 З М І С Т
Вступ – ДЕРЕВО ЖИТТЯ
Частина І – АНТИ
Частина ІІ – ;ТАЄМНА ВЕЧЕРЯ
Частина ІІІ – ЧОРНІ ЖУПАНИ
Частина ІV – ЧОРНОРЯСНИК
Частина V – МИРОТВОРЕЦЬ
Частина VІ – ПРОРОЦТВО
Частина VІІ – ДІДОВА СУБОТА
Частина VІІІ – ЧОРНЕ ВІЧЕ
Авторські примітки ===>> 
__________________
Ч О Р Н Е В І Ч Е
Світає... Сутінками бору
Йде красень олень в розквіт літ,
З погордістю несе корону
Та раптом змірив пружний хід,
Завмер, вдивляючись у хащу
У присмерки межи кущів,
Де невиразно щось побачив,
І грізно роги нахилив.
Ось-ось в рішучий бій піде,
Вже й землю копитами б’є.
Тут Наль мав гаянку забарну,
Бо щойно в лісі придрімнув;
Таку собі ведмежу гавру
Під дубом з листя нагорнув.
Тож миттю з постілі схопився,
Убачив оленів запал,
Та не злякавсь, не розгубився:
На звірину намови знав.
Надте і похвалитись міг –
Спинити тура ярий біг.
Проте не лісові полохи
Займали отрочі думки,
Згадався сон на зламі ночі,
Мов на провіщення біди:
Наснилось, як в політ високий
Полинуло лебеденя,
Та кинувся на нього сокіл,
І впало, бідне, навмання
В осоки, де лебідка біла
Пташа собою заступила.
Як не добачити прикмети,
Що сон удосвіта навів;
Не волхву зичити кебети
До витлумачування снів.
Убачив Наль пересторогу
Не зрозумілу до кінця,
Згадав і навід на дорогу –
Наказування старотця:
Минати Вишгородські брами
Неходженими манівцями.
А межи тим убита стежка
Виводить з лісу до води
І чиста далина безмежна
Тамує відчуття біди.
Зелений бір піднявсь угором
Понад Болонню, над луги,
Крива Почайна понад бором
Поволі миє береги,
І млин невіддалеки броду
Вмочає лопатні у воду.
Край лісу Наль призупинився
І, як заповіда Покон,
На сході сонця помолився
З подякою за віщий сон.
Тут би йому й рушати далі,
Так ні – на луки задививсь,
Побачив лебедів в заплаві,
Що несподівано знялись,
І плинуть небом величаво
Понад рогозами заплави.
Та Наль не довго милувався
Красі священних лебедів, 271
Бо сокіл в стаю увірвався,
Лиш попервах не уловив,
І знову надверхи заходить,
Щоби накинутись ще раз;
Переполохом птицю зводить
І б’є над річкою якраз –
Кігоття в лебедя уп’яв
І разом з ним додолу впав.
Не втримавсь Наль, майнув на поміч,
Йно лебедя відбив, як на! –
Звідкільсь наскочили комонні,
Немов летюча сарана.
Зокола хлопця обступили:
Басують коні, гомін, брязк,
Щосили сурми засурміли,
Гарапників здійнявся ляск,
І йметься зусибіч догана
Подарувати басамана.
Потрапивши на княжі лови,
Не відсахнутися біди,
І Наль попри усі відмови
Став винуватцем без вини.
Ще й зело злакомились гридні, 272
Зависно зупинивши зір
На отрочевій шийній гривні.
І рикнув котрийсь наче звір:
– А ну кажи, мирська голота,
У кого вкрав нашийне злото?
Іч назлодюжив, сучий сину,
Доверху калиту напхав!
А ну-те, вивернім торбину,
Подивимось, що він накрав?
І перше, що дав бог розгледіть,
Був ритуальний топірець
З навершям голови ведмедя,
Що дав в дорогу старотець
Й велів на Туров шлях топтати
І зо три дні його чекати. 273
Як того не хотілось Налю,
Та мусив слухатися, йти;
Не відав, що біду спіткає
На самім зачинку путі.
