З М І С Т
 
Вступ   –  ДЕРЕВО   ЖИТТЯ
Частина І  –  АНТИ
Частина ІІ  – ТАЄМНА  ВЕЧЕРЯ
Частина ІІІ  – ЧОРНІ   ЖУПАНИ
Частина ІV  – ЧОРНОРЯСНИК
Частина V  – МИРОТВОРЕЦЬ
Частина VІ  –  ПРОРОЦТВО
Частина VІІ  – ДІДОВА  СУБОТА
Частина VІІІ  – ЧОРНЕ   ВІЧЕ
Авторські  примітки  ===>>  
        __________________

А Н Т И

Складемо шану отчій славі
Тії величної доби,
Як наші Предки в Православ'ї
Всесвітню славу здобули.
Не побрехеньками й байками
Ввійшли в легенди світові,
Своїми славними ділами
Лишили спомин по собі.
Пошанувався Антів рід
Під назвою АНТИЧНИЙ СВІТ.

Згадаймо нашу Оріану – ¹
Першодержаву на Землі,
Де праотці надбали шану
Як перші в світі ратаї.
З-над Борисфену з тої днини
Від оріїв – святих людей
Терени неньки-України
На спадку праотчих земель.
Наш вік зі спадщини тії –
Восьми-тисячолітньої.

Се маєм свідчення Шу-Нуна, ²
Що споконвіку край Дніпра
Впоряджена Богами була
Всесвітня старосвітщина.
А Першобог ще на ту пору
Стопами дітям шлях проклав,
Вказавши на Святую Гору,
Де в посаг Кий-Тризуб поклав.
Це Божий знак з тії пори:
Поєднане в одному три.

Із Оріани віру праву
Орійці по світах несли,
В Месопотамії державу, ³
Як згодом в Індії, звели.
Етруски теж здавна од Русі
Телям "Італі" одтялись,
Та й елліни із древньо-русів
У древньо-греки подались.
Це Різи волхвів зберігали,
Щоб ми своє минуле знали.

В той час як "вітхі" копошились, ⁴
Немов комахи на багні,
У Антів храми впорядились
В Гіперборейній царині. ⁵
Адже вони з віків давненних
Усьому світу не чужі,
І було їх – сила-силенна
Славетних справіку мужів.
Вони і вторували слід
У нинішній слав’янський рід.

То були велети тямущі,
Даремне слово не рекли,
Мечі кували харалужні
І завойовників сікли.
Та зброя гнала страх довкола
Ген-ген поза коловоріт,
Бо здатна була вже одколи
Покраяти весь білий світ.
Проте до зброї розум мавсь
І на весь світ не зазіхавсь.

Стояли Антів городища
Над Рай-Рікою з давніх пір,
Де пращурові таборища
Відвічно край дніпровських гір.
Це був їх край, тодішнє крайна,
Бо рід жіночий на чолі, – ⁶
Поля, узгір’я, степ безкрайній –
Ажень добрячий шмат землі.
За ними Крайна і зосталась,
Понеже Вкрайною й назвалась.

А наші Предки з Оріани
Всесвітнє визнання стягли,
Як будувати Божі храми
По всій Європі почали.
Бо мали на той час нагоду –
Були улюбленці Богів,
Що дали силу їм і згоду,
І карб усіх передвіків.
Се їх (у Крайні хто жили)
Краянами і нарекли.

В краянах значились поляни,
Зайнявши вододіл Дніпра;
З Десни і Сейму – сіверяни;
Тіверці й уличі – з Дністра.
Бужани сіли понад Бугом,
Де перш дуліби ще жили,
Від них вже волиняни цугом
По всій Волині побрели,
Як полочани по Полоті,
Що сякне нетеччю в болоті.

По Прип'яті стоять древляни;
Дреговичі – в драговині
Всі суходоли розібрали
В міжріччі Прип'яті й Двіни.
Оку всю в'ятичі прибрали,
А ліс Оковський – кривичі,
Проз них човни волокували
В Ільмень до славів ідучи,
Щоб не Дівуною кружлять,
А напрямки – через Ловать.

