поема подається в VІІІ частинах ПАМ'ЯТІ ПРЕДКІВ ПОСВЯЧУЄТЬСЯ...
Дан Берест
"ЗАПОВІТ МОВЧАННЯ" В поемі наведені маловідомі сторінки древньої історії українського народу з посиланнями на античні першоджерела та друковані твори відомих фахівців історії, щоб нагадати свідчення найстародавнішої в світі української релігії, історії, культури, що звеличували Україну за всіх часів.
Д Е Р Е В О Ж И Т Т Я Із мороку тисячоліття В провісній повені Дніпра З глибин спливає голе віття – Прадуб одвічний вирина. Жива вода його тримає, Неначе мати немовля, Як батько, сонце зігріває І колисає течія. Прадуб до Гір Святих пливе, Край Києграда оживе.
Вросте коріння в рідну землю І пустить пагони гілля, І пам’ять незбагненно древню Відродить Дерево Життя. І розітне пітьму світанок, Як усвідомимо усе, І Мати-Слава в гожий ранок Прозріння віще принесе – Впізнати в Прадубовім вітті Своє святе буття на світі.
О, мій народе під’яремний, За тебе думи всі мої: Допоки будеш похрищений Ходити, наче віл в ярмі? Допоки будеш бідувати Та нести тяжкого хреста, А Бога рідного не знати, Не правити свої свята? Народе рідний, схаменися, Від сну завізного збудися!
Чи може нам завадить знати, Як світ стояв з-перед віків? А чи ганьба ушанувати Своїх уславлених дідів? Чи ми, як перекотиполе, Занесені нівідкіля, Безрідні, мов бур’ян на полі? Чи, може, ми – чиєсь гілля, Яке хотіли поламати, Щоб свого роду нам не знати?
Це ж наші Праотці величні Весь світ тримали на плечах В часи давнезні, передвічні, Не позабуті у віках. Як велети непереможні Плечем стояли до плеча, У світ несли Закони Божі І славу ратного меча. За ними з глибини віків Йде велич Антів, як Богів.
Нам зичить гідності і честі Наш стародавній родовід, Що височіє в піднебессі І зоряних сягає віт. Навіщо ж нам своє не дбати, Та надитися на чуже, І легковажно забувати Праотче надбання святе? Адже не бути нам панами, Допоки рідний Бог не з нами!
Тож власний спадок дбати мусим, Йому доземний наш уклін, Щоб Україна – Мати Руса За нами піднялась з колін! Бо хто ж за неї ще подбає, Якщо не ріднії сини? Хто щастя-долю нам нарає, Як перше мали з давнини? Зарадить Праотців Завіт Благословлятися на світ.
Передусім згадати треба Великославну Древню Русь! О, Києве святий! – за тебе І з того світу помолюсь, Щоби нащадки пам’ятали, Якого власне роду ми! І шану Праотцям складали; А позаяк ми їх сини, Нехай до нас праотче лине Назнання Роду старовинне.
Щоб ми повік не забували, Як в Царстві Антів прадіди Спасіння людства сповідали Ще до біблійної доби. Цей карб по всій Гіпербореї В святилищах-курганах зріс, В той час як перші іудеї Лише навчались пасти кіз, А їх Єгова по роках Був немовлям у пелюшках.
Дарма у Вітхому завіті Лихі Адамові сини Свою появу в цьому світі «Створінням світу» нарекли, Бо ми були ще перед того Усім відомі в давнині І не тулилися убого В міфічнім Ноєвім човні. І Україна – не додаток В біблійний спадок, як податок.
Завдячимо Святому Роду За змогу зглянути в віки І вивести на чисту воду Усі біблійні балачки. Наш Род – Прабог усіх народів За всіх епох і всіх часів – У мирі, злагоді і згоді Тримає світ з первісних днів. І визнав нас у Божім світі Онуками в Своїм Завіті.
Тож схаменіться, люди добрі, Та слуг Єгови не смішіть, А, як сини великородні, Святині Рода піднесіть! І гідна вість дійде до Іру, І пам’ять Предків освятить, І нагадає Рідну Віру, І всіх Творець благословить. Тож з Богом будемо рушати – Віки минулі шанувати.
Дан Берест
З М І С Т
