З М І С Т
 
Вступ   –  ДЕРЕВО   ЖИТТЯ
Частина І  –  АНТИ
Частина ІІ  – ТАЄМНА  ВЕЧЕРЯ
Частина ІІІ  – ЧОРНІ   ЖУПАНИ
Частина ІV  – ЧОРНОРЯСНИК
Частина V  –  МИРОТВОРЕЦЬ
Частина VІ  –  ПРОРОЦТВО
Частина VІІ  – ДІДОВА  СУБОТА
Частина VІІІ  – ЧОРНЕ   ВІЧЕ
Авторські  примітки  ===>>  
        __________________

  ВОЛХВОВЕ   ПРОРОЦТВО

Ятрите місячне осяння
Вінцем з криниці постає,
Всевишнє зоряне назнання
Понтифікові надає.
І зочить волхв в тремтливім сяйві
Століть прийдешнії роки,
І брижі на воді осяйні
Гортають віщі сторінки.
Тут все, що покладе на гурт
Історії фатальний нурт.

Майбутнє погляд засягає,
І спогляда Верховний Волхв,
Як світ пітьма заволікає
І звідти Змій на землю сковз.
Біда на русів натікає –
Змій лютий по Русі повзе
І землю православів крає,
І православні душі жре.
Змій ковзне, і на його тлі
Видіння мерехтять страшні.

Христовий хід іде по світу
Юдейську віру насаджать, ¹⁹⁴
Убруси шовкові розвиті,
Кругом індитії блищать,
Усюди митри, багряниці,
А понад ними у труні
Пливе Христос на плащаниці
Упокоєнний на всі дні. ¹⁹⁵
І плачниці найняті йдуть,
На жебрах ревмами ревуть.

Вдягнувши чорнії хламиди,
Чалапають гладкі дяки,
Між них колишуться ріпіди, ¹⁹⁶
Натичені на держаки
Як опахала реманентні,
Де херувими в образках,
Немов жидята іманентні
У шестикутних зірочках,
Свою старобіблійну суть
Усім похрищеним несуть.

Ідуть екзархи імениті,
Весь дібраний церковний клір,
Єпитрахилями увиті,
Мордаті всі як на підбір.
А ззаду, теж такі ж буцматі,
Новітні батюшки й ксьондзи,
Архімандрити череваті, –
Бундючні, важні мов тузи.
Гарненько роздалися вширшки
Не гірше за свиней йоркширських.¹⁹⁷

Змій слизне; христохід триває,
Попи йому кадилять шлях,
Єпископ тропаря читає,
Акафіста співа монах;
Деісуса несе вікарій, ¹⁹⁸
Гугнить якусь там із молитв;
Посполу, наче віл у парі,
З синодиком митрополит.
А ззаду чапа римський папа –
Споквола, як віджила шкапа.

При нім телепають бамбули
З престоликом переносним,
Де всі едикти до цензури
Рабам новонаверненим.
А ще несуть Христа примари
Як найсвященніше з речей –
Ківорієм напнуті мари
З якимись рештками мощей,
Хоч там священного катма –
На бібку цапову нема. ¹⁹⁹

В доважок оберемки повні,
Аж кректячи, ченці несуть –
Всі читанки свої церковні,
На пупа взявши, тяжко пруть.
Тут і тріодь (цвітна і пісна),
Пролог, октай і апракос, ²⁰⁰
І на додаток достобіса
Служебного читання стос.
А в тих книжках, як на біду:
Від Господа ані ду-ду.

Допевнити догмати віри
Покладено на реманент:
Ікони, дискоси, потири ²⁰¹
Задурять голову у мент.
Ще й кації підпустять диму,
Аби всі дурні, мов чумні,
Понесли до єрусалиму
Усі коштовності свої.
А щоб не несли баляндраси,
Іде капітул у кірасах.

Вирує натовп навіжений,
А з-перед гурту до небес,
На патичину настромлений,
Стовбичить воздвижальний хрест, –
Собою враження наслати,
Накинути примари тінь:
Гнобити, патрати, картати
З обіцянками воскресінь,
Яких доречно дожидатись –
Як жданиками годуватись.

