Західний кордон починався від річки Случ і по межиріччю Південного Бугу й Дністра досягав Чорного моря; північний кордон проходив з верхів'я Південного Бугу на схід до Кременчука, перетинав Дніпр і далі простягався на Лівобережжі по річці Орель й виходив на Сіверський Донець; східний кордон проходив по Сіверському Донцю до його впадіння в Дін і далі по Дону сягав Азовського моря та охоплював частину Кубанського краю по річки Чабур, Єю, Кубань; південний кордон проходив від устя р.Кальміус по степовій лінії сучасних міст Маріуполь-Мелітополь-Каховка і далі по Дніпру – до Чорного моря.
    Східні й північні кордони Вольностей Запорозьких потрохи посунула Гетьманщина, проголосивши себе спадкоємницею Запорозької Січі, а східні окраїни Вольностей Запорозьких почала загарбувати Московія, котра після Переяславської угоди іменувала себе Росією. Грунтовне дослідження цього питання проведене багатьма українським науковцями. Зокрема П. Лаврів зазначає права запорожців на правобережні землі понад Доном (значну частину сучасну Ростовської області Російської Федерації) аргументованими доказами: "У будівництві твердині (Ростов на Дону) брали участь українські козаки, поселені в тому районі. «Малоросіянами» заселено Сарматську слободу при впадінні річки Сарматки в Міус, а п'ять рот запорозьких і донських козаків поселено біля Таганрога для оборони міста… У 1775 році, за даними комендантів царської армії, на цих східних землях Вольностей Запорозьких часів Нової Січі проживало 56637 осіб. Безперечно це занижене число. Дослідник останнього запорозького Коша А.О.Скальковський і академік Д.І.Яворницький визначають приблизну кількість людності Новосічевої республіки 100 000 осіб" (ІУЛ с.84-90).

