З М І С Т
 
Вступ   –  ДЕРЕВО   ЖИТТЯ
Частина І  –  АНТИ
Частина ІІ  – ТАЄМНА  ВЕЧЕРЯ
Частина ІІІ  – ЧОРНІ   ЖУПАНИ
Частина ІV  – ЧОРНОРЯСНИК
Частина V  –  МИРОТВОРЕЦЬ
Частина VІ  –  ПРОРОЦТВО
Частина VІІ  – ДІДОВА  СУБОТА
Частина VІІІ  – ЧОРНЕ   ВІЧЕ
Авторські  примітки  ===>>  
        __________________

  Ч О Р Н І     Ж У П А Н И

Було й у нас Боги стояли
На древній Києвій Горі,
Яку Вздихальницею звали
На Святославовій порі. ⁹⁰
Ген-ген у розголосі слава
Котилася з Священних Гір,
Могутність множила держава,
Тримаючись прадавніх вір.
Бо не йнялась пасинкувати –
Чужих богів перевідати.

Ще красне сонечко світило
Дажбожому Великодню,
На Красну Гору та Ярило
Пісні співалися в гаю.
Ще на Купайла юні брались ⁹¹
І сватались на Хлібний Спас,
Та Світовидові вклонялись,
Молитви творячи за нас.
А віра та була правічна,
Животворяща, пантеїчна.

Вклонитися Священній Тайні
Та прадідів пошанувать
Всі йшли в контину на Почайній,
Де прадуби з віків стоять.
В Святім Гаю святе обійстя
На Тризницю усіх прийма
У Божий храм, що як півмісяць,
Півколом требу обійма.
На требищі дари складали,
Правічну віру сповідали. ⁹²

Вся треба правилась в обряді
Лише з дарами од трудів,
Бо всі житнині були раді
Як подарунку від Богів.
Тому й справляли свято Плуга,
Як День Сварога надійде;
А Велесові дяка друга,
Бо він худобоньку гляде.
А всьому воїнству Перуна
Хвалебни слали, а не рюми. ⁹³

Освячені напої в чаші
Присвячувалися Богам
І польові дари найкращі
Висвячувалися на храм,
Лунали благозвучні співи
І просвітління в душі йшло,
На мольбищі у новій силі
Цілюще било джерело,
І з свята-дуба клалась тінь
В священнодійство ворожінь.

Щоб тіло й дух не знали втоми
І мали Божий оберіг,
Верховний волхв черпає соми ⁹⁴
У ритуальний турів ріг.
І пили сому всі по колу
За приєднання до Богів,
Щоб не здолати Русь нікому,
І вимертвити ворогів.
Во славу рідного буття
І православного життя.

З притулку божого земного,
Що Гай Священний сповивав,
Віщун сприймав знамення Бога
Та до громади сповідав.
Тоді вже і співці кощунять,
Гудці на лютнях в хор гудуть,
Колядки старовіцькі струнять,
Вітання в Ір небесний шлють. ⁹⁵
Бо в небі всіх рідня чекає,
І спів їх душі звеселяє.

Відтак і тризну починали,
На Радуницю звали рід,
Священне дерево квітчали,
Оклички слали на обід.
Та писанками шанувались,
Що несли з Великодніх свят,
І наїдками пригощались
На наш, доброзичливий, лад.
А вже чого тут не було,
Бо ж цілий день гуляння йшло.

Тут на гостину всім до Раю
Несли од кращої печі
Пухкі на меді короваї
І хлібенятко на книші.
М’ясних потрав не рахували
По рибі й ліку не було,
А приказки старі казали
На поминальне коливо:
"Дідів кутею пом’янем
І чаркою не обминем".

Кружлялись тут і мірки меду,
І встояний на хмелі квас,
Та частувались на потребу
Як було звичним на той час.
Бо ж знали всі: з святого храму
Йде Радуниця на усіх,
Відчинено Небесну Браму
І рідні дивляться на них.
Та се всміхаються між себе,
Зглядаючи на землю з неба.

Се Дажбо у блакитнім небі,
Онукам блага творячи,
Надав живий вогонь на требі, ⁹⁶
Щоб запалити три свічі:
За небо, землю і зірниці,
Та за святу трибожу єднь,
За всі джерела і криниці,
І всипища, уповні вщерть.
Та щоби поле оживало
І зілля й віно дарувало.

