Гайдамаччина – це одна з героїчних сторінок нашої історії та окремий розділів славетного українського козацтва. Утворення гайдамацьких загонів підтверджують тезу автора про самоорганізацію козацтва на Україні-Русі. Тож варто наголосити ще раз, що українське козацтво самостійно організувалось до боротьби у той самий спосіб, яким створювались осередки гайдамацького руху, викликані потребою опору свавіллю чужинців на споконвічних землях України-Руси. Щиро кажучи, будь-які спроби накинути гайдамацькому руху організаційне втручання зі сторони литовсько-польської шляхти чи московського панства викликали б усмішку навіть у нашого сучасного мало-обізнаного в історії читача. Адже гайдамаки виступали проти шляхти й панства, проти яких повсякчас виступала Запорозька Січ, як проти свого внутрішнього ворога. Тож варто покласти край лукавим спробам горе-науковців накинути українську козацтву зверхність чужинських магнатів, якими б не були привабливими застарілі стереотипи нашого історичного розвитку, створені чужинцями.
    Нагадаємо, що утиски з боку земельних магнатів та непомірні податки, накладені на українське селянство, викликали стійке селянське невдоволення. Для упокорення свободолюбних «батраків» литовсько-польські магнати тримали надвірні війська, які душили будь-які спроби боротьби українського народу проти панського свавілля. Проте чужинська тиранія не могла бути безкарною і зумовлювала повстання, які раз за разом потрясали прогнилий устрій Речі Посполитої.
    Тиранами були усі без винятку литовсько-польські пани. Будь-яка згадка про «доброго» шляхтича – це вигадка наших сучасників, які навіть не уявляють собі усієї трагічності тодішнього життя. Адже наявність дуже багатих людей свідчить про те, що вони збагатились за рахунок обкрадання оточуючих, які збідніли прямо пропорційно окремо накопиченому багатству. Тож нашим сучасникам навіть не уявити прірву, яка розділяла бідних і багатих. "Відомий науковому світу князь Костянтин Острозький (староста брацлавський і вінницький, гетьман литовський) володів 80-ма містами, такою ж кількістю містечок та 2700 селами. Він був настільки багатий, що його дворецький лише за те, що двічі на рік поставав перед князем, отримував 70 тисяч золотих на рік" (ІЗК с.373). Тримаючись істини, маємо визнати, що князь Острозький не самочинно оббирав своїх підданих; для цієї справи найкраще за всіх підходили жиди, котрі зазвичай служили управителями чи збирачами податків і таке інше.
    Щодо жидівського оточення князя Острозького та його прихильності до жидів свідчить той факт, що саме в Острозі постала перша на Україні жидівська синагога, збудована на кістках і крові замордованих, заморених голодом, задушених непомірними податками, обікрадених дощенту, доведених до відчаю українських селян та городян. Не дивно, що козацький сотник Северин Наливайко, перебуваючи на службі у надвірному війську некоронованого короля польської шляхти князя Острозького і бачачи несправедливість жидівсько-польського правління, не згодився потурити безбожному обкраданню селян і, замість того, щоби придушити черговий селянський бунт, приєднався до повсталих і очолив першу національно-визвольну війну українського народу проти жидівсько-польського гноблення.
    Про нову орієнтацію національно-визвольної боротьби – проти жидівського гноблення – варто сказати більш докладніше. Не новина, що жиди були носіями утиску й кривди українського народу та уособленням найбезчеснішого здирництва й жмикруцтва, але вони ще й були безпосередніми гнобителями простого люду за часів Речі Посполитої. Як зазначалось, їх було в Польщі понад міру на час утворення Речі Посполитої, тож після узурпації польською владою українських земель незліченні армади жидів ринули на Україну. "Д.І.Яворницький виділяє «жидівський гніт» із загального соціального і національного гніту на Україні, щоби показати трагічність становища експлуатованих селян і міщан української народності" (ІЗК с.519). Інакше кажучи, жидівський гніт мав такий величезний розмах на Україні-Русі, що був виділений в окрему категорію вітчизняними істориками. Нам не слід забувати про це і всіляко дбати, щоби подібне явище не відродилось в сучасному українському суспільстві!..
