Розглядаючи добу українського козацтва з позиції сучасності, зазвичай плутають козацьке самоврядування Запорозької Січі і врядування Гетьманщини. Ця плутанина спричинилась через те, що Гетьманщина, утворившись в ході визвольної війни 1648-1654 років, запозичила основні принципи козацького самоврядування Запорозької Січі, хоча й привнесла деякі відмінності. Врядування на Гетьманщині відрізнялось тим, що воно провадилось з суттєвим відхилення від істинної козацької демократії, зокрема в обранні гетьмана, котрий обирався не Загальною козацькою Радою, а радою старшин реєстрового козацтва, що складалась виключно з родовитих шляхтичів і обирала гетьмана винятково з поміж своїх, – хто мав рангові привілеї і володів «ранговими маєтностями». "Гетьман обирався на невизначені строки генеральною радою з верхівки старшини за погодженням і з наступним утвердженням царським урядом Московії" (МЛ с.172). Відтак, порушувався принцип народовладдя, на якому трималась Запорозька Січ, де в гетьмани міг бути обраний будь-який здатний козак, незалежно від свого майнового стану.
    Помилкове сприйняття Гетьманщини як першооснови української державності побутує досі у вітчизняній історії. Красномовним прикладом можуть служити подібні вирази: "У результаті Великого народного повстання український народ створив свою державність – козацько-старшинську Гетьманщину… і забезпечив можливість дальшого національного розвитку. У процесі створення державних органів влади Гетьманщини були використані традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва зокрема військово-територіальний устрій на «вольності». Це політичне і правове становище Гетьманщини царський уряд узаконив «Статтями», наданими 17 березня 1654р. козацькій старшині, та царським привілеєм «Війську Запорозькому» від 27 березня 1654р. Великим містам – Києву, Переяславу та іншим – були видані грамоти на самоврядування" (МЛ с.98).
    Зауважимо на давність державності України-Руси, яка зумисне замовчується сучасними науковцями-запроданцями. Здавалося б цілком виправданим ратоборство вітчизняних істориків за відродження історичної правди відносно української державності. Але в дійсності усе навпаки. Московські підлизні, які досі обіймають керівні посади в Академії Наук України (на чолі з П. Толочко), докладають зусиль до подальшого спотворення історичних фактів. Причина у тому, що прихвосні Москви намагаються посунути дату державності України-Руси якомога далі поза державність Московії, котру підносять як джерело державотворення, навколо якого буцімто згуртувалась руська (тобто суто українська) нація. Подібне самозвеличення на власних вигадках здавна притаманне нашому північному сусіду. Достатньо згадати самопроголошення Москви третім Римом у 1492 році, щоби усвідомити її шовіністичну політику та імперські амбіції. Тож варто покласти край спотворенню історичних фактів на догоду чужинцям і в першу чергу нагадати, що сучасна назва Московії – «Росія» – самочинно запозичена (себто неправомірно привласнена) нашим північним сусідом з України-Руси.
    На це зауважувала у свій час «Історія Русів», викриваючи нахабно-заздрісну політику Московії: "Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру Мономаху дістався, хоча той Володимир Мономах був насправді Князем Руським Київським, а не Московським" (ІР с.183). Тож варто покласти край спотворенню історичних фактів на догоду чужинцям і в першу чергу нагадати, що сучасна назва «Росія» самочинно запозичена (себто вкрадена) нашим північним сусідом з України-Руси.
    Росія – вона ж Гетьманщина, або Гетьманська Україна-Русь (власне тодішня Росія, згідно титулу Б.Хмельницького – «Гетьман Російський»), охоплювала всю територію України-Руси, що знаходилась поза межами Запорозьких Вольностей, які перебували під юрисдикцією Запорозької Січі. "Запорожжя до кінця зберігало свій автономний суверенітет. Реальність останнього підтверджується існуванням митного кордону між Гетьманщиною та Вольностями запорозьких козаків" (УФ с.39). Причому розділення було не тільки територіальне, але й ідеологічне.