Кагал хрищений валом валить,
А попри його всяк жебрак
За милостиню жида славить –
Христу гарликає кондак. ²⁰²
Блаженні затівають гулі,
Сміються, скачуть уперед,
Сотають нехрищеним дулі,
Втішаючися наперед,
Як всіх поставить дубала
Церковна інкунабула.

Розп'яття сунеться над миром
Карати казна за що люд,
Повергти світ догори дригом
Під знаком зложища іуд.
Так вурдиться біда зугарна
І закандзюблюється зло,
Що в іудеї зстародавна
Як святість в біблію ввійшло.
Се врочиться зненавида
Новозавітного Жида. ²⁰³

Зловіра розгортає крила
І заступає сонця світ,
Слав’янам голови схилила,
Христа наклавши тяжкий гніт.
Щоб врешті-решт своє забули
І на налигачі жидів
Від старожитності звернули,
Зреклися праведних Богів.
Так тінь Христа на Русь лягає,
І Русь за вихристів конає. ²⁰⁴

Зайнялась січа неугавна,
Затявся братовбивчий гріх,
Бо між князями вельми справно
Христос ножа жбурнув на сміх.
І рід на рід іде війною,
Грізьба розлютувалась вкрай:
Князьки січуться між собою,
Занедбуючи рідний край;
Крамоли доблесні кують,
А землі ворогам здають. ²⁰⁵

І перехоплюють небоги
Один в одного братній стіл,
Ще й просять у Христоса змоги,
На підлі вбивства зичать сил.
Один одному присягають,
Хреста цілують, сльози ллють,
Назавтра хрест переступають,
На клятви знічев’я плюють.
Бо полукавіти успіли:
В жидівській вірі – пожиділи! ²⁰⁶

Всіх чорна віра роз’єднала,
Щоб занепали на біді;
Всім голови заборотала,
Щоб кожен став сам по собі. ²⁰⁷
Та ще й молив, щоб вража сила
У розбрат люті додала
І по уборищах носила,
І від своїх уберегла.
А те, що зло Русі роїть,
Душа нікому не болить.

Князьок князька в могилу пхає,
Гамселить на чім світ стоїть,
Натомість церкву воздвигає
Гріхи у Жида замолить.
Се ж бо з Христосового вчення
В їх душах проростає зле:
Обіцянкою всепрощення
Навратилися на лихе!
Гаразду між себе не мають
І гарма-дарма пропадають.

Куди не глянь – розбрат горою,
Довкіл князі толочать збій,
А по втолоченому збою
В крові червоний слизне Змій.
Звивається, як гад, і злує,
Долає житнища і рінь,
І на шляху своїм жирує
В крові забитих поколінь.
Все ширше пельку роззявляє,
У чорну вирву всіх глитає.

Зміїще по Русі гарманить,
Земля двигтить як він повзе,
Повзе і все собою чавить,
На тому дужчає, росте
І землю згнічує убогу
(Як бог біблійний заповів),
Веде з собою орду многу
Новонавернених ченців.
Бо хто віддався Змію в бран,
Убрався у чернечий сан.

Сховались у церковну схиму,
Жупани чорні нап’яли,
А Русь передрекли до згину –
На поїдь Змію віддали.
Самі собі знайшли неволю,
Навчились лазаря співать,
Надали Змієві потолю:
Пустили господарювать.
І влізло до Русі поганство –
Суто жидівське християнство!