    Історія свідчить, що жидівський гніт, зумовлений давньозвісною звичкою жидів жити за чужий рахунок, обертався для них ріками жидівської крові. Це засвідчено зокрема в «Історії Русів» за часів Б. Хмельницького: "І він (Хмельницький), поновивши воєнні дії свої на Поляків, 29-го серпня виступив із військами від Пилявців на Галичину і, йдучи походом вирядив в обидві околичні сторони деташементи і партії з повелінням очищати міста і села Малоросійські од управління Польського і від Уніатства та Жидівства і відновлювати в них колишні, на правах і звичаях Руських, уклад і вольності... А за тими правилами і велике торгове місто Броди, наповнене майже самими Жидами" (ІР с.123).
    Невипадково найжорстокіші виступи повстанців були спрямовані саме на жидів, зокрема й загальновідомий гайдамацький рух, що розпочався у 1734 році внаслідок бездіяльності новоутвореної Січі під орудою отамана-гетьмана І.Малашевича у справі захисту прав і свобод українського народу. Розглядаючи тривалий період в історії України-Руси, що зветься «Гайдамаччина», перш за все необхідно зазначити – хто такі гайдамаки.
    Нагадаємо, що не всі козаки повернулись в Запоріжжя у 1734 році з турецько-кримської території. Маємо історичні свідчення, що частина запорожців подалась на Кубань, але більшість залишилась в турецькому підданстві, утворивши розрізнені козацькі осередки, зокрема Козацькі Коші в пониззі Бугу та в гірській місцевості Криму, а також найчисельніший Кіш біля м. Сімферополя. Турецький уряд поставився до українських козаків прихильно, сподіваючись на відтік запорожців з Нової Січі на свою територію з подальшим використанням їх у військових діях проти Росії. Козацькі загони, що залишились на турецькій території, почали здійснювати військові рейди на землі Правобережжя Дніпра та утворювати нам осередки повстанців, і саме їх почали називати гайдамаками.
    Гайдамаки – це народні месники, що організовувались у самостійні козацько-селянські загони відокремлено від Запорозької Січі, котра відсторонилась від історично-зумовлених засад свого призначення і перетворилась з бастіону народної самооборони від чужинського свавілля й поневолення співвітчизників на знаряддя збагачення козацької старшини. Численні історичні факти свідчать про те, що заможна козацька верхівка почала привласнювати загальнокозацькі земельні володіння і навіть використовувати рядових козаків, так звану «козацьку сірому», як наймитів та кріпаків для примноження власного статку. Незгодні з такою політикою козаки почали залишати Запорозьку Січ і утворювати самостійні козацькі угрупування, що нападали на панські маєтки та на маєтки заможної старшини – так званих «дуків».
    Гайдамак (турецьке – haydimak) – означало «нападати», і вживалося у значені «розбійник». Саме під такою назвою увійшли у вітчизняну історію народні повстанці на Правобережній Україні. Вперше цей термін зустрічається в актах Речі Посполитої, стосовно розбійничих загонів, що спустошували воєводства Київське і Брацлавське. Але вже з самого початку до поняття «гайдамаки» входило уявлення не тільки про розбій, але й протест проти існуючого соціально-політичного устрою; а з розвитком гайдамацького руху і сам термін все більше й більше прибирав собі це значення. Зокрема на Україні-Русі це слово вживалося в єдиному значенні: під «гайдамаками» розуміли учасників національно-визвольного руху проти поневолювачів Речі Посполитої та Російської імперії; на Поділлі вони називалися левенцями, в Галичині – опришками (від латинського «oppressor» – винищувач), в Поліссі – дейнеками.
    Варто нагадати про перший так званий «Дейнеків рух» на Полтавщині в середині ХVІІ століття. Це був збройний виступ збіднілих представників різних верств населення проти шляхти та козацької старшини, що перетворилась на панів. Козацька старшина дала й назву учасникам руху – «дейнеки» (від турецького «дейнека» – кий, дрючок) за тією ознакою, що бунтівники були озброєні переважно киями та рогатинами.
    Повстання дейнеків 1657-1658 років – це селянсько-козацьке повстання проти соціального гніту на Лівобережній Україні-Русі. Повстання почалося взимку (1657-1658) на Полтавщині. Загони дейнеків очолювали С.Довгаль, І.Довгаль, М.Стрижна, І.Іскра. Народний рух використала опозиція до гетьмана Виговського. Дейнеки приєднались до козацьких полковників Я.Барабаша і М.Пушкаренка, які хотіли скинути гетьмана. Спроби Виговського примиритися з повстанцями завершилися невдачею. Тоді гетьман направив проти свавільників військо, підсилене московськими загонами, і у червні 1658 року в бою під Полтавою дейнеків було розгромлено. Мартин Пушкар загинув у бою; Яків Барабаш втік і довгий час переховувався в Московській державі. Загалом на полі битви під Полтавою загинуло близько 50 тисяч українців.