Д О Н Щ И Н А

        Права українського козацтва на Подоння зумовлені освоєнням цих земель запорожцями, про що свідчить назва одного з куренів Запорозької Січі – Донський. Майже століття запорозькі козаки утверджувались на Дону і врешті виокремились в самостійне козацьке угрупування під назвою «донців». Поповнюючи свої ряди вихідцями з України-Руси, донські запорожці поступово нарощують військову силу, підтримуючи з Запорозькою Січчю добросусідські відносини, а з 1620-их років беруть участь у спільних запорізько-донських походах на бусурман. Якщо у ХVІ столітті запорожці самостійно й неодноразово здобували турецьку фортецю Азов, звільняючи бранців, то у 1637 році вже діють об'єднанні запорозько-донські сили. Близько 4 тисяч запорожців разом з кількома тисячами донців через 6 тижнів штурму проломили мури й увірвалися в фортецю, котру потім утримували за собою вподовж 1637-1642 років, що увійшло в історію під назвою «Азовське сидіння». "Коли ж у 1641 р. на Азов рушило турецьке військо, на допомогу обложеним прийшло з Запоріжжя і з-над Дону 4-6 тис. козаків. Незважаючи на величезну перевагу (100-тисячного турецького війська, за іншими джерелами – 240 тисяч), турки після 14-тижневої облоги відступили від Азова. Навесні 1642р. царський уряд Московії, щоб уникнути війни з Портою, змусив козаків покинути фортецю, а в жовтні 1644р. запорожці на 30 чайках разом з донцями знову вдарили на Азовську твердиню" (ІУЛ с.61).
    Незаперечність споконвічного права українців на правобережжя Дону засвідчене в багатьох історичних джерелах, зокрема в «Історії Русів». "Козаки Запорозькі та охочекомонні – понад п’ять тисяч чоловік полишило табір Гетьманський. Проходячи вниз рікою Доном, зупинились в гирлі його на одній косі вище міста Азова, на супротивному його березі, і побудували там місто Черкаськ по імені свойого міста Черкаса, де залишились вони назавжди" (ІР с.60). Це підтверджують і сучасні історики: "Запорожці в 1569р. заложили в пониззі Дону «городок» Черкаськ (тепер станиця Старочеркаськ в Ростовській області)… На Дін утекла частина січовиків у 1578 р., коли польський король Стефан Баторій домовився з кримським ханом вигнати низовиків з-над Дніпра… Після придушення повстань під проводом Жмайла (1625), Сулими (1635), Павлюка (1637) й Остряниці (1638) багато козаків утекло від помсти польської шляхти. Вони поселилися над горішним Дінцем та іншими річками, а «тисячі дві» пішли на Дін. Є відомості про перехід у Донське доріччя цілих груп українців-переселенців із Чугуєва, Усерда, Корочі, Білгорода, Рильська, Воронежа, Ромен, Гадяча, Лубен, Олешні, Миргорода, Чигирина й Боровця. Деякі джерела свідчать, що в 1638р. над Доном жило близько 10 тисяч «черкас» (українців)… Слобожанщину фактично почали заселяти учасники повстання проти польської шляхти під проводом Якова Острянина (Остряниці), який після поразки в 1638р. привів 865 сімей до Білгорода" (ІУЛ с.52-70).
    Стосовно Білгорода, котрий заснував Великий Князь Київський Святослав ще у Х столітті, маємо підтвердження дослідників Маріуполя: "Почавши колонізацію приазовських степів у V-VІст., давні українці в Х-ХІІІст. жили поблизу річок Кальміусу й Міусу. За деякими свідченнями, князь Святослав Ігоревич, розгромивши хозар і зруйнувавши Саркел (на місці суч. Цимлянського вод-ща), заснував на місці теперішнього Маріуполя місто Білгород, який пізніше татари перейменували на Білосарай. Коса недалеко від Маріуполя й донині називається Белосарайською" (ІУЖ 1971, №4).
    Панування запорожців у пониззі Дону засвідчує навіть російсько-імперський історик М.Карамзин, щоправда називаючи козаків «черкасами» за їхнім містом Черкаськ: "Найбільшим пострахом для варварів і захистом для Росії між Азовським і Каспійськими морями стала войовнича республіка, що складалася з людей, які говорили нашою мовою, сповідували нашу віру.., невтомних у боях, деколи впертих, свавільних, хижих, але які стерли свої провини завзяттями і хоробрими вчинками. Протягом ХV ст. вони жахали мандрівників у харківських і воронізьких пустинях, поблизу Дону, грабували московських купців на дорозі до Азова і Кафи. Їхнє походження не вельми шляхетне: вони вважалися російськими (себто українськими) втікачами, шукали дикої волі й здобичі в опустілих улусах Батиєвої орди.., закріпилися в тій області містом Черкас, назвавши його черкаським або козацьким (адже оба слова означають те саме; доставали собі жінок із землі Черкаської…). Отець Усаннов жалівся на них султанові, государеві землі Азовської, що козаки гидують залежністю від магометанського царства й признають владу Росії (тодішня назва України-Руси). В 1549р. їхній вождь… будував фортеці на Дону; вони заволоділи рікою до самого гирла, вимагали данини з Азова, воювали з ногаями й Астраханню, Тавридою та турками" (НК с.64, 87).
    Як бачимо, запорозькі козаки, утвердивши своє панування в пониззі Дону, були відомі в Московії, котра почала убачати Подоння своєю територією після єднання з Гетьманщиною, згідно Переяславської угоди (1654), та наступних воєн з Туреччиною й Кримським ханством часів Петра-І за участю 50-тисячного війська український козаків 1687, 1689 та 1695-1696 років зі здобуттям Азова, котрий перейшов до Московії згідно Константинопольського договору (03.06.1700). До того ж, врегулювання земельних відносин східної окраїни Вольностей Запорозьких ускладнювалось зазіханням на цю територію донських козаків – колишніх вихідців з Запорозької Січі. Розмежування запорозьких і донських козаків було зумовлене утворенням Гетьманщини на Україні-Русі (1648), котра невдовзі підпорядковується Московії. Внаслідок бездарно складеної Переяславської угоди, де Запорозька Січ побіжно згадана лише в останньому пункті Статей, царський уряд почав розглядати Запорозька Січ як підлеглу їй військові одиницю. Діючи за принципом «розділяй і володарюй», царський уряд сприяв розділенню українського козацтва на дві частини шляхом надання привілеїв донським козакам, виокремивши їх в окремий Донський полк.
