Пам'ятаймо, що наших дідів-прадідів присилували до християнства мечем і вогнем, а наших сучасників – спонукає лише незнання власної історії та релігії, що всіма правдами й неправдами приховується від народу. Передмова – Сучасні церковники замовчують той факт, що християнська релігія запроваджувалась на Україні насильницьким шляхом, до того ж не царями чи князями Русі, а варягом Аскольдом... |
П Е Р Е Д М О В А Сучасні церковники замовчують той факт, що християнська релігія запроваджувалась на Україні насильницьким шляхом, до того ж не царями чи князями Русі, а варягом Аскольдом, який захопив Київський престол та проголосив себе каганом, на кшталт Хозарського каганату – оплоту Іудаїзму у Східній Європі. "Титул кагана, прийнятий Аскольдом, прирівнювався до імператорського", – коментує М. Брайчевський у книзі "Утвердження Християнства на Русі" і надає наступні пояснення до усунення Аскольда новгородським князем Олегом: "Не підлягає сумніву, що Аскольд став жертвою не лише зовнішньої військової авантюри. Олег, безумовно, мав підтримку на Русі серед місцевої сили, опозиційної київському каганату" (МБ Згідно цієї легенди всі люди на Землі повинні бути жидами. Маються на увазі всі люди без винятку. Геть-геть усі! – починаючи з ескімосів Гренландії на півночі, китайців та японців на Далекому Сході, далі – бушмени Австралії, негри Африки, і так далі аж до аборигенів Вогненної Землі у Південній Америці, – всі вони буцімто нащадки біблійних жидів: Адама та Ноя. Більш безглуздої вигадки годі й сподіватись. В ці побрехеньки не повірить жоден школяр молодших класів, а християни вірять. Принаймні їх спонукає до цього християнська релігія. Адже визнання Вітхого завіту, як священного писання, накладає обов’язок на всіх християн визнавати цей сміховинний та абсурдний факт як неспростовну істину. Безперечно, всі усвідомлюють, що це не так, але наскільки не так – навіть уявити собі не можуть. {Згадані назви іудейського народу (російськомовне - євреї чи українське - жиди) мають відношення до часів минулої доби та перших тисячоліть н.д.,а не до сучасних представників іудейської нації (прим. автора)}. Жидівська легенда про походження людства викладена в християнському літописі Русі під назвою "Повість минулих літ", де літописці-християни запровадили жидівську вигадку як відправний пункт історії України-Руси. Цей акт нечуваного вандалізму радісно схвалюється прибічниками християнства, які мають свою частку з церковного бізнесу світового масштабу. Ось що мовиться в матеріалах Республіканського Центру духовної культуру: "Нестор дав більш наукову оповідь, більш наближену до грецької життєвої традиції. Простора передмова змальовує чудову всесвітньо-історично схему, де означене місце руського народу в історії Церкви Христової" (ТД с.7). Зауважимо, що те «місце руського народу» означене позаду жидівського народу, котрий зухвало виводиться жидами на перше місце. Цю легенду жиди зобгали у Візантії, перебуваючи рабами при розбудові Костянтинополя, названого на честь імператора Костянтина Великого. Певна річ, не за спасибі вигадали, а у подяку імператорові Костянтину за канонізацію християнства на Вселенському Нікейському соборі у 325 році після Міланського едикту 313р, коли християнство почало стверджувати себе у Римській імперії. Призначення цієї легенди полягає у виправдані віроломної політики князя Володимира, який зрадив віру віру українських предків і усього українського народу начебто через те, що увірував у жидівського бога за покликом душі, а потім буцімто поніс християнську релігію своєму народу. Але передусім відмітимо: "Офіційних свідчень про хрищення князя Володимира, тим пак усього українського народу взагалі немає… Візантійські джерела також не мають відомостей про навернення київського князя Володимира до християнської релігії" (МБ с.135, с.164). Князь Володимир – найодіозніша постать в історії України-Руси. З його ім'ям пов'язано стільки літописних вигадок і церковних легенд, що сучасному українцю майже неможливо з'ясувати, хто такий Володимир і його місце у вітчизняній історії? Дослідженню цього питання присвячено розділ в книзі "Літописні непорозуміння" (ДБЛ с.48-62), де грунтовно викладене невідоме походження цього князя, котрого християнські літописці незграбно припасували до великокняжого роду київських правителів часів Ольги й Святослава. Зроблене це з єдиною метою – утвердити думку буцімто християнство прийшло на Україну-Русь за доброї волі правителів Середньовічної Руси. Ця легенда створила ажіотаж навколо царської династії "Рюриковичів" – московських князів. Можливо вони й нащадки Рюрика, але не варяга, а Рюрика-Василя Ростиславовича (онука Мстислава і правнука Володимира «Мономаха») князя Київського, Новгородського, Чернігівського... і всієї Руської землі (ЛР с.507). НАСЛІДКИ ІДЕОЛОГІЇ ХРИСТИЯНСТВА На основі історичних свідчень стрімкого занепаду України-Руси аж до зникнення її, як держави, маємо неспростовний доказ тлінної дії жидівської релігії на державотворчий процес Стародавньої Русі. Постає вочевидь шкідливий вплив християнської релігії на свідомість українців-русів. До того ж на відміну від української релігії – "Православ’я", яка була миротворчою і припускала мирне співіснування інших релігій, християнство – релігія войовнича і, як пасинок Іудаїзму, знищувала всіляке іновірство найжорстокішим чином. Тому стародавня Віри Предків наших з приходом християнства була приречена: християнство з’їло її за одним присідом. Крім того розуміймо, що українське Православ'я було релігією для народу, а християнство – для князів та бояр. Хронологія занепаду Русі:
с.91). Про це каже й В.Татищев: "І може не хотясчіе кієвляне креститеся, Олега на те призвали" (ТВ с.300).
Питання так званого хрищення Русі настільки животрепетне, що Ф.Фортинський у 1888р. зробив спец. розслідування: "Результат був приголомшливий: в жодному тексті не знайшлося свідчень щодо християнізації Русі в кінці Хст. Віднайшлись лише відомості про договір Володимира Святославовича з імператором Василем ІІ про взяття шлюбу з принцесою Ганною.., але жодного натяку на хрищення Володимира і його держави" (МБ с.42).
Насьогодні, в добу тотальної пропаганди тлінної іудейської релігії, всі староцерковні вигадки піднесені новітніми шахраями-проповідниками до рівня "святої правди". Та якими б улесливими голосами не оспівувались так звані "цноти Церкви Христової", що ллються водограєм з усіх джерел масової інформації, не попускаймо з уваги, що саме так і напучується сумнівна ідеологія – всіма засобами масової агітації. Але стягнемося розумом, аби збагнути, кому було вигідно за минулої доби утвердження християнства в усьому світі, зокрема й на Русі, і кому це вигідно зараз. Безперечно сьогодні набагато легше розібратися в усьому, аніж тисячу років тому, адже ми спроможні зглянути на своє минуле з рівня сучасності і простежити всі негоди, що принесла нам язичницька лже-релігія іудеїв. Адже "Християнство не можна протиставити язичництву, – пише Б. Рибаков у "Нарисах історії", – тому що це лише дві форми однієї й тієї ж первинної ідеології". Язичницькі елементи християнства достатньо описані в біблії: це ритуальне використання крові жертовних тварин та жертвоприношення людей "цілоспаленням" на вогнищі, як практикувалося донедавна під гаслом боротьби з єретиками.
Віроломні шляхи проникнення християнської релігії на Україну-Русь та скорботні наслідки для українського народу дедалі все частіше висвітлюються в наукових працях наших істориків. Це надихає на усвідомлення мотивів, за якими створювались церковні легенди, завдяки яким лицемірне християнство прикрашало своє насильницьке панування на Русі. Доречно зазначити, що Християнська Церква спотворила не тільки історію України-Русі, а навіть історію всього людства, перетворивши її на передісторію християнства.
"Такий підхід чітко визначився в працях церковних істориків і стверджувався церковними священнослужителями за всі часи аж до ХХст... Французький мислитель Жан Мелье висловився відносно цього, що правдою в цьому питанні можна вважати лише те, що “церков так визначила і постановила”... Спотворення майже всіх історичних фактів з життя народів Середземномор'я провадилось у відповідності до біблійних (жидівських) “істин”. Августин (354-430 рр.) навіть закликав переосмислити історію згідно “шести днів творіння” " (ВЕ с.8).
Таким чином, жидівську легенду про створення світу без перебільшення варто визнати жидівським обрізанням всесвітньої історії людства.
ЖИДІВСЬКА ЛЕГЕНДА
Згідно «жидівської легенди» наш всесвіт було створено у 5509 році до нашої доби. Ця дата офіційно затверджена на VІ Вселенському Соборі в Костянтинополі у 681 році. Щоправдацерковники помились відносно дати жидівського "сутворіння" світу – на декілька ТИСЯЧ років! Адже за біблією жидівське "сутворіння" світу відбулось у 3216 році до н.д.. Відтак злукавили "святі отці" на Вселенському Соборі, а пересвідчитись у цьому може кожний, розгорнувши біблію. Це легко вираховується за датами: від Адама до Ноя минає 1046 літ (ВЗ 1-книга Мойсея, 5 розділ), на час потопу Ною виповнюється 600 літ (1М 8/13), і це був останній потоп: "більш не буде потопу, щоб землю нищити" (1М 9/11); а останній потоп за свідченням древніх істориків стався у 1570 р. до н.д. за царя Девкаліона (НЦ с.268).
Як не прикро, але визнання жидівського бога Яхве (він же Егова, далі по тексту Яхве-Егова) як Всевишнього Господа Бога – винищує історичне минуле кожного народу, оскільки в цьому випадку усі буцімто постають як нащадки жидів – допотопного Адама та після-потопного Ноя.
Можливо, вказана дата біблійна створіння світу не заперечує літочисленню багатьох народів, як то Ізраїлю, США, Росії тощо, але ніяк не відповідає історичному минулому українців й України-Руси в цілому. Ми маємо прямі свідчення, що на теренах України існували стародавні держави, такі як Ората (Оріана), Царство Антів, Русь (ДБ с.93). Відносно Києва також є археологічні свідчення щодо існування на цьому місці древнього поселення ще за 25000 років до н.д., тобто двадцять сім тисяч років тому (ЭК, Кирилівська стоянка). Відтак перше поселення на території Києва, отож і офіційний відлік історії м.Києва (не полишеного людьми зо дня першопоселення) починається за 20 тисяч років до жидівського "сутворіння світу", а точніше до появи семітських племен в "Едемі".