Тепер одне лиш знав – триматись,
Кріпитись духом до кінця,
Ні гич про себе не казати,
Ні про Верховного Жреця.
Бо гридні переймались тим,
Цікавлячись: що за один?
Ще й ласо слини розпустили,
Щоб обібрати нанівець:
Адже напевно у хлопчини
Не тільки знатний топірець?
Його хапають поглядіти,
Облапати та спотиньга
Відколупнути самоцвіти,
Бо лакомина аж шпига.
І ну питати, домагати:
Де взяв і де є ще узяти?
А Наль промовив до злостивців:
– Це хто ж вас отакому вчив:
Зганьбитися на нечестивців –
Віровідступних крадіїв.
На себе перш за все злостіться,
На свою службу нетривку;
Як люті пси не надто пніться,
Бо вдавитеся на цепу.
Поза князями винні й ви
В знедолюванні голитви.
Як хтось припреться з вас на люди
Та як роззявить чорний рот
І вишкірить залізні зуби! –
Аж паморочь бере народ.
Бо з того рота вся гидота
Поллється, аж заструменить,
Зате й наймають чорноротих
На люту службу в княжу гридь.
Вам хоч свої, а хоч чужі, –
Лише б підняти на ножі.
Тут межи гриднів лемент знявся:
– Ти хто такий? Пощо мовчиш?
Куди ідеш? Звідкіль узявся?
Стривай, у нас заговориш.
Бігцем почнеш усе казати,
Як будемо смалить живцем,
Бо заходімося питати
Їй-бо по-справжньому – вогнем.
Згадаєш бога і царя,
Песиголовецьке байстря.
В’яжіть його, тягніть до князя,
Чи пак до нашого царя
На вишуканіше дізнання;
Та спершу кишніть дур з хлоп’я.
І гридні мов оскаженіли:
Ногами б’ють, толочать в грязь,
Заледве на смерть не забили,
Аби-но не над’їхав князь.
Адже як ніде правду діти –
Кортить її в крові втопити.
Та враз притихли, розступились,
І Наль побачив вдалині,
Як їде з почетом похилий
Підстаркуватько на коні.
Хоч князя досі Наль не бачив,
Та здогадавсь, що перед ним
Зарозумілий кострубатий
Пронозистий гультяїв син.
Не красувався на коні
В майстрованому стремені.
Йому доповіли за Наля
І за скарби, що потаїв,
А ще – як насміхався з князя,
Своєї правди всіх учив.
І чує Наль слова бастарда,
Якими він усіх повчав:
«У кого сила, в того й правда».
Та Наль не змовчав, відказав:
– До правди є слова вірніші:
У того правда, хто мудріший.
Окрикнув князь: – Вістря негідне!
Кажи-но, де скарби волхвів,
Бісовське нехристя арідне!
Чи з переляку занімів?!
То гридні язика розв’яжуть,
А ні – то вирвуть без журби,
А потім як курча засмажать,
Якщо не скажеш, де скарби?
Скарби мені належать всі
Яко царю всія Русі!
– Царя одного Русь назнала, –
Сміливо відмовляє Наль:
– Лиш праведного Святослава,
Що нищив погань без вагань...
Цю мову канчуком притнули,
Як навідмаш перетягли;
Зв’язали, до коня припнули
І до в’язниці потягли.
І потягнувся їм услід
Кривавий по волоці слід.
Ой-бо озлився князь з неслави,
Що при усіх ганьбу зазнав,
Тож лаявся на всі застави,
Допоки хтось не пригадав,
Як челядь переддень казала,
Що на Олеговій горі
Відбулась чимала відправа,
А нині віче на зорі.
Крім того хтось як ніби чув,
Що там і княжич Ігор був.
Зайнявся гнівом князь кульгавий
Аж бородою затрусив,
Усі свої державні справи
З роздратування відмінив.
А князь в своїх державних справах
Нову забаву полюбляв:
В погожі днини лови правив –
Завзято соколів пускав.
Бо птах безпечніше веприни –
Не споре іклами стегнини.
Та в думці князя вже не лови, –
Шле воєводу на Поділ,
Наказує схопити волхва.
