З М І С Т
 
Вступ   –  ДЕРЕВО   ЖИТТЯ
Частина І  –  АНТИ
Частина ІІ  – ТАЄМНА  ВЕЧЕРЯ
Частина ІІІ  – ЧОРНІ   ЖУПАНИ
Частина ІV  – ЧОРНОРЯСНИК
Частина V  –  МИРОТВОРЕЦЬ
Частина VІ  –  ПРОРОЦТВО
Частина VІІ  – ДІДОВА  СУБОТА
Частина VІІІ  – ЧОРНЕ   ВІЧЕ
Авторські  примітки  ===>>  
        __________________

    М И Р О Т В О Р Е Ц Ь

Із заповіданого бору,
Де Семиріччя правив Дій,
Великий Волхв прийшов на Гору
Вістити перебіг подій.
Він був геть сивий і старезний,
Немов сам патар Дяіе, ¹⁶¹
Узявши владний жезл важезний,
Прийшов глядіть недбаєне.
Прийшов майбутнє провіщати
Та Русь од кривди заступати.

Віщун здаля зайшов у Києв,
Бакаюватий шлях стоптав
І добрий гарець солі виїв
Допоки правду відшукав
З усіх священних апокрифів,
Що надійшли з первісних днів,
І вчестився звання – понтифік, ¹⁶²
Це вищий сан серед волхвів.
І він обмеження не має,
Бо навіть підсвідоме знає.

Всі заповідання магічні
Він на своїм віку назнав
І всі тайнописи правічні
Не задля втіхи прочитав.
За усвідомлене без міри
Йому всі кметі і двірня
Неначе богу йняли віри
І шанували, як царя.
Він до Богів дорогу знав –
Питиму віру сповідав.

А це вам не церковник в рясі –
Підніжок трону іудей,
Мальованих в іконостасі
Для ствердження чужих ідей.
Волхв – то є помисел всевишній,
Наш карб, занедбаний за час!
Дай це назнати в днині прийшлій,
Всевишній Господине наш;
Дай не забути, Боже Правий,
Хто тії дійсні православи! ¹⁶³

Згадаймо, як чужинська віра
Завзялась православів гнать:
На волхвів, начебто на звіра,
Скрізь полювала княжа рать.
А все, що древня Русь надбала
У Православ’ї за віки,
Розп’ята віра посукала ¹⁶⁴
І висмикала як нитки.
Тоді жупани чорні зшила
І мороком усіх накрила.

І в тій пітьмі ніхто не знає,
Де цілий лан брехні цвіте;
Вона, бач, і свята буває,
Дарма що дутелем росте. ¹⁶⁵
Ото вже тішився Єгова,
Як засівали лан сівці
І гречно добирали слова,
Щоб вскочили у гречку всі.
Бо на словах та віра гарна,
А в дійсності – гнітюча й карна...

Лукавий син лукавим словом
Лукаву віру сутворив,
Щоб іудеям бог Єгова
Наземний рай упорядив.
А щоби вихристів дурити,
Змережалась брехня свята
Про іудейські заповіти
Та іудейського Христа.
Аж сам Єгова з посіпак
Сміється, потишки, в кулак.

Йде Руссю днина невесела:
Брехня торочиться, біжить,
Обсновує міста і села;
Церквами всюди аж ряхтить.
Хрестами волю обступили,
Духовне рабство навели,
Та куцу правду насадили,
Що люди взяли на кпини:
В брехні не визнана межа,
Бо напівправда – є олжа.

Відтак у безслихи древлянські,
В Оковські нетрі потайні
Святі реліквії слав’янські
Гонінні волхви понесли.
І там, збережені від зради,
У недосяжності князів,
Найстародавніші обряди
Плекали надбання волхвів.
І учні вчилися на тім
За ступенями "сім-по-сім". ¹⁶⁶

Питиму віру сповідати –
Це вам не писане читать,
Ще й пальцем в книзі слідкувати,
Щоб здуру зайве не сказать.
У церкві може повсякденно
Читати біблію отак
Усякий новонавернений
Неодукований сіряк.
Та ще й гріхи всі розрішати
"Святою" буллою від папи. ¹⁶⁷

А люду Божому байдуже
До проповідувань попів,
Та й знатні в церкву йшли не дуже,
Хіба що князь так повелів.
Адже Кульгавий Русь утишив
В кривавій Суздальській різні: ¹⁶⁸
На згадку всім волхвам залишив
Зловісний спомин по собі.
Проте як не старався бити,
Та де ж йому волхвів скорити.

Як перш устійнювати цноту
Прийшли два волхви в Києград,
Щоби на Дідову Суботу ¹⁶⁹
Належне справити обряд.
А вже як Києва дістались,
То перш за все, як водиться,
На Гору Щекову піднялись
Провідати святі місця.
Надвечір серце зажурили
У незабутньої могили.

