З М І С Т
 
Вступ   –  ДЕРЕВО   ЖИТТЯ
Частина І  –  АНТИ
Частина ІІ  – ТАЄМНА  ВЕЧЕРЯ
Частина ІІІ  – ЧОРНІ   ЖУПАНИ
Частина ІV  – ЧОРНОРЯСНИК
Частина V  –  МИРОТВОРЕЦЬ
Частина VІ  –  ПРОРОЦТВО
Частина VІІ  – ДІДОВА  СУБОТА
Частина VІІІ  – ЧОРНЕ   ВІЧЕ
Авторські  примітки  ===>>  
        __________________

  Д І Д О В А    С У Б О Т А

Несе Славутич сині води
З священної височини,
Єднає славою народи,
Поріднені з прадавнини;
У плині шириться Могутній,
До Святогір по волі мчить,
Де зроду-віку самобутній
Град києдержців височить.
А києдержці – це кияни,
Це наші Пращури – поляни. ²³¹

Озрити далечінь Дніпрову,
Що відкривається згори,
Понтифік вийшов в ранню пору,
Оглянув луки, острови
І верболози край Ситомлі, ²³²
Криву Почайну між дубів,
А зокола по всій Болоні
Озерний край очеретів.
Над ними Вишгород старий –
Князівський родовий постій.

Навпроти його одіесни ²³³
Із сіверської сторони
Дніпро прийма в обійми Десну
І ширша з водами сестри.
А по-над водами у вирій
Летять і кличуть журавлі,
Журбою повнять день осінній,
Думки накликують сумні
За все минуле і доладне
Та за прийдешнє – безпорадне.

Бовдуриться туман під схилом
У криничаному яру;
Олега Віщого могила
В тумані мріє на юру
І живить всенародну пам’ять
За праведні старі часи,
Які у небуття не кануть,
Допоки маються сини,
Що гідно за прийдешніх днів
Тримають Віру Прадідів.

Ось вже й завидніло довкола,
Тмяніють зорі в небесах,
Осяюється видноколо,
Імла драгліє по ярах;
Народжене по ночі тьмяній
Блакитне світло постає,
В рожевім сяйві на світанні
Зориця в барвах виграє.
І позоріло довкруги
Наче всміхнулися Боги.

Проймає вранішнє повітря
Рожевим сяйвом з далини
І небокраїна блакитна
Спалахує, мов у вогні.
Наточується світ і грає
Красою ясної зорі,
Наблизилось до виднокраю
Сяйнисте сонце з-за землі –
Постати в сяючій красі,
Щоб милувалися усі.

Відтак у вранішнім молебні
Понтифік помахом руки
З чола зібрав думки мізерні
І кинув долі навзнаки.
Натомість погляд просвітлений
Звернув до ранньої зорі
І глянув зором оновленим
До краю й поза край землі,
Щоб полиск сонця уловити
І вранішній обряд звершити.

Лишень закрайок сонця вбачив,
Молебнем Бога привітав,
За день надісланий завдячив
І променя в долоні взяв.
Тим першим променем омився,
У другий ніби огорнувсь,
А третім ззовні оточився
І до Всевишнього звернувсь:
"Омий, очисти й огорни,
Від напасті оборони".

Тоді до сонця руки звівши,
Свій дух із Богом поєднав
І в душу, з неба наточивши,
Живильну силу увібрав;
Правицю приложив до серця,
Іну до чрева притулив
І в благостині натщесерце
Надбав щедрот небесних сил,
Засягши у благоговінні
Злиття з Богами у молінні.

Молився на початку сонця,
Слова священні прорікав,
Заступника і Оборонця
Явити милість призивав:
Явити непоборну силу,
Що споконвік тримає світ
І доглядає землю милу,
Упорядивши все як слід.
Він Бога істинного славив, ²³⁴
Як і належить православу.

