Занепад українського козацтва був зумовлений як внутрішніми причинами, так і зовнішніми. Але першопричиною і передумовою занепаду – було відхилення українського козацтва від засад істинної демократії. Колишня рівність козаків, про яку писав свого часу Пантелеймон Куліш, поступилась місцем соціальній нерівності, яка дедалі все виразніше проявлялася в козацькому середовищі.
    «В початковій стадії існування братства всі козаки були нежонаті, тому що «козакові треба воювати, а не біля жінки припадати». В цьому військовому товаристві стосунки між окремими членами регулювалися військовим правом. Усі козаки творили одну неподільну громаду й різниці між ними не було жодної. Все у війську було спільною власністю коша або принаймні куреня" (ІУЛ с.49). "Запорозька громада доходила до певного ідеалу, не відомого в попередній історії. Принцип рівності панував усюди: під час загальних зборів, при розподілі майна й у приватному житті" (ІЗК с.148). На Запоріжжі доволі довго не було класового розшарування, адже козацтво втілило ідею демократії в суспільній організації Запорозької Січі, закладену ще в предківському вічевому ладі Стародавньої Руси.
    Демократичні засади, на яких зорганізувалась Запорозька Січ, служили запорукою її тривалого існування. За дослідженням Д. Яворницького: "Кошовий отаман-гетьман, військовий суддя, осавул та писар утворювали так звану військову старшину, до якої зараховувались курінні отамани та старі козаки. Кошовий отаман-гетьман тримав у своїх руках військову, адміністративну, судову і духовну владу. У військовий час він був головнокомандуючим війська і діяв як необмежений диктатор. Поєднуючи в своїх руках таку цілковиту владу, кошовий отаман владен був над життям і смертю кожного козака. Але попри всю свою силу кошовий отаман-гетьман не був беззастережним володарем запорозького війська; кошовий був в дійсності лише старшим між рівних, «батьком» для усіх козаків, звідки мав більше морального, ніж дисциплінарного права. Влада його обмежувалась звітом, часом і радою. Кожен кошовий щорічно, 1 січня, під час виборів військової старшини, мусив надати звіт по усіх своїх вчинках і діях, стосовно війська; при цьому, якщо за ним викривався якийсь злочин проти війська, якесь невірне рішення суду, якийсь беззаконний вчинок проти звичаїв запорозьких, то його навіть страчували на смерть… Затим кожен кошовий обирався лише на один рік; виключення робились лише для небагатьох, особливо видатних та популярних осіб, а саме: Іван Сірко (1663-1680), Кость Гордієнко (1701-1709 та періодично 1711-1733), Іван Малашевич (1734-1743) та Петро Калнишевський (1765-1775), з яких перший був кошовим отаманом вподовж 15 років, а останній вподовж 10 років; але й тут кошові залишалися на своїй посаді не на все життя, а щороку заново обирались та утверджувались на загальній раді усіх козаків" (ІЗК с.174).
    Відхилення від демократичних засад розпочалось в українську козацтві після довготривалого гетьманства польського шляхтича Богдана Хмельницького, який перебував на посаді гетьмана незмінно до самої смерті (без переобрання вподовж 9-ти років), та ще й посмертно передав гетьманську булаву своєму сину Юрію у 1657 році. Відтак, можемо зробити висновок, що знищення демократичних засад українського козацтва започаткувала польська шляхта. Цей висновок має історичне підтвердження. Намагання узурпувати владу – характерна риса представників польської шляхта, доступившись до влади на вищих керівних посадах Війська Запорозького.
    Як не парадоксально це звучить, але незворотний процес знищення українського козацтва започаткував Б.Хмельницький. Певна річ, цей висновок не узгоджується з побутуючою історіографією, але факти – вперта річ. І факти свідчать, що Б.Хмельницький був першим обраним на козацькій раді гетьманом України-Руси, який поправ козацькі традиції демократії. Він перший запровадив одноосібну гетьманську владу, нехтуючи звичаєм вільного переобрання і відкинувши козацьку раду як недоречний елемент, що перешкоджає узурпації влади. Саме він надав для наслідування фатальний приклад одноосібного владарювання на посаді гетьмана безстроково – вподовж життя, запозичивши такий уклад з Речі Посполитої.
    "В міру зміцнення своєї влади гетьман Б.Хмельницький став рідше збирати військові і навіть старшинські ради, вирішуючи важливі питання осібно або з найближчими старшинами. Частим явищем стало призначення ним полковників, сотників та іншої старшини, що порушувало січові демократичні традиції виборності старшини. Гетьман Б.Хмельницький суворо розправлявся з тими, хто виступав за обмеження його влади" (МЛ с.56). Самовладдя Хмельницького також зазначав дослідник українського козацтва С.Голобуцький: "Зосередження усіє законодавчої та виконавчої влади в руках гетьмана призвело до того, що він усе рідше почав збирати колись традиційні військові ради і навіть ради старшин. Сучасники так характеризували повновладдя Хмельницького: "У них (козаків) радить гетьман, і що де їм гетьман велить робити, те вони й роблять". Не викликає сумніву, що Б.Хмельницький прагнув зробити свою владу спадковою, що також суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва" (СГ с.59-63).