    Перші письмові відомості про гайдамацький рух зафіксовані на Волині, а згодом на Поділлі, Брацлавщині й Київщині. Згідно дослідження В. Антоновича: "У Волинських актах уперше назва «гайдамаки» зафіксована 22 лютого 1717 року в універсалі регіментаря української частини королівських військ Яна Галецького" (КАГ с.10). Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і діяли розрізнено, пізніше вони стають більшими і діють злагодженіше, зокрема на Правобережній Україні. На Лівобережжі і Слобідській Україні ці загони майже завжди були невеликими, що давало їм змогу зненацька з’являтися і раптово зникати.
    Винятково велику роль у розгортанні гайдамацького руху відіграла Запорізька Січ. Немає сумніву в тому, що запорожці сприяли поширенню і зміцненню гайдамацького руху, а головне – в наданні йому організаційних форм і чіткого ідейно-політичного змісту. Участь запорізьких козаків у гайдамацькому русі зміцнювала сили повстанців, поповнюючи їх загони загартованими і досвідченими воїнами, надавала цьому рухові більшої цілеспрямованості. У свою чергу, героїчна боротьба запорожців підтримувала в народних масах дух протесту проти гноблення, надихала їх на опір. Гайдамацькі повстання сприяли активізації дій опришків на Галичині, зокрема в Теребовельському та Коломийському повітах 1734 року, на Покутті (на чолі з Олексою Довбушем) 1743-1745 роках, Болехові та Космачі 1759 року. Гайдамацький загін Подоляки 1768 року діяв на Поліссі (в районі Овруча, Мозиря) і, оволодівши Радомським замком, перейшов на лівий берег Прип’яті.
    Документально засвідчено, що гайдамацький рух набрав найбільшого розмаху на Правобережній Україні, переростаючи в загальнонародні повстання. Проте він не був ізольованим, а знаходив відгук на Лівобережній і Слобідській Україні. Особливо у другій половині ХVІІІ століття, з ліквідацією полкового устрою і, по суті, закріпаченням козаків, на Слобожанщині гайдамацький рух тривав безперервно. Військові застави російських військ, число яких у цей час особливо зросло, зазнавали серйозних поразок від гайдамаків. Проте російська, особливо радянська історія навмисне зводила гайдамацький рух лише до Правобережжя, замовчуючи народний спротив захопленню Росією одвічно українських земель.
    Маємо констатувати: гайдамаччина виникла через те, що становище селян дедалі ставало все більш нестерпним. Крім панщини та інших прямих податків і данин, запроваджувалися непрямі, серед яких найважчою була «пропінація». Пропінація – це виключне право панів виробляти і продавати міцні напої. Вони змушували селян купувати певну кількість горілки незалежно від потреб споживання. Терпіли селяни і від постоїв чужинського війська. Відтак, народний спротив панському свавіллю означився на Україні-Русі під назвою «Гайдамаччина».
    Протягом 1715-1730 років за соціальним складом до «гайдамаків» належали маси розорених селян і міщан, та козацької «сіроми». Саме тому в «гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти. Спочатку загони цих соціальних розбійників були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту та жидів управителів і посесорів, яким здавали маєтки в оренду земельні магнати. Разом з тим слід відрізняти початковий гайдамацький рух початку XVIII століття від великих і організованих народних повстань, які мали місце в 1734, 1750 та, особливо, в 1768-1769 роках.
    У 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г.Голим, М.Гривою, С.Чалим та іншими. В цей же час розгорнулось велике гайдамацького повстання на Лівобережній Україні на чолі з Верланом. Об'єднаними силами гайдамаки пройшли Брацлавщину з краю в край кілька разів, а потім – Поділля і південно-західну Волинь, зайняли Кременець, Жванець, Броди і Збараж. Загони повстанців з’явилися під Кам’янцем і Львовом. Загін Гриви здобув Вінницю і Меджибіж. Добре організовані сотні повстанців захопили у Київському воєводстві Корсунь, Бердичів, Погребище, Паволоч, Ходорів, Рожів. У Чуднові міщани власними силами розправилися з шляхтою. На початку 1735 року повстання охопило всю територію українських воєводств.