Але то згодом повелося,
А перш за викладом речей
Назнаєм давнє відголосся:
Північний вітер звавсь Борей.
Він закрутив Гіперборею
Як древність навколо осі;
Відтіль і назва Борисфену,
І віддалілі назви всі.
Бо йдем від гіпербореян,
Орійців, Антів і слав’ян. ⁷

Се перепрошую, панове,
Якщо у викладі де-де
Не вельми красномовним словом
Мов крізним вітерцем пройме.
Не кожен схоче визнавати
Давньо-українське святе,
Дворушник ладен убачати
Все самобутнє як гризьке.
Бо, кажуть, і такі живуть,
Що рідну неньку продають.

Тож ми назвалися слав’яни,
Бо давнє Ян – Дажбога син,
А все полюддя Божих "янів" ⁸
Єднає слави древній плин.
Від Антів маєм назву Слави
За те, що славили Богів
Та милостині не прохали,
Як се ведеться у рабів.
Дітьми Богів прийшли у світ
І не назнали рабства гніт.

Із споконвіку поселились,
Хто як по Семиріччю став,
І Першобогу помолились
На древній Алатир-вівтар. ⁹
Наймення всі собі прибрали
Без хитрощів, як гомонять,
По тій місцині, де стояли,
Щоб було ліпше розрізнять.
Бо сутність українських назв
Пішла не від чужинських фраз.

Назнаймо Пращурів за родом:
Полян, свередзів і древлян –
Найперших, що створили згодом
Об’єднання русь-колунян.
На древній Прип’яті древляни
Отаборилися здавна,
А першоорачі поляни –
В середній течії Дніпра.
А за Свередзь окрема мова,
Це Пращурів древнезне слово.

Свередзя витоки днедавні
Намулом часу затягло,
Та маєм згадки стародавні,
Що Рай-Рікою звавсь Дніпро.
А витік Рай-Ріки "ве сверзе" –
На мові Предків "в небасах",
І спадком від Богів в Свередзе
Земного водозливу шлях.
Відтак Славутич з давнини
З Свередзької височини. ¹⁰

Се маєм нині П’ятиріччя,
Де кільканадцять тисяч літ
Було колишнє Семиріччя,
Як Предки подалися в світ.
Відтоді кривичі пускають
По "Ріа-Рьека" з віт вінок,
Піснями весну зазивають
І водять свій кривий танок, ¹¹
Щоб Лада в Верхні Землі йшла
І скресла Лада-Ладога.

Боги завітом всіх єднали –
Не зводити між себе чвар,
Щоб в злагоді перемагали
Болгар заволжських і хозар,
Язигів, обрів, печенігів, –
Загарбників з усіх племен,
Що промайнули, наче сніги,
Без спомину і без імен;
Спололи Анти вражий рій,
Як на своїй землі мишій.

Часу не гаяли в дозвіллі,
Бо рідні правили свята,
Порядкували на ТРИПІЛЛІ – ¹²
Кріпили стани і міста;
Як перші в світі землероби
До всього мали хист і смак:
Було і птиці, і худоби,
І що не рід – то не харпак, –
Не зиркав на сусідський віз,
Як ледацюга чи харциз.

Але й своє тримали міцно,
Не кволими вдались мужі,
Та й не навлежачки одвічно
Тримались власної межі.
На герць збирали всю родину
Кремезних русих молодців,
Що меч здіймали, мов ціпину,
І клали навпіл ворогів.
Їм наш уклін і вічна слава,
Від них нам надійшла держава.

Та це опісля відбулося,
А перш, як стали до борні,
В чималий клопіт обійшлося
Творити зброю у горні.
Тоді вже хлопці роззирнулись,
Огледілися навкруги,
Повоювали і незчулись,
Як яру славу здобули.
Її доречно знати нам,
Нащадкам Антів – праслав'ян.

