З М І С Т
 
Вступ   –  ДЕРЕВО   ЖИТТЯ
Частина І  –  АНТИ
Частина ІІ  – ТАЄМНА  ВЕЧЕРЯ
Частина ІІІ  – ЧОРНІ   ЖУПАНИ
Частина ІV  – ЧОРНОРЯСНИК
Частина V  –  МИРОТВОРЕЦЬ
Частина VІ  –  ПРОРОЦТВО
Частина VІІ  – ДІДОВА  СУБОТА
Частина VІІІ  – ЧОРНЕ   ВІЧЕ
Авторські  примітки  ===>>  

        __________________


    Ч О Р Н О Р Я С Н И К

Пролине час в літах біжучих,
Ховаючи за плином літ,
Відколи на дніпровських кручах
Нерідне витнулось на світ.
Багато вражого й лихого
Нам заподіяли церкви,
Вславляючи чужого бога,
Щоби знеславилися ми.
Стояла церква в тій порі
Й на Берестовому дворі.

При тій церквині чорноризник
Виводив гусячим пером
Переклади Уставів грізних, ¹³²
Що грецьким надійшли письмом.
Воно було, як терен, терпке –
І те письмо, і писарчук,
Що заходився безперервки
Вивчати зміст чужих наук.
Ім’я його було Памфлій
В хрищеній братії своїй.

Чимало він письма чужого
Вночі свічками закрапав,
І з усього читання того
Церковний "перемийник" склав. ¹³³
Тоді став геть собою гордий,
Неначе півень між курей;
Як драгоман великородний, –
Таке бува поміж людей:
Лиш підперезало штани,
Одразу ж пнеться у пани.

Від ваганів вже верне рило,
Забуло звідкіля прийшло,
Своє вже, бач, йому не миле,
На все заморське потягло;
На іншу мову і наїдку,
Як тягне до багна свиню, –
Верзти на всеньку обихідку
Неперевершену брехню
Про одкровення свята-духа,
Що сходить всім, хто гречно слуха.

Всі "пострижки" роти роззявлять
І слухають, що він плете,
А із Памфлія христославля
Невпинно вилявою йде.
Віншується святе пришестя,
Що буцім осьдечки згряде,
В порожні церкви, як на вшестя, ¹³⁴
Юрбище люду наведе.
Памфлій вже ніби й чув той глас,
Про те і меле повсякчас:

"Мні мила грецька писанина,
Вона вся розумом пашить,
Немов залітная пташина
Заморські вісті гомонить,
І, з’ївши там святу оливку,
Нам послід відтіля несе,
Щоб кісточку садить як сливку,
Коли вона на нас впаде.
Тоді в оливковім гаю
Ми заживемо як в раю.

Ні жать, ні сіять, ні орати
Не треба буде нам повік,
Бо все те буде відробляти
Приборканий Христом мужик,
А ми назнаємо лиш клопіт –
Прихід Ісуса провіщать
Та жально в раболіпський спосіб
По богогласнику співать.
В раю всі стануть незвичайні
Складати вірші величальні."

Умів помпезно говорити,
Бував на слові не слабий,
Яку брехеньку де сточити
Був здатніший за всіх Памфлій.
Та все заморським окалясом
Оспівував "господній дім"
І серед виторопнів в рясах
Був витія перед усім.
Бо дибав до "господніх врат"
Як не який-будь свічколап. ¹³⁵

Не знав в Христовій праці втоми,
Не доїдав, не досипав,
Заучував церковні гноми
Та герменевтику долав. ¹³⁶
Всякчас вбивав собі в макітру
З церковних книг усяку річ,
А щоби запопасти митру,
Говів, як пес в голодну ніч.
Постився божий неборак,
Аж годувався абияк.

Ото з недоїдання того
Вже й паморочилось йому,
Як всім, хто щирий світ Дажбога
Зміняв на Ягвову пітьму;
Хто запозичив чорне вбрання
На копил чорного буття
Та щастя вбачив у стражданнях,
Що не доводять до пуття,
Бо всім, хто в чорну схиму вліз,
Примариться і бог, і біс...

А втім весна нестримна, яра,
Як дівка стала на порі:
Цвів первоцвіт по схилах яру,
Верба проквітла на Дніпрі.
У повені ріка збігала,
Відтала дихала земля,
Галичина у небі грала,
Веселик повертавсь здаля.
І сонечко, як батько, гріє,
Всім життєдайне благодіє.