    Розбіжність ідеологічних засад і правових норм Запорозької Січі й новоутвореної Гетьманщини (1648) проявились майже одразу і чимдалі ставали більш виразнішими. Причина полягала в несумісності принципу народовладдя Запорозької Січі – демократичної республіки, очоленої козацькою Загальною Радою та щорічно обраною січовою старшиною, проти одноосібного безстрокового гетьманського правління в Гетьманщині, яка запозичила монархічне врядування Речі Посполитої та «шляхетське» обрання коронних сановників (канцлерів, гетьманів, воєвод та інших), які обиралися сеймом на свої посади довічно і ніким не могли бути змінені. До речі буде сказано, що польський сейм не мав нічого спільного з демократією: "Усі справи на сеймах вирішувалися не більшістю голосів, як це робилося й робиться в усьому світі, а голосом меншості, голосом кількох людей, навіть однієї особи. І такий порядок у Польщі називався золотою свободою. Звісно, це була вже не свобода, а повне свавілля" (ЩВ с.280). Тож немає нічого дивного в тому, що подібні «порядки», занесені з Польщі до Гетьманщини, були неприйнятні для запорожців. Адже запорозькі козаки нероздільно пов’язані з етнічними витоками українського народу і є вихідцями з цього народу та носіями усіх його національних ознак, особливостей побуту й культури. Громадсько-соціальний устрій Запорозької Січі наслідував традиції Стародавньої Руси дохристиянської доби, чого не скажеш про Гетьману, яка утворилась 1648 року в часи панування християнської релігії, котра засуджувала волелюбність і непідлеглість як прояви єретичного вільнодумство.
    Незалежність запорожців, як характерна етнічна ознака українського народу, засвідчена більшістю дослідників українського козацтва. "Запорожцям не властиве ні найменше низькопоклонство перед сильними світу сього. До польських аристократів і російських бояр вони завжди ставились без будь-якої улесливості чи холопської запопадливості. Більш того, нерідко були в тому ставленні навіть показне нехтування етикетом, підкреслена незалежність" (УФ с.26). Показово, що на Переяславській раді отаман-гетьман Іван Сірко відмовився од клятви на вірність московському царю й подався на Січ, що свідчить незаперечним доказом вірності запорожців демократичним засадам українського суспільства. "Найдемократичним елементом була козацька Рада, а її прагматично-конформістською противагою – старшина й отаманія. Вельми рельєфно це підтверджує такий епізод. Коли після смерті славнозвісного кошового Івана Сірка царський уряд Московії домагався формальної присяги запорожців на вірність, Рада ніяк не давала згоди. Одначе, подарунки грошима й сукнами зробили старшину поступливішою і врешті-решт їй вдалося перетягти на свій бік усе товариство" (УФ с.62).
    «Історія Русів» також засвідчує традиційнунезалежність українського народу: "Відомо ж бо з Історії, що народ сей український з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням власних Князів своїх, вельми славних своїми діяннями" (ІР с.184). Тож невипадково в часи Гетьманщини українці не годились коритися антинародній політиці гетьманів, які хилились під зверхність сусідніх держав, користуючись правом необмеженої гетьманської влади.

Військово-Адміністративний устрій Гетьманщини

    Всю повноту необмеженої влади в Гетьманщині (ХVІІ–ХVІІІ ст.) уособлював Гетьман; він стояв на чолі Генерального Уряду і здійснював керівництво через Генеральну Старшину, котру призначав на власний розсуд. Генеральна Старшина Гетьманщини утверджувалась на невизначений термін, що створювало умови до всіляких зловживань. По низхідній ієрархії першою особою після гетьмана був Генеральний Обозний – вища службова посада гетьманської адміністрації (він відав усіма військовими справами і заступав гетьмана під час його відсутності). Генеральний Писар відав генеральною канцелярією, вів дипломатичне листування, провадив зносини з іноземними державами. Генеральний Суддя (та його заступник) очолював генеральний суд, виконував дипломатичні доручення, переговори. Генеральний Осавул (та підосавулій) наглядав за складом війська, вів козацький реєстр, відав військовим спорядженням. Генеральний Підскарбій очолював генеральну скарбову канцелярію, відав фінансовими справами, керував системою податків, ранговими маєтностями. Генеральний Хорунжий відав військовими справами і охороною головного військового прапора. Генеральний Бунчужний відав військовими справами та церемоніями, зустрічав послів (бунчукові товариші – підбунчужні – виконували обов'язки ад'ютантів).