Докіль наймення їх не знали,
Зазнавши тільки гарт мечів,
Довкола русами прозвали,
За русим відтінком чубів.¹³
З отих бо русичів-полянів
Звеличився славетний рід,
З якого і пішли слав’яни,
Як Анти подались у світ.
Так Ор надав синам наказ,
Який стосується і нас.

Прийшли брати в святу годину,
Прийнявши славу з отчих рук
І разом з нею бережину
Покрай Глибочицьких прилук.
Цю річечку іздавна знали,
Вона рівнинна, не стрімка,
Проте глибочиться ярами
Неначе велетна ріка.
А проти неї вже давно
Була перама за Дніпро. ¹⁴

Покрай Глибочиці, на горах,
Брати кремлі заклали в ряд,
Святе тримісто звівши вгору,
Що зветься й нині Києв-град.
Піднявся над Дніпром триглаво
Славетний пращур городів, ¹⁵
Довік вславляти величаво
Державу Орія синів.
Від них Украйна й ожива,
Звідтіль і мова, і мовва.

Хай благовіст на крилах слави
Із Ірію до нас летить,
Бо все, звеличене дідами,
Наріжним каменем стоїть;
Там Русь рукава засукала,
Залоги-городи звела,
Утерла руки і сказала: –
Се милість Божеська прийшла.
Тут мої діти будуть жити,
Гараздувати й не тужити.

Здавна єдиний звичай мали –
Мечем вороже зустрічать,
Всі як один на герць ставали,
Поганцям відсіч надавать.
І зброю їх двобокогостру
Назнали добре всі довкіл,
Вдрузки трощила вражі кості
Булатна кова тих мечів.
То Кий з братами меч тримав
Та Царство Антів обступав.

Лягла їм слава на рамена
Зі спадку пращурів краян
У найпрадавніші давена
Борусів і русь-колунян. ¹⁶
А ще давніші погубились
Відтоді як Троянець пав,
Хіба з Енеєм десь поділись,
Куди вже їх Дажбог послав.
Бо давняя війна Троянська –
Старезна притча праслав’янська.

То вже часи аж геть минулі,
Але відгомін досі йде,
Адже Пантікопею чули, ¹⁷
Бо згадується де-не-де,
Що там Боспор був Кімерійський,
Під владою кім-оріїв,
І не плигав до візантійських
Переодягнених богів,
Докинувши до їх огріхів
І вищий волхвів сан – понтифік.

Ще як було Боспорське Царство,
Південне в спілці оріян,
То Пращурами поважався
Прадавній Бог, ім’ям Троян.
На честь йому заклали Трою,
Та й Русалель (за плином днів) –
Як городище для постою
Стосилих русих велетів. ¹⁸
Від них наш Ор свій рід повів,
З напівлюдей – напівбогів.

В той час були і амазонки –
Сусіди древніх оріян,
До нас дійшли лише помовки,
Де ташувався їхній стан.
Дівоче воїнство хоробре
Обороняло Вкрайни схід,
Про них є слово красномовне
У зібранні античних від.
А Царство їх на Фермопонті
Назнали геть усі на Понті. ¹⁹

То наші посестри – козачки,
Звитяги мали чималі;
Здавен відомі як "косачки",
За довгі коси – до землі.
Вони і Трою захищали
(Пантесилая їх вела),
А згодом скіфів потрясали,
Як мати їм заповіла.
Від них пішов народ сармати,
Очолювала їх Цар-Мати.

До Македонського ходили –
Царицю сватали свою,
Щоби у шлюбі поріднити
Неперевершених в бою.
Адже й Олекса був з пелазгів –
Так звали Пращурів слав’ян,
Як втілився у давній назві
Лелечий плин – в плин оріян. ²⁰
Се мова за давненні днини
Часів Антії-України.