    Для придушення повстання польський уряд запросив у поміч московські війська. "Київський генерал-губернатор граф Вейсбах доручив московському генералові перебувати з усім військом на Правобережжі до кінця весни 1735 року і допомагати полякам ліквідовувати повстання" (УГР). Крім того, царський уряд з метою відволікання запорожців і селян від активної участі в гайдамацькому русі цілеспрямовано залучає їх до військової баталії, що розгорталася у Криму. "Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. до військової служби було залучено понад 360 тисяч українських козаків і селян; з них 34 тис. загинуло" (ІУК с.138).
    Восени 1736 року у Брацлавському і Київському воєводствах знову розгортають свої дії Верлан, Грива, Медвідь, Жила, Рудь, Іваниця, Харко. Щоправда організовані каральні загони польських та московських військ наприкінці 1738 року тимчасово послабили гайдамацький рух на Україні-Русі, але він не припинився і час від часу відроджувався з новою силою. Зокрема у 1743 році вславився своїми діями в околицях Лисянки отаман Кузьма Гаркуша, у 1749 році в районі Б. Церкви – отаман Іван Борода, а на Київщині – отамани Невінчаний, Середа, Беркут. Особливо запеклими були дії гайдамаків 1750 року. На Київщині вони захопили Володарку і Білу Церкву з найсильнішою на той час фортецею. Інші загони на Брацлавщині здобули Умань, Гранів, Вінницю. У серпні 1750 року гайдамацький загін на чолі з Олексою Письменним захопив Фастів. На Поліссі Іван Подоляка заволодів Радомишлем. Інші загони розсипалися вздовж усієї Прип’яті і винищували жидів та панів по обидва береги річки. Відомі й імена отаманів повстанських загонів 1750 року: "Іван Вовк, Олекса Лях, Олексій Майстренко, Павло Мачула, Михайло Сухий, Прокіп Таран, Мартин Тесля, а також Павленко, Дубина і Василь Малешко" (УГР с.182-285).
    Польські війська знову виявилися неспроможними впоратися з повстанцями. Так, залога Білої Церкви разом з її комендантом і губернатором утекла, як тільки отаман Мартин Тесля підступив до міста. Приборкуванням повстання зайнялися московські війська, що діяли на Правобережжі з літа 1750 року. Тож спільними діями російських і польських військ повстання 1750 року було придушене. Причиною поразки, як і раніше, була відсутність єдиного керівного центру. У наступні роки гайдамацькі загони активізувалися на Лівобережній та Слобідській Україні-Русі. А в 1759 році потужна хвиля гайдамацьких виступів охопила всю Україну-Русь і тривала з більшою чи меншою активністю до 1768 року.
    Активізується гайдамацьких рух і на турецькій території. Так вподовж 1753-1761 роках набуває широкого розмаху діяльність Громиклійського Кошу, заснованого у гирлі р. Громиклій та Південного Бугу. Громиклійці діяли на землях Бугогардівської паланки Нової Січі, що межувала з так званою Новою Сербією – новоствореним поселенням на північно-західних землях Запорозьких Вольностей. Прикметне, що гардівський паланочний полковник Таран навіть був притягнутий російським урядом у 1756 році до судового слідства за бездіяльність щодо громиклійців, які здійснювали регулярні походи проти польської шляхти та грабіжницькі набіги на Новосербсе поселення (суч. Кіровоградщина).
    "Станом на 1760 р. розрізнені гайдамацькі загони, попри свою невелику чисельність, спромоглися опанувати простори нижньої течії Південного Бугу та його приток як з російського, так і з турецького боку кордону, та фактично перетворилися на «третю силу», що вдало протистояла спробам офіційних кіл держав «трикутника» (Туреччини, Польщі, Росії) взяти ситуацію під контроль… Весна 1760 р. за всіма ознаками мала піднести гайдамацьких рух на небувалу височінь. Крім того, можливим було об'єднання розрізнених гайдамацьких куренів та утворення на території Едисану (Пониззя Південного Бугу) своєрідної «анти-Січі», як центру різноманітних груп запорозьких опозицій" (ІКЗ с.626). Боротьба з опозиційними запорожцями-гайдамаки ускладнювалась тим, що вони були більш пристосовані до життя в польових умовах, ніж регулярні війська царського уряду, до того ж вони чудово знали місцевість і мали підтримку місцевого населення та розрізнених козаків-зимівників, що мешкали на землях Запорозьких Вольностей.
    Показово, що у 1760 році кількасот козаків-гайдамаків збудували засіки в Чорному лісі та Чуті, звідки провадили набіги на новосербські шанці та на володіння польських шляхтичів. Діяльність козаків-гайдамаків приваблювала знедолених селян, які кидали свої оселі і приєднувались до повстанців.