Військово-Адміністративний поділ Гетьманщини на полки

    Лівобережна й Правобережна Україна поділялася на полки, які були військовими й адміністративно-територіальними одиницями. За даними 1650-1660 років їх налічувалось 24 (з іменами полковників на час утворення Гетьманщини 1648 року):
            Правобережні полки (10)
    Білоцерківський (Іван Гиря, потім Михайло Громика), Брацлавський (Данило Нечай), Кальницький – Вінницький (Іван Федоренко, потім Іван Богун), Канівський (Федір Стародуб), Київський (Антін Жданович), Корсунський (Лук'ян Мозиря), Овруцький 1648-1649 (Осип Наталчич), Паволоцький (Іван Богун), Уманський (Іван Ганжа, згодом Йосип Глух), Черкаський (Максим Кривоніс, потім Іван Воронченко), Чигиринський (Федір Якубович, він же Вешняк); Могилівський, він же Білоруський (Іван Золотаренко, потім Іван Нечай) полк розформований москалями після захоплення українських земель 1659 року.
            Лівобережні полки (9)
    Гадяцький (Ярема Хмеленко), Кропивнянський – Лубенський (Филон Джеджалій, він же Джалалій), Миргородський (Матвій Гладкий), Ніжинський (Прокіп Шумейко), Переяславський (Федір Лобода), Полтавський (Мартин Пушкар), Прилуцький (Іван Мельниченко, згодом Пилип Носач), Стародубський з 1654 (Петро Рославець - 1663), Чернігівський (Мартин Небаба).
            Слобідська Україна (5; з 1652-1660)
    Ізюмський (Донець-Захаржевський з 1685 р.), Острогозький (Іван Дзиковський), Охтирський (Іван Гладкий), Сумський (Герасим Кондратьєв), Харківський (Іван Сірко).
    На чолі кожного полку стояв полковник, який мав полкову старшину: полкового обозного, писаря, осавула, хорунжого та інших. Полк поділявся на сотні, які очолювали сотники, що мали при собі сотенну старшину (сотенного писаря, отамана, осавула, хорунжого); отамани відали справами козаків, що проживала в селах, а тамтешні старости – справами селян. Полковник мався обиратися на військовій раді, але здебільшого безпосередньо призначався гетьманом, і передусім відповідав за впровадження на місцях гетьманських універсалів, карав їх порушників (навіть «на горло»).
    Кажучи про Гетьманщину, не слід забувати, що вона утворилася виключно завдяки Запорозькій Січі, яка була до Гетьманщини і після неї. Гетьманщина – це всього-на-всього невдала спроба перенести традиції Запорожжя на всю Україну-Русь. Ця спроба зазнала краху через бездарну реалізацію запорозького демократичного устрою представниками реєстрової старшини, яка ніколи не дотримувалась козацької демократії і була її найпершим ворогом. Не забуваймо, що керівні посади реєстрового козацтва обіймали шляхтичі литовсько-польського походження. До того ж, Гетьманщину очолив польський шляхтич Богдан Хмельницький; такими ж були й наступні гетьмани – Юрій Хмельницький, Виговський, Самойлович, Мазепа та інші. Тому й не варто було сподіватись, що Гетьманщина утвердиться на засадах істинної козацької демократії, адже козацька старшина дбала лише про власні привілеї, лишаючи поза увагою не тільки рядових козаків, але й увесь український народ.
    Показово, що Запорозька Січ, як єдина опора української нації в боротьбі з поневоленням, швидко відчула недемократичний напрямок новоутвореної Гетьманщини і рішуче виступила проти Б.Хмельницького, котрий зрадив інтереси етнічного населення України-Руси. "У лютому – березні 1650р. мали місце виступи проти гетьманської адміністрації на Запорожжі під керівництвом Худолія (проголошеного гетьманом) і Гуцького. Вони були придушені, Худолія страчено. Гетьманське оточення Хмельницького планувало навіть провести каральний похід, щоб поставити на Запорожжі надійну старшину. Навесні 1650р. репресії проти селян-повстанців посилилися. Деяких їх ватажків було страчено. На старшинській раді полковники одержали від Хмельницького наказ: приборкувати заколоти та карати непокірних. Однак Д.Нечай, відчуваючи підтримку селян і нереєстрових козаків, не погоджувався з такими діями… Та, незважаючи на універсали гетьмана Хмельницького і розправи над окремими ватажками повстанців, боротьба посполитих проти повернення литовсько-польської шляхти тривала. Мали місце й рухи серед міщан… Улітку 1650р. гетьман зобов'язав полковників оберігати від нападів повстанців шляхетські маєтки. Відбулися розправи гетьманської адміністрації з ватажками левенців і опришків на Брацлавщині. У вересні 1650р. Б.Хмельницький наказав карати ватажків повстанців і на Подніпров'ї" (МЛ с.61-62).
