поема подається в VІІІ частинах
  ПАМ'ЯТІ  ПРЕДКІВ  ПОСВЯЧУЄТЬСЯ...

    Дан  Берест

"ЗАПОВІТ  МОВЧАННЯ"


З М І С Т
 відкрити всю поему

Вступ   –  ДЕРЕВО   ЖИТТЯ
Частина І  –  АНТИ
Частина ІІ  – ТАЄМНА  ВЕЧЕРЯ
Частина ІІІ  – ЧОРНІ   ЖУПАНИ
Частина ІV  – ЧОРНОРЯСНИК
Частина V  –  МИРОТВОРЕЦЬ
Частина VІ  –  ПРОРОЦТВО
Частина VІІ  – ДІДОВА  СУБОТА
Частина VІІІ  – ЧОРНЕ   ВІЧЕ
Авторські  примітки  ===>>  відкрити примітки у новому вікні
        __________________

    М И Р О Т В О Р Е Ц Ь

Із заповіданого бору,
Де Семиріччя правив Дій,
Великий Волхв прийшов на Гору
Вістити перебіг подій.
Він був геть сивий і старезний,
Немов сам патар Дяіе, 161
Узявши владний жезл важезний,
Прийшов глядіть недбаєне.
Прийшов майбутнє провіщати
Та Русь од кривди заступати.

Віщун здаля зайшов у Києв,
Бакаюватий шлях стоптав
І добрий гарець солі виїв
Допоки правду відшукав
З усіх священних апокрифів,
Що надійшли з первісних днів,
І вчестився звання – понтифік, 162
Це вищий сан серед волхвів.
І він обмеження не має,
Бо навіть підсвідоме знає.

Всі заповідання магічні
Він на своїм віку назнав
І всі тайнописи правічні
Не задля втіхи прочитав.
За усвідомлене без міри
Йому всі кметі і двірня
Неначе богу йняли віри
І шанували, як царя.
Він до Богів дорогу знав –
Питиму віру сповідав.

А це вам не церковник в рясі –
Підніжок трону іудей,
Мальованих в іконостасі
Для ствердження чужих ідей.
Волхв – то є помисел всевишній,
Наш карб, занедбаний за час!
Дай це назнати в днині прийшлій,
Всевишній Господине наш;
Дай не забути, Боже Правий,
Хто тії дійсні православи! 163

Згадаймо, як чужинська віра
Завзялась православів гнать:
На волхвів, начебто на звіра,
Скрізь полювала княжа рать.
А все, що древня Русь надбала
У Православ’ї за віки,
Розп’ята віра посукала 164
І висмикала як нитки.
Тоді жупани чорні зшила
І мороком усіх накрила.

І в тій пітьмі ніхто не знає,
Де цілий лан брехні цвіте;
Вона, бач, і свята буває,
Дарма що дутелем росте. 165
Ото вже тішився Єгова,
Як засівали лан сівці
І гречно добирали слова,
Щоб вскочили у гречку всі.
Бо на словах та віра гарна,
А в дійсності – гнітюча й карна...

Лукавий син лукавим словом
Лукаву віру сутворив,
Щоб іудеям бог Єгова
Наземний рай упорядив.
А щоби вихристів дурити,
Змережалась брехня свята
Про іудейські заповіти
Та іудейського Христа.
Аж сам Єгова з посіпак
Сміється, потишки, в кулак.

Йде Руссю днина невесела:
Брехня торочиться, біжить,
Обсновує міста і села;
Церквами всюди аж ряхтить.
Хрестами волю обступили,
Духовне рабство навели,
Та куцу правду насадили,
Що люди взяли на кпини:
В брехні не визнана межа,
Бо напівправда – є олжа.

Відтак у безслихи древлянські,
В Оковські нетрі потайні
Святі реліквії слав’янські
Гонінні волхви понесли.
І там, збережені від зради,
У недосяжності князів,
Найстародавніші обряди
Плекали надбання волхвів.
І учні вчилися на тім
За ступенями "сім-по-сім". 166

Питиму віру сповідати –
Це вам не писане читать,
Ще й пальцем в книзі слідкувати,
Щоб здуру зайве не сказать.
У церкві може повсякденно
Читати біблію отак
Усякий новонавернений
Неодукований сіряк.
Та ще й гріхи всі розрішати
"Святою" буллою від папи. 167

А люду Божому байдуже
До проповідувань попів,
Та й знатні в церкву йшли не дуже,
Хіба що князь так повелів.
Адже Кульгавий Русь утишив
В кривавій Суздальській різні: 168
На згадку всім волхвам залишив
Зловісний спомин по собі.
Проте як не старався бити,
Та де ж йому волхвів скорити.