Йде сонце в сяючу оселю
В жовтогарячому вбранні
І Див вже вержеться на землю ²³⁵
Та ясить світло по землі.
І Диєве діяння денне
Верховний Волхв благовістив
Та богославлення священне
На день новий проголосив:
"У душу Боже світло сходь,
Бо там, де Сонце, – там Господь".

Не встиг понтифік скінчить мову,
Як Мета вбачилась йому, ²³⁶
І посміхнулася старому,
Йому явленна одному.
В легку сукману білу вбрана,
Струнка, поважна, як завжди,
Сказала: – Се прийшла зарання
Застерігати від біди.
Тож слухай мій сповідок віщий
І сумніви у серці знищи.

Се бачила тебе в залізах
У чорній ямі на цепах,
Де вихристами в чорних ризах
Лаштується ареопаг.
То Мара прядиво зсукала, ²³⁷
А Карна вже готує плач
І Желю, посестру, зазвала.
Отож лаштунки ці завбач!
Бо ще є час поміркувати
І пряжу Мари розсукати.

– Все, сказане твоє, – не диво, –
Понтифік вілі одказав. –
Мене заступить Мати-Жива, ²³⁸
Се ж бо мене Дажбог послав
Своїм онукам наказати,
Що заподіюється зло;
По силі буду навертати
Людей на віру і добро.
За мене, Мето, не тужи,
Лиш отрока убережи.

– Дивись, бо в тому підземеллі
Вже не зараджу я тобі,
Як забіснуються безчельні
Інаковірці на крові;
Зберуться на мерзенний шабаш ²³⁹
В поганській вірі у пітьмах,
Де повзає, неначе жаба,
Огидина по їх серцях.
Одну лиш раду можу дати:
Живим до них не потрапляти.

Пильнуй, щоб отрок недоречно
В те підземелля не уліз,
Бо мучитиметься сердешне,
Наковтуватиметься сліз.
Тож отрока либонь за краще
Чимборше одіслати геть,
Щоби не запропав нізащо,
Як безневинна Божа кметь. –
Переказала навід цей
І миттю станула з очей.

Тут саме отроча підходить,
Довколи пильно огляда
Та на старотця очі зводить,
Надте здивовано пита:
– Се, батіка, здалося дивне:
Немов ти з кимось говорив?
Чи може часом щось поштиве
Тобі Всевишній сповістив?
Звичайно, можеш не казати,
Як це мені зарано знати.

– Ось маю звістку неприємну, –
Відказує йому старий, –
На змову радиться таємну
Християнитів клір лихий.
Заступниця надала раду
І мушу сповістить тебе:
Спіткаємо невдовзі зраду,
Біда по наші душі йде.
Тож слухай добре і кміти,
Як тяжко істину нести.

Хто істину несе народу,
Нехай розважить наперед,
Чи напізнати лихо згоден,
Як надійде його черед
Назнати долю іритую,
Коли тебе на клоччя рвуть,
Бо владоможці не жартують,
Як владу силоміць беруть:
Лютують, наче пси скажені, –
Шалені, люті, навіжені.

Настачує біди набутись
За усвідомлення святі,
Свободи і життя позбутись,
Як свідчать приклади сумні. ²⁴⁰
Всіх викривальників на страту
Передрікають їх слова,
Бо кривдник силиться скарати
Того, хто кривду викрива.
Відтак князі нас і карають,
Бо страх перед волхвами мають.

На це юнак в поставі гордій
Сміливе слово відповів:
– Одні живуть в звитязі орлій,
Іні – на копил слимаків.
Не варто долю спокушати,
Та варто зважити однак:
Чи принагідно світ лишати
Розчавленому як слимак.
Як Божий час прийде по тебе,
Доречніше триматись неба.

Натомість волхв своє тлумачив:
– Я вже по світу походив
І на віку доволі бачив,
І достеменно розсудив:
Геройством не завжди зарадиш,
Як не розважиш все гаразд
Лиш задарма себе отяжиш,
Занепастися передчас.
Тобі твій вік іще не внісся,
Тож скоро підеш у Полісся.