Її упорядили гарно,
Як людям на душу лягло,
Де давнє капище Симаргла ¹⁷⁰
Ще за старих часів було.
Обаполи під крутосхилом
Айланти рясно поросли,
Над ними Вольговий спочинок
На самій маківці гори,
Що височіє над окіллям,
Як вічна пам’ять над Поділлям.

На виріжку гори – могила;
Кремінний камінь на бурту;
Ввібрала домовинна брила
Писемну пам’ятку святу.
На камені рунічний напис
Старим українським письмом,
Аби-но кожен міг дізнатись,
Що тут до праотців пішов
Цар Антів велетний і правий
Поборник віри православів.

Онук Перуна-громовержця,
Всесильний оборонець кмет,
Обранець Інтри-жезлодержця, ¹⁷¹
Відновник православних треб;
Іщехова правонаступник,
Влесонащадний вищий волхв,
Великородний, всемогутній
Єдиновладний Віщий Олъх –
Священної землі правитель,
Русі Святої повелитель.

Під написом позначка дати:
Архонта Русу вік святий –
Рік 850-ий
По 912-ий.
О! Як церковники хотіли
Понищити святе ім’я,
Як врешті нишком отруїли ¹⁷²
Правонаступного царя.
Про це прийдешні волхви знали
І думи неутішні мали.

Понтифік з отроком ученим,
Мов дуб і пагін повесні,
У синім небі окресленні
На самому на белебні.
Стоять і мовчки споглядають
Старе Поділля межи гір;
Край кручі в небі виступають,
Неначе мовчазний докір.
Дві постаті вгорі, як в небі
Недолі нашої жеребій.

На волхві охабень доземний,
Гердан на сивому чолі,
І щось до болю незреченне
Скоробило вуста старі.
Ось він, до неба руки знявши,
Святу молитву зачитав,
Вобидвіруч од Бога взявши,
Лад і полад на діл послав.
Тоді додолу погляд звів
І божий люд благословив.

І назгадалося старому,
Що відбувалось тут колись,
Аж голос грубне на промову
В навіті отроку: "Дивись,
Що тут поганська віра втяла:
Там, де хрестів стовбичище,
Божниця Турова стояла ¹⁷³
І Велесове капище.
Вже й Гай подільний порубали,
З дубів церкви побудували.

А я там скілько Тризниць правив
І Лунник вів з отих часів, ¹⁷⁴
Відколи заповідну Праву
Приніс був Сокіл до дідів.
Відтіль число Трояна кміто
На Коло Місяця лягло,
І рідне Березневе Літо
Давало нам Його число;
І лік Дванадцятидесятниць –
Мокошиних святкових п’ятниць.

Дивися, сину, – краще місця
Ніде довіку не знайти,
Тут Бога нашого обійстя,
І нам ще є куди прийти.
Жива Дажбогова криниця,
Як за старих часів було,
Тече в Поділля Сверховиця –
Води святої джерело.
Ще точиться життєва сила,
Що нам дарує Мати-Жива". ¹⁷⁵

Криниця... Вдвоколодь цямрина;
Збігає через край вода,
І тихим журкотом долина
Журливі думи нагорта;
Стареньке лубове відерце
Сумирно під дашком стоїть,
І ладом огортає серце,
Відлунням давнини бринить.
Щось в тому невимовне є,
Снагу у душу додає.

Тут начебто й нема нічого,
Хіба що згадка за старе
Навіюваннями булого
За серце потишки бере;
Журою в чисту душу лине,
Як невблаганний часу плин,
Що й досі серце незчерствіле
Торкає спогадом сумним
За все покривджене дарма
І вилучене крадькома.

– Запам’ятай це місце, сину, –
Зрік отроку Великий Волхв, –
Запам’ятай на ту годину
Як рідна віра встане знов.
Закінчиться безбожий безбач
Віровідступників-князів
І люди з кривди і безчестя
До рідних звернуться Богів:
Церкви на дрова розберуть
І храми Божії зведуть.

– Все, батіка, я примічаю, –
Потиху отрок відповів, –
На все життя запам’ятаю
Святині наших прадідів.
Ніщо не пропаде з святого,
Все в письменах перекажу,
Закарбувавши кожне слово,
Як в силу Віди увійду.
І передам по плину літ
Як Прадідівський Заповіт.

Але скажи мені на милість,
Надай пояснення – чому
Князівську зраду та заїлість
Не присікати на корню?
Адже тобі, праотче, варто
Лиш пальцем ворухнути ледь,
Щоб на мостивого бастарда
Наслати неминучу смерть.
Провіщо гаяти нагоду:
Вчинити благо для народу?!