Ось-ось вже Новоліттю статись ¹³⁷
І зерню линути в ріллю,
Бо йшлось молодику кохатись
У ясну вранішню зорю.
Обрядовим пісням лунати,
З Тавриди Ладу зазивать,
Юначу крізь вогонь стрибати
Та Лелю й Леля уквітчать.
Великодень Дажбога йде –
Ярилин тиждень настає.

Веснянки в гурт дівчат збирали,
І всі, на Вербицю йдучи,
Гаївки весело співали,
Віночки перші плетучи,
Щоб Дані на вітання слати
З наспівом на бережині,
Яйцем-райцем ворожбувати,
Піснями сповнювати дні.
Так Рідна Віра всіх єднала;
Людей на радість надихала.

Тоді всі йшли в печери волхвів,
Де капище нове звели,
Там видибнув прадуб Дажбогів, –
То й Видобичем нарекли. ¹³⁸
Попід горою чувся гомін...
Прислухався й зітхнув чернець,
Поринув у далекий спомин
І мовив: "Хай-но йому грець!
Полишу кляту писанину,
Перепочину хоч хвилину."

Знадвору полудень вітливий,
Вітряться в небокрай хмарки,
І чутно гомін галасливий
З-попід узгір’я край ріки.
Там галаївка не вщухає,
А тут, край церкви, тиша й сум,
Бо піст пісні забороняє
Як потереб’я зайвих дум.
Памфлій зітхнув і сів край церкви,
Сумирний, як в живій пожертві.

Спливає в затишку година,
Легкотривала повесні;
Десь жайворони з небосхила
Надрібують дзвінкі пісні;
Памфлій пригрівся на відсонні,
Примружив очі, наче кіт,
Що вивернувсь на підвіконні
На сонці вигріти живіт.
Аж тут огріх його спіткав –
Незчувся, як се задрімав.

Наснилася йому стодола
Уповні сіна і духмян,
І добра батьківська корова
З невилітуваним телям.
А навкруги таке привілля,
Як істинне життя святе;
Відтак теля вхопило вим’я
І молоко солодке ссе.
Та смачно смокче животина,
Аж котиться в Памфлія слина.

Він і собі заходить збоку
Та під корову підсіда;
Свята тварина косить оком,
Що буде далі – спогляда.
Бо ж ні цеберка, ні дійнички
Нема ніде, як до біди,
І молоко од коровички
А хоч у скуфію ціди. ¹³⁹
Памфлій довкола озирнувся,
Перехристився і нагнувся.

Навколішки, як перед богом,
Перед коровою постав,
Причетнитися до святого
У чорній рясі зажадав.
Та ще й теля у морду тицьнув,
Намірявшися одігнать,
Аби й собі вхопити цицьку –
Парного вприпуст посмоктать.
Та як не бравсь теля штовхати,
А не спромігся одігнати.

Ет, не біда, – Памфлій міркує, –
В корови вистачить дійок,
Якщо теля так вередує,
То вмостимося і удвох;
Не вельми то яка турбота
Попити разом молока.
І він уже роззявив рота,
Як тут телятко вирока:
"Куди ти лізеш, вражий сину,
Не цю тобі доїть скотину."

Аж гульк – стоїть перед Памфлієм
Припнута до ціпка коза;
А молока душа воліє,
Аж з розпачу біжить сльоза.
Бо так намірився-но смачно,
Що вже невсилки одступить;
Воно до посту й необачно,
Але що вдієш, як кортить.
Отож чернець втира сльозу
І підлягає під козу.

Вже й губи врозтул випинає,
Аж тут всесильна дія зла
Навдивовижу все міняє:
Козу втілющує в козла!..
Памфлій здригнувсь, осипавсь жаром,
Від переляку очманів,
Немов його обдало варом
Ачи но хтось ціпком огрів.
Зметикував, що не до шмиги,
Майнуло – задавати лиги.

А вже теля над тим регоче,
Од сміху, бідне, аж гика.
Питає: "Чом се ти не хочеш
З козла попити молочка?"
Памфлій звідтіль мерщій навтьоки,
Та цап його наздоганя,
Мекека, копитами цока,
Ось вже й на спину вициба.
– Ізгинь, нечисте, – зрік чернець,
Тут і прокинувсь на кінець.

Але лишень розплющив очі,
Хреста наклав передусім,
Бо наче хмара проти ночі,
Стоїть Георгій перед ним.
Памфлій знов очі затуляє:
– Свят, свят, – похапливо затовк,
Хрестом бенерю відцурає,
Бо сну від яви не розчовп.
Відмахується од біди:
– Ізгинь. Ізийди. Пропади!