    Роздаючи землі старшинам донців, московські царі спромоглися протиставити донців запорожцям, що виразно проявилося під час Полтавської битви: запорожці підтримали українського гетьмана, а донці виступили на боці російського царя. Це розмежування було офіційно затверджене царським указом 1711 року Петра-І. Донські козаки юридично підпорядковувались Московії, в той час як запорожці тримались України-Руси. Використовуючи цей слушний для москалів аргумент, дочка Петра-І цариця Єлизавета вирішила питання козацьких взаємовідносин на свою користь, визначивши границю між Січовими Вольностями і землею Донських козаків по річці Кальміус. 30 квітня 1746р. цариця Єлизавета підписала указ: «Запорожцям володіти за Дніпром річками Самарою, Вовчими Водами, Бердою, Кальчиком, Кальміусом та іншими, які впадають в них, і приналежними до них річками, косами й байраками та всіма угіддями по попередню границю з 1711 р., а від річки Кальміусу (на схід) – річками Єланчиком, Кринкою, Міусом і навіть до річки Дону повинні володіти донські козаки» (ПС ч.2, с.119). Доречно зауважити, що попередній указ цариці (11.07.1745 р.) підтверджував права запорожців проживати на Кубанських землях і займатись рибальством на річках Чабур, Єя й Кубань (ІЗК с.52). Історично засвідчено, що загарбання українських земель продовжувалось навіть після скасування царизму: "Значна частина Пінщини і Гомельської області (Білорусь) також входили колись до складу України. У 1925 році керівництво СРСР відібрало від України 14 районів, населених в основному українцями, і передало їх до складу Російської Федерації" (ПВ с.19). Не зайве нагадати, що колишні північні землі України-Руси, зокрема Гомельська, Могилівська, Брянська, Смоленська області, були окуповані Московією за необачності Б. Хмельницького, а Могилівський, він же Білоруський полк Івана Золотаренка був ліквідований москалями після захоплення українських земель 1659 року. Та сама доля спіткала й Стародубський полк, який врешті був розформований, внаслідок чого сучасне м. Стародуб (Брянська обл.) опинилось за межами України-Руси після узурпації влади Москвою та перерозподілу українських земель на власний розсуд 1919 року.
    За офіційними даними наприкінці існування Запорозької Січі, що зазнала суттєвих територіальних утисків з боку Гетьманщини та Московії, було виділено 100 тис. кв. верств (114 тис. кв. км) запорозьких земель. Отже, запорожці контролювали простір, що дорівнює території сучасної Чехії чи територіям сучасної Угорщини, Болгарії та Португалії разом узятих. Населення Запорожжя в останній рік його існування, за офіційними підрахунками 1775 року, складало близько 120 тис. чоловік, з них суто військових козаків-січовиків – 15 тисяч (згідно СД с.132-133). "Створення власної держави засвідчило про величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу. В умовах постійної зовнішньої агресії, іноземного панування, політичної розчленованості українських земель, нещадного соціального гніту, який доповнювався жорстокими національно-релігійними переслідуваннями, – українські козаки зуміли збудувати державне утворення, яке мало яскраві етнічні риси і республіканську демократичну форму організації управління" (СГ с.66). За визначенням науковців: «Існування законності є незаперечним доказом державності, адже норми права установлюються й діють лише в державі; злочини й покарання, як правові явища, поза державою бути не можуть».
    Щоправда, Запорозька Січ не мала власної грошової системи, використовуючи в обігу гроші різних країн. Але наявність Січового скарбу і провадження у Січі кредитних операцій засвідчує ознаки державності. "Географія запорозьких кредитних угод виходила і за межі Січі. Існував на Запорожжі і державний кредит. Наприклад, у 1770р. Кіш позичив «із військової суми» різним купцям більше 1000 карбованців. Отже, важливо підкреслити, що вже сам факт існування військового скарбу як загальнозапорозького бюджету підтверджує державний статус Січі" (УФ с.110).
    Січове законодавство існувало як звичаєве право, укорінене в свідомості непорушністю народних традицій. Витоки запорозького народоправства сягають, як зазначалось, давньоруського вічевого ладу. Колишнє давньоруське віче, що створювало трибуну громадської думки, на Запорожжі прибрало вигляд Загальної козацької Ради, де обговорювались і вирішувались усі питання. Запорожці дотримувались споконвічних засад демократії, згідно яких, прилюдні вибори й рішення – це ознака вільних людей.
    На жаль, вітчизняні джерела не зберегли вичерпних свідчень про військово-адміністративний поділ Запорозької Січі, але він зберігся на Кубані. "Ніхто краще не знав і не розумів Запорожжя, як кубанські козаки – прямі нащадки запорожців. На Кубані ще й до сьогодні зберігають старовинний уклад, мову, звичаї, занесені з України" (УФ с.56). Козацький історик Ф. Щербина дав перелік адміністративних посад Запорозької Січі, що утверджувались на загальних зборах товариства (ЩФ с.19); запорозький табель про ранги в останні роки існування Січі складався зі 120 осіб.