    "На початку квітня 1657 р., виконуючи бажання хворого гетьмана Б.Хмельницького, рада старшин передала булаву молодому синові Хмельницького – Юрію Хмельницькому (якому було на той час лише 16 років). Після смерті Б.Хмельницького, що сталася 27 липня, наприкінці серпня Генеральна військова рада у Чигирині проголосила Юрія Хмельницького гетьманом. Проте Іван Виговський, спираючись на своїх прибічників із старшин, домігся усунення Юрія Хмельницького. Незабаром, 27 жовтня 1657 р., на військовій раді у Корсуні гетьманом було проголошено І.Виговського" (МЛ с.116). Сталося це лише завдяки недалекоглядній політиці самого Б.Хмельницького і його фанатичній прихильності до поляків, зумовленій власною національністю.
    Нагадаємо, що І.Виговський (гетьман 1657-1659), як етнічний поляк і потомний шляхтич, був ворогом українського народу і під час битви на Жовтих Водах перебував у польському війську. Після польської поразки він потрапив у полон до кримського хана, але був викуплений особисто Хмельницьким і призначений на посаду Генерального писаря Війська Запорозького. Зауважимо, що Генеральний писар був другою особою після гетьмана в ієрархії козацької старшини і призначення на цю посаду ворога, щойно викупленого з полону, засвідчує зраду національних інтересів українського народу, що й спричинило жахливі для України наслідки з історичною назвою «Руїна». Цей безвідповідальний вчинок має лише одне логічне пояснення: Хмельницький керувався не патріотичними пориваннями, а голосом власної польської крові, і втілював не національні інтереси етнічних українців, а амбітні прагнення польської шляхти. Недарма після підписання Виговським зрадницької Гадяцької угоди (16.09.1658) з Польщею, яка по суті повертала Україна-Русь під зверхність Речі Посполитої, а сам Виговський присягнув на вірність польському королю, почалися заворушення серед рядових козаків: "Лунали вигуки про те, що старшини за шляхетські привілеї продали козацьку волю" (МЛ с.124). На Запорозькій Січі проти Виговського підняв заколот І. Сірко, оголосивши що «гетьман запродав Україну ляхам». Врешті загальнокозацьке невдоволення переросло в повстання, яке очолив отаман-гетьман І.Сірко, полковник І.Богун та військовий суддя І.Беспалий, що змусило Виговського у 1659 році тікати в Польщу, де він за свою діяльність на благо Речі Посполитої отримав звання сенатора і посаду Київського воєводи (замість померлого А.Киселя).
    Лукаві науковці до сьогодні перекручують історичні факти, які стосуються ганебної діяльності гетьманів-запроданців, зокрема Б.Хмельницького й І.Виговського. Навіть такі зрозумілі речі, як обкрадання козацької громади і приховування крадених грошей, сучасні історики-пристосованці намагаються подати якомога толерантніше. "Наприклад, обраний у 1657р. гетьманом Іван Виговський, щоб пошанувати козацтво, відкопав велику суму грошей, сховану ним ще вдвох з Богданом Хмельницьким" (УФ с.86). Виговський насправді відкопав гроші, поцуплені з загальновійськового скарбу і приховані вдвох з Хмельницьким, але не для того, «щоб пошанувати козацтво», а для того, щоби підкупом, подарунками й могоричами запопасти посаду гетьмана і продовжити ганебну гетьманську політику гноблення й обкрадання українського народу та безконтрольного привласнення здобутків Війська Запорозького. Та й було що красти: "До військового скарбу поступали торгівельні мита, а також податки з млинів. Селяни на колишніх «королівщинах» та магнатських землях сплачували й віддавали «меди й чинші на Хмельницького». Лише останні давали скарбу Гетьманщині 100 тис. злотих щорічно" (МЛ с.52).
    "Коли гасло «Без хлопа і пана» стало звучати не так дружно, коли вигнані польські пани почали замінятися панами українськими, вилупленими з козацьких полковників, – то колишній ентузіазм народу, який творив перемоги, почав опадати і Хмельницький почав мати поразки за поразками. Частина штабу Хмельницького (Нечай, Кривоніс, Богун та ін.) розуміли причину і намагалися знищити її, але друга більша командна частина (сам гетьман Хмельницький, генеральний писар Виговський, генеральний обозний Носач та ін.), вкусивши панування, не мали сили й охоти відмовитися од нього і, щоби зберегти його, взяли орієнтацію на зовнішню силу, закликавши Москву на поміч проти Польщі. Що дала Україні та поміч, ми, ой як добре, знаємо, але полковникам і отаманам вона дійсно помогла, вона закріпила за ними «вольності й маєтності», себто дала змогу «вольно» на землях-маєтностях, захоплених козацькою старшиною, закріпити «хлопів», які хотіли бути вільними, і панувати над ними. І за право мати своїх українських «хлопів», козацькі отамани стали «хлопами» московських царів, а продана ними Україна на триста років загубила свою державність" (ВВ с.14).
