поема подається в VІІІ частинах
  ПАМ'ЯТІ  ПРЕДКІВ  ПОСВЯЧУЄТЬСЯ...

    Дан  Берест

"ЗАПОВІТ  МОВЧАННЯ"
Офіційне видання 2000 року
  В поемі наведені маловідомі сторінки древньої історії українського народу
з посиланнями на античні першоджерела та друковані твори відомих фахівців історії,
щоб нагадати свідчення найстародавнішої в світі української релігії, історії, культури,
що звеличували Україну за всіх часів.

З М І С Т
 відкрити всю поему

Вступ   –  ДЕРЕВО    ЖИТТЯ
Частина І  –  АНТИ
Частина ІІ  – ТАЄМНА  ВЕЧЕРЯ
Частина ІІІ  – ЧОРНІ   ЖУПАНИ
Частина ІV  – ЧОРНОРЯСНИК
Частина V  –  МИРОТВОРЕЦЬ
Частина VІ  –  ПРОРОЦТВО
Частина VІІ  – ДІДОВА  СУБОТА
Частина VІІІ  – ЧОРНЕ   ВІЧЕ
Авторські  примітки         __________________

  Д Е Р Е В О     Ж И Т Т Я
Із мороку тисячоліття
В провісній повені Дніпра
З глибин спливає голе віття –
Прадуб одвічний вирина. відкрити примітки у новому вікні
Жива вода його тримає,
Неначе мати немовля,
Як батько, сонце зігріває
І колисає течія.
Прадуб до Гір Святих пливе,
Край Києграда оживе.

Вросте коріння в рідну землю
І пустить пагони гілля,
І пам’ять незбагненно древню
Відродить Дерево Життя.
І розітне пітьму світанок,
Як усвідомимо усе,
І Мати-Слава в гожий ранок
Прозріння віще принесе –
Впізнати в Прадубовім вітті
Своє святе буття на світі.

О, мій народе під’яремний,
За тебе думи всі мої:
Допоки будеш похрищений
Ходити, наче віл в ярмі?
Допоки будеш бідувати
Та нести тяжкого хреста,
А Бога рідного не знати,
Не правити свої свята?
Народе рідний, схаменися,
Від сну завізного збудися!

Чи може нам завадить знати,
Як світ стояв з-перед віків?
А чи ганьба ушанувати
Своїх уславлених дідів?
Чи ми, як перекотиполе,
Занесені нівідкіля,
Безрідні, мов бур’ян на полі?
Чи, може, ми – чиєсь гілля,
Яке хотіли поламати,
Щоб свого роду нам не знати?

Це ж наші Праотці величні
Весь світ тримали на плечах
В часи давнезні, передвічні,
Не позабуті у віках.
Як велети непереможні
Плечем стояли до плеча,
У світ несли Закони Божі
І славу ратного меча.
За ними з глибини віків
Йде велич Антів, як Богів.

Нам зичить гідності і честі
Наш стародавній родовід,
Що височіє в піднебессі
І зоряних сягає віт.
Навіщо ж нам своє не дбати,
Та надитися на чуже,
І легковажно забувати
Праотче надбання святе?
Адже не бути нам панами,
Допоки рідний Бог не з нами!

Тож власний спадок дбати мусим,
Йому доземний наш уклін,
Щоб Україна – Мати Руса
За нами піднялась з колін!
Бо хто ж за неї ще подбає,
Якщо не ріднії сини?
Хто щастя-долю нам нарає,
Як перше мали з давнини?
Зарадить Праотців Завіт
Благословлятися на світ.

Передусім згадати треба
Великославну Древню Русь!
О, Києве святий! – за тебе
І з того світу помолюсь,
Щоби нащадки пам’ятали,
Якого власне роду ми!
І шану Праотцям складали;
А позаяк ми їх сини,
Нехай до нас праотче лине
Назнання Роду старовинне.

Щоб ми повік не забували,
Як в Царстві Антів прадіди
Спасіння людства сповідали
Ще до біблійної доби.
Цей карб по всій Гіпербореї
В святилищах-курганах зріс,
В той час як перші іудеї
Лише навчались пасти кіз,
А їх Єгова по роках
Був немовлям у пелюшках.

Дарма у Вітхому завіті
Лихі Адамові сини
Свою появу в цьому світі
«Створінням світу» нарекли,
Бо ми були ще перед того
Усім відомі в давнині
І не тулилися убого
В міфічнім Ноєвім човні.
І Україна – не додаток
В біблійний спадок, як податок.

Завдячимо Святому Роду
За змогу зглянути в віки
І вивести на чисту воду
Усі біблійні балачки.
Наш Род – Прабог усіх народів
За всіх епох і всіх часів –
У мирі, злагоді і згоді
Тримає світ з первісних днів.
І визнав нас у Божім світі
Онуками в Своїм Завіті.

Тож схаменіться, люди добрі,
Та слуг Єгови не смішіть,
А, як сини великородні,
Святині Рода піднесіть!
І гідна вість дійде до Іру,
І пам’ять Предків освятить,
І нагадає Рідну Віру,
І всіх Творець благословить.
Тож з Богом будемо рушати –
Віки минулі шанувати.



    Продовження