Ти йшов сюди не помирати,
А зглянути без зайвих слів,
Як заповзялась панувати
Релігія чужих богів.
Побачивши на власні очі,
Все додаси у письмена, ²⁴¹
На згубу новій поторочі
Правдиві покладеш слова;
Не допусти, щоби лихі
Повеличались на брехні!

Потрібно мати добру зброю,
Що красномовніш палаша
Підніметься в Русі горою,
Щоб присіклася вража лжа
І дрібним підтюпцем побігла,
Лякливо підібгавши хвіст,
До свого родового лігва,
Де зворохобився і зріс
Народець хитрий і брехливий,
Що кинув світу поклад гливий.

Його вбачають літні люди
І до оселі не візьмуть,
Та літні люди ввік не будуть,
А як нащадки підростуть,
То зрозуміє вже не кожен –
Де гливий поклад, де живий;
І йнятимуться на вороже
В погубній недбалі своїй.
Те недобачення повальне
Спинити мусимо негайно.

Тож без крикливиці і січі
Зголосимо на мирний лад
Обрадити на чорнім вічі
Царя нового в Києград.
Тобі там недоречно бути,
Підеш до лісових хащоб,
Бо як займеться сполох лютий,
То може статись бозна що.
Як будем діяти – побачим,
А нині день Дідів відзначим...

На свято помину з усюди
На Гору, як у давнину,
До дня Дідів зійшлися люди
На стародавню братчину.
Жінки гостини розбирали,
А за той час чоловіки
Рівчак по колу вибирали,
Щоб сісти до Сварожини. ²⁴²
А в колі над вогнем трапезним
Казан громадський величезний.

З усього Києва й Подоллу
Збиралась знать і люд простий
На волхвову священну гору,
Де покуть капища святий.
Тут сам Верховний Волхв справляє
Обряди в відповідні дні,
Джерельну воду освящає
І сіє благость по землі,
Як з неба шлють до нас Боги
Божественнішої снаги. ²⁴³

Волхв – посередник межи небом
І світом Божим на землі,
Священні відправляє треби
У вибрані священні дні.
Співаються пісні-молитви
Як в пріснопам’ятні часи;
Тримають Віру люди літні
І, як годилося, прийшли:
Вчинили мольбище нарані
І тризну на Старій Поляні.

Убрався Волхв в святковий вісон,
З молитви тризну розпочав
І, бряшни кинувши на присок,
Богам завдячення послав.
Сповів моління до криниці,
Вінок на зрубі почепив
І, поклонившись до божниці,
Дідів до тризни запросив.
А поза тим усіх присутніх
Зазвав почестнитись посутнім.

До братчини людей багато
Зійшлося звідусіль нараз
І познаносили на свято
Усього, хто на що гаразд.
Відтак край рову посідали
Всіх поминком почестити,
А як сідали, промовляли:
"Дай Боже в землю не врости". ²⁴⁴
Це є намова-оберіг –
Прожити весь наступний рік.

Розсілися усі невдовзі
Одягнені як на хвалу:
Хто в охабні, а хто у корзні,
Хто в опашні, хто в шугаю;
Баби в охвотах та плахтинах,
В шуглонах, гунях, опанчах,
У тальмах, шушунах, свитинах
І навіть де-де в кептарях.
А хто геть віку зажили,
Ще й виворотки натягли.

Місця порожні не займали,
Хто був торік та не прийшов, –
За давнім звичаєм гукали
Усіх, хто до Дідів пішов.
Зворожна Баба в ті хвилини
Присутнім роздає обід
І коло кожної родини
Нагукує Зворожний Дід:
– Приходьте Матінки й Батьки
До нашої Сварожини.

Зазовини, вважай, не марні,
Як є до чого запросить,
Бо принесли гостини гарні,
Щоб поминання загодить.
Понапікалося до тризни
Хлібів, коржів і малаїв, ²⁴⁵
Стовпців і лакоминів різних,
І шуликів, і калачів;
Позносили всього до бога
І навіть діда тістяного.