– Чи ти здурівши, рабе божий? –
Георгій грізно запитав. –
Що витріщився, смерд негожий,
Чи, може, князя не впізнав?
Аж тут і Ларіон підходить,
З-за рогу церкви постає,
І на ченця прозріння сходить:
Прикмети сну розпізнає.
Та що робити? – скуф’ю в жменю,
Гне спину, мов під ту бенерю.

– Не вельми прогнівися княже,
Не вчув, неначе придрімнув,
Чи то якесь затміння враже
Наслало шкеребертя дум.
– То не біда, – князь одмовляє. –
Я й сам охоч вполудне спать,
Але потреба підганяє
Негайно справу починать.
Велику справу на віки,
Щоб грекам Русь далась взнаки.

Ось надаю я Ларіону
Софіївський святий собор
І маю тут не пустодзвону
Лишить Апостольський притвор. ¹⁴⁰
Над тим я міркував на днині,
Та й Ларіон тебе вказав,
А ще й псаломи у Псалтирі
В твоїм перекладі читав.
До слова, бачу, маєш хист,
Із розумом вбачаєш зміст.

Тож візьмеш батьківський часопис
І на пергамент покладеш,
Та всенький недоречний опис
Із княжого життя зітреш.
І маєш добре пам’ятати,
Що не задарма тут сидиш
І хліб свій мусиш відробляти, –
Батьківську пам’ять освятиш!
Невже ж то він святих не гідний,
Неначе пес якийсь безрідний?

Нехай всі знають, як мій тато
Любив український народ
І наробив йому багато:
Позводив не один приход.
Оце і опиши як треба,
Щоби посутнє, як читать,
То вознестись йому на небо,
Де крила ангелів шурхтять.
Там вся небесная громада
Йому безмежно буде рада.

А усілякі княжі вади
Нащадкам недоречно знать.
Отож всі смути і нелади
За краще буде замовчать.
Бо вже на абомовні різне
Брехнею поміж люду йде,
Всіляке, що на рот налізе,
Кожде смердя поскрізь верзе.
Докіль мені на те дивитись –
Вже годі юрбищу казитись!

У батька ж є благодіяння,
Лиш треба гарно їх подать,
А несвяті його надбання
Не варто переповідать.
Щоб батька героїзувати,
Не зупинюсь ні перед чим:
Розпочнемо переробляти
Літописи всі як один.
Хіба ж то ми за греків гірші?
Своїм святим складемо вірші!

Якраз тобі і доручаю
Аскольдове переписать:
Варязьке хрещення в Ручаї
До батечка припасувать. ¹⁴¹
Дивись, щоб вийшло як насправді,
Брехать – бреши, та до ладу!
Натомість за труди доладні
Тебе до сану підведу:
Серед писарчуків прославлю,
Пресвітером отут поставлю.

Іде твоя свята година,
Отож мерщій сідай, пиши,
І давню плітку про Бравлина ¹⁴²
На батечка перекажи.
Хай буде не Сурож – а Корсунь,
І не Бравлин – а батько взяв,
За що й спіткав там божий осуд –
Покару господа назнав.
Хай бог уразить князю очі –
Вбачати світ не мати мочі.

Ця байка буде вельми лепська:
Як ніби князь в пітьмі блукав,
А вже як стало зовсім кепсько,
Його Єгова врятував.
Овва! Як вийде все доладно
Та ляже наруч до подій,
Які опишемо докладно
В новій історії своїй.
Так чи не так – то всі забудуть
І перетакувать не будуть.

Невже за краще всьому миру
Як на духу доповісти,
Що християнську нову віру
До нас чужинці занесли.
Що то Аскольд – варяг скажений
Кумири наші поваляв
І нам, як батько наш хрещений,
З вістря меча просвиру дав.
Тож думаймо, кого прославим –
Свого христителя поставим!

А вже як стане по Аскольду,
Пошану батьку насаджу,
Та заразом прабабку Ольгу –
Апостолами учреджу.
Хоч Ольга хрещення й не знала,
Але піди це докажи,
Бо в Царграді вона бувала,
А що там сталось – докажи.
Кумекаєш, про що я речу? –
Опишеш Ольгу як предтечу.

А Ларіон те все підправить
І на потвердження всього
Митрополиче "Слово" вставить
До діла гречного мого. ¹⁴³
Тоді братів, Бориса й Гліба,
В святі пошию, як бог свят!
Обом додам святого німба
І тут сам чорт мені не брат.
Нехай назнають в Візантії,
Що й серед нас вже є святії. ¹⁴⁴

Завбач: брати мої смиренні –
Овечки божії були,
І Святополком убієнні,
Як страстотерпці полягли. ¹⁴⁵
Вціди в різню побільше крові,
Щоб як у біблії було,
А прізвища причетних бойні
Я дам тобі всі як одно.
Старанно опиши всю гидь,
Щоб бачилось як вочевидь.