– Авжеж, – Вишата відповів. – 274
Хіба ж потрібно нас учити?
Чи ці діла для нас нові:
Вловить, зв’язати, повалити
І обушком по голові.
– Та ні, – Георгій відказав. –
Для цього час ще не настав.
Потрібно випитати схови,
Де волхви бережуть скарби.
Та годі зайвої розмови!
Мерщій на Києв – до юрби!
І ось вже полетіли коні
По-над Почайну за Ситомль,
Туди, де велелюдний гомін
Палахкотить немов вогонь.
Де дзвін лунає вічовий –
На віче кличе люд чесний.
Немов на сполох били дзвони:
По всіх дзвіницях дзвін гучить,
Летить довкіл навперегони,
Голоситься аж стугонить;
А там, де Турова божниця,
Вирує збурений народ,
Наточується і юрмиться,
Немов живий коловорот.
І як йому не вирувати,
Адже за себе йдеться дбати.
На чорнім вічі тиск народу;
Гаморить юрбиця, реве,
Нехає князя й воєводу –
Словами їх на клоччя рве.
Та врешті затихає гомін,
Вщухає подзвону луна
І в гущі натовпу, де поміст,
Лунають старотця слова.
І править до людського суду
Верховний Волхв промову люду.
ПРОМОВА ЛЮДУ
– Се видів віщий сон у Наві 275
На призвістку біді лихій:
У блиску огненнім, кривавім
Із Нави вийшов дивний змій.
І землю охопив, і душить,
Аж кров із бідної тече,
А той все дужче тисне, дужче!
І лиже кров і хоче ще.
Ніяк не всититься зугарний,
Лютуючи в жадобі марній.
І се прийшов муж велесильний,
Надвоє змія розтрощив –
Та стало зміїв два роздільних!
Бо змія мужній меч не вбив.
Своїм очам не йнявши віри,
Він знову їх посік навпіл,
Та стало зміїв аж чотири!
І заволав муж до Богів,
Несили впоратися сам
На тому, що дано Богам.
Призвав на поміч Рать Небесну,
І ті почули і прийшли:
На конях злинули на землю
І божу поміч надали;
Стражденну землю зборонили
Від пошесті нечистих сил,
Лютуючого змія вбили
І кінне в небо одішли.
То маєм силу від Богів
На страх і подив ворогів.
Той лютий змій в мерзькій огиді
Ізп’явся з ями, із пітьми,
Створіння те – на нас погибель
Наврочували вороги;
Щоб ми своїх Богів забули
Та пам'ять на ніщо звели,
Од старожитностей звернули
І їм служили як раби.
Боги се бачуть і за нас
Тримають руку повсякчас.
Се ж бо та сила не людская,
Бо сила змія чорна є, –
То кривда з півдня натікає,
З-за моря, як задавна, йде.
Вже були вороги розбиті
Міцними ратями дідів;
Тепер нас хочуть охрестити,
Щоби були підвладні їм. 276
Але ж ми й назвалися СЛАВИ,
Бо ниць ні перед ким не пали.
Тож як не мрієм бути зжерті,
Се встати мусимо і йти,
Дивитися у вічі смерті
І вмерти чи перемогти!
Чи ж нам того боятись нині
Нащадкам славних! Чи тепер
Ми стали немічні і гливі,
Щоб кожен з нас три шкури дер?
Чи це не нам по світі стала
Співати пісню Мати-Слава?
Щодень, лиш зійде сонце зранку,
Свідомо бачимо усі,
Як діється безперестанку
Нестримне зло по всій Русі.
Дарма чекаємо в надії –
Чи до добра не поверне?
Як не згуртуємось до дії,
То зле нікого не мине.
Зазадалегоди кажу,
Бо на віки вперед гляджу.
Пильнуймо, дивлячись у вічність,
Свої Обряди, свій Покон,
Бо чужовір’я нам назичить
Байдужий довговічний сон,
В якому божий люд зоскніє
І Русь піде в іні світи,
Де велич прадідів змарніє
І звиродніють велети.