    Гайдамацький рух треба розглядає як справжню громадянську війну, а не «холопський бунт», як намагалися довести польські історики. Організованості цій боротьбі надавало запорозьке козацтво. На сам перед гайдамацький рух був політичний, викликаний не власною користю, не злою волею, а усвідомленням глибокої несправедливості, що тяжіла над сільським людом України-Руси. До того ж, гайдамацьких рух характеризувався наявністю певного плану дій учасників руху, плану й організації, прагненням визволити насамперед Київщину, а потім поширювати повстання на інші території. Повстанці мали певний ідеал майбутнього – ліквідацію панщини, отримання власної землі та запровадження давнього громадсько-політичного устрою на зразок Вольностей Запорозьких. Тож маємо визнати, що гайдамаки боролися за справедливу справу. А усі жорстокості розправ селян над панами та їхніми прислужниками, жидами, викликані довготривалим нелюдським ставлення до українського населення, що супроводжувався диким розгулом польсько-литовської шляхти на землях України-Руси. За слушним зауваженням професора Максимовича, «то було вогнедишне виверження народної помсти, що вік накопичувалося під гнітом унії».
    У 1754 році вибухнуло повстання в районі Житомира, 1757 – у Немирові й Умані, 1761 – у Лисянці, 1764 – у Вінниці. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів, жидів-орендарів і жидів-факторів, але й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об’єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення. Ці гайдамацькі рухи, що розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, відоме в історії під назвою Коліївщина. Це повстання досягло найбільшої масштабності влітку 1768 року, коли близько 300 гайдамацьких загонів взяли під контроль майже всю територію України-Руси з обох сторін Дніпра, запровадивши самоврядування у селах і містах.

    Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини було свавілля «конфедератів», які виступали як опозиція до офіційного уряду Речі Посполитої. Справа у тому, що на початку 1768 року сейм Речі Посполитої під тиском московського уряду прийняв постанову про зрівняння православних та протестантів у правах з католиками. Але частина шляхти і литовсько-польських магнатів виступили проти цього і об'єднались на з'їзді в містечку Барі на Поділлі (29.02.1768), – так звана Барська конфедерація. Сили конфедератів підтримувала Туреччина, Франція, Австрія. На Правобережній Україні-Русі почалися репресії проти православних. Дії польських конфедератів супроводжувалися пограбуванням місцевого сільського населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Проти конфедератів виступили російські війська, і серед населення поширилися чутки, що москалі прийшли їх визволяти. Саме ці чутки й послужили причиною згуби гайдамацького керівництва і в цілому усього постання, яке увічнилося під назвою «Коліївщина».
    Ініціатором цього славнозвісного повстання була група в кільканадцять січовиків на чолі з Йосипом Шелестом, що зимувала у Мотронинському (Мотринському) монастирі поблизу Чигирина. Серед цих січовиків був Максим Залізняк, який згодом став ватажком постання; звідси й пішла вигадка буцімто він був ченцем (послушником) монастиря. Але запорожці лише зимували у монастирі, а навесні замість того, щоби повертатися на Січ, організували табір неподалік монастиря, де у квітня 1768 року Максим Залізняк був проголошений отаманом-гетьманом після передчасної загибелі Шелеста.
    Табір був улаштований в двох верстах від Мотронинського монастиря у Холодному Яру біля чистого джерела, обкопаний ровом та обведений валом, і захищений рогачками на дорогах від монастиря та млинів. Тут містився штаб повстання, а сам табір називали Мотронинською Січчю. Звідси вирушило у похід близько 300 повстанців, що поділилися на чотири загони, за кожним з яких була закріплена певна територія для ведення воєнний дій і для адміністративного урядування. За Семеном Неживим була закріплена південна частина київського воєводства, за Яковом Швачкою та Андрієм Журбою – середня частина Київщини; північна частина київського воєводства і Полісся – за Іваном Бондаренком; Брацлавське і Подільське воєводства Залізняк залишив за собою.