Дата біблійного "сутворіння" жидів 3216 року до н.д. більш справдешня ще й тому, бо маємо історичні свідчення про те, що семітське плем'я кочовиків вигулькнуло у 2500-х роках до н.д. в месопотамському Шумері (долина Тигра і Євфрату, де вихідці з прадавньої України-Оріани розбудували державу Шумер). Зрозуміло, що неписемні юдеї-кочовики, придибавши до Межиріччя, були вражені пануючою там культурою та незбагненно височенним на той час рівнем цивілізації. Відтак Межиріччя в убогій уяві юдеїв ототожнилося з земним раєм (жидівське "Едем"), що й знайшло своє відображення в перших книгах жидівської біблії.
Таким чином постає вочевидь, що нашу землю і нас – українців й усіх слав’ян – створив не жидівський бог Ягве-Єгова (символ "Шестикутна Зірка"), докинувши жидам свого сумнівного сина, Ісуса Христоса (символ "Розп’яття"). Маємо знати, що нас, українців і усіх слав’ян, створив Бог набагато древніший, український, – Бог-Творець на ім’я Род (символ "Сокіл"), а Його син Дажбог (символ "Променисте Сонце") споконвіку піклується за українців і всіх слав’ян.
"За висловом акад. Б.А.Рибакова, увесь незбагненно величезний проміжок часу від первісного анімізму до державного культу Перуна Хст. був заповнений стійким культом Рода – Бога Всесвіту, природи й врожаю. Церковні письменники Стародавньої Русі визнавали Рода як суперника християнського бога-творця.., бо культ Рода – релігія мало не всього старого світу... З ім’ям Рода пов’язана назва древнього міста Родня (Родень поблизу р. Рось), який спочатку був племінним культовим центром найстародавнішої цивілізації слав’янства" (МФ с.26).
З поміччю свого Бога-Творця древні українці навчилися обробляти землю, винайшли плуг і стали першими оріями на землі. "Орії – першоорачі світу приручили коня, винайшли колесо та плуг, першими в світі окультивували жито, пшеницю, просо. Свої знання вони понесли в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, на Балкани, в Західну Європу. Племена оріїв були пращурами всіх індоєвропейських народів" (СП). Це посвідчено пелазгійськими письменами, віднайденими в Середземномор'ї. Пелазги (з древньогрецького «лелеки») – об’єднання давньоукраїнських племен, що переселялись з прадавньої України-Оріани на нові землі. На думку Страбона й Діонісія Галікарнаського, ім’я Пелазги дане за те, що вони масово й згуртовано долали великі відстані, змінюючи місце свого проживання.
Зрозуміло, що подібні переселення відбувались до жидівського "сутворіння" світу, коли не було й помину за жидів, бо вони вилупились як голопуцьки у всесвітній історії у вигляді плебеїв – рабів єгиптян, як самі розповідають про це у біблійний книзі "Вихід". Саме від цього – від рабського безсилля й зародилась шовіністична жидівська релігія – Іудаїзм, з її прабатьком нацизму, ненаситним на вбивства, заздрісним богом Яхве-Еговою, котрому заходить дур у голову віддавна, що й описано у Вітхому завіті: "І промовив Господь: “Зітру Я людину з поверхні землі,– від людини аж до скотини, аж до плазунів, аж до птаства небесного... Я ось наведу потоп, воду на землю, щоб з-під неба винищити кожне тіло, в якому дух життя. Помре все, що на землі!”... І винищив Господь усяку істоту на поверхні землі" (1М 6/7,17; 7/23). Варто додати, що завдяки своєму навіженому богу, жиди вдерлися до "землі обітованої" (Палестини), а завдяки Ісусу Христу – пішли далі по всьому світу.
Знамено, що на той час як Мойсей виводив своє жидівське плем’я з єгипетського рабства, никаючи по пустелі у пошуках землі обітованої, Київ все стояв на святих горах, а українська держава звалася на той час Царством Антів, яке очолював цар Ор зі своїми легендарними синами – Києм, Щеком, Хоривом (ВК д.4г). По своїй площі Царство Антів перевершувало відомі всім імперії, як Олекси Македонського (вихідця з пелазгів), так і більш пізню Римську імперію, хижі наміри якої стримували українці-руси на південно-західному кордоні Царства Антів багатокілометровими Трояновими валами, котрі можна знайти на території сучасної Молдови (46° північної широти та 29° східної довготи).
Не будемо відволікатись на більш широкий огляд свідчень стародавності історії українського народу згідно знаку зодіаку, давніше якого немає в жодній релігії світу (КУ с.66 «Вісім тисячоліть археологічної космології України»), оскільки українська релігія сягає таких глибин тисячоліть, коли ніяких інших релігій взагалі не існувало на землі! Тому ніяка жовторота релігія, зокрема й плебейська релігія жидів-іудаїстів, була неспроможна знищити українські (слав’янські) тисячолітні традиції й релігійні свята інакше як оманою та хитрістю. Перш за все жиди перебрехали свою язичницьку релігію у Новому завіті, приховавши дійсне ім’я жидівського бога Яхве-Егови під старослав’янське gospodь – господин. Цю форму звернення до древньо-слав’янського Сонця-Бога знаходимо у реченні Ярославни до Дажбога: "Чому, Господине, простер гарячу лучу свою на воїв Лада?" ("Слово о полку Ігореві"). Там же, у "Слові" неодноразово згадується за українців-русичів як онуків Дажбога.
Сховавши Яхве-Егову за ім’ям Господа, християни переінакшили старослав’янського Дия (Бога Ясного Неба) на Дия-вола, згідно древньоукраїнському астральному символу Вола (Бика); германський варіант Люцифер, що означало – Вранішня Зоря. У такий спосіб поганська релігія жидів перевернула всі древні релігійні поняття слав'янських народів навпаки, очорнивши день і обіливши ніч, а тоді заповзялася нищили всі древні письмена, що утримували найстародавніші відголоси історії людства, – зокрема, були спалені найдавніші бібліотеки минулої доби в Олександрії, Римі, тощо. Християнське мракобісся знищило всі старослав'янські письмові свідчення древньої історії України-Руси, записаної волхвами – служителями української Православної релігії. Винищувалось все: легенди, міти, думи, веди, кощуни – тобто міфи, від древньо-українського "кощунити" – розповідати під музичний акомпанемент. Крім того церковники знищили й саму древньо-українську писемність, замінивши її новоствореною абеткою братів-жидів Кирила та Мефодія. Жидівське "просвітительство" спростовує М. Брайчевський: "Перепоною до вірного розуміння ситуації була запроваджена думка, що писемність на Русь прийшла з Болгарії тільки після релігійного акту 988р. і, таким чином, ніякої більш древньої історичної традиції тут не було. Нові дослідження доказали хибність цього ствердження". Відтак, винищивши у варварський спосіб усі свідчення древньо-української писемності й історії, церковники перебрехали на жидівський копил усі українські релігійні свята, які підносять тепер як буцімто християнські, у тому числі й триєдність божу (символіка Тризуба у Гербі України), і навіть наймення релігія – Православ’я, котре, як вже мовилось, не має ніякого відношення до християнства.
Тож навіщо нам, нащадкам величного народу, врізати власну історію на догоду жидівській релігії!? Адже історія українського народу й усіх слав’ян настільки древня й велична, що поряд неї історія жидів виглядає миршавим Ягнятком (Агнцем) супроти могутнього Бика!
Зміст цієї легенди зумовлений тим, що на час розбудови Костянтинополя, закладеного 20 листопада 326р. на місці древньо-грецького поселення Візантія та проголошеного імперською столицею у 330р. після перемоги Костянтина над Ліцинієм, було потрібно якесь релігійне піднесення над Римом, де буцімто проповідував апостол Петро. Хоча в дійсності там проповідував не апостол, а диякон Савл, названий Павлом (НЗ, Дії апостолів: «Дух святий сказав: “Відділіть Мені Варнаву та Савла на діло, до якого я їх призвав”» (13/2), і далі: "Савл, він же Павло" (13/9), вже зветься Павлом: "І жив Павло цілих два роки у Римі.., проповідуючи Царство Боже й навчаючи про Господа Ісуса Христа" (28/30,31). Щодо апостолів, то апостол Петро тільки послання до римлян писав, бо на той час вже зажив віку, так що годі було й сподіватися на мандри: "Знаючи, що скоро залишу оселю мою (тобто своє життя), як Господь наш Ісус Христос" (Друге послання 1/14). А хто такий "Святий Апостол Павло", що настрочив 14 книжок-послань у Новому завіті, спробуйте з’ясувати самі, оскільки його ймення немає серед апостолів в євангеліях (НЗ: Єв. від Матвія 10/2-4, від Марка 3/16-19, від Луки 6/14-16).
Як би там не було, але щоб тільки-но переплюнути Рим, жиди вигадали для імператора Костянтина варіацію первозванного Андрія, – буцімто його, Андрія, покликав до себе Ісус Христос, а брат Петро долучився вже опісля. Варто нагадати, що, згідно Єв. Матвія 4/18, брати Петро й Андрій ловили рибу, знаходячись разом у човні, тож ніхто з них не міг бути першим. Однак з цієї безневинної на перший погляд побрехеньки випростались далекоглядні наслідки: якщо Петро "проповідував" у Римі, то в пику йому Андрій "проповідував" на землях Візантії! Мало того, він ще у мандри подався – буцімто відвідав Корсунь, відомий зараз як Херсонес, руїни якого поблизу Севастополя. Надалі той міфічний Андрій ще начебто подався вгору по Дніпру, видерся на гору Києвську і встановив хреста, як символ того, що тут постане місто – майбутній Київ, який вже стояв бозна скілько століть перед тим, як Ісус Христос і цей незваний Андрій вигулькнули з жидівської біблії. І все це попри того, що ніхто з жидівських апостолів не залишав Палестину! Принаймні про це в біблії ані слова, бо суперечить забороні, яку наклав Ісус Христос на апостолів – не полишати теренів Палестини (НЗ Дії 4/34-37; див. "Розвінчане пророцтво").