А як не згинуть, то хіба що
Переведуться на нінащо.
Тож бо згуртуймося й візьмемо
До мислі лиш одну мету:
Зборонимо і збережемо
Себе і Віру пресвяту!
І Русь, що за часи праотчі
Скріпили кров’ю і кістьми,
Бо падали на кожнім кроці,
Як землю боронити йшли.
І мали вмерти в ратнім полі,
Але назад не йшли ніколи.
Се Вишень йде до нас по хмарах
І каже – гради укріпить; 277
Численний ворог незабаром
На Русь ордою налетить.
Якщо поставимось недбало
До наших Праведних Богів,
То згинемо усім загалом
Під потопою ворогів.
Адже, якщо Боги не з нами,
Самі ми перед ворогами.
Тож схаменімося урешті,
Скріпимось духом до борні,
З’єднаймося у Вірі Предків
В нагальні доленосні дні.
Шануймося у Вірі святій,
Як бо шануємо Богів, –
І потечуть Небесні Раті
Змогилювати ворогів;
І будуть знищені до поду!
У поміч божому народу. 278
Боги ж бо є нам Праотцями,
На нас їх слава перейшла!
До гідності перед Батьками
Глас Оріїв до нас взива:
Ганьбіться русичі Дажбожі!
Геть гетьте од всії черні!
Бо чорна віра вас стриножить,
Припне, як путо на коні.
Чи личить нам Батьків ганьбити:
Жидам навколішки служити.
Аж ми у свого Бога перші,
А до жидівського Христа
Застоюватимете черги
Ген-ген з далекого хвоста.
Жидівська пиха нас недолить,
Кладе навколішки усіх,
Уже не наша воля волить
По занедоленій Русі.
Як словом божим не втручусь,
Розп’ята віра знищить Русь.
Хіба збагнути ми невсили,
Чи запанує щастя там,
Де православних одурили
І душі продали жидам.
А хто до лицемірства гожий
Та чужовірством дорожить,
Нехай розважить, дай-но Боже:
Хіба ж Ісус Христос не жид?
Чи не жидівський триб життя
Несе його нове вчення?
279
Це сказане його словами:
"Не думайте, що я прийшов
Принести мир межи родами"
А хто слова ці не розчовп,
Він каже конче зрозуміло,
Що він приніс не мир – а меч,
Щоб буйні голови летіли
Мов качани капусти з плеч.
А хто чекатиме дарма –
Готуйте шиї до ярма!
Чи не Христос всіх научає
У рабство добровільно йти,
Покірно власними руками
Ярмо на шию натягти?
Майне, як сон, праотча слава
У християнському виру,
Як хитрощами церквоправи
Погублять спадщину святу.
Як теє лихо надійде,
То Русь назовсім пропаде.
Чи було, люде, межи нами
Бодай но в будь-які часи,
Щоби одні голодували,
А інші жиром запливли?
Дивімося за кого дбає
Ця спадкоємницька князьва:
За себе лиш уболіває,
За свої всилині права.
Тож розпочнем за себе дбати:
Весь нетріб з хати викидати!
Як безпорадному поради
У безпорадності питать,
Так сподіватися від влади
Самовідречення діждать.
І милосердний не діждеться
Ні милосердя, ні жалю,
Бо спершу світ перевернеться,
Ніж правда всилиться царю.
Бо всі чесноти, що в народі,
У володільців не в нагоді.
( Голоситься промова люду
І дослухає Божий люд,
Як притягається до суду
Великокняжачий заблуд.
Лунає слово прозорливе,
Єднає праведні серця,
І кожне слово б'є як билень,
Усіх проймає до живця,
Щоб усвідомлення прийшло,
Що за бастардом лине зло.)
Скасуймо навісне бастардство,
Яке нас врешті заведе
В найнекоючиміше рабство, 280
Бо за шкандибою іде
Такенне непосильне горе,
Що й словом не переказать,
Як братись викосити море
Та у копиці постягать.
По тому горю Русь не встане,
Бо взагалі Русі не стане!
Розгонисто шагнистим клусом
Біда наїде утриконь
І потоптом пройде по русам, –
Вже перший впряжений комонь.