    В неділю, 18 травня 1768 року, освятивши зброю в Мотронинському монастирі, повстанці на чолі з Максимом Залізняком виступили з Холодного яру і розбили конфедератів в околицях Жаботина. Оволодівши Жаботином, вони невдовзі досягли Черкас, визволили Смілу, Корсунь, Богуслав та інші міста. "На початку липня 1768 р. загони досвідчених отаманів Семена Неживого, Микити Швачки, Івана Бондаренка визволили Канів, Ржищев і Фастів, Брусилів" (CГ с.92). "Першим місцем кривавої розправи з ляхами та жидами було село Медведівка, затим містечко Жаботин та Сміла спалені дотла, вирізані та пограбовані. Далі були Черкаси, Богуслав, Звенигородка та Лисянка. В останній, винищивши ляхів та жидів, гайдамаки вбили ксьондза, жида та собаку і, повісивши їхні трупи на костьолі, написали під ними: "Жид, лях та собака – віра однака" (ІЗС с.65).
    З’єднавшись з кількома іншими загонами та поповнюючись у дорозі новими повстанцями, М. Залізняк попрямував до найміцнішої на той час твердині – міста Умані, де ще в квітні 1760 року було закладено фортецю. Місто було оточене ровом і валом, укріплене брамою. Київський воєвода Францишек Потоцький був власником цього міста, призначив до боротьби з повстанцями адміністратора Тафала Младановича з титулом генерал-губернатора, якому були підпорядковані регулярні військові частини. Місто охоронялося полком надвірних козаків, що жили неподалік, окремою слободою, на озброєнні яких було 32 гармати.
    "На звістку про переможний похід повстанців, особливо після здобуття ними Лисянки, до Умані з усіх боків збиралися втікачі: поляки та орендарі. Вони отаборилися біля Грекового Лісу" (ІУГГ с.67). Коли стало відомо, що Залізняк, вирушив з Лисянки до Умані, Младанович зі старшиною доручили надвірній міліції, очоленій сотником Гонтою, йти назустріч коліям, а польському війську отаборитися перед містом. План був такий: коли повстанці підійдуть під місто, їх зустріне з мурів артилерія, після чого польські частини атакуватимуть їх спереду, а міліція ззаду. По виїзді міліції не було вістки від Гонти три дні. У місті наростала паніка; брат Младановича втік на Волощину, а разом з ними і багато визначних панів та старшин польської армії.
    Тим часом сотник Гонта з козацькою міліцією приєднався до Залізняка. 16 червня об’єднані сили знищили польський табір у Грековому Лісі і підійшли до Умані. 17 червня поляки з мурів побачили наближення війська. Спершу гадалося, що Гонта повертається з міліцією після розгрому гайдамаків, але радість городян дуже швидко змінилась переляком. У місті були озброєні всі, хто міг носити зброю. Почалася облога, і першої ж ночі всі українці, що були в Умані, перейшли до повстанців. Вранці 18 червня Младанович наказав зібрати подарунки і їхати до Гонти, просити пощади місту. Гонта і Залізняк зажадали повної капітуляції, обіцяючи всім безпеку і можливість виїхати з родинами за межі України-Руси. Але поляки відкинули ультиматум. А тим часом у місті скінчилася вода й боєприпаси. Вранці 21 червня до міста увірвалась група повстанців, а за ними через відчинену браму увійшли й основні сили коліїв. Почалася різанани, жертви якої значно перебільшені. За свідченням самого Залізняка, загиблих жидів і поляків в Умані було близько 2 тисяч. Історично відомо, що усіх загиблих укинули до криниці; причому звозили трупи з околиць, полів, ярів та інших місць. Відтак, згідно з дослідженями пізніших часів, було з'ясовано, що глибина криниці не перевищує 25 метрів; отже, найближча до істини кількість загиблих названа Залізняком – близько 2 тисяч, хоч і вона перебільшена.
    На другий день після взяття Умані за козацьким звичаєм відбулася в Умані Козацька Рада, на якій було проголошено відновлення Гетьманщини (22.06.1768) й обрано полковника Максима Залізняка гетьманом України-Руси. У звернені до українського народу було заявлено про ліквідацію панщини і шляхти, відновлення козацтва й козацького врядування. Гайдамаки почали порядкувати: вони вводили козацький устрій, формували й розсилали озброєні загони в різні напрямки – на Брацлавщину, Поділля, Полісся. За свідченням уманських мешканців Остапа Поламаного й Остапа Бочки в Уманському Коші Запорозької Січі гетьман Максим Залізняк мав канцелярію, яка порядкувала краєм. Це підтверджується універсалом Максима Залізняка отаманові Канівського куреня Іванові Чалому (06.07.1768) на право урядувати в селах і селищах та універсалом (13.07.1768) про призначення Федора Осадчого старшим у містечку Теплику і Теплицькому ключі.