М. Брайчевський розглядає цю вигадку як "спробу заповнити відсутність історичного надійного підгрунтя вигаданою легендою, створеною ad hoc («для цієї мети» – латина)... Однак сюжет про руську місію Андрія відсутній у Новгородському літописі... Таким чином, коментований епізод – типова церковна легенда, що має не історичний, а суто престижний характер (МБ с.11).
Насправді ж у Костянтинополі добре знали про існування Києва, але гаптували історію на свій лад, про що свідчить запис: "В одному з кодексів, що дійшли до нас в рукописі XVIIIст., читаємо: “Бисть заснування Києва в літо од Христа 334”" (МБ с.17). Тобто християнська релігія зажадала посунути дату розбудови Києва аж поза дату розбудови Костянтинополя.
Іншими словами, не маючи підстави для звеличення Костянтинополя на порожньому місці, жиди вирішили підкласти під престол Візантії ціле Царство Антів. Тобто Київ, як столиця стародавньої України-Руси, постав не сам по собі, а нібито з благословення жидівського бога, котрому буцімто мусять завдячувати українці-русичі аж до скону. Це справило неабияке враження на Рим: Другий Вселенський Собор 381р. визнав Костянтинополь "новим Римом" – рівним старому Риму, а Четвертий Собор 451р. потвердив це рішення.
Цю неофіційну настанову Візантії, що підвертала під спід жидівської біблії незбагненно древню історію Русі, у цікавий спосіб виклав зайда-христосівець (згідно висновку акад. Б.Рибакова; див. "Літописні непорозуміння") Анастас Корсунянин через п'ять століть у "Повісті минулих літ", керуючись не дійсним перебігом подій стародавньої Русі, а грецькою "Хронікою" Георгія Амартола. Християнський літописець, розповідаючи про Кия, спершу піддає сумніву його царське (княже) походження, спираючись ніби-то на людські поговори, а далі, буцімто для звеличення Кия, знов таки наводить чутки про його похід до Візантії – тобто ненав'язливо, нишком, запроваджує візантійський задум: розповсюдити думку про царювання Кия на Русі за часів якогось візантійського імператора. Читаємо в літописі: "Говорили, ніби Кий був перевізником через Дніпро... Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда (Костянтинополя). А Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря (імператора). Не знаємо, щоправда, до якого, а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од цесаря, – котрого я не знаю, як не знаю і при котрім він цесарі приходив туди" (ЛР с.6). І тут літописець каже правду: він дійсно не знає, адже за часів царя Кия (VІІ ст. до н.д.) жодного візантійського імператора (цесаря) не було, як не було ані самої Візантії, ані жидівської біблії, з її першим "п'ятикнижжям Мойсея", написаним не Мойсеєм – а рабином Езекіелем у Vст. до н.д.
Відтак стає зрозуміло, хто й навіщо вкоротив історію м. Києва з його стародавнім поділом на Поділля і Гору. Древній Київ, як столиця Царства Антів, існував не тільки раніше Костянтинополя, а раніше всіх інших міст Європи, зокрема й Риму, від якого було запроваджено літочислення нашої доби: з 753-754 р. від закладення Риму, який розбудували наші ж таки праотці – давньоукраїнське плем'я "Вовків" з-понад Росі, що засвідчено наявністю їх родового герба у сучасному Римі. Звернімо увагу на той факт, що легендарні сини царя Ора звели кремлі (укріплення) на горах, а не розбудовували стародавнє місто киянів (киянидів), яке існувало вже перед ними і мало старослав'янську назву Куява (К'ява), згідно імені віли-заступниці – Куяви. До того ж згадка за Куявію як царство Стародавньої Русі зазначається в багатьох офіційних довідниках. До речі, назва "кияни" – це не похідне від міста Києва, а навпаки: назва міста походить від царської династії киянів – скипетродержців. За киянів, як династію киянидів – києдержців, дає пояснення С.Наливайко, досліджуючи спорідненість української та індійської етимології (походження слів): "Термін дандгара (данддар) дослівно означає "жезлодержець", у множині "жезлодержці, скіпетродержці". Саме таке тлумачення мають етноніми – українські дандарії та індійські данддарії/дандатгарії. Або іншими словами – кияни, оскільки ще у ХVІІІст. дослідник російської історії В.К.Тредіаковський рішуче констатував: "Кий есть жезл по-славянски, а слово сие и доныне в употреблении у малороссиян сим знамением". Тобто "києдержці", "жезлодержці", "скипетродержці", коротше – кияни... У санскриті цей термін означає "князь", "цар", тобто "той, хто наділений киємжезлом-скипетром-булавою" як символом влади (СН с.23). Напевне, це усвідомлення зверхності Малоросії над Московією спонукало амбіціозність Росії щодо України-Руси. До речі, назва "Малоросія" чи Мала Русь означає не применшення, а приналежність до пракорення, до першооснови Русі, як найстарішої її частини (порівняльне – Мала Азія, як найстародавніша частина Азії). Степан Наливайко нагадує, "що Плутарх згадував ватажка (царя) причорноморських дандаріїв на ім'я Дандарій, що є показовою і важливою паралеллю" (СН с.22). Щодо перебування у Надчорномор'ї і посування на північ давньоукраїнських родів під проводом царя Ора – це зазначається у Велесовій книзі неодноразово.
Відтак легендарні брати (Кий, Щек, Хорив) лише звели фортифікаційні укріплення (кремлі) на горах у VIIст. до нашої доби! Дата фортифікації Києва вираховується за Велесовою Книгою: "Од отця Ора до Діра пройшло 1500 літ (ВК д.6в); а по тій добі були 70 князів наших. І кожен зробив якесь благо для Русі" (д.25). А прихід Діра – грецького купця й офіційного представника Візантії зі своїм варязьким найманцем воєводою Аскольдом припадає на 860-ті роки.
Щодо величної постаті Ора – родоначальника усіх слав'янських народів, царя Царства Антів і спадкоємної Русі, що сягала від Ельби й Вісли до Волги та від Чорного моря до Білого, – його постать зазначають дослідники "Слова о полку Ігореві", кажучи: якщо ми, слав'яни, вважаємося онуками Дажбога, то чиї ж ми діти? Отут і з'ясовується, що ми нащадки антів, очолюваних патріархом Ором (Орієм) – батьком Кия, Щека й Хорива, котрі звели кремлі на Київських горах над Поділлям, поклавши початок літочисленню верхньої частини Києва – Горі. За тим Щек і Хорив пішли з військом до Карпатських Гір і розбудували Карпатську Державу, що стояла тисячу років як неприступний заслін від римлян. Нащадки Хорива – хорвати, морави тощо, залишилися на Дунаї, а нащадки Щека у ІІ ст.н.д. подалися на Києвщину, помешкали 500 років по-над р. Прип’яттю, звідки частково полинули на Верхні Землі Русі до оз.Ільмень та на Ладогу, а також у Європу (чехи, поляки). За тлумаченням автора, назва "поляки" походить від слова "лядина" – вивільнене від дерев місце у лісі; тобто чехи (Щеки) посіли лісостепову зону, розбудували столицю на Випраглому скопці (на лисій, оголеній горі; сучасна Прага) і зберегли за собою автохтонну назву роду, а ті, хто замешкали північну лісову зону прибрали назву за помешканням на лядинах – ляди (поляди) - ляхи - поляки. Щекові нащадки понад озером Ільмень прозвалися "славенами" – за давньо-руською назвою "слави", "славуни", звідки й назва Дніпра – Славутич.
Ці факти замовчані християнськими літописцями минулої доби і сучасними істориками-християнами, бо визнання Києва більш стародавнім містом, ніж вважається за Костянтинівською легендою, автоматично руйнує ходульні жидівські міфи й ставить під сумнів саму істинність християнської релігії, надуманої та сфабрикованої жидівськими книжниками. Найцікавіше те, що всі розуміють (у тому числі й сучасна чорна братія церковників на чолі з папою римським), що Київ більш древнє місто, але визнання цього факту призводить до грандіозного краху церковної імперії християнства по усьому світу, з масовим зреченням цієї лже-релігії та переглядом історії не тільки українського народу, але й багатьох народів світу.
Причини появи вигаданого «христителя» Русі будуть розглянуті у Володимирській легенді, натомість проллємо світло на вигадку про навернення Володимира до християнства, що за легендою буцімто відбулось у Корсуні під час зустрічі з візантійської принцесою Ганною, котру він узяв собі за жінку. Зауважимо, що Ганна була шостою офіційною жінкою Володимира і не останньою! (ЛР с.474).
Передбачаючи скептичні зауваження прихильників Корсунської легенди, які убачають за виконанням християнського обряду вінчання факт зречення рідної віри й прилучення до християнства, нагадаємо, що в ті часи не тільки взяття шлюбу, а й усі договори між Руссю і Візантією скріплювались у відповідності до обрядів державних релігій. Тобто усі наші царі (князі) присягали за християнським обрядом Візантії на розп’яті Ісуса Христа, а візантійські імператори у свою чергу присягали за обрядом нашої української релігії – нашим богам (Дажбогу, Перуну тощо). Отож якщо розглядати виконання християнського ритуалу нашими царями як їх віровідступництво й навернення до християнської релігії, то у такий же спосіб треба розглядати виконання ритуалу української релігії візантійськими імператорами як їх зречення християнства та навернення до української релігії. Останнє, як відомо, ніхто не бере до уваги, отож немає підстави брати до уваги й перше.
До того ж пригадаємо, що всі взаємини між Україною-Руссю і Візантією мали васальний характер для Візантії, тобто Візантія платила данину Русі. Згідно цього, взагалі немає підстав для міркувань, буцімто царі (князі) більш могутньої держави здатні віддати перевагу релігії підлеглої держави. Відтак всілякі розмови про те, що наші царі (князі) під час стягнення данини з Візантії нібито повертались з воєнних походів похрищеними – не логічні і навіть безглузді.
Повертаючись до подій Корсунської легенди, відмітимо той факт, що сам літописець "Повісті" повідомляє про бажання Візантії приборкати Русь за допомогою нав’язування їй християнської віри, як тлінної, здатної зруйнувати державу зсередини. Ось якими словами брати імператори (Василь та Костянтин) умовляють сестру Ганну йти за Володимира: "І сказали їй брати: “Коли наверне як-небудь бог Руську землю в покаяння, ти й Грецьку землю ізбавиш од лютої раті. Ти ж бачиш, скільки зла наробили руси грекам? Нині ж, якщо ти не підеш за Володимира, те саме вони творитимуть нам”" (ЛР с.63).