Їм’я йому – мерзенний розбрат,
Що Русь розторгне на клапті,
А ворог як наскочить борзо,
То вже не встоїмо на прі.
Війною другий комонь зветься,
А третій рабством наречеться.
Вже комонь вудилами брязка,
Ретиво голову скида:
Сідлає нам коня – Поразка,
Загнуздує Загнибіда.
Горинь горює, Жаль жаліє 281
І Карна плачеться по Рсі;
Співаючи закличні хриї,
Летить Магура по Русі!
Летить по рідній стороні
І кличе русів до борні.
Се Птиця Вишня нам співає,
Що отча слава ще жива,
Та русичів біда спіткає,
Як ляже на хвалу – хула.
Князів в колодки заклинцюють
Мов злодіїв на лютий суд,
Дружину звірі пожвакують,
Птахи крилами огорнуть.
Вже ворон на уєддя кряче 282
І Мати Руса степом плаче.
Сумної вихристи співають,
А поза співами усім
Страшну скудельницю копають,
Йдучи до смерті на уклін.
Розверзеться страшна година,
Бо маряна зоря зійде:
Онемощіє Батьківщина,
Онемощіє і впаде!
Христосова крамольна смута
Пов’яже всіх як мідна нюта. 283
Се надійдуть роки безславні
На незліченну кіпу літ,
Причіпки й бійки безугавні,
Бо Кривду витягли на світ;
Забили Правду у кайдани,
Без суду всилили в поруб,
Щоб діялись князівські чвари,
Помори, пошесті, погуб.
Вінцем горьованої долі
Стоїть Розп’яття на престолі.
А все розпочалося з того,
Як запровадили жиди
Свого іудівського бога,
Ім’я сховавши від юрби. 284
Бо під поняттям безіменним
Пролізе в вівчарі свинар
І все, що вівчарю священне,
На свинський потягне вівтар.
І взичить людству згубу грізну
Кривавий меч Іудаїзму! 285
Чужому богові служити
(Як начеб-то свого нема) –
До себе лихо наманити!
Запам’ятайте ці слова.
Щоб не жебрачити по миру
Та не піти уділ зовсім,
Гоніте геть Розп’яту віру,
Що коріниться на Русі.
А разом з нею і князів,
Що навернулись до жидів.
Князівська вада та заїлість
Позбавить русичів всього,
Невіра в правду й справедливість
Вже стала вислідком того.
Перемінили рідну сутність
І звичаї передусім,
Унеможливили присутність
Своїх Богів по всій Русі.
Вже Русь за вихристів назнала,
Яка то правда в світі стала.
Се нині видів сон у Наві
І словом був напоумлен:
Богів ми неналежне славим
І святощі не бережем.
Невже дивитись правді в очі
Не спроможімося тепір
І розрізнити день від ночі
Вже не доможеться наш зір?
Бо зле навиділось мені,
Як щойно бачив уві сні:
На лавиці Христова віра
Благенько лагідком сидить,
А по-під лавою – сокира
Напоготовлена лежить;
Свого призначення чекає,
Щоб підхопитися умить,
Як люд Псалтирю заспіває
І дзвін церковний задзвенить.
Оттут вона й почне гуляти
Та свого ладу наставляти.
Аж при Цесареградській знаті
В своїй підлеглості німій
Ми будем як воли в кираті –
Рабами на землі своїй.
В поганській вірі – споганієм,
Запліснявіємо й згниєм;
Звитяжні поклики змарніють,
Допоки геть не пропадем.
Христос привчить жебракувати,
Злиденно лазаря співати.
Молитвами чужому богу
Чужинцям силу надаєм,
Безглуздо їм на допомогу
Самі собі ярмо куєм.
Зерно чуже у себе сієм,
А як посіяне зійде,
То похопитися не вспієм,
Як неоглядком все піде.
І вріже нам чернечий ніж
Тисячоліття у карбіж. 286
Ся чорна віра люд пониче,
Усім нам підвезе візка;
Лиш княже владання звеличе
Релігія Христосівська.