Тоді багаття розкладали
Та брали силу на роки,
Як через полум’я стрибали,
Де язень крутить язики. ⁹⁷
А вже біля вечірніх вогнищ
Співалися старі пісні,
І слава од святих уборищ
Крилами била в вишині,
Де Вишень править верству тем,
Як Бог єдин і множествен. ⁹⁸

Тут князь новий, як на посаді,
На чільнім місці посідав,
Весь люд його у стольнім граді
Як рідновірного сприймав, ⁹⁹
Тримаючи надію щиру,
Що князь незламно понесе
Усталену праотчу Віру
Як найдорожче над усе.
І віру князь новий тримав,
Доки праотче шанував.

Допоки не назнав лихого,
На думку взявши словеса,
Щоб лева мертвого святого
Зміняти на живого пса. ¹⁰⁰
Тоді вже все пішло під гору,
Щоб видибати вдалині
І з плачем гірким, як од мору,
В сумні вбиратися пісні.
Бо горя більшого немає –
Як Вітчина занепадає.

Що Володимир нам накоїв,
Повік не затлумлять роки,
Невдовзі те на ратнім полі
Далося добре узнаки.
Бо чашу терпку, горем повну,
Із рук його всі прийняли,
Як тую "радість невимовну", ¹⁰¹
Що з християнством узяли.
З отим він і пішов од нас,
Шукаючи оманний спас.

А зраджена Святая Воля
Пішла од нього геть з Русі,
Натомість надійде Недоля
І сяде на його труні;
Ледь каптура з чола одкине,
І враз усіх охопить жах,
Бо по-за нею ненька гине,
Конаючи в крові й сльозах.
Бо син і неньку занедбав,
Як меч на свічку проміняв.

Він не почує того плачу
І сліз пекучих не утре,
Не ввідає і не побачить,
Як двір його вогонь пожре.
І не відчує, як на нього
Склепіння храму упаде,
І люд, волаючий до бога,
Його творінням погребе. ¹⁰²
Свої ж Боги, як підведуться,
То тільки мовчки одвернуться.

І піде степом Мати-Слава
Погублених дітей шукать,
А вихристам не лишить права
Землею Пращурів владать.
Праобразом її у храмі
Оранта руки піднесе,
Не вкоїть своїм дітям сраму –
Не візьме дитинча чуже. ¹⁰³
І піде мова поголосом,
Як дим над спаленим покосом...

Життя – не слово, вік – не шпальта;
Століть чимало в вірш війде,
І дія, наче як нагальна,
Лиш згодом власне надійде.
Але й на кірх чола достатньо
Добрати розуму на спід:
Щоб ворога зустріти ратньо,
То ратну віру дбати слід!
А в рабську віру охриститись –
У рабство і упорядитись!

І ось вже длявою ходою
Марудний потягнувся вік,
Горьованою чередою
Пішов часів яремних лік.
І з волі бога-супостата
Ганебні кояться діла,
І брат іде з мечем на брата
Як біблія заповіла.
О, не дождав би жид всевишній
Зловтіхи на крові тодішній!

Бо кожен – кволий і бідовий,
Сидівши в виділі своїм,
По смерті батька в Берестові
Одразу вирискавсь на стіл.
Завзято почали точити
Один на одного ножі:
Зарізать, зарубать, забити,
Зректися братньої межі,
До Києва нахрапом влізти,
На стіл великокняжий сісти.

Поміж братів, як самий впертий,
Кульгавий князь вперед поліз,
Бо батькові ще перед смертю
З урока дулю дав під ніс. ¹⁰⁴
Та Володимир те не кинув –
Звелів ладнати скрізь мости,
Щоб бойову свою дружину
На сина в Новгород вести.
На жаль не встиг, бо смерть приспіла,
А то зробив би файне діло.

І не було б братогонитви,
Не сів би Судислав в поруб,
Не знали б Лиственської битви,
Та врешті й Русь не мала б згуб;
Бо не назнали б нову віру,
Що вигубила всі міста
І Русь поклала на офіру
За вподобаного Христа.
Бо той Батиєвий день судний
Приніс нам наш "великомудрий".¹⁰⁵

А княжий двір на Берестові
Ще пак неспалений стояв,
Та був Кульгавий на престолі, ¹⁰⁶
Як Святополка подолав.
Се братовбивство повелося
За новокняжої доби,
Як християнство почалося
І кров’ю вмилися роди.
То біблія нам принесла
Найперший пагін свого зла.