Слідком за цим описується не вельми яка вигадка, яку спроможні взяти на віру лише невігласи, якими й були християни на той час. Адже не треба забувати, що інтелект людини тисячу років тому не йде ні в яке порівнянні з інтелектом сучасної людини; це ж стосується рівня мислення та знання. Щодо євангелістів початку нашої доби, то їх розумові здібності пропорційно часу, зрозуміло, ще нижчі. Для відображення ступеня релігійно-богословного мислення прислужників християнської релігії нагадаємо, як у XVIIст. релігійне бузувірство Церкви І.Христа стверджувало, що земля є центром всесвіту. Усіх, хто мав сумнів щодо цього, безжалісно спалювали на вогнищі живцем, згідно язичницького ритуалу жидівської релігії – жертвоприношення людей "цілоспаленням".
Та повернемось до літопису, до самої суті Корсунської легенди: "А за божим приреченням в сей час розболівся Володимир очима. І не бачив він нічого, і тужив вельми, і не догадувався, що робити. І послала до нього цесариця Ганна посла, кажучи: “Якщо ти хочеш болісті сеї позбутись, то відразу охристись. Якщо ж ні, – то не позбудешся сього”... І коли возложив єпископ руку на нього – він одразу прозрів" (ЛР с.63).
Згідно легенди Володимир на радощах відразу повінчався з Ганною, прихопив з собою попів Корсунських і майнув до Києва – валити своїх богів у Пантеоні та христити у річці увесь люд київський. Причому, христити примусово, що суперечить принципу добровільності визнання релігії і вже тому вважається недійсним: "Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде... А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і Корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли.., а попи молитви творили" (ЛР с.66). Однак історик М.Брайчевський спростовує цю вигадку доволі просто: "Ми не маємо жодного свідчення про створення на Русі церковної організації після Володимирового "хрищення". Єдине джерело – Ніконовський літопис... однак у тих витягах йде мова за часи Аскольда". І далі: "У літературі неодноразово підкреслювалось, що з погляду історичної достовірності "Сказання за Володимирове хрищення" залишає бажати вельми кращого" (МБ с.188).
На це зауважує й академік Б.Рибаков: "Дуже дивно, що в редакції "Повісті минулих літ" 1118р. немає жодного слова за "руські письмена", хоча джерела, що утримують херсонеських епізод, були в руках автора. Можливо ця оповідь про доварязьких русів у Херсонесі не відповідала концепції редактора-норманіста і була вилучена із "Сказання за грамоту словенську" (БР с.818).
Дамо пояснення, що херсонеський епізод, приписаний у літописі князю Володимиру, відповідає дійсності у тій же мірі, що й у анекдоті за жида, котрий погоджується, що все так і було, але не на той час, не з тією людиною і в іншому місці. По-перше: Корсунська легенда насправді є перекрученою оповідкою сюжету більш давнього походження із "Житія Стефана Сурозького", який у 767р. приїхав у Сурож (Судак), де згодом став сурожським єпископом. За оповідкою Стефана Сурозького, цар русів Бравлин захопив Сурож, пограбував церкву Св. Софії і враз упав від нападу епілепсії; але миттєво збагнув у чому річ, похапцем повернув награбоване до церкви і одразу видужав. Подібні вигадки, складені за принципом: "не хоч – не слухай, а брехати не заважай", вельми страхали темний люд минулої доби і виколисували дутий авторитет християнства.
По-друге, невідповідність Корсунської легенди полягає в тому, що князь Володимир узяв Ганну собі за жінку не як відкуп за місто Корсунь (згідно ЛР с.62), а як плату за своє сприяння імператору Василю у розгромі претендента на візантійський трон Варди Фоки, війська якого привів полководець Дельфіна до стін Костянтинополя. "Військо русів у складі шести-десяти тисяч було направлене до Костянтинополя навесні 988р. і до квітня 989р. приймало активну участь в утриманні візантійського престолу" (МБ с.168). Саме на той час князь Володимир і побрався з Ганною.
Після одруження політична картина на Русі радикально змінюється. Заручившись підтримкою Візантії, Володимир береться за утвердження свого права на престол і закладення своєї правлячої династії не лише за допомогою зброї, але й за рахунок нової релігії, яка прислужувала правлячій верхівці. Відтак після шостого (!) одруження Володимир не згаяв нагоди скористатись вигодою нового шлюбу й сміливо руйнує зведений ним Пантеон Богів, як вже непотрібних, а заразом й усю систему культових святилищ-обсерваторій.
Перебуваючи у дружніх стосунках з Візантією, Володимир запроваджує будівництво християнських церков, серед яких і названа на свою честь Василівська церква (ім’я Володимира після ймовірного хрищення 996 року – Вася, або Василь). До того ж, він примусив свій народ платити за нову релігію данину: 10% від доходу на користь християнської церкви. А церковники на подяку виспівують на всі лади його уявні заслуги. За нього скажуть у літописі: "Він є новим Костянтином великого Рима" (ЛР с.75).
Впадає в очі доволі кумедна картина, змальована лукавими літописцями: "До 988р. майбутній просвітитель Русі постає перед читачами, носієм усіляких гріхів та пороків – він жорстокий і брехливий, розпутник і п'яниця, зрадник і ошуканець, здатний на наймерзотніші вчинки. Після 988р. Володимир перевтілюється в мудрого й справедливого державного мужа" (МБ с.128). Однак "богослови ретельно замовчують той факт, що сам акт так званого Володимирського хрищення був незаконний по релігійним же канонам. Апокрифічність (тобто неправомірність) його зумовлена тим, що хрищення виконували рядові церковнослужителі на чолі з Херсонеським (Корсунським) ) попом Анастасом. Але виконувати цей акт може тільки представник вищої ієрархії на рівні митрополита, патріарха. І лише в 1037 році, в часи Ярослава "Мудрого", відбулось канонізоване хрищення Русі Костянтинопольським митрополитом Феопемптом. Він заново пересвятив Десятинну церкву і канонізував введення і розповсюдження християнства у древньо-руській державі… Разом із християнством з Візантії на Русь прийшла й ідея божественного походження влади. Пропаганда цієї ідеї серед усієї церковної проповіді займала місце не менше, ніж основні догматичні істини цієї "богоодкровенної" релігії" (ВЕ с.116, 136).
Зауважимо, що вигадане літописцями-християнами хрищення Володимира у 988р. в Корсуні при одруженні з царівною Ганною спростовується самими літописцями: "У рік 992 Володимир заклав Білгород" (містечко Білогордка під Києвом). А в Білгороді, згідно літопису, він завів 300 наложниць (ЛР с.63, с.67, с.48), що неможливо для християнина. Отже у 992 році Володимир був нехристом достеменно і "христити Русь" у 988 році аж ніяк не міг.
Імовірніше за все, Володимир був хрищений у Десятинній церкві, збудованій ним у 996 році, бо з цього року вбачаємо властиву християнину ознаку – страх смерті, який примушує князя кидатись навтьоки від печенігів і ховатись під мостом, де "ледве укрився від противників" (ЛР с.70). Нічого подібного не траплялося з правителями Русі за добу українського Православ’я. Достатньо згадати попередника Володимира – царя Святослава, та його достопам’ятні слова під час бою на Дунаї під Доростолом (971р.), записані Левом Дияконом, літописцем візантійського імператора Цимісхія: "Якщо тепер ми ганебно відступимо перед ромеями (візантійцями), то загине слава, супутниця нашої зброї... Отож з хоробрістю предків наших і з думкою, що сила русичів була до цього часу непереможна, станемо мужньо за наше життя. У нас нема такого звичаю, щоб рятуватися втечею в свою країну. Ми хочемо або жити переможцями, або після великих подвигів померти зі славою... Не посоромимо землі Руської, мервим-бо сорому не імати" (Л с.196). Та мине лиш 25 років і новохрищений Володимир буде ганебно тікати від печенігів і ховатися під мостом, а його ще й звеличуватимуть як "святого"!
Наскільки разюче відрізняється поведінка царя Святослава і князя Володимира, настілки ж разюче відрізняється ідеологія української релігії від жидівської. Тому нема чого дивуватись, що у ХІст. занепав бойовий дух руського воїнства, вихрищеного в жидівську віру, що призвело до повного розгрому досі непереможної руської держави монголо-татарськими завойовниками у 1240 році.
Варто додати, що одруження князя Володимира з візантійською царівною Ганною ні в якій мірі не звеличує Володимира і не примножує його заслуг. Це був стандартний для Візантії спосіб приборкання войовничої держави: накидання християнського розп’яття на шию правителя. Варто згадати болгарського цесаря Петра, усмеренного християнством, який за 30 років царювання віддав усі здобутки своїх попередників після того, як обвінчався з дочкою імп. Христофора у церкві, яку палив його нехрищений батько Симеон, витіснивши Візантію з Балкан і залишивши їй лише Костянтинополь та Солунь. У такий же спосіб, через одруження Володимира з цесарівною Ганною, Візантія намірялась приборкати й Русь. І мусимо визнавати, що це їй вдалося, завдяки політичній короткозорості руських правителів. Іншими словами, все те, що нині ставиться в заслугу князю Володимиру-Василю і його сину Ярославу-Георгію, в дійсності призвело до фатального наслідку – краху Русі, як держави, і її тисячолітнє зникнення з геополітичного простору Європи.
Виникнення Володимирської легенди можливо усвідомити лише в протиставленні найголовніших постулатів державної влади, зокрема, спадкоємність престолу. У дохристиянській Україні-Русі, відповідно до стародавньої української релігії, царі (князі) обирались народним віче і знімались у разі неспроможності утримувати та множити могутність держави. А християнство, на відміну від цього древньо-українського звичаю, утверджувало непорушність влади монарха, як помазаника божого, і гарантувала спадкоємність престолу навіть найганебним його нащадкам.