А щоби челядь віри йняла
І тирлувалася сама,
На шиї Змія калатало,
Що до Розп’яття зазива.
Аби навколішках клякали
І, знеохочуючись жить,
Собі розп’яття зажадали,
Як рабська віра хитро вчить:
Щоби Христа за бога мати –
Хай всім кортить себе скарати. ²⁰⁸

А хто іде супроти цього
І сам не христиться в раба, –
Змій гамка молодця такого,
Ще й всю рідню його з’їда.
І слизне далі чорна погань,
Зростає, пузить свій живіт.
Так гада наливає змога
Ковтнути врешті цілий світ:
І вихристів, і нехристів
По задуму архижидів. ²⁰⁹

А не один відважний легінь
Брав келеп, ратище, горит, ²¹⁰
Меч-самосік на вражу негідь, –
Відтяти голову та й квит.
Та як комусь і поталанить
Позбути Змія голови,
Не встигне меч у піхви вставить,
Аж їх стає у Змія – три!
І кожна пелька крові спрагла
Спішить урвати здобич знагла.

І лізе триголова нечисть,
Споганює весь божий світ,
У тіло насилає неміч,
У душу – нехіть, в думи – гніт.
Нікого Змій не обминає,
А вже на кого наповзе,
У три погибелі згинає,
Бо трипогибель і несе.
Усіх під себе підминає,
У недолугих обертає.

І постає для усмиренних
Бридкий, огидливий як чвир,
Придуркувато оглашенний
Релігії новий кумир. ²¹¹
Се Змій, карбований в канонах,
В жадобі світ заполонить,
Перевернувся на Дракона
І вже не слизне – вже летить!
Біблійне дітище трилике:
Тризле, трихитре, триязике.

Дракон іудаїзму служить
Як вірний пес на поводу,
По колу сонця в леті кружить ²¹²
Усім на горе, на біду.
Оманою стяжає славу,
Ім’я нове собі прибрав,
Посів драконову посаду
Як "новотворний Православ".
І челядь, і державна знать
Йому вершать уклінну зглядь.

Усі неначе показились:
Вславляють Змія як царя,
Складати шану похопились,
Мов данину до вівтаря.
Відтак Зміїще забажало,
Щоб безперервно перед ним
Все падало і плазувало.
Бо він – найвищий господин.
Таку поставивши вимогу,
Він став як наче рівня Богу.

Та постає ім’я пророка
На аравійському коні ²¹³
Над воїнством, що йде до строку
Покласти край лихій брехні.
Розторжилось кубло зміїне
По яничаровій добі,
Але не зникло зло біблійне,
Бо Змій вже став сам по собі;
Перетриває силу тем ²¹⁴
І не долається мечем.

І поки час його триває,
Одні скорились, а іні
Останні сили докладають,
Щоб витривати у борні.
Та як подужати Зміїдло,
Триголовате, конче зле? –
Лиш стріне витязя страшидло
Нараз в три пащі як дихне!
А пащі полум’я зригають,
У прах сміливця спопеляють.

Та не лишили ратне діло
Бідові русі молодці,
За покликом натхнення сміло
На смерть ідуть з мечем в руці.
Дракону рвуться навперейми
Славетні лицарі Русі,
Хай сил достане їм, і гей би
Не запропащали усі.
Бодай не всім в вогні згоріти,
Хтось мусить чорне зло спинити.

А зло, нову прибравши якість,
Лихим перевертнем стає;
Брехня, возведена у святість,
Страшного "Молота" кує.
Щоби страхати люд постійно
В виру церковної війни,
Згадали вигадки біблійні –
Створили образ Сатани.
І зореясний Люцифер
Упав до адових химер. ²¹⁵

Се напрокудили тімахи:
На пагорбах германських видм
Лихі невігласи монахи
Взялись творити "Молот відьм". ²¹⁶
А вже як "Молота" вчинили,
Щоб правду викривдити в зло,
Мільйони душ людських забили,
Створивши карне ремесло.
Бо розпочав той "Молот" стиха
Кувати всьому людству лихо.

Їй-бо такого ще не знали
Ажень відколи світом світ:
Кривавицею заридали,
Новий назнавши заповіт.
Адже кувати нову віру
Взялися люті ковалі,
Во славу ницому кумиру
Творилися діла страшні.
Бо перш за все Ісус Христос
Приніс нам наклеп і донос. ²¹⁷

Лишень на кого пальцем тицьнуть –
Під "Молота" ляга кістьми;
У мордувальнях інквізицій
Зростала сила Сатани.
Бо в чорне вимастили біле,
Зчорнивши Диєве єство,
А Дий – одвічно зрозуміле ²¹⁸
Слав'янське світле божество.
От тим-то й ба! У тому й річ,
Що день перетворивсь на ніч.