Понтифік осміхнувся з того:
– Лиш Праведному я служу.
Лихим не здужати лихого,
Це істинно тобі кажу.
Нема для волхва гірше долі,
Як перейти на службу зла:
Чим вище сан, тим більше болю
Всім завдадуть його діла.
Волхви – святих діянь поборці,
За те і звуться – миротворці.

Звичайне, божий раб не терпить
Онука Бога при собі,
Намірюється в порох стерти,
Втопити праведне в крові.
Тому що божий раб зависно
Онука Божого сприйма
І хибну раду дасть зумисно,
Щоб Божий світ пішов сторчма
І правда від святих воріт
Пішла блукати блигом світ.

Не маймо права забувати
Набуті справіку знання,
Нащадкам мусим передати
Святі Праотчі надбання.
Тож покажу тобі, онуче,
Прадавні виходи потерн, ¹⁷⁶
Бо тут, на Щекавицькій кручі,
У тиші потайних печер
Стоять у святості віки
Лише на відстані руки.

Там Пращурів святі менгіри,
Чуринги древньої доби; ¹⁷⁷
Реліквії святої віри,
Часописи і кощюни,
Та жезли-скипетри магічні,
Якими наші праотці
Шлях відкривали споконвічний
У тайни передвікові.
Збагнути їх лише надасть
Єдиного триіпостась. ¹⁷⁸

І під Хорива городищем ¹⁷⁹
У лабіринтах потайних
Лежать оракули провіщі
Й тайнопис ворожильних книг.
Цей карб тобі успадкувати
Як наймолодшому із нас,
Щоби прийдешнім передати
По Вірі у майбутній час
Обряди, гімни і моління
На праведне богослужіння.

Напевне знай: чужинська віра
Не пануватиме весь час,
Скасують книжного кумира, ¹⁸⁰
Щоб рідний Бог зійшов до нас.
Жаль, не дожити нам до того, –
Зажурно вимовив старий. –
А йдем до капища Дажбога,
Кришеник віднайдем якийсь.
На требищі знайдем завжди
Щось на заїдок до води...

Осінній день згасав дрімливо
В статечній величі дібров,
З узлісся олень полохливо
У хащу вистриба пішов;
І знову тиша наступає,
В осонні віття шелестить,
А генде на Старій Поляні
Прадавній Божий Храм стоїть.
Він тут одвіку край узлісся
Освяченого Божелісся.

Стоїть божниця, як забуток,
Одна в Священному Гаю,
І скніє попри неї смуток,
Мов у покинутім Раю.
І віється довкола спомин
Колишніх і доладних днів,
Як правився осінній помин
В Зворожини, на День Дідів.
Бо без жертовного книша
Геть забучавіє душа.

Ще повниться свята криниця,
З якої людям благо йшло;
З гори, що зветься Хоревиця,
Струмує Боже джерело.
А зокола на горбовині
Уклавсь жертовник кам’яний,
Неначе колом на горбині
Ліг одпочити бик старий.
Жертовник святість зберігає,
На рідну віру надихає.

З Подоллу люд іде на Гору
В молитвах душу очищать,
З Дажбожого в три гони двору
Себе з Богами поєднать.
Бо тут, у закутах нагір’я,
Все як завідано було,
Хоч застаріле стовп’я й вір’я
Де-інде в землю вже вросло
І похилилась ворітниця,
Але стоїть!... стоїть божниця!

Мов з неба гостроверхим дахом
Спадають криси до землі,
Слупи склепіння з Віщим Птахом¹⁸¹
Мистецьки щедро різьблені.
Тут образи святих кумирів
Вінцем релігії встають –
Тотемами птахів і звірів,
Ввібравши родоводу суть,
Донесеної з давнини,
Щоб з того дужали сини.

Духовності старі прикмети
За образами постають,
У обереги й амулети
Означені на незабудь.
Тут наша спадщина киянська,
Прадавня, як Дажбожий Світ,
Свята минувшина слав’янська,
Істотна повість плинних літ.
Тут Господа ім’я не всує,
Бо пам’яттю володарює.

Тут волхви і отаборились,
Торби поклали і киї,
Богам сумлінно помолились
За злагоди у мандрівні.
Завдячили за кожен данник,
Що мали на шляху своїм,
А ще й коржа і горохвяник
Знайшли на требищі старім.
Всміхнувся волхв і змовив стиха:
– Нас Віли бережуть од лиха. ¹⁸²

Вони посестри наші вірні
Тут, по недеях, і живуть –
Святі Русалії нагірні,
Їх Вілами в народі звуть.
Вони на хмарці прилітають,
Сідають на оцій горі
І русам долю насилають,
Щоб жили в статку й злагоді.
За всіх, хто щиру віру мають,
Сі Віли, як за себе, дбають.