А ще жила в народі слава,
І люд простий ще пам’ятав
Царя між князів – Святослава!
Що лицарським мечем підняв
Шляхетність неньки-України
На подив хрищених рабів,
Бо Віри Предків не відкинув
І рідних шанував Богів.
А тлінь язичницьку юдейську
Громив як згубу фарисейську. ¹⁰⁷

Йому ще надійде пошана
І встане він о цій порі –
Останній воїн нездоланний,
Як Бог! – на білому коні.
І почесті в святому місті
Йому нащадки воздадуть,
З усюди вільні українці
Вклонитися йому прийдуть
В пошану батьку волі й слави –
Єдиному із Святославів! ¹⁰⁸

Довічну велич Святослава
Не глине вир тисячоліть,
Бо й досі опліч Мати-Слава
На варті доблесті стоїть.
Про це не змовлять літописці,
Бо їм доречно прославлять
Того, хто на своїм князівстві
Помножував чернечу рать.
Бо літописцями були
Ченці, що при церквах жили.

Вони там не аби сиділи,
Об’єднані в церковний клір,
Вони недолі шлях відкрили,
Біду накликали у двір.
Бо заходилися покору
У Царстві Русів насаджать: ¹⁰⁹
"Не опиратися нікому,
Ганьбу – як божий дар сприймать".
І це за ратної доби,
Як землю крають вороги!

Ченці вели війну навсидьки,
Така чернеча їх борня –
Верзти брехливі оповідки,
Як біблія напоумля.
Так Син Жидівський научає
Усіх похрищених мертвить,
Духовний меч допомагає
Міцне на пил розпорошить.
Навсидячки Христова рать
Народи призвана долать.

Ченці, як вірники Христові,
Для себе дбали чин і сан,
Прислужувалися Єгові,
Людей поганили в поган!
Та славу русів плюндрували
За оповідками жидів,
Під трон імперський підкладали,
Звеличуючи ворогів;
Наносили сміття під хату,
Поки годили пану-брату.

Назнає Русь Христа осердя,
Приховане в його душі
Під лицемірним милосердям,
Намов отрута у книші.
Змаліють праотців нащадки,
Себе рабами назовуть
І, як раби у рабськім спадку,
У рабство врешті й попадуть.
Ченці і підвели до згину
Славетних Антів Батьківщину!

А Царства Антів анікому
Заволодати не вдалось,
Хоча до Києвського столу
Сповна жадібних рук тяглось.
Одначе у праотців наших
Був хист до викладу наук,
Як треба наминати парші
Та утинати довгість рук.
То були гарні вчителі,
Від них наїлися землі.

Нагодували не одного
І не один стоптали стяг,
Щоби не лізли до чужого,
Сиділи по своїх кутках,
Де пуп’янками величались –
Імперіями назвались,
Хоч землі ті Русі-державі
І до подолу не тяглись. ¹¹⁰
То й схитрували в Візантії:
Через ченців здолати Києв.

Бо сила давніх українців
Од Роду йшла через Богів:
Перун вів раті на чужинців –
Тримати землі оріїв,
Стрибог дав коней вітроногих
І зброю викував Сварог,
В звитязі за онуків своїх
Опікувався сам Дажбог.
І Доля їх не полишала,
І Мати-Слава заступала.

Докіль Боги у Пантеоні
Гуртом стояли за краян,
Ніхто не міг на ратнім полі
Здолати силу оріян.
Тому й розпочали юдеї
Христову віру засилать,
Щоб по Христовій епопеї
Неподоланних подолать.
Бо віра та хворобохобна –
Державу боронить не вдобна.

По всій Русі ченці полізли,
Як чорна мара, як імла,
Повсюди як вужі послизли
Із візантійського кубла.
Та знай літописи писали
З цесареградських поучень, ¹¹¹
А люди в тій добі й не знали,
Що їм готує вража чернь.
Бо вигулькне через віки
Буденне русів навпаки.

І літописець складно збреше
Яке то щастячко було,
Як виколупалося врешті
Єгови сина торжество:
Неначебто усі слав’яни
На віру біблію взяли
І, хором піючи осанни,
Хрищення в радість прийняли. ¹¹²
Усім лише б Христу служити,
А хоч державу тим згубити.

А люди інше говорили:
"Придибала до нас біда;
Гадюку в пазусі пригріли,
Ото вона й напосіда.
Як смерть у чорну рясу вділась
І никає поміж людей,
Та ще й залякувать рядилась
Анахтемою іудей. ¹¹³
Під три чорти б її несло,
З її страханням заодно!"