Відтак потетеріло людство,
Бо все прадавнє навпаки
Ясить церковне словоблудство,
Щоб рідне в порох потовкти.
Хто змовить слово проти цього,
Себе на страту наріка:
Церковний кат іде по нього
Із ярликом єретика,
Щоб слово правди затремтіло
І всім на страх в вогні згоріло.

Для того "Молота" й зробили,
Щоб потурати Сатані,
Якого ще й в сутану вділи
Новоявлені ковалі.
Адже як Сатани не буде,
Тоді й Христос не до цуги;
Хіба ж звертатимуться люди
До "новобога" без нужди?
Тож церква й насилає ляк
На іудейських посіпак.

Лиш душі християнські знають,
Яка Ісусова мета:
Притулку Божого не мають,
Чекаючи прихід Христа.
І нудяться усі померлі,
Бо рідні праведні Боги
Святий Небесний Рай заперли,
Щоб вихристи не увійшли.
А царство божиє Христа –
То тілько вигадка пуста. ²¹⁹

Двадцять століть Христа чекають
Небіжчики край божих врат
Та все на нього виглядають:
"Коли ж надійде?" – невдогад.
А він і не прийде ніколи,
Бо як не йшов, так і не йде
Ані на небо, ні на доли
Хоч бозна скілько літ мине.
Отак Христа незриме зло
На всіх похрищених лягло.

Невже прийдеться ще чекати,
Вподовж нових двох тисяч літ,
Щоб людству розуму добрати
Про християнський заповіт?
Лиш до небіжчиків доходить,
Що все чекання надарма:
Христа "спасіння" не надходить,
Єгова теж їх не прийма,
Бо для своїх будує дім –
Ізраельський Єрусалим. ²²⁰

Вже кров’ю людською полита
Й ущерть напоєна земля,
Ще й попелом рясним укрита
Від жасного всеспалення;
Назнали воєн і побоїщ
Та міжусобиць і різні;
Заледве рани Русь загоїть,
Як знов знесилиться в борні.
Навал чужинців не злічити,
Руїн не переворушити.

Хіба в такій землі безщасній
Щось ціле може зберегтись?
Хіба у згубі та напасті
Народу не перевестись?
Хіба вціліє мова й побут
У плюндруванні і хулі?
Хіба налагодять добробут
Обкраденії трударі?
Хіба зростають без поради
Людської гідності засади?

Страшним, нелюдським злодіянням
Покривджена свята земля,
Пригнічена тяжким стражданням
Окрай чужого вівтаря.
З грудей її вже рветься стогін;
Конає мати-Русь. Кона!..
В знеможеній душі убогій
Сил витривати вже нема,
Лиш плаче, бідна, з-під руїн...
Та чує неньку щирий син!

І знову й знов поодинокі
Виходять лицарі на рать,
Ведуть їх помисли високі,
Що лицарю не позичать.
На смертний бій ідуть, як можуть
У кривди на шляху стають;
Нехай їм Віра сили множить
І Предки змоги додають.
Їм Доля подає шолом
І Мати-Слава б’є чолом!

Аж згодом славні запорожці
Відродять вольницю святу,
Тикнуть Єгові дьогтю в ложці
І чхнуть межи очі Христу;
Похирять в Хортиці покору,
Бо острів Хортичів для тих, ²²¹
Хто склав святу присягу Хорсу,
Щоби як воїни-хорти
Літати скрізь по Україні,
Стяжати славу Батьківщині.