Як перш устійнювати цноту
Прийшли два волхви в Києград,
Щоби на Дідову Суботу 169
Належне справити обряд.
А вже як Києва дістались,
То перш за все, як водиться,
На Гору Щекову піднялись
Провідати святі місця.
Надвечір серце зажурили
У незабутньої могили.

Її упорядили гарно,
Як людям на душу лягло,
Де давнє капище Симаргла 170
Ще за старих часів було.
Обаполи під крутосхилом
Айланти рясно поросли,
Над ними Вольговий спочинок
На самій маківці гори,
Що височіє над окіллям,
Як вічна пам’ять над Поділлям.

На виріжку гори – могила;
Кремінний камінь на бурту;
Ввібрала домовинна брила
Писемну пам’ятку святу.
На камені рунічний напис
Старим українським письмом,
Аби-но кожен міг дізнатись,
Що тут до праотців пішов
Цар Антів велетний і правий
Поборник віри православів.

Онук Перуна-громовержця,
Всесильний оборонець кмет,
Обранець Інтри-жезлодержця, 171
Відновник православних треб;
Іщехова правонаступник,
Влесонащадний вищий волхв,
Великородний, всемогутній
Єдиновладний Віщий Олъх –
Священної землі правитель,
Русі Святої повелитель.

Під написом позначка дати:
Архонта Русу вік святий –
Рік 850-ий
По 912-ий.
О! Як церковники хотіли
Понищити святе ім’я,
Як врешті нишком отруїли 172
Правонаступного царя.
Про це прийдешні волхви знали
І думи неутішні мали.

Понтифік з отроком ученим,
Мов дуб і пагін повесні,
У синім небі окресленні
На самому на белебні.
Стоять і мовчки споглядають
Старе Поділля межи гір;
Край кручі в небі виступають,
Неначе мовчазний докір.
Дві постаті вгорі, як в небі
Недолі нашої жеребій.

На волхві охабень доземний,
Гердан на сивому чолі,
І щось до болю незреченне
Скоробило вуста старі.
Ось він, до неба руки знявши,
Святу молитву зачитав,
Вобидвіруч од Бога взявши,
Лад і полад на діл послав.
Тоді додолу погляд звів
І божий люд благословив.

І назгадалося старому,
Що відбувалось тут колись,
Аж голос грубне на промову
В навіті отроку: "Дивись,
Що тут поганська віра втяла:
Там, де хрестів стовбичище,
Божниця Турова стояла 173
І Велесове капище.
Вже й Гай подільний порубали,
З дубів церкви побудували.

А я там скілько Тризниць правив
І Лунник вів з отих часів, 174
Відколи заповідну Праву
Приніс був Сокіл до дідів.
Відтіль число Трояна кміто
На Коло Місяця лягло,
І рідне Березневе Літо
Давало нам Його число;
І лік Дванадцятидесятниць –
Мокошиних святкових п’ятниць.

Дивися, сину, – краще місця
Ніде довіку не знайти,
Тут Бога нашого обійстя,
І нам ще є куди прийти.
Жива Дажбогова криниця,
Як за старих часів було,
Тече в Поділля Сверховиця –
Води святої джерело.
Ще точиться життєва сила,
Що нам дарує Мати-Жива". 175

Криниця... Вдвоколодь цямрина;
Збігає через край вода,
І тихим журкотом долина
Журливі думи нагорта;
Стареньке лубове відерце
Сумирно під дашком стоїть,
І ладом огортає серце,
Відлунням давнини бринить.
Щось в тому невимовне є,
Снагу у душу додає.

Тут начебто й нема нічого,
Хіба що згадка за старе
Навіюваннями булого
За серце потишки бере;
Журою в чисту душу лине,
Як невблаганний часу плин,
Що й досі серце незчерствіле
Торкає спогадом сумним
За все покривджене дарма
І вилучене крадькома.

– Запам’ятай це місце, сину, –
Зрік отроку Великий Волхв, –
Запам’ятай на ту годину
Як рідна віра встане знов.
Закінчиться безбожий безбач
Віровідступників-князів
І люди з кривди і безчестя
До рідних звернуться Богів:
Церкви на дрова розберуть
І храми Божії зведуть.

– Все, батіка, я примічаю, –
Потиху отрок відповів, –
На все життя запам’ятаю
Святині наших прадідів.
Ніщо не пропаде з святого,
Все в письменах перекажу,
Закарбувавши кожне слово,
Як в силу Віди увійду.
І передам по плину літ
Як Прадідівський Заповіт.

Але скажи мені на милість,
Надай пояснення – чому
Князівську зраду та заїлість
Не присікати на корню?
Адже тобі, праотче, варто
Лиш пальцем ворухнути ледь,
Щоб на мостивого бастарда
Наслати неминучу смерть.
Провіщо гаяти нагоду:
Вчинити благо для народу?!