Це положення найкращим чином підходило бастарду Володимиру (МБ с.124), тобто байстрюку – незаконному сину, тим пак його сину Ярославу – від полонянки Рогніді. Як першому, так і другому бастарду не вдалося б утриматись на Київському престолі без підтримки широких верст населення. Саме тому, після захоплення влади шляхом убивств законних спадкоємців Великоруського престолу, обидва князі спокутують свої криваві гріхи оманливими актами задобрювання народу – тимчасовим визнанням права широких верст населення сповідувати рідну релігію. Володимир зводить Пантеон Богів у Києві і завдяки цьому залишається на Київському престолі до шлюбу з візантійською царівною Ганною; теж саме робить і Ярослав – будує Софійський собор не з жидівською богоматір’ю, а з рідною, українською Орантою, до якої приходили на уклін не лише прості люди, а навіть служителі української релігії – волхви. Саме з доби Ярослава починається двовір’я українського народу, яке продовжується посьогодні.
Сучасні дослідники української старосвітщини зазначають, що термін "двовір’я" вперше запровадив у ХІст. монах Феодосій Печерський для означення побутуючого на той час явища – мирного співіснування двох релігій: споконвічної української та жидівсько-християнської. Та й сам літописець каже про це: "Бо хіба це не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне на шляху чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається... Ми ж бачимо ігрища витолочені і людей безліч на них.., – а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало людей знаходиться в церкві" (ЛР с.105).
З’ясувавши факт двовір’я, що існує аж посьогодні, розглянемо саму сутність Володимирської легенди. Вона зародилась, як вже згадувалось, на відсутності офіційних свідчень про хрищення українців-русичів – незламного оплоту стародавньої віри усіх слав’янських народів. Спроба внесення на Русь християнської релігії варягом Аскольдом не досягла успіху: новгородський князь Олег приїздить до Києва і відроджує древню українську релігію, а його онук Святослав повертає до складу Русі загарбані хозарами землі аж до Волги-ріки та руйнує вщент Хозарський каганат. "Хозарський каганат, що був державним базисом іудаїзму, на 80-ті роки Хст. вже не існував. Його знищив Святослав Ігоревич у 964-965рр." (МБ с.159). Побіжно М.Брайчевський викриває чергову побрехеньку християнських літописців щодо "заслуг" князя Володимира: "Володимир не міг ходити на хозар, тим пак ще й данину на них накласти. Хозарська держава була ліквідована ще його батьком Святославом у 60-ті роки Хст."(МБ с.244).
Щоб остаточно зрозуміти, навіщо в літописи внесено стільки брехні, повернемося до животрепетного питання хрищення Русі, як наріжного каменю у справі великого фальсифікатора нашої історії – Ярослава-Георгія ("хитро-мудрого"), який поклав собі на меті приписати батькові неіснуючі заслуги за прикладом євангельських оповідок. Безперечно Ярослав збагнув, що жидівська біблія – звичайна книга, написана звичайними людьми, з притаманними людськими вадами, зокрема брехні; однак за давністю фактів та відсутністю свідків довести недостовірність книжних оповідок дуже важко. Поміркувавши над цим і зваживши корисні для себе наслідки, Ярослав береться за створення нової КНИЖНОЇ історії Київської Русі і розгортає компанію канонізації руських святих, зрозуміло, виключно своєї рідні: прабабку Ольгу – як вигадану оповісницю християнства, батька Володимира – як вигаданого христителя Русі, братів Бориса та Гліба – як вигаданих святих мучеників, яких межи іншим сам і вбив (див. далі). Виконання свого плану Ярослав провадить напрочуд просто – на біблійний кшталт: переказуючи історичні події в літописах на свій лад, щоби згодом опиратися на фальсифіковані літописи як на достовірний матеріал для аргументації своїх прагнень. "Те, що проблема канонізації своєї рідні займала почесне місце в переліку справ Ярослав, давно відомо в літературі" (МБ с.203).
Щодо "святих мучеників" Бориса та Гліба немає підстав вважати достовірними обставини їх смерті описані в "Повісті", адже фальсифікація описаних у "Повісті" подій була доведена вже неодноразово. Залишається без сумніву лише факт загибелі братів під час жорстокої боротьби за престол, що розпалився між претендентами на велико-княжий Київський стіл. На той час головних претендентів було семеро: Святополк Київський, Ярослав Новгородський, Борис Ростовський, Гліб Муромський, Святослав Древлянський, Судислав Псковський, Мстислав Чернігівський – він же князь Тмутороканського князівства Київської Русі зі стольним градом Таматарха (сучасна Кубань з городищем біля станції Тамань).
З літопису відомо, що по смерті Володимира, кияни звільняють Святополка з ув’язнення, куди його запровадив Володимир як небажаного спадкоємця престолу, віддаючи перевагу богомольному Борису. Тож немає нічого осудного у тому, що Святополк (978-1019рр.) – найстарший син Володимира, як посаженний князь від народу, згідно "Повісті", виконує волю народу й боронить Київський престол від зазіхань своїх братів, зокрема Ярослава Новгородського (зауважимо, що прихильники дохристиянської релігії: Судислав Псковський, Мстислав Чернігівський, Позвізд Волинський та інші на Києвський престол не зазіхали). Надалі літописці "Повісті" наділять Святополка епітетом "Окаянний", змалюють віроломним убивцем братів Бориса й Гліба з вигаданими кривавими подробицями, запозиченими з біблійних сюжетів, щоби на противагу йому подати Ярослава як «месник» й тим обілити його аморальні вчинки. Однак задамося запитанням: – невже Святополк повинен був зректися престолу, віддатись на милість Ярослава й померти, як помер його батько, щоби залишити по собі добру згадку в літописі? Але ж ми знаємо, що саме так вчинив його батько Ярополк: прийшов до Володимира на братню розмову, а його прохромили мечами під груди без зайвих слів (ЛР с.46). Відтак, Ярополк – законний правитель Русі помер ні за цапову душу, а доброї згадки християнських літописців не запопав, бо чорноризці уславили лише Володимира, незважаючи на гріх братовбивства.
За цими літописними свідченнями хіба що сліпий не побачить, що церковники – лукаві підніжки престолу – накидали лицемірну невинність будь-якому правителю: як братовбивцю Ярославу-Георгію, так і його батькові – Володимиру-Василю, котрий не просто вбив Ярополка, а вбив на кшталт «месника» за смерть Олега в Овручі, котрого сам і вбив, йдучи з варягами з Новгорода на Київ. Маємо однозначний висновок польського історика Д. Дорошенка: "Після короткої усобиці між синами Святослава бере гору… Володимир Великий (980-1015), знищивши попереду братів Ярополка й Олега" (ІУН с.44). Відтак примітивізм церковного мислення щодо перекручення історичних фактів постає вочевидь і не підлягає сумніву.
Варто, з жалем, зазначити, що перекручення історичних фактів притаманне не лише християнам-літописцям минулої доби, але й сучасним християнам-історикам. У літописі 1016 року має місце їх спроба подати Ярослава-Георгія старшим на 10 років, щоби виправдати його зазіхання на києвський престол начебто як найстаршого за віком: "Ярослав же сів у Києві на столі отчім. Було ж тоді Ярославу літ тридцять і вісім" (ЛР с.82). А насправді "було тоді Ярославові двадцять вісім років" (Л с.94), – так зазначено і в Іпатієвському, і в Хлібниківському, і в Лаврентієвському списку. Не забуваймо, що мова йде за спотворення фактів не у якійсь художній книжці, адже "Лƀтописець руский" – це наукове видання, але, нажаль, упорядковане нещирими науковцями. Зауважимо, що Ярославу відповідно докинули й вік смерті – 76 років, а не 66 років, щоби він більш принагідно узгоджувався з поняттям "мудрий", котре накинули церковники амбіціозному властолюбцю, здатному на братовбивство заради загарбання престолу.
На підтвердження хижої вдачі Ярослава-Георгія, маємо свідчення фахівців історії: "Зловісна історія боротьби Ярослава за київський престол досі ховає в собі чимало таємниць. Причина цього криється в самому характері повідомлень. Наші літописці, замість переповідання реальних подій 1015-1019 рр. на Русі, вмістили церковну легенду (тобто побрехеньку) про страшне вбивство Бориса й Гліба їхнім братом Святополком, прозваним за це Окаянним. Однак з "Хроніки" сучасника тих подій саксонця Тітмара дізнаємось, що Святополка в дні загибелі Бориса й Гліба взагалі не було на Русі. Посаджений Володимиром до київської в'язниці ще 1012р., він, вирвавшись з ув'язнення, помчав до тестя, польського кн. Болеслава Хороброго... Хто ж тоді у дійсності забив Бориса й Гліба?.. Дехто з істориків припускає, що Гліб загинув у боротьбі з самим Ярославом..." (ІУО с.56). А якщо пригадати, що Борис був улюбленцем Володимира-Василя і був призваний до Києва по недузі старого князя для успадкування києвського престолу, то для братовбивця Ярослава-Георгія особа Бориса була перша в списку до небуття.
Не зайве ще раз нагадати, що Ярослав дав зрозуміти своє зазіхання на престол ще до смерті батька, відмовившись платити данину Києву, і князь Володимир намірявся провчити свого норовистого сина, княжича Новгородського (ЛР с.74, 1014р.). Згадаймо й те, що Ярослав перший із синів Володимира йде на штурм київського престолу, якого й досягає врешті решт, забивши Святополка, а надалі (ЛР с.86, 1024р.) робить спробу вбити наступного брата, Мстислава, князя Чернігівського, але зазнає поразки у Лиственській битві й тікає до Новгороду, де знаходилась резиденція кульгавого князя (народне прізвисько Ярослава – не "Мудрий", а Кульгавий, згідно "Літопису" 1016р.). В Новгородських землях він відсиджується доти, доки не залишається жодного претендента на Київський престол. Лише у 1034р. після загадкової хвороби на полюванні та наглої смерті Мстислава, боязкий Ярослав приїздить до Києва, запопадливо посадивши в поруб (у підземну темницю) останнього з живих братів – князя Судислава у Пскові, "начебто по наговору".
Доля Судислава яскраво викриває лицемірну сутність християнського милосердя: від просидить у порубі 24 роки!!! – і буде визволений вже після смерті Ярослава і лише за умови зречення свого спадкоємного права на Київський престол (ЛР с.89, с.100). Отаким немилосердним способом був усунутий останній претендент на престол, і з 1034 року починається єдиновладдя Кульгавого на Русі та його активна діяльність по редагуванню літописів і насадженню християнства по всіх землях Руських.