    Антинародна політика Хмельницького, котрий з народного обранця перетворився на кривавого тирана, змусила запорожців покинути Микитин Ріг, де вони нещодавно в Микитинській Січі проголосили Хмельницького гетьманом України-Руси (30.01.1648). Усвідомивши плани гетьмана утвердити колишній панський устрій на Гетьманщині, що суперечив принципам козацької демократії, запорожці подалися далі по Дніпру, за пороги, і заснували Чортомлицьку Січ в 1652 році як новий військовий центр Козацької Республіки. Будучи ревними поборниками справедливості і носіями істинної давньоукраїнської демократії, що проголошувала людей вільними і непідлеглими, запорожці відсторонюються від Гетьманщини, як свого часу відсторонились від Речі Посполитої. Щодо самого Хмельницького, котрий навіть не мав на думці утворення незалежної української держави, зауважує В.Антонович: "Розглядаючи під цим кутом зору діяльність Хмельницького, ми наштовхуємося раз за разом на непорозуміння, чому після стількох перемог, перебуваючи на чолі народу і володіючи потрібною силою, Хмельницький не помислив про утворення окремої держави" (МС с.192).
    Тримаючись істини, маємо констатувати, що Б.Хмельницький не був улюбленцем українського народу, як його презентують сучасні науковці-пристосованці на догоду чинній владі. В часи визвольної війни 1648-1657 років були воєначальники-патріоти більш достойні за Хмельницького на звання Гетьмана України-Руси, а головне – більш відповідні на роль керманича української нації. Такими улюбленцями народу й істинними патріотами України-Руси були полковники Данило Нечай, Матвій Гладкий, Іван Богун, Максим Кривоніс зі своїм сином «Кривоносенком». Не дарма поляки казали: «Гладкий, Нечай і Кривоніс-син, хоч з Хмельницьким ходять разом, а думають по-іншому і називають Хмельницького польським лакизою» (МЛ с.60). Тому Хмельницький підбирав собі найближче оточення виключно з польської шляхти, а народних улюбленців тримав подалі від керма, «довіривши» їм почесні місця на передових позиціях, де вони мались полягти як герої.
    Залишившись без всенародної підтримки і намагаючись утриматись на посаді гетьмана за будь-яку ціну, Б. Хмельницький допустився фатальної помилки, шукаючи військової підтримки за межами української держави. Закликавши у поміч Московію і склавши присягу московському царю, він перетворився з національного героя на зрадника й ката української державності. Щоправда Хмельницький визнав свою помилку ще за життя і спробував скинути ярмо Московії, в яке так необачно втягнув увесь український люд. Проте усі спроби здихатися «братніх обіймів» північного сусіда не дали бажаних наслідків.
    Після Переяславської угоди 1654 року царський уряд Московії настирно і послідовно обмежував права українського народу й козацтва. Як зазначалося, услід за Хмельницьким усі гетьмани-маріонетки України-Руси ще більше затягали зашморг московського ярма, спокусившись дарованими маєтностями та привілеями. Але у той час як збагачувались гетьмани і найближче гетьманське оточення з числа козацької старшини, увесь український люд і рядове козацтво зазнавали утисків та пригноблення. Найбільше утисків зазнало українське козацтво в часи правління Петра-І. Скориставшись невдалою спробою Мазепи відновити польське панування на Україні-Русі, царський уряд почав запроваджувати свої порядки на Лівобережній Україні, що були направлені насамперед на обмеження влади українського гетьмана. Призначивши раболіпного Івана Скоропадського на гетьманську посаду замість Мазепи (06.11.1708), Петро-І приставив до нього наглядача, котрий в наступні роки не тільки постійно перебував в резиденції гетьмана, контролюючи його діяльність, але й перебрав на себе усі гетьманські повноваження, таким чином, перетворивши козацького гетьмана на особу суто фігуральну, а українських козаків – на дармову робочу силу. Так у 1721 році розпочинається спорудження Ладозького каналу (1721-1725), де за царським наказом мусили працювати українські козаки чисельністю від 20 до 30 тисяч. Скоропадський був першим слухняним гетьманом, котрий відправив під орудою П. Полуботка українських козаків на примусові «каторжні» роботи, які вигублювали цвіт української нації. Недарма існує вислів, що С.-Петербург зведений на козацьких кістках, бо більша частина «каторжан» лишалася там навіки, помираючи в болотах від голоду, холоду і хвороб.