Була і мандрика й пампушки,
І з родзинками калита,
Плачинда, складена в стовбушки,
Та кошелі корочуна.
Зсадили з воза діжку мнишків,
Книші, вертуту, вергуни,
По колу з ємкої варишки
Канун по кухлям розлили;
Звичайно й жур із вівсяниці
Під добрий кусень боговиці.

Лукно доспасівського меду ²⁴⁶
На братчину розситили
Кропивним сито, як на требу,
І сита в коливо влили;
Ця страва справіку споживна
Як і обрядові книші,
Бо тризна, власне, їжа тривна
Перед усього для душі.
Робили все як повелось,
Щоб статку не перевелось.

Видобували з бербениці
Трихмільні меди до кінви
І з приказками, як годиться,
По колу спільному пили.
Хміль тричі в меди закладали
Для доброї Сварожини,
Та меду не перепивали,
Бо то – як боже борони!
Всі праведні свята й хвали
Духовні перш за все були.

Молодші теж своє гуляння
Невіддалеки почали,
Бо молодих на поминання
Не брали до Сварожини.
Ця заборона вельми важить,
А хоч би хто був не прийшов,
І навіть знаний сьомий княжич, ²⁴⁷
До гурті літніх не пішов;
Із волхвом-отроком стояв,
Свою потребу сповідав.

– Це хочу відхрестити сина, ²⁴⁸
Щоб не дізналася двірня,
Допоки ще мала дитина
Не висадилась на коня.
А щодо мене, певно знаєш,
Я вже відхрещений давно,
Лишень не всім розповідаю,
Щоби до батька не дійшло.
Бо вже грозився душогуб –
Як дядька, всилити в поруб.

Так у розмові між собою,
Знайомство дружнє завели,
Бо, власне, вірою одною
У світі праведнім жили.
І з’ясувалося надалі,
Як отрок княжичу сказав:
– Зовуть мене від роду Налем,
А у посвяті Зореслав.
Се перший раз пішов у світ,
Бо вже достатньо маю літ.

Я ще занадто мало вмію,
Хіба що вгамувати біль
Та вилікувати навію,
Знешкодити отруту змій,
Очистити в криниці воду,
Розжиток вбогим навести,
Худобі взичити народу
Та від зурочення спасти.
Вже відаю знахарських знань –
Зо кілька сотень замовлянь. ²⁴⁹

Дитячу витісню хирлявість
І курячу сліпотину,
Та витлумлю старечу в’ялість,
І більма на очах зніму.
Умію зуби зашептати,
Вкрить оберегом немовля,
Злі чари спроможуся зняти
І хутко виллю переляк;
Замовлю від пригод в дорозі, –
Та й не злічу всього, що в змозі.

Невдовзі правним волхвом стану,
Бо маю пазину свою:
Сім років був при огнищанах,
Вчив заклинання до Вогню.
Вже знаю магію Початку, ²⁵⁰
Посутнє врочень і навій,
Молитви, гімни і колядки
Усталених обрядодій.
Одну обітницю вже склав
І перший волхвів сан прибрав.

Мені ще не надано знати
Ні відання, ні ворожби;
Тих знань зарано зазіхати,
Бо їх ще треба досягти. ²⁵¹
Нам після кожної посвяти
Потрібно до людей ітти
І все, що від Богів узяте,
В полюддя справами нести.
Бо волхв – не тільки знань скарбниця, –
То дія Божа, Божа криця.

Тут княжич подає торбину,
Та не таку як неборак,
За котру й у лиху годину
Не здумав би вчепитись рак.
Ще й дзвінко брязнуло у торбі:
Чи то заліззя, чи грошва.
– Це,– каже,– я зібрав уборзі
Не дріб’язкового добра.
Мені від того не нажитись,
А храму може прислужитись.