Саме він, Ярослав-Георгій, у 1037 році запровадив офіційне хрищення Русі, запросивши з Візантії уповноважених осіб. Нагадаємо, що в 1037р. відбулось освячення Софійського собору з утворенням митрополичої кафедри. "Не може бути й найменшого сумніву у тому, що після припинення літописання при Десятинній церкві, причиною чого могли послужити від'їзд Добрині до Новгорода і втеча з Києва Анастаса Корсунянина, новим його зосередженням стали митрополича кафедра і Софія Київська" (ПТ с.19).
Як зазначалось, Ярослав замислив приписати своєму батьку неіснуюче хрищення Русі, вже приписане запобігливими церковниками варягу Аскольду, котрий спершу був воєводою грецького купця й офіційного візантійського представника Діра, а згодом вбив його і посів його місце (ВК д.29). Ці факти приховані церковниками, треба розуміти з міркувань етики. До того ж великі князі Русі вичитували все написане літописцями і не лінувались прикласти свою руку – редагувати текст. Редагували, звичайно, й "Літопис Аскольда", який після цього «несподівано» загубився. Причому загубився так надійно, що відшукався лише через багато століть, і де б ви гадали? – звичайно ж, у підвалинах "білокам’яної" Москви. І зрозуміло чому: "Оповідання про перше хрищення Русі 860р. займало центральне місце у "Літописі Аскольда"... Однак кожна згадка про цю подію не узгоджувалася з Володимирською легендою і тому ретельно вилучалась з усіх текстів – незалежно від їх характеру чи змісту" (МБ с.64).
Посібниками великого фальсифікатора була вся чорна братія – церковнослужителі усіх рангів, починаючи з доморощеного митрополита Іларіона, котрого особисто Ярослав затвердив главою руської церкви, і закінчуючи літописцями та переписувачами літописів, яких наплодив Ярослав незлічену кількість. Інакше кажучи, Ярослав завів на Русі церковну канцелярію, яка переписувала історію українського народу під його диктовку. Так новоспечений митрополит – архідиякон Іларіон пише своє "Слово о законі і благодаті", яке розцінюють сучасні історики досить скептично: "Слово о законі і благодаті" є не історичний твір, а філософський. Написане в середині ХІст. "Слово..." викладає теоретичне підгрунтя прав Володимира на канонізацію" (МБ с.102).
Треба пам’ятати, що канонізація Ольги й Володимира як рівноапостольних, так і не відбулась (ЛР с.76, п.9), адже не було бодай хоч якогось свідчення їх хрищення. До того ж обряд їхнього поховання аж ніяк не відповідав християнським традиціям, адже вони були поховані як язичники згідно свого істинного віросповідання: ритуальне спалення праху княгині Ольги "на відкритому місці" (ЛР с.39); що ж до кн. Володимира, то обряд поховання також був виконаний за дохристиянською традицією (ЛР с.74). Нагадаємо, що небіжчика не виносили з хати через двері, а вирубували отвір у стіні для виносу тіла, а потім цей отвір закладали, щоби дух небіжчика не міг повернутися тим шляхом, яким покинув помешкання, і не мав змоги чинити шкоду.
Прикметне, що зметикований Ярославом новий різновид святості Бориса й Гліба під назвою "страстотерпці" і досі дивує апологетів християнства: "Святі Борис і Гліб створили на Русі особливий, не цілком літургічно виявлений чин "страстотерпців" – самий парадоксальний чин руських святих" (ТД с.7). Вигадані літописні картини вбивства братів переказуються в матеріалах Центру духовної культури вже геть з химерними подробицями: "Тіло князя (Гліба) кинуте на березі, і лише через декілька років, нетлінне, знайдене Ярославом, відомстившим братню смерть, і поховане у Вишгороді поряд з Борисом" (ТД с.8).
З цієї ж брошурки дізнаємось, що до рангу святих без зволікань зі сторони Візантії було зараховано міфічного Нестора за приховування історії українського народу на догоду християнській релігії (див. "Літописні непорозуміння").
Щодо так званого хрищення самого князя Володимира в дитинстві необхідно зазначити, що літописне повідомлення 988 року про хрищення Володимира у Корсуні під час шлюбу з візантійською царівною Ганною, зводить нанівець усі вигадки про його хрищення за життя княгині Ольги. Літописці-церковники минулої доби мимоволі постають опонентами сучасних лже-дослідників нашої історичної спадщини, які попри історичні свідчення і здоровий глузд знову й знову намагаються довести, що княгиня Ольга (як вигадана бабця Володимира) христила малого Володимира під час воєнних походів Святослава, котрий взагалі не був батьком Володимира (ДБЛ с.58).
Маємо літописні дослідження, де послідовно доведено, що Велика Княгиня Ольга не знала й ніколи не бачила ніякого княжича Володимира (ДБЛ с.60). До того ж, вона не христила синів Святослава (Ярополка й Олега), бо знаємо з літописного повідомлення 1044 року: "Викопані були з могил два князі, Ярополк і Олег, сини Святославові. І охристили кості їх, і положили у церкву св. Богородиці (Десятинну)" (ЛР с.94). Кон'юнктурні припущення деяких науковців про те, що кості перехрищувались на візантійський лад, не відповідає дійсності, бо в ті часи було повне єднання римо-католицької і греко-католицької церкви. Розкол християнської релігії стався набагато пізніше – у 1054 році! Окрім того В. Антонович однозначно зауважив: "Ярослав жалкував, що його дядьки: Ярополк і Олег померли язичниками; він наказав у 1044 році викопати їх кості, виконати над ними обряд хрищення і поховати поряд з християнськими князями в Десятинній церкві" (МС с.601). Нагадаємо, що «третім сином» Святослава, згідно «Повісті», вважався Володимир (так званий "христитель" Русі), який також був не хрищений за життя Ольги, що засвідчують самі літописці, описуючи його хрищення в Корсуні 988 року.
Відносно християнського віросповідання кн. Ольги, маємо усвідомити, що ця вигадка базується виключно на припущеннях, як наприклад: "Акт цей (хрищення) зберігався в таємниці, і нема вказівок, де й коли він стався. Відсутність точних вказівок викликає кілька припущень… Отже, треба гадати, що охристилася вона, можливо, 955 року, в Києві" (ІУП с.103). Відсутність офіційних записів, а головне – відсутність праху княгині, красномовно свідчить про нехристиянське віросповідання Ольги, яка була похована за давньоруським обрядом, згідно дохристиянської традиції, десь «на відритому місці» (Л с.49, ЛР с.39). Таким чином, усі наукові виклади про причетність княгині Ольги до хрищення Володимира треба вважати кон'юнктурними, недостовірними і безглуздими.
Не зайве нагадати, що офіційне хрищення Русі сталося не при Володимирі, а при Ярославі у 1037 році при освячені Софійського собору в Києві візантійським єпископом Феопемптом з оформленням літописного звіту до Візантії. Це засвідчує Оранта – мозаїчна жіноча постать у центральному нефі Софійського собору. Назва богині надто співзвучна з древньоукраїнською державою Ората (Оратана), щоби бути випадковим збігом. До того ж Оранта («Стіна Непорушна») зображена без немовляти на руках, а тому не може бути визнана християнською богородицею. Власне, Оранта – дохристиянська богиня, що уособлювала етнічно рідне українцям-русичам божество дохристиянських часів – Велику Матір.
Наявність дохристиянської богині українців-русичів у найвеличнішому соборі України-Руси засвідчує нехристиянське віросповідання не лише киян, але й усіх громадян тодішньої держави і представників тодішньої верховної влади. Відтак, усі домисли науковців про «Володимира-христителя» ні що інше як організована й щедро оплачена агітаційна компанія, виконана запроданцями на замовлення. Мета цього широкомасштабного релігійного піару – насадити думку, буцімто з приходом християнства на Русь почався розквіт держави. На жаль, цей «розквіт» вельми швидко обернувся на занепад. Усвідомлення цього факту допоможе уберегтися від повторення фатальних помилок минулої доби, які принесла нам тлінна жидівська релігія.
Стосовно байки за варяга Рюрика вже достеменно відомо, хто вніс оманливий запис у наші літописи, щоби родовід українців-русів прибрав норманське (варязьке) походження. Ця Ця редакція літопису сталася під час правління синів Володимира «Мономаха» – Мстислава Новгородського й Юрія Суздальського (Довгорукого). "Мстислав, будучи "варягофілом", вніс до літопису такі варязькі елементи, котрі пізніше викликали безліч прикрих непорозумінь про нібито варязьке походження Русі" (ГЛ с.65). Не виключно, що брат Мстислава, засновник Москви, князь суздальський і згодом київський – Юрій "Довгорукий" теж приклав руку до "Рюриківської легенди", щоби вивести північні князівства Русі як зверхні над Києвом, зі своїм особистим, відокремленим від Русі, варязьким родоводом.
Сумнозвісна примха князів переробляти на свій лад літописи руками церковнослужителів була започаткована Ярославом ("хитро-мудрим"), а надалі набула закономірний характер. Хто правив на Русі – той правив і літописи на власний розсуд. "Вступивши на великокняжий престол, Володимир Мономах звернув увагу на "Повість минулих літ". Але ідейна платформа "Повісті" не вдовольняла великого князя і він передав кодекс на переробку ігумену Видубицького монастиря Сильвестру" (МБ с.210). Саме за часів правління династії Мономаха виникла "Рюриківська легенда", згідно якої варяг Рюрик та вигадані його брати – "Синеус" і "Трувор" буцімто владарювали на Верхніх Землях Русі у ІХ столітті.
Незаангажовані історики дають пояснення імен "Синеус" і "Трувор" – так званих братів Рюрика: "Синеус – синій вус; міфічний брат Рюрика, – дослідники вважають, що це не ім’я, а неправильно прочитане словосполучення: про Рюрика було сказано, що він прийшов з "родичами своїми" – шведською мовою сине усе й "вірною дружиною своєю" – шведською тру вор, які літописець, перекладаючи зі скандинавського сказання, сприйняв за імена братів" (ГЛІ с.105). Мова йде за ті часи, коли варяги наймались на службу до Царства Русь.