На Альті давнє поле бою
На кшталт біблійний розкажи,
Мовляв, розбіглись княжі вої,
Бориса кинули в шатрі.
І там до нього смерть підкралась:
Сповзлися гаспида сини!
А бідному лишень зосталось
Надіятись на молитви.
Тож він поклався на промови
До батька вищого – Єгови.

Простерши богомільно руки,
Псаломи шпарко зачитав
І, терплячи душевні муки,
До бога стежку потоптав.
Казав єси: "Тобі, мій боже!
Вчинити варто тільки дмух,
Щоб змести воїнство вороже,
Де згине всякий відчайдух.
Отож прорци всевишній: – Нащо
Мені тут гибіти нізащо?

На твою волю покладаюсь
Як раб, як недостойний син,
У твоє царство відправляюсь
Як мученик твій ще один.
Складу з твоєї волі руки
І, як ягнятко, смерть прийму,
Тобі віддамся на поруки,
Сумирно ляжу у труну."
Так і пішов Борис до бога,
Меча не оголивши свого.

Георгій аж пустив сльозину,
Як братню смерть оповідав,
Убгавшися в святу личину
На хвильку ангелочком став.
Тоді Памфлію ще докинув,
Як треба Гліба смерть подать,
Щоб і його лиху годину
До святості прилаштувать.
Так ніби всі на Україні
Всльозилися по тій годині.

– Скажи за брата мого, Гліба,
Як за безгрішнеє ярча,
Що помислів людських не віда,
Зарізане немов курча.
А щоб мерзотніш вийшло діло,
Не полінуйся і додай:
То кухар ніж встромив у тіло
І душу випустив у рай.
Там і зустрілися брати,
Укупочці хреста нести. ¹⁴⁶

Тоді вкажи: Христа управа
Прийде суд гаспиду чинить –
Скерує військом Ярослава
За братовбивство відомстить.
Щоб всім лягло на думку вірно,
Що то не я війну почав,
А лиш виконував покірно
Все, що Єгова наказав.
Він мене вів на Святополка,
Як батечка на Ярополка. ¹⁴⁷

Ще б не завадило додати,
Що Святополок сам поліг,
Як кинувсь зо страху тікати
І десь галасвіта забіг.
Брехенька ця прославить бога
Та з рук моїх одмиє кров,
Щоб батька вивести в святого.
Бо притаманне нам обом
Водносталь не на стіл вмоститись,
А за братів своїх помститись.

Бо ми із батьком – перші люди,
Що божим помислом велись,
І як покара для Іуди
На Києвій Русі звелись.
А попри нас, надісь, нетленні,
Як новоявленні святі,
Лежать Борис і Гліб смиренні, –
Нові заступники Русі. ¹⁴⁸
До повісті ції докинь
В кінці, як в біблії, – "Амінь!"

Памфлій, дослухавши, зітхає,
Вбачає – діло не просте.
– А як не здужаю? – питає. –
Чи по зубах мені таке?
Князь осміхнувсь: – Якраз на тебе.
Упораєшся – взолочу,
А ні – то нарікай на себе:
Як півню голову скручу.
Та не базікай необачно,
Бо голова словам завдячна.

І все вже ніби як по тому,
Бо своє слово князь сказав
І вже посполу з Ларіоном
Неквапно в Лавру покульгав.
Памфлій очима лиш залупав
Та, як стояв, на призьбу й сів,
Хоч і дурний, але дотюпав:
"Ти ба, в яку халепу вбрів."
А в думку лізе, як оман,
Пресвітерський церковний сан.

Памфлій не довго войдувався,
Бо перед інших завше ліз,
На слові зроду не вагався –
Меткий, вигадливий як лис.
Та врешті що йому втрачати?
В писарчуках не ласий хліб:
Із ваганів куліш сьорбати
На житній скибці у обід.
Отож перо взяв – і гаття!
Пускати правду в небуття. ¹⁴⁹

Перо, хоч в гусака узяте,
Але поштиве і воно,
Бо здатне в забуття послати
Чи виокремити кого.
Аби-но птиця все назнала,
Що коїлось її пером,
Собі б напевне написала
Останній в біблії псалом ¹⁵⁰
Перш, ніж ченці її прославлять –
В нове "різдво" на стіл поставлять.