Ченці писали про минуле,
Як пасувало їм до книг,
А що між люду гулом гуло,
Так і лишили поміж них.
Хай перемелеться, і буде
Смачненький пундик до куті,
Ще й прісна проскура для люду
На прісному для них путі.
А за причастями бідак,
Позбудеться всього за так.

Візьмуть не тільки одежину,
Всі радощі життя візьмуть;
Ім’я, і навіть Батьківщину
В Христовій вірі одберуть.
І землі всі, що ще за Ора
В державу русичів стяглись,
Від Кімерійського Боспора
До Біломор’я простяглись, –
Геть все поцуплять, як завдаток,
Яфету в спадок на додаток. ¹¹⁴

А люди й гадки втім не мали,
Що вже не на своїй землі,
Бо їх в рабів Єгови вбрали
Новозавітні писарі,
І як рабів уже повчали:
Того не їсти, те не пить, ¹¹⁵
Ще й мов скажені пси гарчали,
Як хтось відмовиться годить.
Микитилося у ченців:
Всіх виснажити від постів.

Аби уповні подуріли,
Та із худобою разом
Велику тугу всі терпіли,
Накладену гнітним постом.
Щоб з голоду усім верзлися
Сади господні і кущі,
І відтіля на всіх лилися
Якісь базікання "святі".
Щоб кожен ледве ноги ніс,
Але тримав церковний піст! ¹¹⁶

Такий вже бог у них страшенний
І здавна нівечить людей;
А заздрісний, а навіжений!
Убивець немічних дітей! ¹¹⁷
Йому лиш горе засівати,
Щоби ні сміху, ні пісень
Ані від кого не вчувати,
Лише псалми – весь божий день.
Ото вже преподобна скнара;
Від нього людям тільки кара!

Зате ченці й життя не мають:
Страх смерті дихання запер,
Тож горопахи і конають,
Неначе кожен вживі вмер.
Се запопали собі бога,
Як страхолюда! – певна річ.
А моляться ж уже на нього –
Безперестанку день і ніч.
Такенний страх усіх тіпа,
А що й коли – ніхто не зна.

Лиш зазивають нехрищених
Мерщій ускочити в Йордан: ¹¹⁸
Щасливих вихристить в стражденних,
А волелюбних – в полонян.
Щоб стали довготерпеливі,
Убогодухі та слабі,
Глухі, сліпі і мовчазливі,
Неначе істині раби, –
Сиділи нишком, як кролі,
На обікраденій землі.

А сподаря ченці поставлять,
Не забуваючи себе,
Церковну службу йому справлять
Як на звеличене цабе;
Помажуть, омофором вкриють,
З кадила димом обкурнуть,
А всьому людові на шию
Ярмо Христосове напнуть.
Тоді батіг зсукають чемний
І цвьохкатимуть похрищених.

Не пий, не їж – лише молися,
Твори спасіння для душі,
Разів по сто щодень вклонися,
Ізидь з мирської метушні;
Облюбовай собі схимнину
Та гарно там сумуй, тужи,
Спокутуйся усеньку днину;
Спасіння в бога заслужи. ¹¹⁹
Але від чого так спасатись? –
Хотілося усім дізнатись.

Всіх огортає спільна дума,
І всі потилиці шкребуть:
Навіщо отакенну рюму
Їм чорнорясники несуть?..
Втелепали напівпрочани,
Бо не здуріли ще з постів,
Народ, бач, попри всі омани
Зоставсь мудріший за ченців.
І, хто ченцями звався мудрим,
Людьми вважався просто дурнем.¹²⁰

Зате і звичай був в народі:
Хто на шляху ченця зустрів,
Казав собі: "На цьому й годі",
Та похапцем додому брів,
Мерщій до оберега стати,
На поміч кликнути Богів,
Щоб далі лиха не назнати,
Навратливого від ченців.
Чернець і кнур – біди прикмета
(Стара українська кебета). ¹²¹

Про те сам літописець змовить,
Мовляв, не дуже любить нас
Український нарід бідовий –
Не вірить у Христосів спас;
Товче своїм Богам молитви,
Як мак в макітрі на кутю,
А нам наврочує гонитви
Та ще й у вічі каже: – Тю!
Навіщо нам чужого бога,
Як свій стоїть коло порога. ¹²²

Одна лише ченцям відрада:
Князівська свита їх віта,
Тож церква князю вельми рада,
Співає "довгії літа",
Прийма дари й благодіяння,
Під монастир землі наділ,
Та намовля на плюндрування
Старих святилищ і Богів.
І, де були священні храми,
Церквички виросли з хрестами. ¹²³