    Ядро повстанської армії, близько двох тисяч вояків, розташувалося у таборі біля Умані. Там здійснювався військовий вишкіл, прищеплювалися принципи суворої військової дисципліни. Загони, якими командували Микита Чорний, Романченко, Ніс, Паралюш, наприкінці червня 1768 року здобули Гранів, Теплик, Дашів, Тульчин, Монастирськ, Гайсин, Копели, Божівку, Жидачин, Ладижин, Балту й очистили всю Уманщину від поляків та орендарів. Успішно діяв полковник Семен Неживий на Чигиринщині і Черкащині, де з’явилися конфедерати. У підпорядкуванні Неживого воювали сотники Іван Чорний (Черкаси), Василь Шелест (Жаботин), Василь Смілянський (Лебедин), Іван Таран (Вільшана), Шундра (Сміла), Станкевич (Корсунь), Шевченко (Богуслав).
    У середній частині Київщини порядкували гайдамацькі отамани: Василь Тесленко-Журба (Васильків), Груда (Фастів), Сова Плиханенко (Біла Церква), Павло Таран (Володарка), Микита Москаль (Бердичів).
    Північну частину Київщини очистив від поляків полковник Іван Бондаренко. Він здобув Брусилів, Андріївку, Бишів, Рожів, Макарів, Димер, Бородянку, Грузьке, Дідівщину й подався на київське Полісся.
    Минув місяць гайдамацького урядування і все йшло до того, що українські землі будуть швидко очищені від литовсько-польський загарбників та їхніх поплічників жидів, бо сили повстанців міцніли, а поляки жодного разу не спромоглися протистояти збройним загонам гайдамаків. Відтак, побачивши свою нездатність приборкати повстанців, Річ Посполита звернулася за допомогою до московського уряду. І саме звідти – з Москви – повстання одержало нищівний удар, чого не сподівалися ні повстанці, ні їхні керівники. Причому москалі не виступили відкрито проти повстанців, а вдалися до підступу і зради.
    Під кінець червня на Київщину увійшли великі частини московської армії генерала Кречетникова з Поділля, де перебувала московська допомога польському королю у війні проти конфедератів, а з Лівобережжя рушили війська генерала Румянцева і Воєйкова. Головний удар був спрямований проти центру повстання – Умані. За наказом генерала Кречетникова під Умань підійшли полки Кологривова і Гур’єва, а посланці Кречетникова заявили Залізняку і Гонті, що вони прихильно ставляться до повстанців і московська армія тільки переходить через Україну до Польщі. Кречетников особисто відвідав Уманську Січ, запропонував співпрацю у боротьбі проти поляків. На початку липня гайдамаків повідомили, що московське військо відходить у Польщу і на знак приязні запропонувало влаштувати бенкет. Гайдамаки повірили у щирість москалів і погодилися. Але під час бенкету 7 липня москалі підпоїли повстанців і за наказом Гур’єва схопили Залізняка й Гонту, а також інших українських старшин, що були на банкеті. Московські солдати тим часом оточили Уманську Січ, накинулись на сплячих повстанців. Бій тривав до обіду, і частина гайдамаків вирвалися з оточення. Але разом з Гонтою і Залізняком більшість старшин потрапили в полон, а з ними 780 повстанців і 65 запорожців.
    Отак Москва, застосовуючи притаманну загарбникам методику підступу і зради, завдала нищівного удару українським повстанцям. Залізняк і більшість козацької старшини були заслані московським урядом до Сибіру на каторжні роботи у Нерчинск; Гонта був відданий на розправу полякам і страчений. Та, незважаючи на це, до ліквідації Коліївщини було ще далеко. На місце загиблих і полонених прийшли нові керівники. Неживого заступив Майборода, а потім Станкович, Бондаренка замінив Савченко. Керівниками інших загонів стали Губа, Тимченко, Панченко, Шостак. У липні повстанські загони здобули Тетіїв і Ставище та околишні панські маєтки.
    Підступний маневр московських військ під Уманню виразно продемонстрував як насправді Московія ставиться до українського національно-визвольного руху. У маніфесті Катерини-II (09.07.1768) проголошувалося, що українські повстанці – це «розбійники й вори», і містився заклик негайно скласти зброю та добровільно повернутися в ярмо польських панів. Ця звістка остаточно розвіяла будь-які сподівання українського люду на звичайнісіньке співчуття православної Московії. Відтак, у зверненнях керівників Коліївщини до співвітчизників («Козака Івана», «Отамана Савченка» та інших) зазначалось, що москалі – такі ж вороги українського народу як і поляки.