Згідно нецерковним, тобто нехристиянським джерелам, політична картина того часу мала наступний вигляд (згідно МБ с.46, 90, 212): "В ІХст. у Східній Європі існувало три об’єднання східно-слав’янських племен: Куявія (вона ж Київська Русь, столиця Київ), Славія (столиця Ладога) та Арсанія (Артанія)... Славія не мала серед своїх сусідів жодного небезпечного контрагента, крім Русі". Про існування Царства під назвою Русь (зауважимо: Царство, а не Князівство) сказано навіть у Великій Радянській Енциклопедії, де Куявія зазначена як "одне з трьох царств Древньої Русі (два інші – Славія на півночі та Артанія на півдні)". Тобто про якихось варязьких завойовників з невеличких родових поселень на берегах Балтійського моря немає й мови, бо "шведські вікінги більше думали про те, щоб гідно найнятись на службу, аніж про захоплення чужих земель".
Події того часу висвітлює Велесова Книга: "Рюрик і Аскольд усілися на межі нашій і паскудять нам на кордоні (ВК д.2а). І не могли те погодити інакше, як мечем нашим. І Рюрика відігнали від земель наших, і турнули його назад, звідки прийшов (д.4б)". Таким чином ні про якого варяга Рюрика, як правителя Славії, не може бути й мови. Однак редагована на норманський лад "Повість" розповідає, буцімто Рюрик почав правити на Верхніх Землях (Славії), а сина свого віддав Олегу, щоби той одвіз малого до Києва і посадовив на Києвський престол.
Для спростування цієї вигаданої ахінеї, підемо від останнього: якщо Олег (за народним висловом "Віщий", тобто волхв, віщун) у 882р. привіз до Києва не свого сина Ігоря, а 9-річного сина Рюрика, то на Києвський престол Ігор повинен був сісти за досягненням повноліття. Однак Ігор успадковує престол лише після смерті Віщого Олега у 912р., маючи на той час 39 років! Відтак сам літописець мимоволі свідчить, що Віщий Олег був не опікуном Ігоря, а батьком.
На підтвердження цього висновку маємо приклад успадкування Ігоревого престолу його сином Святославом. Після смерті Ігоря у 944 році, Києвський престол посіла Ольга, дружина Ігоря, як опікунка малолітнього сина Святослава. Але як тільки Святослав досяг повноліття, Ольга передала йому всі повноваження влади, і Святослав ще за життя матері став царем всієї Русі. У 964р. вже описано в літописі його самостійний похід на Оку-ріку та Волгу до в’ятичів, а Ольга померла у 969 році.
За Святослава, як противника християнства й прибічника української релігії – Православ’я, церковники пишуть до неможливості скупо поряд з помпезними дифірамбами князям-християнам. Але дата смерті Великого Царя Русі Святослава зафіксована в літописі – у рік 972, на 28 році життя (ЛР с.43). Необхідно відзначити, що за своє коротке життя цар Святослав зробив для Русі набагато більше, ніж усі наступні хрищені правителі разом узяті!
Привертає увагу той факт, що церковники, верстаючи сторінки літописів на свій лад, всіляко намагались стерти з пам’яті народу імена нехристиянських князів, замовчуючи чи згадуючи в загальних словах місця їх поховання. В зв'язку з цим пішли в небуття місця поховань багатьох правителів Русі, за яких можна з упевненістю сказати, що всі вони були НЕ ХРИСТИЯНИ.
Наводимо виклад поховань з "Повісті минулих літ":
Ольг (Олег) "Віщий" – невідомо, але зрозуміло що в Києві;
Ігор (син Олега) – невідомо; десь біля Коростеня;
Ольга (дружина Ігоря) – невідомо; десь по-за Києвом, тобто у полі;
Святослав (син Ігоря, онук Олега) – невідомо; десь на Хортиці (Запоріжжя);
Олег (син Святослава) – невідомо; десь біля Вручого (Овруча);
Ярополк (син Святослава) – невідомо, але зрозуміло, що вбитий Володимиром підступно у Києві;
Володимир (син Святослава, псевдо-христитель Русі) – у Десятинній церкві Києва;
Ярослав (син Володимира, христитель Русі) – у Софійському соборі Києва;
Святополк (брат Ярослава) – невідомо, але зрозуміло, що вбитий Ярославом;
Борис і Гліб (брати Ярослава) – обоє вбиті і перевезені Ярославом до Вишгорода;
Мстислав (брат Ярослава) – десь у Чернігові (буцімто у церкві Спаса, що тільки-но почали будувати).
Інші брати Ярослава (сини Володимира) – теж невідомо де поховані.
Принагідно зазначити, що християнські літописці приховували не тільки місця поховання історичних осіб, але й місцезнаходження історичних культових споруд дохристиянської доби, що засвідчують неспоглядну древність Києва, адже це місто за дослідженням В. Татищева відноситься до "пришестя Христа", тобто до нашої доби. Таким чином маємо підставу для твердження, що християнські літописці нанесли величезну шкоду українському народу, спотворивши історію України. І сучасні історики продовжують цю хижу традицію християнського вандалізму.
На доказ цього твердження, нагадаємо загальновідому Аскольдову могилу, яка навіть зазначена у путівнику Києва, щоби стежка до цієї християнської святині не загубилася в пам'яті наступних поколінь. І це попри того, що Аскольд пішов у небуття задовго до всіх інших вищезгаданих правителів Давньоруської держави. Дарма, що він був варязьким воєводою-найманцем при візантійському купцеві Дірі, але він був перший узурпатор-христитель, при котрому Візантія створила першу єпархію на Русі. Тож і пам'ять про нього підтримується донині, як про першого іновірця, що навернув Україну-Русь на християнський шлях знедолення і рабства.
Нагадаємо вкотре, що з приходом християнства розпочинається доба духовного виродження і занепаду Русі, аж до повного її зникнення як держави. Княжі крамоли, розпочаті по смерті офіційного христителя Русі – кульгавого князя Ярослава-Георгія, призвели до втрати земель України-Русі. Зазначимо, що за часи Святослава південні кордони Русі проходили по узбережжю Руського (Чорного) моря і сягали від Дунаю аж до пониззя Волги і Каспійського моря, а через 200 років у пониззі Дніпра вже прижилися половці – іудейські кочові племена. Про це читаємо в "Слові о полку Ігореві", де йдеться про дніпровські пороги у загальновідомому «плачу» Ярославни: "О, Дніпре, Славутичу! Ти пробив кам'яні гори крізь землю Половецьку". Тобто за три-чотири покоління християнізовані люди навіть забули колишні кордони своєї дохристиянської могутньої держави!
Про занепад християнизованої Русі свідчать повідомлення літопису: у 1190р. крайній рубіж Руської землі проходив нижче Канева (р-н сучасної Сміли); а Біла Церква (тодішній Юр'єв) вже була знищена половцями (ЛР с.351,п.6; с.334,п.12). Однак для християн це було не суттєве; для християн головне – прославляти жидівського бога незважаючи ні на що!
Завдяки релігія предків – дохристиянському Православ’ю – українці уміло обробляли землю, виконуючи всі польові роботи узгоджено з релігійними святами, які були віхами відліку тих чи інших сільськогосподарських робіт. В свідомості неписьменних оріїв кожне релігійне свято ототожнювалось із символами богів, причому не книжних, не надуманих, а тих, що уособлювали реальні явища річного кругообігу природи. Славетний прототип календаря – загальновідоме "Коло Свароже" – склали наші предки за фазами сонця, розрізняючи чотири пори року: весняне та осіннє рівнодення (Великдень Дажбожий та Світовид Осінній), зимове та літнє сонцестояння як початок сонцевороту (Різдво Коляди та Сонцехрест Купайло). Явища природи, ототожненні з образами богів у відповідному підпорядкуванні, несли в собі корисну інформацію про початок посівних робіт, збирання врожаю тощо. Іншими словами релігія наших предків була релігією землеробів, тобто релігією осілого народу, чого не можна сказати за іудеїв – творців юдейської релігії скотарів-кочовиків. У цьому одна з головних причин невідповідності християнства, як релігії, для запровадження на Русі.
Згадаймо юдейсько-біблійний міф за землероба Каїна та пастуха Авеля, де ідеологи Іудаїзму закладають у свідомість віруючих ворожнечу між землеробами й скотарями. Надуманість цього сюжету викривається в тому, що бог (нехай навіть жидівський) не настільки дурний, щоби посіяти ворожнечу між братами своїм необачним вчинком: приймаючи дари (пожертви) Авеля-скотаря та нехтуючи дарами Каїна-землероба. В цьому сюжеті віддзеркалена ідеологічна різниця двох релігій – жидів і слав’ян, як кочовиків і землеробів. Адже служителі жидівської релігії приносили криваві жертви, забиваючи худобу та зціджуючи кров своєму кровожерному богу Ягве-Єгові, а служителі української релігії приносили своєму Богу безкровні жертви: "Ми ж польову жертву даємо і від трудів наших – просо, молоко, а також тук" (ВК д.7а). На цій же дощечці Велесової Книги спростовується наклеп, який розповсюджували християни, буцімто в українській релігії приносили на пожертву богу людей: "То греки всяке наговорюють на нас, що приносимо в жертву людей. А то брехлива річ, бо не відповідає істині; у нас інший звичай... Маємо істину віру, що не потребує людської жертви".
Свята українська релігія античних часів, перебуваючи у гармонійній єдності з природою, з давніх давен наточувала благотворний вплив у побут і культуру українців-русичів. Про це красномовно свідчать самі назви наших споконвічних свят: Стрітення, Масляна, Сорочини (9.03), Вербиця, Великдень Дажбожий, Благовіщення (25.03), Тризниця, Ярило (23.04), Сонцехрест Купайло (18-22.06), Боги Спаси (Маковий, Яблучний, Хлібний), Покрова (1.10), Калита (30.11), Різдво (22.12), свято Рода (23.12), Водохрест (2-3.01), тощо. Ці свята українці святкували за тисячоліття до Ісуса Христа, отож вони не мають ніякого відношення до християнської релігії. Та й самі назви свят були прості й зрозумілі, наприклад: Благовіщення – блага вість землеробам про пробудження землі від зимового сну; а коли наставала Покрова Матінки-Землі – всі розуміли, що прийшов час сніговому покрову лягти на землю. Стосовно християнського Благовіщення – так це вість про зачаття Ісуса Христа 25 березня до нашої доби, коли жидівський бог Ягве-Єгова запліднив заміжню жидівку Марію, наставивши її чоловікові великі роги, розгалужені по усьому світу! І цю ганебну вість із суто жидівською покірністю сприйняв чоловік Марії, біблійний Йосиф, керуючись принципом: "Чий би бичок не стрибав, а телятко наше". За цим же принципом відбуваються й сучасні щорічні церковні святкування із радісними співами християн по усьому світу.