Військово-Адміністративний устрій Запорозької Січі

    Загальна Рада (так зване «Велике Коло», або велика Загальновійськова Рада, де збиралося усе Запорозьке Товариство) уособлювала всю повноту законодавчої, адміністративної та судової влади і забезпечувала законотворчість, контроль діяльності та формування внутрішньої і зовнішньої політики Запорозької Січі. Загальна Рада збиралася щорічно 1 січня для звіту козацької старшини перед товариством й обрання отамана-гетьмана Війська Запорозького, січової та курінної старшини.

Військово-Адміністративні посади Запорозької Січі

Гетьман (кошовий отаман) Військовий суддя Військовий писар Військовий осавул Курінні отамани (38) Паланкові полковники (7)   полкові писарі (9)   полкові осавули (7)   полкові підписарії (9)   полкові підосавулії (7)

Скарбничий (шафар) та заступники   підшафарії (2) Військовий підосавулій Військовий довбиш (оповісник)   піддовбишний Канцеляристи (20) Військовий пушкар та підпушкарій Гармаші (8) Кантарлей (наглядач за вагою і мірами) Тлумач

38 куренів Запорозької Січі
(старшини: курінний отаман, писар, хорунжий, кухар)

Батуринський Брюховецький Васюринський Ведмедівський Вем'яківський Дерев'янівський Джерелівський Донський Дяківський Іванівський Іркліївський Калниболоцький Канівський

Кисляківський Копелівський Коренівський Корсунський Крилівський Кущовський Левушківський Мишастівський Мінський Незамайківський Пашківський Переяславський Пластунівський

Платнерівський Полтавський Поповичівський Рогіївський Сергіївський Нижньо-     Стеблівський Вищестеблівський Тимошівський Титарівський Уманський Шкуринський Щербинівський

Паланки
(старшини: полковник, осавул, писар)