Важкенька торба умістила
Сливе десяток гривень кун, ²⁵²
Була черлена гривна й біла
З повозу, що збирав тивун;
Крім того насипом по жмені
І златників, і срібників,
Лампади бронзові, перстені
Та поставці і свічники,
Змієвикові амулети,
Застібки-фібули й бласлети.

Втеребив торбу Налю в руки,
Тоді вже на словах додав:
– Знеси на требище до купи,
Перекажи, що я прохав
По брату поминання справить,
По Володимиру, мо’ й чув: ²⁵³
У Новгороді переставивсь
І здавна відхрещений був.
Він христославлею не вадив,
Хоч батько і настійно радив.

А ще скажи мені, чи справді
Оце і є Верховний Волхв,
Бо ходять побрехеньки давні,
Що десь в Полісся він пішов
Та у лісах тамтешніх згинув,
І між волхвів пішов розлад,
Бо ввесь понтифікат загинув
Й усе в Русі пішло на спад.
Принаймні батько так казав,
Як нову віру наставляв.

– А що ж йому було казати,–
До Ігора одмовив Наль.
– Свою провину визнавати
Та повинитися?.. Гай, гай!
Не задля того ріки крові
Од рук його поскрізь лились,
І не за братньої любові
Усобні раті зайнялись.
Йде боротьба Добра і Зла,
Що люта віра принесла.

Та зло іще не скрізь сягнуло,
Як мовлять намови чужі,
Бодай мені добра не було,
Як я зречу хоч крихту лжі:
Лише у княжачих помістях
Церкви поганські піднялись, ²⁵⁴
А всюди по людських обійстях
Божниці не перевелись.
Оце пройшли, всю Русь озрили
І Рідну Віру укріпили.

Казати зайвого не хочу,
Де був з понтифіком ходив,
Та бачив сам на власні очі
Скількох людей він ізцилив.
Він може геть усе на світі:
Відвести зливу, спеку, мор,
Чи будь-кому відворожити
Невиліковувану хвор.
Йому підвладне все земне, –
Лиш тілько пальцем ворухне.

– Тож, певно, від спроможний вбити
Людину Божу як теля,
Чому ж таке не учинити
На недоречного царя?
А Наль відповідає мудро:
– Намарне не точи слова,
Бо Волхв Верховний повселюдно
Слуга і речник божества.
Цього він не переступає
І лиходійства не вчиняє.

Адже приймаючи посвяту
На вищий релігійний сан,
Великий Волхв складає клятву
Служити Праведним Богам.
До того ж маємо надію:
Допоки Судислав живий,
Він на запрошення у Києв
Прийде посісти стіл святий.
Потрібне Віче – а не чари,
Щоби Кульгавий ліг на нари.

Та за шкандибу шкода й мови: ²⁵⁵
Бач, вишукався мудрогель,
До столу вискочив з крамоли
Неначе цап із конопель.
Він, бачте, Візантії родич,
Убрався лавровим вінцем
І, ворогам надавши поміч,
Себе проголосив царем.
А отчі землі обезлюднив
Запомаганням велелюдним.

Лиш за гулящого бастарда
Такі потрати знала Русь,
Лягаючи на списи Варда, ²⁵⁶
Щоб велич втримати чиюсь.
Та що казати, як дурисвіт
Нахрапом лізе в Києград,
Пройдисвітового пройдисвіт
Хіба спроможний дати лад?
Не йде державотворчий рух –
Де сріблолюбства править дух.

Щоби державний лад творити
І згоду правити в ділах,
Потрібно свій народ любити
Передусім не на словах.
Ще має справдитись пророцтво: ²⁵⁷
Назнати мусить хирний князь
Своє похибливе юродство
Й новохимерну іпостась,
Що химороду химородить
І погань по Русі наводить.

Верховний Волхв заради цього
До Києва доправив шлях,
Наставити царя кривого
Не погубити Русь упрах;
І Віру, що усіх єднає,
Кріпити далі на шляху,
Бо роздоріжжя роз’єднає.
Вже маєм призвістку лиху:
Сльозами вмиється народ,
Як піде Волох назворот.