То їм Георгій дав гостинець,
Щоб батькові не уступать:
Розбудував старий Дитинець,
Почав церквами обставлять.
Во славу жінки Інгігерди
Іринінський поставив храм,
Тоді й собі на час свій смертний
Собор Софіївський заклав.
Щоб з Вишгороду, як піти,
Було б куди саньми везти. ¹²⁴

Собор закладен як відзнака,
Коли Мстислав у землю ліг,
А в Києві, по смерті брата,
Георгій врешті сісти зміг.
Став самовладцем в ту годину
І братню спадщину прибрав –
Лівобережну всю місцину
Собі під княжий стіл поклав.
То пам’ять на усі віки
Занепаду всії Руси. ¹²⁵

Бо Русь відтоді аніколи
Не пошанується в борні,
Князі побиті до престолу
Повернуться не на коні.
Здрібніють велетів нащадки,
Пожужмлять славу прадідів,
Котрі не мали навіть гадки
Навтьоки йти від ворогів
І землю русів одступати,
Ще й з ворогами кумувати. ¹²⁶

А їх онуки похрищені
Із ворогами дійдуть змов,
Навчаться жити поганьблені,
Бо в жилах вихолола кров.
І зрощене галуззя княже
Опікуватиме не Рід,
Христос крамоли їм нав’яже
У літописний родовід.
А приклад їм Георгій дав,
Як новобогу догоджав.

Христа Георгій уподобав,
Як Києвський престол надбав,
Бо трапила його хвороба,
Яку ще батечко спіткав.
Узявся все підряд читати,
Що з Візантії нанесло,
Надумавсь правду відшукати,
Де її зроду не було.
А й батькові казали люди:
"Ой, князь, свого ніхто не гудить."¹²⁷

Хай челядь, а хоч як, нехають,
Вона мудріша за князів:
Бо ж не з книжок життя сприймають,
Тим паче з книг від ворогів.
Бо там лише саму хвалебну
Ченці імперські наплели,
Як "Костянтинову легенду"
Завгодливим пером шкребли.
А щоб імперський трон підняти,
Вдалися Києв оббрехати.

Чернеча віда: – все минуле
Назнається лише з їх книг,
А там, яка брехня б не була,
Все зійде правдою для всіх.
Ще й не завжди брехати треба,
Бува достатньо замовчать;
І те, в чому нема потреби,
Невдовзі будуть забувать.
Оце Георгій і збагнув,
Як в книжний вирій зазирнув.

Ченці його назвали "Мудрим"
За недалекоглядний хист,
З якого всім попам облудним
Перепадав чималий зиск.
Бо з десятинного оброку
Додалось челяді тягло; ¹²⁸
А як воно все вийде боком,
У княжу голову не йшло.
Він знав лише ченців плодити –
За батьком на столі всидіти.

Бо в Рідній Вірі тільки велич
Надводила на трон царів,
А усіляка вада й неміч
Скасовувала їх уділ.
Народним віче обирали
Того, хто гідний до стола, –
Це в Царстві Антів добре знали
І Русь трималась тим здавна.
А в християнстві всяк нащадок
Брав владу батьківську у спадок. ¹²⁹

Відтіль і братовбивство кайне
Як поклад на Русі лягло,
Бо в біблії те за звичайне
Поміж юдеями було.
Вони зосібна шанували
Своє біблійне правило
І перворідство продавали
За сочевичне вариво. ¹³⁰
Оте й Георгій в думку взяв,
Як нову віру насаджав.

Звів церкву в батьківськім гаремі
На Берестовому дворі,
Де Ларіон творив молебні
За княжії гріхи старі.
Адже не тільки в Берестові
Князь відчайдушно гарцював, –
У Вишгороді й Білгороді
По сотні три перетоптав. ¹³¹
А як хреста на шию вдів,
Хильцем, небога, і схирів.

Проте дісталось Ларіону
Мирські діяння замолить,
Щоб князя з грішного полону
В безгрішного перерядить.
Таке сердечне піклування
Потягне не усяк правник,
Бо здатний на таке старання
Лише Христовий правовик.
Йому на те по княжій волі
Й надалась церква в Берестові.

Не кожному так поталанить
Князівське визнання стягти,
Адже нікому не завадить
Значну посаду засягти.
У тій добі віровідступній
З низів нагору шлях відкривсь
Усім, хто в намірі підступнім
Князівській владі прислуживсь.
Проте нащадкам знати слід,
Хто ославляв наш славний рід.