Бугогардівська Інгульська Кальміутська Кодацька

Орельська Прогноївська Протовчанська Самарська

    Бугогардівська паланка охоплювала землі між річками Південний Буг та Інгулець, і обмежувалась з півночі Дніпром, а з півдня – кордоном Кримського ханства. Паланковим центром було містечко Гард-на-Бузі. В паланці налічувалось близько 500 зимівників. Найбільшими населеними пунктами паланки були військові слободи: Соколи, Вербове, Балацьке, Мигія, Корабельне, Громоклія та інші.
    Інгульська – знаходилась на Правобережжі Дніпра між верхів'ям Інгульця та Базавлука. Центром Інгульської паланки була слобода Кам'янка (Мілове), де в 1730-1734 роках діяла Кам'янська Січ. Найбільшими населеними пунктами паланки були військові слободи: Білі Криниці, Давидів Брід, Блакитне, Осокорівка, Тернівка, Ракова та інші.
    Кальміутська – розташовувалась між річками Вовчі Броди (Вовча) і Кальміус та Азовським морем. Центом паланки була слобода Домаха (при усті р. Кальміус). Найбільша кількість зимівників знаходилась по-над річками. Найбільш населеними були слободи: Яснувате, Макарове, Домаха.
    Кодацька – найзалюдненіша паланка, займала територію правобережного Надпорожжя, де налічувалось понад тисячу зимівників. Паланковим центром було містечко Новий Кодак. Серед населених пунктів вирізнялись Старий та Новий Кодаки, Половиця, Микитине, Тарамське, Карнаухівка, Тритузне, Романкове, Бородаївка, Мишурін Ріг, Лихівка, Томаківка та інші.
    Орельська – розміщувалась між верхів'ями річок Орель і Самара. Центром паланки була військова слобода Козирщина. В межах паланки перебувало близько тисячі зимівників одружених запорожців та хуторів посполитих. Найбільш населеними були слободи: Чаплинська, Гупалівка, Прядівка, Калантаївка, Пушкарівка та Бабайківка.
    Прогноївська – охоплювала місцевість так званих Прогноїв – Прогноївських соляних озер на Кінбурнській косі. Формально Прогної знаходились на кримській території, але контроль ханства над ними ніколи не був цілковитим. Прогноївські соляні озера здавна були місцем господарської діяльності запорозького козацтва, щоправда ця діяльність мала суто сезонний характер.
    Протовчанська – знаходилась між річками Орель і Протовча. Паланковий центр – військова слобода Личків. На території паланки містилось близько тисячі зимівників та кількадесят великих козацьких слобод.
    Самарська – одна з найзаселеніших паланок, розташовувалась між річками Самара і Вовчі Броди. Центром паланки було містечко Самара, воно ж Новоселиця. Серед кількох тисяч запорозьких зимівників-хуторів вирізнялось чимало великих сіл, зокрема Вільне, Кочережки, Самара та інші.
    Єланська паланка також підпорядковувалась Низовому Війську Запорозькому, охоплюючи землі на схід від річки Кальміус – в вододілах річок Сухий і Мокрий Єланчики та Міус, обмежені з півня Азовським морем. Рибні багатства акваторії Азовського моря та його лиманів приваблювали запорозьких рибалок з перших років існування Запорозької Січі. Однак після виокремлення «донців» (донських козаків) у самостійне козацтво почалися суперечки за право володіння цією територією. Внаслідок діяльності московської урядової комісії з розгляду взаємних претензій Війська Запорозького та Донського було прийнято рішення на користь «донців», котрі були більш лояльні до Московії. Відтак, вже на початку другої половини ХVІІІ ст. ці землі випали зі сфери впливу запорожців, а Єланська паланка припинила своє існування.
    Організація управління в паланках і куренях майже повторювала Січ. Козаки кожного куреня обирали собі курінного отамана і курінну старшину, а в паланках, населених сімейними козаками (так званими «гніздюками») і некозаками (селянами, ремісниками, промисловцями соляних копалень, тощо), обирався паланковий полковник, що очолював паланковий кіш і паланкову старшину (писарів і осавулів); крім того кожне окреме поселення січових підданих (некозаків) обирало отамана своєї громади строком на три роки. Судочинство на Вольностях, тобто в паланках, виконувала паланкова старшина, до якої входили заступники (підписарі й підосавулії), котрі призначалися Січчю.