А що від жида вам надбати,
То шкода мови на пусте:
На пальцях ліпше показати,
Як виглядатиме оте.
Для всіх такого благостиня
В Ісуса-жида повна скриня!
А поза ним неначе воші
Полізуть поміж вас жиди,
Щоби од вас прибрати гроші
Та напозичити нужди.
І не задляється злиденність,
Бо без Богів нам буде зле,
Надбаємо нужду й непевність
І будем як овча мале.
Бо всюди, де Христос пройшов,
Жидів чекає хлібосол.
Вони ідуть, а перед ними,
Мов служка, підмітає шлях
Христова віра, що донині
Тримає іудейський стяг.
Вони ідуть бороти Бога
Мечем у нових письменах,
Бороти не свого – чужого
По найвіддалених кутках.
Той меч з лихих виходить вуст,
Звідкіль і вийшов сам Ісус. 287
Складати побрехеньки славні
Взялась релігія нова,
Та лже-боги лише уявні,
Всі їх діла – пусті слова.
Бо врешті дійде до будь-кого,
Одвідки всім життя іде,
І визнають одного Бога,
Як ондесь сонце не зійде;
Як день обернеться в пітьму
Молитимуться лиш Йому. 288
Навіщось вже позабували,
Як наші лицарі-отці
Кістками й кров’ю здобували
Нелегность нашу на землі. 289
Як леви лавами вставали
Славетних русичів роди;
Тієї праотчої слави
І обіруч не піднести.
Се нам співає Птиця-Мати
Отцівську славу пантрувати.
Боги нам додадуть завзяття
В священнім намірі своїм,
Тож постановимося, браття,
До обрання на вічі цім
Царя нового над князями –
Єдиного по всій Русі,
Що буде піклуватись нами
По нашій Вірі предусім.
Щоб Русь Велика не змаліла,
У чужовір'ї не схиріла!..
Звучить промова волхва клично,
До єдності народ веде
І дух відроджує велично,
І правду Божеську несе.
В широкому розгоні слова
По-над майдан, понад людьми
Стелилася його промова
Із закликом до боротьби.
Щоб не сконала безталанна
Свята Украйна богоданна.
Взиває до простого люду
Верховний Волхв всії Русі,
Оглянувши усі усюди
За звичаєм старих часів.
Ходив країну оглядіти
На Божий розсуд і на суд:
Чи не змаліли Божі діти?
Чи не змарнів слав’янський люд?
Та научати щирим словом
До єдності під Рідним Богом... 290
Збережені на Україні
Одвічні праведні свята,
Де-де ще побутує й нині
Та старосвітщина свята;
Тримає щирий лад і згоду,
Що благодіяли волхви
Святому Божому народу,
Яким вважаємося ми.
Адже ми є онуки Божі
Попри базікання ворожі.
Дай Боже розголосу слави
І Віри наших Праотців,
Що приховали церквоправи
Від неосвічених сліпців.
Але усе з-під спуду вийде,
Вже й ген помалу в світ пішло;
Не переймаймось – решта прийде!
Бо й світло полиском було.
Бодай хоч щось добром зійде,
У пам’ять людям западе.
За часом вся облуда згине,
Святе прозріння надійде
І правда вільно з України
Широко по світах піде.
І з храму Божого, святого,
Останнього хреста знесуть
І бога хитрого чужого
Останнім словом пом’януть.
І Україна в повній мірі
Назнає щастя в Рідній Вірі!
А як на Божий світ займеться
І висвятиться рідний храм, –
Усім сторицею вернеться:
І нашим Праотцям, і нам,
За наше небайдуже слово
У сьогоденщині лихій,
Щоби роди слав'ян свідомо
Розбудували Рай Земний.
Там людство праведність назнає
І Україну звеличає!
А ви, звеличені на крові,
Попи, єпископи, дяки,
Співайте реквієм Єгові
Та його сину за гріхи.
Здригайтеся у чорній схимі,
Вже панувати вам буде!
По вільній ненці Україні
Духовне визволення йде!
Іде відродження народу,
Що має Бога в серці зроду!
* * *
|
Дан Берест