    Починаючи з липня, боротьба повстанців скеровується водночас проти литовсько-польських і російських інтервентів. Запеклі бої тривали всю зиму (1768-1769), а у квітні Катерина-II надіслала генерал-губернатору «Малоросії» Румянцеву указ (04.04.1769), в якому вимагала розправитися з учасниками повстання на Правобережжі. Особливу жорстокість проявило польсько-шляхетське командування. Тільки в Кодні було страчено близько 3000 повстанців. Кожного десятого із залишених у живих «значкували», тобто відрубували ліву руку і праву ногу або навпаки. Про цю жахливу сторінку лиходійства польської шляхти треба сказати окремо.
    У лютому 1769 року в містечку Кодня на півдні Житомирщині розпочав свою чорну справу спеціально створений для розправ над полоненими гайдамаками трибунал. Судовище проходило без суду й слідства, власне як зазвичай і панувала шляхта на Україні-Русі. Каральні загони «розпорядника» масової різанини І. Стемпковського виловлювали по селах учасників повстання і запідозрених у симпатіях до них; полонених постачали також російські військові команди. Крім того, доставляли селян на екзекуцію жиди – управителі маєтків, посесори. Лишень одне необережне слово, почуте шляхтичем, або підслухане жидом-орендарем у корчмі, уже торувало шлях до катівні. Вряди-годи не треба було й слова, бо достатньо було жиду тицьнути пальцем на будь-якого селянина, щоби той миттю опинився у Кодні. Слідчі трибуналу працювали не покладаючи рук – по коліна у крові; після нещадних тортур повстанців четвертували, колесували, вішали. У Кодні гинули не лише безпосередньо причетні до гайдамацьких заворушень, а й родичі повстанців: рубали голову батьку за сина, брату за брата, дядькові за небожа. Карали на смерть навіть бандуристів, що співали про повстанців.
    Історія зберегла документальні підтвердження тих знущань над українським народом, які склали сумнозвісну «Коденську книгу». Але швидше то був реєстр страчених, бо в книзі за 1769 рік (коли страчувалось особливо багато людей) немає жодного протоколу допиту. Важко в ній знайти бодай один документ, що його можна було б назвати вироком, підготовленим на основі якогось законодавчого акта. Книгу складають переважно списки в'язнів з коротеньким викладом звинувачень, інколи й без них; і резолюція – як треба скарати…
    Перший документ «Коденської книги» датовано 24.02.1769, а останній – 28.09.1773. Загалом майже п'ять років тривала кривава розправа шляхти над українським людом, що насмілився «бунтувати». Подібні звірства в таких грандіозних масштабах відомі лише в часи інквізиції. В історичній джерелах згадуються три тисячі замордованих у Кодні селян, однак цю цифру треба вважати заниженою в кілька разів. І не тільки через підозри, що чимало кривавих сторінок «Коденської книги» втрачено або ж свідомо знищено. Бо окрім Кодні були й інші масові катівні – Вінниця, Могилів-Подільський, Житомир та інші. Полонених гайдамаків розвозили по містах і селах Волині, Галичини; для остраху іншим четвертували й розвішували частини тіл у людних місцях. Відтак, йдеться про масове винищення українського народу, бо як трактувати, приміром, каральний похід І. Стемпковського на Лисянку, де він без суду і слідства повісив кілька сотень селян?.. І подібні звірячі розправи шляхетних нелюдів були непоодинокі.
    Коліївщину – всенародне повстання за визволення України-Руси – можна поділити на три етапи. Перший тривав до 26 червня 1768 року, коли на визволеній території було встановлено козацький устрій і проголошено відновлення Гетьманщини. Другий починається підступним ударом московського війська на керівний центр повстанців під Уманню з арештом Залізняка і Гонти. Третій, заключний етап повстання, – продовження боротьби, але вже не тільки проти поляків, а й проти московських інтервентів. Особливо запекла боротьба тривала до весни 1769 року, після чого під ударами переважаючих польсько-московських військ повстання українського народу згасає. Проте народна пам'ять надовго зберегла згадку про Коліївщину, що підтверджують слова народної пісні, яку записав на Правобережжі М. Максимович:
    І говорить Максим-козак, сидячи в неволі:
    «Не матимуть вражі ляхи на Вкраїні долі.
    Течуть ріки з всього світу до Чорного моря,
    Минулася на Вкраїні жидівськая воля».