    Основою соціальної організації на Січі був курінь. Кожен курінь – це цілком самостійна економічна одиниця, що своєю соціальною організацію повторювала Січ. Козаки кожного куреня обирали собі курінного отамана і курінну старшину, що забезпечувала військове і господарське існування куріння. Доходи з промислів куреня не належали Кошеві, а були загальною власністю козаків окремого куреня і тримались в курінній скарбниці. Щорічно Кіш перерозподіляв жеребкуванням між куренями землі у Вольностях Запорозьких для промислу – рибні водойми, пасовища та сіножаті. Причому Кіш незалежно від куренів утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець, і торгував ними з сусідами – Польщею, Гетьманщиною, Московією та іншими. Крім того Кіш зосереджував життєзабезпечуючі кустарні промисли – виробництво військового спорядження, возів, човнів, одягу, взуття та провадив будівельні й фортифікаційні роботи (штихарство).
    "В Січі кожен мав право на харчування й притулок. Запорожець, як член курінного товариства, одержував не менше і не більше того, що необхідно для існування. Крім платні, курінь давав козакові одяг, військове спорядження, спільне помешкання й харчування. З курінної скарбниці в міру потреби оплачувалось лікування, погашалися борги. По суті, січові порядки втілювали ідеал братського життя. В цьому відношенні Січ перебуває в ряду тих суспільств, що визнавали безумовне право всіх людей на гарантоване існування незалежно від їх економічної ролі й соціального статусу. За критерієм забезпечення інтересів усіх пришельців Січ на фоні навколишнього світу була справедливим, привабливим суспільством. Потребуючи лише громадян певного гарту, запорозька держава існувала для них і через них… Що ж до майнової нерівності, то поділ товариства за багатством мав лише економічний, але не юридичний характер. Різниці в суспільних правах і обов'язках між дуками і нетягами не було" (УФ с.42,48). Щоправда існувала деяка різниця між нежонатими і жонатими козаками («гніздюками»): хто брав шлюб втрачав право жити в Січі і право обрання в січову старшину. Одружені козаки відбували сторожову і похідну службу нарівні з січовиками, але не допускалися до гарнізонної (залогової); до того ж, служили вони за власний кошт, без платні.Щоправда існувала деяка різниця між нежонатими і жонатими козаками («гніздюками»): хто брав шлюб втрачав право жити в Січі і бути обраним в січову старшину. Одружені козаки відбували сторожову і похідну службу нарівні з січовиками, але не допускалися до гарнізонної (залогової); до того ж, служили вони за власний кошт, без платні.
    Основним джерелом прибутку запорожців, як у Січі, так і на Вольностях, було рибальство. Ловили неводами у річках і на лиманах. Особливо цінувалась красна риба – осетер, білуга, севрюга. Рибу й ікру (свіжу чи засолену в бочках) козаки вивозили самі або продавали через скупників навіть у Польщу й Германію. "В середині ХVІІІст. великий осетр ішов по 60-80 копійок за штуку, а ікряний – по карбованцю 20 копійок, тоді як вівця коштувала карбованець" (УФ с.84). Скотарство також приносило прибутки січовикам; за розрахунками дослідників, на запорозьких землях скотарство приносило в п'ять разів більший дохід, ніж хліборобство. Крім того, був поширений медовий промисел – бортництво і пасічництво; не останнє місце займало полювання на хутряних звірів. Господарча діяльність запорожців носила ознаки колективної праці і здобутий прибуток долучався до загальновійськового скарбу Січі чи окремого куреня.
    Щодо чисельності куренів Запорозької Січі, на жаль, до сьогодні жоден з дослідників українського козацтва не пояснив їх традиційну кількість, посилаючись лише на «давніть традиції». Тож маємо зазначити, що традиційний поділ Запорозької Січі на 38 куренів засвідчує колишній територіальний поділ України-Руси на 38 областей (тодішні князівства). За плином часу колишні кордони Середньовічної Руси зазнали суттєвого зменшення «стараннями» сусідніх держав, заливши по собі лише згадку в кількості січових куренів, адже запорожці, за їх власними словами, «старовини не рухали». Прикметне, що сучасний поділ України на 24 області відповідає по своїй чисельності військово-адміністративному поділу Гетьманщини.