Це християни приховали
В історії старих часів,
Щоб ми самі себе не знали
Йдучи до нових вівтарів.
Бо кожен, будь-який убогий,
Назнавши рідні письмена,
Збагне, що то не від Єгови
Йде наша слава віддавна.
Бо ще й не бгавсь Завіт Старий,
Як був царем наш славний Кий. ²¹

Відтак ще за тієї ери,
Коли наш Кий був молодим,
Приперлись готи, ненажери,
Як свині крізь дірявий тин.
Жаль, не було вже кімерійців,
То наші давні Праотці:
Мужі лихі, запеклі в бійці, –
Ото були вже молодці:
Римлян, як поросят, ганяли,
Ногами греків розкидали. ²²

Від них наш Ор отримав скіпетр
І вдачу їх успадкував:
Всю Сірію і аж Єгипет ²³
За ними теж повоював.
У Ора вже мечі не мідні,
Як у кочовиків, були,
Тож Анти там не пасли злидні,
Не жебраками в світ пішли.
Та й, мабуть, діточок чимало
За Антами повиростало.

Славетний Ор – посланник долі
Краї заморські просвітив,
Із Рогу Віди всім по волі
Краплини істини пролив.
Як бог, приніс до них залізо
І перше колесо, і плуг,
Ще й волхвів стародавні Різи
Святий наточували дух.
Бо й волхви з Антами ходили,
Календам зоряним учили. ²⁴

По їх слідах пройшовся Дарій,
За те і Антів поважав;
Хоч мірився на спробі марній,
Одначе не завоював.
Зважав на це і Македонський,
Як Вавилонський трон надбав:
Імперію тримав під сонцем,
Та Русь праотчу обминав.
А як терпець йому урвавсь –
В медовий саркофаг уклавсь. ²⁵

Тож обернімося до Ора,
Як до засновника Русі,
Се ж бо з його земного твору
Ми вийшли в люди геть усі.
Бо як за волею Дажбога
Зійшла з небес свята Замунь, ²⁶
Так з волі перш-отця старого
Створилась Русь як русь-колунь:
Свередзький – край, Лука – древлянська,
А нижня вся земля полянська.

Та русь-колунь – сокира Ора,
Що готів розтяла навпіл;
Від Готського до Понта-моря
Став повелитель він один.
Ще й Птиця Інтри прилітала,
Йому із Іру вість несла ²⁷
Від Пращурів, які тримали
Велику раду до добра.
І всі вони назавжди там,
Бо уподобились зіркам.

Се Божеськая Птиця стиха
Навчала Ора, що робить,
Як вихопитись наче вихор
І знагла ворогів трощить.
Бо ворог, як іде горою,
Іздибившися із пітьми
Сливе до неба висотою,
Ісквапніш трохи одійти,
Щоб помах виважить сокири
Та й гепнуть з усієї сили.

Тож древні русичі укрились,
Пішли за Ором у ліси,
В свередзьких землях потаїлись
В злославні і лихі часи.
Свередзь для русів давня паша,
І лиш де зачинався герць,
Од ворогів худоба наша
Мерщій тікала на Свередзь.
Так бо Дажбог за Русь подбав,
Щоби рід Антів не пропав.

У Царстві Антів праслав’яни
Трьома державами зійшлись,
Кияни, слави, оріяни –
Вони всі Руссю нареклись.
І Русь з Трипілля одступила,
Пішла на північ, у ліси,
Де Орових синів укрила,
Допоки в силу увійшли
Полянські велети, три брата,
Наш Кий, Пащек і Горовато.

Мужі статечні, рослі, русі,
Блакитноокі, кремезні;
За ними, за царями русів,
Роди слав'янські на землі.
Помовок їх імен багато:
Пащека – Щеком стали звать;
Хорив, Хорев, чи Горовато –
То все старослав’янське Хрвать.
Ніхто їх здужати не міг,
Бо йшла їм сила від чепіг.

Натомість, Києв як підняли,
Що на Подоллі сутенів,
Своїх нащадків полишали,
І гей – по землям прадідів!
На південь, до самого краю,
Возами потягнули слід
Аж ген до синього Дунаю,
Де Горовато і осів.
Десять віків за ним стояла
Старокарпатськая Держава.