На тому Наль закінчив мову,
Зітхнув засмучено й додав:
– Це йтимемо в дорогу знову
Після Мокошиних відправ.
Народ хрищений відхрещати,
Загнаних силою під хрест
Від лже-спасителя спасати,
Ламати заступ до небес.
Твойого сина теж відхрестим,
Як помином Дідів почестим.

Так і зробили після свята;
І не одне було дитя,
Що заходилися спасати
Відхрещенням від небуття.
Адже похрищений свідомо
Себе на безрік обрікав,
Замість відродження нового
Приходу І.Христа чекав.
Так і чекають посьогодні
Забуті вихристи безродні.

Завечоріло... На узгір’я
Спадає тиша вікова
Чаруючого надвечір’я,
Що осінь щедро надала.
Туман потягся по Подоллу,
І тьмяне сонце до гори
Проти Межигірського бору
Схилилося надвечори.
І з-перед ночі ліг навкруг
Дрімливий споконвічний дух.

Вже й люди розійшлись помалу:
Хто за Дніпро на Городець, ²⁵⁸
Хто в Шелвів чи в сільце Предслави
Та на Желянь і Теремець;
На Буличі й до Берестову,
На Добродубівські верстви,
На Києву й Волову гору
І Дорогожицькі горби.
Пішли низяни і горяни,
І дальні передгородяни.

А сонце межи тим сідало
І крилось за далекий бір,
У барвах небо вигравало
Та зачаровувало зір.
І зупинився час у плині,
Щоб зглянули Боги згори,
Які ж бо в нас на Україні
На диво гарні вечори.
І стигла тиша на горі,
І в тиші чувся плин землі.

А барви грають небосхилом,
Відображаються в воді
І уражають очі дивом –
Сяйнистим відблиском в Дніпрі.
Зажевріли ставки й озера,
І Чортория широчінь;
І мир єднає землю з небом
Усюди, де лиш оком кинь.
Ходою тихою здалеча
Примандрував на землю вечір.

Всіма покинута й мовчуща
В імлистій нетривкій порі
Стояла споконвічна пуща
На древній волхвовій горі.
Вже й місяць визирнув черлений
І сутінки рясні лягли,
Як до потайної потерни
Волхви дарунки понесли.
Бо попри кожної божниці
Були приховані скарбниці.

Збігає стежка моріжчаста
По крутосхилу в чагарі,
Де наші Предки своєчасно
Заклали сховища старі.
Криївка мала кілька входів
І хитре плетиво ходів,
Щоби аніякий забродій
До схову нагло не забрів.
А волхвам правним надано
Таємне вузляне письмо. ²⁵⁹

Кріпильний дуб тримає стелю,
Ублаготворює ходи,
Украдливо ховає двері
І шлях у черево гори.
Проте старотець без вагання
Йде по прикметі вузляній;
Лиш блима свічки коливання
І тиша скрізь – хоч маком сій.
А по шляху у різні боки
Йдуть перетини і відтоки.

Дійшли і відчинили двері
І свічки полиск освітив
Великий простір у печері
Для нерахованих скарбів.
У склепі кам’яна бугада ²⁶⁰
Послугувала за вівтар
Ще за часів Хорива-града
Для найсвященніших відправ,
З подобою на вівтарі
Великої Праматері.

Священний жезл змієголовий ²⁶¹
На древнім вівтарі лежить
І срібний бик розлогорогий
Як образ давнини стоїть.
У центрі вівтаря в скарбоні
Клейноди давньої доби
Своєю давністю коштовні,
Як недоторкані карби:
Печатки древні кам’яні
З малюнками людей в човні.

І мороком віків повиті
Чуринги риб’ячі й іні,
Що увібрало коло "рити" ²⁶²
І склало назви зоряні.
Магічні вироби з камеді,
Каміння з стрілами Богів,
Що мають силу оберегів,
Й астральні символи родів.
Забутих Пращурів святині
Там переховуються й нині.