Понтифік осміхнувся з того:
– Лиш Праведному я служу.
Лихим не здужати лихого,
Це істинно тобі кажу.
Нема для волхва гірше долі,
Як перейти на службу зла:
Чим вище сан, тим більше болю
Всім завдадуть його діла.
Волхви – святих діянь поборці,
За те і звуться – миротворці.

Звичайне, божий раб не терпить
Онука Бога при собі,
Намірюється в порох стерти,
Втопити праведне в крові.
Тому що божий раб зависно
Онука Божого сприйма
І хибну раду дасть зумисно,
Щоб Божий світ пішов сторчма
І правда від святих воріт
Пішла блукати блигом світ.

Не маймо права забувати
Набуті справіку знання,
Нащадкам мусим передати
Святі Праотчі надбання.
Тож покажу тобі, онуче,
Прадавні виходи потерн, 176
Бо тут, на Щекавицькій кручі,
У тиші потайних печер
Стоять у святості віки
Лише на відстані руки.

Там Пращурів святі менгіри,
Чуринги древньої доби; 177
Реліквії святої віри,
Часописи і кощюни,
Та жезли-скипетри магічні,
Якими наші праотці
Шлях відкривали споконвічний
У тайни передвікові.
Збагнути їх лише надасть
Єдиного триіпостась. 178

І під Хорива городищем 179
У лабіринтах потайних
Лежать оракули провіщі
Й тайнопис ворожильних книг.
Цей карб тобі успадкувати
Як наймолодшому із нас,
Щоби прийдешнім передати
По Вірі у майбутній час
Обряди, гімни і моління
На праведне богослужіння.

Напевне знай: чужинська віра
Не пануватиме весь час,
Скасують книжного кумира, 180
Щоб рідний Бог зійшов до нас.
Жаль, не дожити нам до того, –
Зажурно вимовив старий. –
А йдем до капища Дажбога,
Кришеник віднайдем якийсь.
На требищі знайдем завжди
Щось на заїдок до води...

Осінній день згасав дрімливо
В статечній величі дібров,
З узлісся олень полохливо
У хащу вистриба пішов;
І знову тиша наступає,
В осонні віття шелестить,
А генде на Старій Поляні
Прадавній Божий Храм стоїть.
Він тут одвіку край узлісся
Освяченого Божелісся.

Стоїть божниця, як забуток,
Одна в Священному Гаю,
І скніє попри неї смуток,
Мов у покинутім Раю.
І віється довкола спомин
Колишніх і доладних днів,
Як правився осінній помин
В Зворожини, на День Дідів.
Бо без жертовного книша
Геть забучавіє душа.

Ще повниться свята криниця,
З якої людям благо йшло;
З гори, що зветься Хоревиця,
Струмує Боже джерело.
А зокола на горбовині
Уклавсь жертовник кам’яний,
Неначе колом на горбині
Ліг одпочити бик старий.
Жертовник святість зберігає,
На рідну віру надихає.

З Подоллу люд іде на Гору
В молитвах душу очищать,
З Дажбожого в три гони двору
Себе з Богами поєднать.
Бо тут, у закутах нагір’я,
Все як завідано було,
Хоч застаріле стовп’я й вір’я
Де-інде в землю вже вросло
І похилилась ворітниця,
Але стоїть!... стоїть божниця!

Мов з неба гостроверхим дахом
Спадають криси до землі,
Слупи склепіння з Віщим Птахом181
Мистецьки щедро різьблені.
Тут образи святих кумирів
Вінцем релігії встають –
Тотемами птахів і звірів,
Ввібравши родоводу суть,
Донесеної з давнини,
Щоб з того дужали сини.

Духовності старі прикмети
За образами постають,
У обереги й амулети
Означені на незабудь.
Тут наша спадщина киянська,
Прадавня, як Дажбожий Світ,
Свята минувшина слав’янська,
Істотна повість плинних літ.
Тут Господа ім’я не всує,
Бо пам’яттю володарює.

Тут волхви і отаборились,
Торби поклали і киї,
Богам сумлінно помолились
За злагоди у мандрівні.
Завдячили за кожен данник,
Що мали на шляху своїм,
А ще й коржа і горохвяник
Знайшли на требищі старім.
Всміхнувся волхв і змовив стиха:
– Нас Віли бережуть од лиха. 182

Вони посестри наші вірні
Тут, по недеях, і живуть –
Святі Русалії нагірні,
Їх Вілами в народі звуть.
Вони на хмарці прилітають,
Сідають на оцій горі
І русам долю насилають,
Щоб жили в статку й злагоді.
За всіх, хто щиру віру мають,
Сі Віли, як за себе, дбають.

