікання ворожі.

Дай Боже розголосу слави
І Віри наших Праотців,
Що приховали церквоправи
Від неосвічених сліпців.
Але усе з-під спуду вийде,
Вже й ген помалу в світ пішло;
Не переймаймось – решта прийде!
Бо й світло полиском було.
Бодай хоч щось добром зійде,
У пам’ять людям западе.

За часом вся облуда згине,
Святе прозріння надійде
І правда вільно з України
Широко по світах піде.
І з храму Божого, святого,
Останнього хреста знесуть
І бога хитрого чужого
Останнім словом пом’януть.
І Україна в повній мірі
Назнає щастя в Рідній Вірі!

А як на Божий світ займеться
І висвятиться рідний храм, –
Усім сторицею вернеться:
І нашим Праотцям, і нам,
За наше небайдуже слово
У сьогоденщині лихій,
Щоби роди слав'ян свідомо
Розбудували Рай Земний.
Там людство праведність назнає
І Україну звеличає!

А ви, звеличені на крові,
Попи, єпископи, дяки,
Співайте реквієм Єгові
Та його сину за гріхи.
Здригайтеся у чорній схимі,
Вже панувати вам буде!
По вільній ненці Україні
Духовне визволення йде!
Іде відродження народу,
Що має Бога в серці зроду!
     *              *              * 

          Дан    Берест         < Дан    Берест >  Головна сторінка       Календар свят "Заповіт мовчання"  примітки до поеми  "Божа оповідка"  Вірші  Балади, думи  Живим на спомин  Таїнство біблії  Церковні легенди  10 заповідей  Літописні   "вади"  Троянський  Кінь  Визволення з омани  Літочислення Києва  Витоки козацтва  Тези зі статей Українець прокинься!  Логотип (банер)  Книга відвідувачів

Книга  відвідувачів >