    Одночасно з виведенням значної частини українських козаків за межі їхньої батьківщини, Петро-І призначає на Гетьманщині (14.11.1721) з російських урядовців «Судову Канцелярію» і «Військову Канцелярію». Невдовзі відбулося й утворення чужоземного уряду за назвою «Малоросійська Колегія», згідно указу Петра-І (16.05.1722). Ця новоутворена державна установа під керівництвом російського бригадира Вільямінова повністю перебрала на себе колишні права гетьмана, а після смерті Скоропадського самочинно урядувала на теренах Гетьманщини, стягуючи побори з українського народу як заманеться. Показовим прикладом збільшення поборів може служити звіт Малоросійської Колегії 1724 року за відсутності посади козацького Гетьмана (після смерті наказного гетьмана Полуботка наприкінці 1723 року): «Колегія Малоросійська збільшила доходи в царську казну до 140-тисяч карбованців, крім того 40-тисяч чверток борошна для російських військ; помітна надбавка проти 1722 року, коли було зібрано в казну лише 45-тисяч крб. та 17-тисяч чверток муки!» (чвертка – міра об'єму сипких тіл, близько 210 літрів). Паралельно з підвищенням поборів на Україні-Русі починається широкомасштабне закріпачення українських козаків і приниження їх стану до рівня селян, що засвідчене історичними фактами. "У 1730р. налічувалось 20 тис. вільних козацьких дворів, у 1743р. – 11 тис., у 1764р. – 1,1 тисяч. Козаків зрівнювали у правах з селянами" (ІУК с.138).
    В останні роки свого існування Гетьманщина перетворилась на фарс і трималася лише завдяки сприянню новітнього графа Олексія Розумовського, вихідця з козацької сім’ї села Лемеші (Чернігівщина), котрий був коханцем цариці Єлизавети Петрівни (1741-1761) і таємно повінчався з нею 1742 року. Олексій Розумовський організував призначення свого 22-літнього брата Кирила гетьманом «Малоросії» з присвоєнням звання генерал-фельдмаршала та наданню привілеїв козацькій старшині, котра була прирівняна до дворянства. В часи блюзнірського гетьманства малолітнього генерал-фельдмаршала Кирила Розумовського (1750-1764) царський уряд з метою обмеження козацького самоврядування в Запорозьких Вольностях створив на території Нової Січі воєнізовані поселення: Нову Сербію (1752) – від Кременчука до Гнилого Тікичу й верхів'я Синюхи, Слав'яно-Сербію – північніше верхів'я р. Кальміус (1752) та Слобідське поселення понад горішнім Сіверським Дінцем, де створено Новослобідський полк (1753), що увійшли до складу Новоросійської губернії (1764). Воєнізовані поселення так званої Новосербії (1752-1764) мали контролювати запорожців і не допустити їх участі у народних повстаннях на Україні-Русі та в Московії.
    Після смерті московської цариці Єлизавети, лояльної до українців, престол займає катюга українського народу, німкеня Софія Фредеріка Амалія, відома під ім'ям – Катерина-ІІ (1762-1796), котра організувала вбивство свого чоловіка Гольштейна – російського імператора під ім'ям Петро-ІІІ. За її правління настає чорна доба для України-Руси й українського козацтва. Катерина-ІІ змусила К.Розумовського «добровільно» зректися гетьманства і ліквідувала увесь уряд Гетьманщини (21.11.1764), призначивши правління Малоросійської комісії під орудою П.Румянцева (1764-1784); реорганізувала слобідські козацькі полки, замінивши їх гусарськими (1765), знищила Запорозьку Січ (1775); замість полкового адміністративного устрою на Лівобережжі України-Руси було запроваджене загальноросійське губернське управління – на Слобожанщині у 1781 році створено Харківське й Катеринославське намісництва, а в 1782 році на колишній гетьманській території створено три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Окрім того вона позбавила козаків привілеїв і прирівняла до селян (1783), запровадила на Лівобережній Україні-Русі кріпосне право (1783), козацьку старшину – так звану козацьку шляхту – урівняла в правах з російським дворянством (1785).