Бо звідти римляни вовками
Хижачили на древню Русь,
Тож за Троянськими валами ²⁸
На смерть трималася борусь.
І в пику римлянам і грекам
Надовго Анти стали тут;
Сурицю пили впрост із глека ²⁹
Та бовтались у річці Прут.
За царським родом Горовато
І вийшли на Дунай хорвати.

З Карпат брати йшли у походи,
Тримали вітчини краї,
На місце ставили народи,
Що дерлися до їх землі.
Бо в спадок всю Гіперборею
Їм, як онукам, Род надав
Та щиро святістю своєю,
Мов соколяток, огортав.
І шану орії складали –
Святі кургани насипали.

Морави звідтіля і серби
Поза Карпатами пішли,
Як і передніші венеди,
З яких склавини одійшли.
Ще далі подалися гали:
Десь край Ла-Маншу звели град.
Карпини так не мандрували –
За ними назва гір Карпат.
А Щеків рід подавсь до славів,
Як восьмий вік пішов державі. ³⁰

Склавини й суто іллірійці
За родом Щека потяглись
І від Карпат не як чужинці
На Києвщину подались.
А як ішли, то за походом
Турнули готів і хозар,
Що ті аж покотились котом,
Не втримавши стрімкий удар.
В Кий-граді русичі братались,
В похід надалі виряджались.

Пішовши з Києва, рід Щека
В древлянських землях постояв,
Років п’ятсот пив сому з глека
І золота там наскладав. ³¹
Звідтіль і чехи, і поляки
Родами по собі пішли;
Ільрійці теж далися взнаки –
Північну Вкрайну зажили.
Так Анти скінчили похід:
По всій Європі хлинув рід.

Ільрійці, як на землю сіли,
На Волоху заклали град, ³²
Ільм-дерево там посадили
На древньо-русівський обряд.
Ільмерцями їх називали
І з тих доконче давніх пір
На слово їх завжди зважали,
Як на нащадків старовір.
Ільмерці – оріїв гілля,
Славени стало їх ім’я.

По їх слідах побиті готи
Потюпали назад – на Русь,
Ще й Германаріха кіоти,
Як святість тикали якусь.
Їх плем’я русичам вороже
Ісход Карпатський не потяв,
Отож вони потяли Божа,
Як він на Рось-ріці стояв.
Бож був царем вже скілько літ,
Тамтешній люд – його нарід. ³³

А готи з тої страти Божа
Правцем поставили себе,
Підступне вбивство нам не гоже
І Велемир, почувши це,
Підняв навдибки Русь – на коні,
Стремено до стремена в ряд!
І Русь пішла на готських воїв
І посікла, як ниву град.
Бо яр нестримний вів усіх:
Це ж бо земля від Бога – їх.

Дарма ті готськії залоги,
Щоб страх напудити гольбі,
Коров’ячі й волові роги
П’яли на голови собі,
Бо руси, оголивши чресла,
Аби сорочки не мастить,
Мечем, як божим перевеслом,
Взялись рогаті раті бить.
І била готів та голунь
Як, ще за Ора, русь-колунь.

Це вже в четвертому столітті
За Вкрайну Велемир подбав:
У жмаки стовк все готське віття,
В три вирви геть з Русі погнав.
Нащадок Ора в’їхав в Києв,
Як цар, на білому коні,
І люд вславляв його як Кия,
Бо слава піднялась в ті дні,
Замайоріла з древніх гір;
Дай-бо бриніти до всепір.

Так Велемирові вдалося
Державну велич возродить,
І покотилось поголосся
Про рать, що на Дніпрі стоїть.
Дійшов відгомін в Візантію
Про міць держави у слав’ян:
Як сплинуть в гурт, то заподіють
Вельми лихе для християн.
А як зберуть ввесь свій повіт,
То наполохають ввесь світ.