А попід стінами склепіння
Корчаги з обрисом Близнят
Зі злотом, сріблом та бурштинням
Наповнені стоять у ряд.
Незвичний посуд керамічний –
Мов черепахи на ногах
Із піктограмами таблички
Приховували в черевах;
Блищало кілька ринок повних
Дрібних камінчиків коштовних.

По темним закуткам стояли
Великі скрині і малі,
А все тоте, що уміщали,
Вагоме лиш на берківці. ²⁶³

Хіба що ділене на копил:
Мідяне, срібне, золоте,
Як вряди-годи мався попит
На недуховне і пусте
Різноманітне узороччя –
Оманливості потороча.

Всілякі золоті підвіски,
Нагруддя й бляхи черевні,
Нелічених намистин низки,
Перлини грубі і дрібні;
Монети з карбом на аверсі,
Наруччя ковані й литі,
Коштовні колти й усерезі,
Печатки й персні золоті
З камінними приковами –
Ахатами і лолами; ²⁶⁴

Прикраси царського убору,
Корони, шоломи, мечі,
Коштовний реманент престолу –
Булави, берла, перначі,
Тіари, пишні діадеми,
Оздоблення до олтаря,
Іменні чудернацькі геми
Для возвеличення царя
Над кривдою, що зніс народ
За царську марноту марнот!

Неміряно було у склепі
Назбираного по світах,
Що до вподоби зателепі
І неуку у самий смак.
Але не тільки узороччя
Скарбнича стума сповила –
Мов ясне світло серед ночі
Рясніли древні письмена.
Як подуховлені скарби
Непозабутньої доби.

Тут-бо й побачив Наль уперше,
Що досі лиш напам’ять знав,
Як зачарований, завмерши,
Благоговійно споглядав
Упорядкований глосарій
На руни древньої доби –
Старий бортничий буківарій ²⁶⁵
(Письмо на паличках верби)
Й орійські літери і фрески,
Які пелазги в світ понесли.

Розчиняться тисячоліття
У безвісті без вороття
І розпорошиться всесвітня
Скарбниця розуму й знаття, –
Надбань завчасних, передвічних
Першодержави на землі,
Що досягла висот найвищих
На древній Наддніпрянщині
І подалася у світи
Цивілізацію нести. ²⁶⁶

І тут і там за Океаном ²⁶⁷
На узбережжі й островах
Держави-городи постануть
Зразка Орати по віках,
І заздрість дикунів розбудять,
Бо варвари ізвідусіль
Нахлинуть і усе огудять,
Пожмакають на копил свій.
Лиш подивується ввесь світ
Досягненню минулих літ.

На зламах варвари постануть
Все пособічивши собі,
Але не встоять і потануть
По неосвіченій добі;
Бо розум силою не взяти,
І не підняти на мечі
Здобутки древньої Орати,
Де правували мудреці.
Про це і викладе Платон
Ніким не прийнятий закон. ²⁶⁸

Віків – куди! – з опівстоліття
Пролине мов стрімка вода
І старосвітщина всесвітня
В казках за себе нагада,
В піснях-колядках заспіває,
В прадавніх назвах забринить,
З чужого голосу нарає
Переспіви тисячоліть,
Як міфи за царя Міноса
І Сонце-божество Родоса. ²⁶⁹

І підуть по світах легенди,
Поети Трою піднесуть,
Новим богам складуть поеми
Переінакшуючи суть. ²⁷⁰
Й орійці – як народ з-за моря
В людську свідомість увійде,
Примхливо обернеться доля
Як варвар вихвалить себе,
Прославившись з чужих надбань,
Узявши дрібку древніх знань.

Це волхви достеменно знали,
Бо то – передання святе,
І не дарма за рідне дбали;
Хвала і шана їм за те.
Завдячно їм вже починаєм
Осмислюватись на своє,
Праотчі письмена читаєм
І усвідомлюєм себе.
І далі будемо... Дай Боже!
Нам Пращурове допоможе!