І вийде Перекотиполе
Широким степом погулять,
З Паливодою на роздоллі
Заснувшу Волю пошукать;
Збудити честь козацьку й славу
Нам притаманну безперіч,
На світлу пам’ять Святославу
Тримати Запорізьку Січ.
Допоки їх, як завсіди,
Не позапродують жиди. ²²²

Всього і не переказати,
Що в ніч пророчу бачить Жрець:
Вся Русь, одіта в чорні шати,
Знедолюється нанівець.
Під владу Змія підлягає,
Що має жасну довжину,
Яка прозірливо сягає
В старобіблійну давнину.
Бо Змія довжина не в ліктях,
А у кількох тисячоліттях.

І шлях його лягає слідно
По занедоленій землі,
Бо поза ним повзуть завізно
Ярма століття навісні.
Ще й наостанку Змій позлує,
Затнеться вкрай лихе робить,
Над Вкрайною покаверзує,
Завдасть корцями лихо пить.
Почне людей за бидло мати –
Своєї мови позбавляти. ²²³

І люди, начебто худоба,
Позабувають хто вони,
Якої віри, роду, Бога!
Якого племені сини!
Понищиться сам спомин волі,
Все збіглим часом віднесе,
В ярмі злиденної недолі
Всім збайдужіє геть усе.
Бо напоумиться знаття:
Недоля – це і є життя.

Дажбожії святі онуки
Назнали що таке біда:
Тисячоліттям терплять муки
Як біблія заповіда;
У чужовір’ї поганіють,
В безбожжі хиріють і мруть,
Запомагатися не вміють,
Зажалення до Бога шлють.
А Зміїще трилюте лине,
Останніх православів глине.

Аж ось понтифік убачає,
Як Змій збавляється снаги:
Хоч коло сонця облітає,
Та не безмежні ті круги.
Відтак од Віщої могили
Понтифік відою жерця
Рахує вік нечистій силі –
Час неминучого кінця.
Як сорок перший круг піде,
Змій похитнеться і впаде.

Аж промайне у небі Сокіл ²²⁴
І злине до Священних Гір,
Неначе помисел високий
Душеубогим на докір,
А ще упомки посіпакам:
Що не долається мечем,
Здолається Правічним Птахом
В передостанній темі Тем.
Бо Сокіл з Раю прилетів,
Зернину істини зронив.

Невдовзі із тії зернини
Щось незбагненне проросло,
І люди пагін обступили,
Не дійдуть згоди – що воно?
Аж диво-дерево зростає,
А замість листя на гіллях
Пов’язані стрічки звисають
На подив людям і на страх. ²²⁵
Усяк тлумачить щось своє
Та не второпа – що то є?

Дорозумітися не в силі
Люд здивовижений стоїть
І, звівши очі в небо синє,
Непізнавальне древо зрить.
Дивуються, ніяк не втямлять,
Що дивом на Святій Горі
Зростає споконвічна пам’ять
Людських уборищ і борні.
Та гряне день благословен
І врешті-решт прозрить їден.

І на усіх зійде прозріння –
З очей полуда опаде,
З Дажбожого благословіння
Отямлюватись люд почне;
Свій Божий знак – Тризуб підніме,
На щит упорядить, а там –
Віднайдуть звержені святині,
Зведуть своєму Богу храм.
А Йсус Христос, як личить сину,
Піде на власну батьківщину...

На тім завершив волхвування
Понтифік з скіпетром в руці,
І мерхне місячне осяння
У криничаному вінці.
Скінчилось волхвове пророцтво
Провіщенням страшних подій,
Що розгортає доленосно
Грімкий історії сувій:
Ітиме по Русі страхіття –
Жахливих згуб тисячоліття...

Розходитись не поспішали,
Куди ж спішити без порад.
Бо з призвістки, яку назнали,
Лиш чужовірець буде рад.
Відтак дійшли одної згоди:
На чорне віче звати люд
І передбачення негоди
Донести на загальний суд.
А там чи спали, чи не спали,
Та врешті ніч докоротали.

Блакитного добули світла,
Співаючи святих пісень,
І вранішня зоря досвітня
На миром провістила день.
Денниця ясна в небі сяє,
Звертає Велес до воріт,
І волхв молитвою вітає
Дажбожий життєдайний світ,
Щоб рідна віра панувала
І Україна витривала.