Красуні золотоволосі,
Зичливі, добрі, чарівні,
За нас піклуються і досі,
Бо сестри нам на вічні дні.
А це були десь запропали,
Лишили в скруті русу голь,
За кметів геть позабували
Безсмертні Сужениці доль.
Кудись на хмарці полетіли,
І щастю-долю десь заділи.

Від них нам дотепер зосталось
Найголовніше з їх свідоцтв,
Що ще за Пращурів уклалось
У Книгу Вілових Пророцтв.
З тієї Книги Віщування
Надходять призвістки подій:
Знедолення і статкування,
І упорядження надій.
І Віли Києвої рада –
Святозаступниці Кий-града. ¹⁸³

Вона помешкання тут має
З Богами нарівні здавна,
Дотіль і Києв процвітає,
Покіль витає тут вона.
А як на горах цих священних
Останній Божий храм паде,
Тоді й занепад предреченний
Києву-граду надійде. –
На цьому слові волхв змарнів
І журний погляд в небо звів.

Вже Дажбо в Золотому Струзі
Рожевим колом обрій тне
І на вечірньому упрузі
Сяйнисте сонечко стає.
Відсвяткувалася Покрова, ¹⁸⁴
Де-де імжило, крапав дощ
І поночі земля холола,
Та власне випогодилось.
У череді погожих днин
Пряглось верем’я осенин.

Овсеневі свята тривають, ¹⁸⁵
Прядеться з рясту жовклий коць
І багра листя покриває,
Обарвлюючи кожну брость.
Прийшла пора замилування
У доли, луки і гаї –
Барвистого відквітування
На подиху відлітних днів.
Ось-ось поліття відбринить,
Дощами сльота засльозить.

У вогнесяйві величаве,
Немов жар-птиця на дуби,
Сідає сонце золотаве
Вінцем погожої доби.
А допоки воно сідало,
Завидна, наостанку дня,
До ночі путніх спонукало
Десь лаштувались загодя.
Аж ось до слуху долинає,
Як хтось в гаю на гайді грає.

Старий гайник з хлоп’ям підпаском
Надвечір волхвів привітав
І, щиру виказавши ласку,
До свого закутку зазвав.
– Я, – каже, – в цім гаю літую,
Затепла кізочок пасу,
Отут, в курінчику, й ночую
І вас в свій закуток прошу.
Ви ж бо, попоходивши скрізь,
Здорожилися геть надісь.

Удався дідо говірливий,
Дарма що жив як Полісун, ¹⁸⁶
До того ж, далебі, кмітливий:
Збагнув, що перед ним відун.
І заходившись лаштувати
Макітру мачанки на стіл,
Скоренько люд оповіщати
Послав онука на Поділ;
Зворожних Діда й Бабу звати,
До свята бряшну готувати. ¹⁸⁷

Посходилися літні люди
Назнатися чим повен світ,
Які де суди-пересуди
Йдуть наскінчу тривалих літ.
Край вогнища надвечір сіли,
Розмову довгу повели
І до зірок догомоніли,
Як праотці заповіли:
Служіння Храмового Свята
Од ворожіння розпочати. ¹⁸⁸

Аж ось і визоріло небо,
Дикенько гукає сова,
І правиться священна треба,
Звучать молитвені слова.
Невдовзі північ навертає
Зворожиної ночі дух:
Зірками небокрай палає,
Піднявся Сніп немов Дідух. ¹⁸⁹
І ночі зоряна відхлань
Понтифіку дарує знань.

Йде Велеса свята година ¹⁹⁰
Дорогою сяйнистою,
І постає Його храмина
Жертовницею чистою.
Волосожар в зеніті сяє –
Се Велес на межі стоїть
І Світу Права доглядає,
І Світу Нава сторожить
Для всіх, хто пращурова гідні,
Прадавній Вірі Предків вірні.

І ясноликий місяць вповні
Згляда в криницю з висоти,
Ллє святість волхву у долоні
І в заклинання до води.
Молитву вдіявши старанно,
Верховний Волхв обряд вчинив,
Цілющу воду криничану
Із замовлянням освятив:
"Жива водиченько точися
І Духом Божим освятися." ¹⁹¹

Відтак понтифік викликає
Перебуваючих вгорі –
Щурів і Пращурів із Раю – ¹⁹²
Зараяти у ворожбі.
А щоби щойно з Сверховиці
Сяйнула призвістка жива,
Він намовляє до криниці
Наврочуваючі слова:
"Застережи нас на біді,
Дух Божий, у Святій Воді."

Богів понтифік закликає,
Здвигнувши руки догори,
Молитвою заповідає
У Навії уберегти.
Адже за їхнього сприяння
Ужите знахарське дання ¹⁹³
Діяє силу волхвування –
Дає провісне відання.
Йде волевиявлення Боже,
Як сам Верховний Волхв вороже.