Щодо християнської Покрови, то жиди не спромоглися вигадати нічого кращого (адже покриття "богородиці" вже відбулось), як скласти байку про те, що буцім у Хст. якомусь блаженному, тобто недоумкуватому, Андрію примарилась богородиця у храмі Костянтинополя, обложеного сарацинами. Цю баєчку можна прочитати в звичайному настінному календарі з відривними сторінками, але за умови, що календарик має бути християнський. А написане там наступне: "Богородиця постала перед очима недоумкуватого Андрія у храмі із сонмом святих. Вона зримо постала на молитві з молебно розведеними руками і покривала молитвуючих своїм блискучим покровом. Цим вона явила свою милість і оборонила місто від супостатів". Цікаво, чому вона не оборонила те ж саме місто в облозі супостатів у XV столітті? Напевно займалася з жидівським богом іншими справами, бо ні вона, ні він не врятували Костянтинополь від турецької навали 1453р., після чого і Костянтинополь, і Візантія згинули безслідно.
Врешті решт нам байдуже, хто й коли запліднив жидівку Марію, – хай жиди переймаються питанням сімейних перелюбів, згідно своїх біблійних традицій. У нас свої традиції, своя історія, своя релігія і свої величні й мудрі царі, яким жидівський Соломон не гідний в підбори, оскільки приписана йому мудрість, що набазграна у старозавітних книгах від його імені, в дійсності узята з єгипетської книги "Поучення Аменхотепа" (дослідження професора Шонфіла). Те ж стосується й Тори чи 5-книжжя Мойсея, скомпонованого Езекіелем, який списав релігійну концепцію створення світу з клинописних дощечок древньої релігії шумерів: "Він (Езекіел) також скомпонував "Божі заповіді Мойсея", які запозичив із шумерських законів, що були викарбувані на кам’яній стіні володаря Гаммурабі... Нині шумерологи та єгиптологи знаходять все більше давніх текстів, які при зіставленні зі старозаповітними красномовно свідчать про пряме запозичення" (ГЛ с.68).
Та навіть не знаючи всього цього, а лише замислюючись над самою сутністю релігійних свят, кожен українець, як і кожен слав’янин, здатний відчути велич стародавніх ідеологічних устоїв української релігії, на тлі яких виразно проглядає надумана, книжна й безпредметна сутність жидівського християнства.
До речі не лише християнам всього світу, але й жидам-іудаїстам, не завадило б визнання єдиного Бога-Творця Всесвіту – нашого Рода, і вклонятися не книжному жиду Ісусу Христу з його страхаючим символом Розп’яття, а нашому реальному Дажбогу з його життєдайним символом променистого Сонця, що відроджується щорічно на свято Різдва. Адже – не дай боже! йому не відродитись і не зійти, то ніякий Ісус Христос зі своїм батьком Ягве-Єговою не спасе ні християн, ні жидів, ні всю нашу землю з усім людством в цілому.
Треба окремо відзначити, що тлінні наслідки розповсюджування християнської релігії передбачали волхви. Лише вони могли сказати народу правду про лукавість християнської релігії, яку досі замовчує "чорна братія" і про яку скаже професор В. Шаян: "Жидівське прив’язання до життя, жидівський страх перед смертю, жидівське-матеріялістичне розуміння цінності життя знайшло очевидний вираз у їх святому письмі... Так звана "мудрість" про те, що "краще собаці живому, ніж левові мертвому" виглядає як їх національній афоризм. Чи треба дивуватися, що в курсі історії жиди перемінилися на нарід, що стався цілковитим запереченням якого-небудь героїзму" (ВШ с.28).
До цього варто додати тлінний вплив жидівського антигероїзму на всі без винятку народи, навернуті до християнства! Достатньо згадати недалекоглядну політику немудрого князя Ярослава, що розплодив неймовірну безліч церковників, котрі на всі лади оспівували його так звану «мудрість», яка в дійсності виявилась політичною короткозорістю і обернулась втратою не лише могутності Русі, але призвела до повного знищення Русі як держави. Поразки досі непереможної Русі по добі Ярослава «Немудрого» слідували одна за одною (згідно ЛР):
1055 – перший прихід половців на Русь (хан Блуш);
1060 – перша велика поразка при нашесті половців (хан Сокал);
1061 – другий прихід половців і їх перемога (хан Іскол);
1064 - 65 – розбрат між князями за володіння Тмутороканю (стольний град м.Таматарха, Таманський півострів);
1067 – битва-розбрат між князями під Мінськом (згадана у "Слові о полку Ігореві" як битва на річці Немизі);
1068 – третій прихід половців і їх перемога на річці Альті;
1068 - 69 – народне повстання в Києві проти князів і бояр;
1071 – спустошення земель половцями;
1071 – повстання волхвів;
1078 – битва-розбрат між князями на Нежатиній ниві;
1078 – чергова перемога половців на р.Сожиці (притока Сули);
1087 – битва-розбрат між князями;
1088 – взяття волзькими болгарами м. Муром;
1092 - 1095 – нашестя половців, спустошення земель;
1096 – спустошення довкіл Києва половцями (хан Боняк);
1097 - 1100 – вир розбрату між князями;
1113 – народне повстання в Києві; указ Мономаха про вигнання жидів з Русі;
1116 – розбрат між князями, спалення Слуцька, спустошення Дреговичів;
1125 – смерть Мономаха і початок тривалої, невщухаючої десятиліттями, війни між княжими родами – Ольговичами і Володимировичами;
1146 – народне повстання в Києві з вбивством князя;
1147 - 57 – тривала війна Юрія Суздальського ("Довгорукого") за Києвський престол;
1157 – народне повстання в Києві;
1158 -71 – війни-розбрат між князями-спадкоємцями;
1171 – прихід половців (хан Кончак, Кобяк), спустошення земель;
1171 - 74 – битви за Києв і його розорення тими чи іншими спадкоємцями;
1176 – прихід половців і спустошення земель (хан Кончак, Кобяк);
1177 – народний заколот в м. Володимирі;
1179 – прихід половців, спустошення земель (знищена Біла Церква);
1180 - 81 – війни-розбрат за Суздаль;
1184 - 5 – битви з половцями, описані в "Слові о полку Ігореві";
1187 – початок постійних спустошливих набігів половців;
1187 – народний заколот в Галицькій землі;
1188 – початок багаторічних воєн-розбрату за Галич, не припинені навіть при Батиї;
1196 - 97 – війни-розбрат на Смоленщині і Чернігівщині;
1202 – прилучення половців у Галицький розбрат;
1210 – повішання трьох князів Ігоревичів у м. Галич;
1217 – захват Галича новгородським князем; невпинні війни;
1223 – велика поразка русичів у битві з Чингіз-ханом на р.Калці;
1225 – війни-розбрат в Галицькій землі;
1227 - 1237 – незліченні битви, війни, крамоли братів Данила і Василька (Галицьких);
1237 – вторгнення татаро-монгольських орд хана Батия:
1237 – взяття і повне розорення Рязані;
1238 – " — " — " — Суздальських земель і м. Володимира;
1239 – " — " — " — Переяслава;
1240 – " — " — " — Києва;
1241 – " — " — " — Галича, і похід Батия в Угорщину;
1242 – заснування Батиєм Золотої Орди в пониззі Волги (м. Сарай-Бату) і початок вікового татаро-монгольського ярма, після якого Україна так і лишилась під гнітом сусідніх держав впродовж усього часу, аж до кінця ХХст., у повній мірі витерпаючи наслідки віроломної релігії Розп'ятого.
Л («Літопис») – "Повість минулих літ" (окреме видання), Київ,1989.
ЛР («Лƀтописець руский») – "Літопис руський" за Іпатським списком, К,1989.
"Повість" («Повість минулих літ») – перша книга "ЛР".
БР – Б.Рыбаков "Очерки истории – ІІІ-ІХ вв", Москва,1958.
ВЕ – В.Еременко "В поисках исторической истины", Днепр-ск,1989.
ВК – "Велесова Книга" (Скрижалі буття українського народу), К,(1993),Індоєвропа. >>
ВШ – В.Шаян (1908-1974) "Біблія як ідеологія", Лондон,1970.
ГЛ – Г.Лозко "Українське язичництво", К,1994.
ГЛІ – Г.Лозко "Іменослов", К,1998.
ДБ – Д.Берест "Заповіт мовчання", К,2000.
ДБЛ – Д.Берест "Літописні непорозуміння", К,2006.
ІУН – Д. Дорошенко "Нарис історії України", К,1992 (за виданням 1932).
ІУО – "Історія України в особах ІХ-ХVІІІст." (В.Замлинський та інші), К,1993.
ІУП – Н. Полонська-Василенко "Історія України" (Munchen, 1972), К., 1995.
КУ – "Космос древньої України" (VI тис. до н.е. - І тис. н.е.), К,1992, Indoeurope.
МБ – М.Брайчевский "Утверждение Христианства на Руси", К,1989.
МС – В.Антонович "Моя сповідь", К., 1995.
МФ – Я.Боровський "Мифологический мир древних киевлян", К,1982.
НЦ – "Начала цивилизации" (В.Даниленко "Космогония первобытного общества", Ю.Шилов "Праистория Руси"), М,1999.
СЛ – "Слово о плъку Игоревƀ" (1800г.), К,1967.
СН – С.Наливайко "Таємниці розкриває санскрит", К,2000.
СП – С.Плачинда "Словник давньо-української міфології", К,1993.
ПТ – П.Толочко "Літописи Київської Русі", К,1994.
ТВ – В.Татищев "История Российская", (т.1) М,1962.
ТД – Т.Диденко "Святые древней Руси", К,1992.
ЭК – "Энциклопедический справочник Киева", К,1986.
НЗ – Новий Завіт біблії (передрук з Синодального видання).
ВЗ – Вітхий завіт (© United Bible Societies, 1990); скорочення у викладі: (1М 1/1) – перша книга Мойсея, розділ 1, речення 1.
Книга відвідувачів >