А тут і гуни підсобили:
Уклавши з Антами союз,
Під стягом славного Аттили
Прославили державу Русь.
Південна Оріяна встала
І рушила поза Дунай
Громити Валентиніана,
Що захопив венедів край. ³⁴
Зі страхом сприйнялись ті дії
В усій імперській Візантії.

Злякались греки: – Що робити,
Аби-но знемаціла Русь?
Бо й Царград можуть захопити,
Як думка ця спаде комусь.
Велику раду духовенство
Скликало з приводу цього,
І там усеньке їх священство
Понапоумилось того,
Що треба Антів одурити,
І, як римлян, тихцем скорити.

А щонайперше – то їх віра,
Од неї Антам сила йде:
Якесь "дайбожеє ярило"
Їм конче яру додає.
А ще оті закляті волхви, ³⁵
І їх трикляті Кощуни,
Та Різи, де усі помовки
Із сивої прадавнини.
Там антів Ор – як божа стать!
На це і мусимо зважать.

Тож числа покладем від Ора,
Як від засновника Русі,
Не так, як іудейська Тора
Скрізь напоумила усіх.
Бо істину брехня не скриє:
Варяг Аскольд на Русь прийде,
У каганат повергне Києв
Та нагло грека Діра вб’є.
А Києвській Горі в той рік
П’ятнадцятий минеться вік!! ³⁶

Адже від Ора і до Діра
Постануть сімдесят князів,
Це донесе нам рідна віра,
Як вигрім, з мороку віків.
Назнаєм: Дір – купець елланський
У Києв на торги прийде,
А з ним Аскольд – вояк варязький
Хозар на Києв наведе.
І сяде тут як їх каган,
Ще й Русь христитиме, як пан.

Йому і буде Русь завдячна
Як вріжуть Києву роки;
Так напоумились обачно
Новозавітні правники.
Бо все слав’янське християнам
Не пасувало аж ніяк,
Адже Ісус Христос за саном –
Хрищений батько посіпак.
Тож батька дійсного слав’ян
Скосили начеб то бур’ян.

Чого не спромоглися греки,
Юдеї в напуст досягли:
Словами, що Христос проречив,
До згину Києв підвели.
Усе по біблії робили –
З порад Христа для іудей,
Бо то його вуста зронили:
Як рибу, брати в сіть людей. ³⁷
А сіть – релігія юдейська,
Прадавня зброя фарисейська.

Метикуваті християни
Почали Антів оцерквлять:
Як найзапеклих із слав’янів
Антихристами стали звать.
Та склали думку їх христити,
Позбавити прадавніх вір,
Аби почала Русь хиріти
Як приручений дикий звір.
Ведмедем гнали русу рать
Під дудку Ягве танцювать.

Не зайве знати, що за сила
Вернула Антів від Христа,
Як нова віра полонила
В Старому Світі всі міста?
Заради чого їх насильно
Мечем христили і вогнем,
Якщо ця віра так настійно
Себе вславляє день за днем?
Та певно Праотці щось знали,
І знати нам заповідали.

Не для забави ж іудеї
Новий Завіт нам піднести,
Але до власної оселі
Своє творіння не взяли!
Хоча ретельно описали
Що в них було і не було,
Аби-но ми до серця взяли
Усе, що їм не підійшло,
З прислів'ям: "Нате вам не Боже,
Усе, що нам самим не гоже".

Відтак Тризуб, наш символ Бога,
(Поєднане в одному три) ³⁸
Означивсь як пересторога:
Праотчу віру зберегти!
І перш, ніж серцем упадати
Та марно тратити сльозу
За християнські чорні шати,
Назнаймо Праотців тружду:
Не дати довести до згину
Ні нас, ні нашу Батьківщину.

Бо й Рим могутності позбувся,
Як християнство в світ прийшло
І невідоме всім «Ісуся»
Писаннями у Рим пішло.
А грізний Рим, як ті писання
До себе необачно взяв,
Спіткав Христа напоумляння
І незабаром занепав. ³⁹
Отож не знехтуймо назнати,
Що роблять християнські шати.

    Продовження