Митця митарство підганяє;
Тож і Памфлій наш, як митець,
Марудить, крехче, піт втирає,
Гаптує Василю вінець.
Пошанування компонує
Не зверхньо на галай-батай,
Чернечу вдячанку лаштує
Угодливо аж через край.
Та все зглядає на кіот
Як презавзятий патріот.

Се ж мав собі взірцем патрона,
Щоб вичовгатися з низів, –
Архидияка Ларіона,
Що божим словом всіх гвоздив.
Памфлій його стопами дибав,
Вже й ссух, як вилежаний корж,
А все тягнув людей до диби
Та верг батьківську віру сторч.
Бо вдати мусив що він варт,
Як впрягся в справу не на жарт.

Кроїв, ладнав з блохи кожуха,
І так приміриться, і сяк;
Була б хоч не блоха, а муха,
Пошився б гарний лапсердак.
Але завзяття верне гори
(Так старі люди гомонять)
І відчайдух удачу горне,
Дарма що сідала болять.
Бо заповзявшись горувати –
Чим вдалий, тим і мусиш брати.

Тож він і взяв задля почину,
Як крихту з княжого стола,
Укинуть в рот якусь вівсину,
Щоб гречно клалася хвала.
У крихті тій, що перепала,
Було з півпуда ковбаси,
Діжа посоленого сала,
Щоб вистачило на часи.
І пака на плече, мов хмиз:
Чабак пров’ялений і виз.

Талан додався небораку
З козуба курячих яєць,
Корчаги солі, торби маку,
І галагану на ларець.
Бігме макітру шарпанини
Та підчеревини сувій,
Ще й пряженого гусачину
Утовк чи не нараз Памфлій.
То вже не юшка–голощак,
Якою годувавсь шарпак.

Крім того ще на прісну днину
Додалось мало не сповна:
Потапців кошик, ворок сиру,
Мішок аж під гузир пшона
Та лантух борошна з-під сита,
Олії бодня, стіс коржів,
Горіхів смажених корито,
І короб сушених грибів,
Гелета липового меду ¹⁵¹
Ще й стільники, як на вереду.

Допоки те писання склалось
В дошках з півпуда на вазі, ¹⁵²
Гусей при церкві не зосталось;
Дісталося і бузині.
Проте в бузиновім чорнилі
Василь Великий просочивсь,
Бо наш Памфлій по тій годині
Теслярській справі научивсь:
Котурни гречні змайстрував
І Василю припасував.

Отим і брав на Берестові
Обіцяний церковний сан,
Бо в кожнім літописнім слові
Угодне князю прописав.
Та так, що й мати не впізнає,
Бо де ж їй Василя впізнать,
Як Серафим над ним літає
І в труби анголи сурмлять,
Від них Мишко, як посланець,
Несе апостольський вінець. ¹⁵³

Постав Василь як просвітитель,
Дарма що брата убивав,
Бо і апостолів учитель
Себе у крові закаляв.
Онде Ісус від Іоана
Серпа зо хмари як киднув,
То тьму людей, мов ураганом,
По всій землі ураз зітнув. ¹⁵⁴
Василь супроти нього – пхе!
Як проти кременя – глевке.

Зате і Василю до бога –
Як раку лізти рачки в рай,
Бо для звеличення такого
Народи треба вибить вкрай;
Тоді вже хмаркою убратись,
Зирнуть на вкоїте лайно,
Хрестом од того одцуратись, –
А те не кожному дано.
Тож князь на бога не гаразд,
А на апостола якраз.

Йому і паству впасували,
Що йшла в Яфетовий наділ,
І байку про Перуна склали,
Якого він пустив уділ. ¹⁵⁵
Памфлій і "славайсу" притичив,
Тобто божественну хвалу,
Як найманому майстру личить
Чужу вславляти кабалу,
Щоб став святим Василь, як ті –
Новозавітні гаптарі.

А попри його звівся "Мудрий"
Кравець літописів благий,
Велеречивий, велелюбний
Чернечий батько дорогий.
І всі слова його до тщері ¹⁵⁶
В письмі церковнім понесли,
Та його задум на папері
Як гречну правду піднесли.
І вигаптувалась натомість
Минулих літ чернеча повість. ¹⁵⁷

Проте що не роби навмисно,
Як шану вигадці не бгай,
А правді в рам’ях кривди тісно,
Хоч як її туди не пхай.
Людьми все визнається згодом,
Спростуються усі плітки,
І нас назвуть святим народом
На всі прийдешнії віки.
Це буде наша гідна повість,
Плекана не за страх – за совість.