    Після знищення Запорозької Січі царський уряд організував з колишніх запорожців «військо вірних козаків» на Кубані (1787), звідки й назва першого кубанського Кошу запорожців – Катеринодар (сучасний Краснодар). Під час нової російсько-турецької війни (1787-1791) військо кубанських запорожців отримало назву Чорноморське козацьке військо (1788). Козаки-чорноморці чисельністю 12,5 тисяч допомогли О. Суворову взяти Очаків (1788) та турецьку фортецю Ізмаїл (1790). Слід зауважити, що сприяв перемозі той факт, що Туреччина в цей час вела війну з Австрією – вподовж 1788-1791 років. До того ж, на боці Австрії виступили кількатисячні загони козаків Задунайської Січі, які ще у 1784-1785 роках покинули Січ і стали Кошем на військовому кордоні у Банаті.
    В наступні роки українські козаки Чорноморського війська чисельністю близько 25-тисяч під проводом отамана-гетьмана Х. Чепіги зіграли вирішальну роль у завоюванні Польщі в 1794-1795 роках, здолавши під Мацеєвичами польські збройні сили на чолі з Т. Косцюшко (28.09.1794), а потім у перших рядах штурмували й здобули Варшаву, за що Суворов отримав звання фельдмаршала. Поразка поляків була страшною: 30-тис. поляків загинуло у передмісті Варшави (укріплення Прага), понад 2-тис. потонуло у Віслі, півтори тисячі потрапило у полон. Польські історики засвідчують, що без участі українського козацтва завоюванні Польщі було б вельми проблематичне. Варто додати, що з 1795 року Річ Посполита перестала існувати, а Польща взагалі зникла з геополітичної карти Європи. Територія Польщі була поділена між трьома агресивними сусідами: 62% території та 45% населення захопила Росія; 18% земель та 32% населення приєднала до себе Австрія; та відповідно 20% і 23% відійшли до Прусії.
    Під час нової російсько-турецької війни 1828-1829 років українські козаки Задунайської Січі під проводом Йосифа Гладкого, якому було присвоєно звання полковника, перейшли під Ізмаїлом на бік російської армії, допомогли переправитись через Дунай і взяли участь у війні проти Туреччини, за що турки жорстоко розправилися з усіма козаками і їхніми сім'ями, що залишилися в Січі. З тих козаків, що повернулись з-за Дунаю, царський уряд організував Азовське козацьке військо (1832), яке було ліквідовано (1864), а козаків переселено на Кубань, де було утворене у 1892 році Кубанське козацьке військо, сформоване на засадах Запорозької Січі. Освоєні запорожцями кубанські землі увійшли до складу Російської Федерації, але як би не доводили російські історики свої права на цю територію, до сьогодні на Кубані збереглися українські назви поселень, а побут і триб життя кубанський козаків досі зберігся в сільській місцевості Кубанського краю, наслідуючи давньоукраїнські традиції Запорозької Січі.
    Українське Низове козацтво за часи свого пів-тисячолітнього існування залишило незгладимий слід у вітчизняній і всесвітній історії. Нам ще слід усвідомити, що Запорозька Січ перебувала в надзвичайно скрутному становищі. Вона не мала ніякої підтримки нізвідки. За сучасною термінологією козацьке військо перебувало на власному господарчому розрахунку. Жодне військо у світі не утримувало само себе, та ще й вподовж багатьох століть. А Запорозька Січ була не тільки самодостатньою й військовоспроможною, але й вела безперервну війну на кілька фронтів: проти Кримського ханства й Туреччини на півдні, проти Польщі на північному заході, а згодом і проти Московії на північному сході.
    Історичне значення Запорозької Січі неможливо переоцінити. В надзвичайно тяжких умовах, в найтрагічніший період історичного поступу України-Руси, запорожці якнайкраще виконали свою історичну місію – згуртування української нації. Низове українське козацтво закарбувало своє покликання у свідомості українського народу, прославившись як осередок національно-визвольної боротьби, як оплот сміливого протистояння кріпосницькій системі європейських держав. Героїчна епоха українського козацтва і славнозвісної Запорозької Січі увійшла в свідомість українського народу як загальнонаціональне всеукраїнське явище, що дає право кожному українцю вважати себе причетним до «козацького роду».
    Зводячи підсумок, зазначимо неоціненну політичну та історичну роль Запорозької Січі – це унікальне явище у всесвітній історії, ще не оцінене належним чином. Ми ще маємо визнати неспростовну істину: «Без Запорозької Січі не було б українського народу».