Красуні золотоволосі,
Зичливі, добрі, чарівні,
За нас піклуються і досі,
Бо сестри нам на вічні дні.
А це були десь запропали,
Лишили в скруті русу голь,
За кметів геть позабували
Безсмертні Сужениці доль.
Кудись на хмарці полетіли,
І щастю-долю десь заділи.

Від них нам дотепер зосталось
Найголовніше з їх свідоцтв,
Що ще за Пращурів уклалось
У Книгу Вілових Пророцтв.
З тієї Книги Віщування
Надходять призвістки подій:
Знедолення і статкування,
І упорядження надій.
І Віли Києвої рада –
Святозаступниці Кий-града. 183

Вона помешкання тут має
З Богами нарівні здавна,
Дотіль і Києв процвітає,
Покіль витає тут вона.
А як на горах цих священних
Останній Божий храм паде,
Тоді й занепад предреченний
Києву-граду надійде. –
На цьому слові волхв змарнів
І журний погляд в небо звів.

Вже Дажбо в Золотому Струзі
Рожевим колом обрій тне
І на вечірньому упрузі
Сяйнисте сонечко стає.
Відсвяткувалася Покрова, 184
Де-де імжило, крапав дощ
І поночі земля холола,
Та власне випогодилось.
У череді погожих днин
Пряглось верем’я осенин.

Овсеневі свята тривають, 185
Прядеться з рясту жовклий коць
І багра листя покриває,
Обарвлюючи кожну брость.
Прийшла пора замилування
У доли, луки і гаї –
Барвистого відквітування
На подиху відлітних днів.
Ось-ось поліття відбринить,
Дощами сльота засльозить.

У вогнесяйві величаве,
Немов жар-птиця на дуби,
Сідає сонце золотаве
Вінцем погожої доби.
А допоки воно сідало,
Завидна, наостанку дня,
До ночі путніх спонукало
Десь лаштувались загодя.
Аж ось до слуху долинає,
Як хтось в гаю на гайді грає.

Старий гайник з хлоп’ям підпаском
Надвечір волхвів привітав
І, щиру виказавши ласку,
До свого закутку зазвав.
– Я, – каже, – в цім гаю літую,
Затепла кізочок пасу,
Отут, в курінчику, й ночую
І вас в свій закуток прошу.
Ви ж бо, попоходивши скрізь,
Здорожилися геть надісь.

Удався дідо говірливий,
Дарма що жив як Полісун, 186
До того ж, далебі, кмітливий:
Збагнув, що перед ним відун.
І заходившись лаштувати
Макітру мачанки на стіл,
Скоренько люд оповіщати
Послав онука на Поділ;
Зворожних Діда й Бабу звати,
До свята бряшну готувати. 187

Посходилися літні люди
Назнатися чим повен світ,
Які де суди-пересуди
Йдуть наскінчу тривалих літ.
Край вогнища надвечір сіли,
Розмову довгу повели
І до зірок догомоніли,
Як праотці заповіли:
Служіння Храмового Свята
Од ворожіння розпочати. 188

Аж ось і визоріло небо,
Дикенько гукає сова,
І правиться священна треба,
Звучать молитвені слова.
Невдовзі північ навертає
Зворожиної ночі дух:
Зірками небокрай палає,
Піднявся Сніп немов Дідух. 189
І ночі зоряна відхлань
Понтифіку дарує знань.

Йде Велеса свята година 190
Дорогою сяйнистою,
І постає Його храмина
Жертовницею чистою.
Волосожар в зеніті сяє –
Се Велес на межі стоїть
І Світу Права доглядає,
І Світу Нава сторожить
Для всіх, хто пращурова гідні,
Прадавній Вірі Предків вірні.

І ясноликий місяць вповні
Згляда в криницю з висоти,
Ллє святість волхву у долоні
І в заклинання до води.
Молитву вдіявши старанно,
Верховний Волхв обряд вчинив,
Цілющу воду криничану
Із замовлянням освятив:
"Жива водиченько точися
І Духом Божим освятися." 191

Відтак понтифік викликає
Перебуваючих вгорі –
Щурів і Пращурів із Раю – 192
Зараяти у ворожбі.
А щоби щойно з Сверховиці
Сяйнула призвістка жива,
Він намовляє до криниці
Наврочуваючі слова:
"Застережи нас на біді,
Дух Божий, у Святій Воді."

Богів понтифік закликає,
Здвигнувши руки догори,
Молитвою заповідає
У Навії уберегти.
Адже за їхнього сприяння
Ужите знахарське дання 193
Діяє силу волхвування –
Дає провісне відання.
Йде волевиявлення Боже,
Як сам Верховний Волхв вороже.


Продовження