    Не відступаючи від істини, маємо визнати, що Б.Хмельницький навряд чи хотів знищити українське козацтво свідомо, бо воно служило йому надійною опорою влади. Але шляхетська пиха не давала йому можливості усвідомити істинне значення козацьких традицій, котрі він, як неетнічний українець і вихованець польського королівського двору, навряд чи й знав. Проте, так чи інакше, відповідальність за знищення українського козацтва лежить на ньому у більш значній мірі, ніж на його наступниках, для яких узурпація влади вже наповнюється реальним матеріальним змістом.
    "Тим часом козацька старшина діяла подібно до польської шляхти – прагнула володіти землями, селами, мати підданих. Тому український народ відчуваючи настрої старшини, ставився до неї вороже, бо підозрював у її політиці своєкорисливі цілі. Ці соціальні протиріччя виявилися вже в остання роки гетьманування Б.Хмельницького, та особливо вони загострилися в часи правління його наступників" (МЛ с.115). Достатньо навести офіційні відомості про неймовірні доходи, які отримував отаман-гетьман Нової Січі у вигляді плати від московського царя. "Від 1737 року, лютого 2 дня, зберігся рескрипт "про надання запорозькому війську жалування", а саме: кошовому отаману – 600 карбованців, судді, писарю й осавулу – кожному по 300 крб., тамтешньому архімандриту – 60, священику – 40, двом дияконам – 50, а курінним отаманам 38 чоловікам – по 30 (тобто 1140) та козакам – 2860 (тобто півкарбованця на кожного, якщо не менше; – для довідки: тодішня ціна коня з хомутом – 8 крб.)" (ІЗК с.439). Як бачимо, козацька старшина, окрім дарованих царем маєтностей та земельних наділів, отримували левову частку царської жалування, що засвідчує відхилення від демократичних засад козацької старшини на чолі з отаманом-гетьманом, котрий був слухняною маріонеткою чужоземних гнобителів.
    Користолюбство січової старшини засвідчують дослідники архівних документів Нової Січі, зазначаючи "нездорові риси січової демократії, поширені у ХVІІІ ст., – практику підкупу і споювання запорожців старшиною перед виборами… В оплаті січової старшини проглядаються ознаки несправедливості… – посадовий оклад кошового піднімається до 600 крб., іншим головним старшинам – до 300 крб. Це викликало обурення товариства. І в 1741р. отаманія ухвалила, щоб платня кошовому не перевищувала 100 крб." (УФ с.56-57).
    Для порівняння маємо дуже важливе свідчення Е. Лясоти у нотатках його перебування в Запорозькій Січі (9.06.1594 – 1.07.1594), де сказано про запорожців: "Це військо утримувати легше, ніж військо іншої нації, бо на їхніх начальників не треба витрачати особливих коштів, котрі зазвичай становлять немалу суму. Крім того вони мають власну зброю й боєприпаси, до яких не треба замовляти й утримувати спеціальних гармашів, бо багато хто з них (запорожців) сам уміє з ними обходитись" (ЛЩ). Щодо відсутності особистих пільг чи якихось привілеїв отамана-гетьмана в часи істинної козацької демократії зазначає й Д. Яворницький: "Життя кошового отамана, як і всіх інших старшин, ніскільки не відрізнялося від життя усіх козаків: він перебував завжди у тому самому курені, в котрому був до обрання свого на посаду кошового; харчувався як і раніше у тому курені разом з козаками; навіть одяг отримував з загального військового скарбу. Так було споконвіку і лише під кінець історичного існування Запоріжжя військова старшина почала обзаводитись власними будівлями в Січі і мати окремий стіл (харчування) для себе, а в ХVІІІст., за свідченням очевидців, кошові отамани почали жити в окремих будинках, які вибудовувались посеред площі; там же стояли окремі будинки для військового судді та писаря" (ІЗК с.176).
    Виборність посади отамана-гетьмана Запорозького Війська та щорічний звіт перед козацькою громадою наприкінці діяльності гарантували належний демократичний устрій Запорозької Січі, де гетьман мав необмежену владу, але звітував за використання цього права наприкінці свого гетьманства. Саме ця умова нетривалого гетьманства унеможливлювала використання влади для власних цілей, присікала користолюбство та привілеї козацької старшини, урівнюючи їх з усіма козаками. Порушення цієї умови призвело до того, що козацька старшина почала збагачуватись за рахунок козацької громади, і це збагачення ставало чимдалі все більшим. Якщо Іван Сірко мав неподалік Січі в Чорному лісі власну пасіку у вигляді особистого отаманського привілею, то в наступні роки це розцінювалось як невинна забавка у порівнянні з тими величезними доходами, які отримувала козацька старшина.
    Досліджуючи соціально-економічну та політичну історію Нової Січі (1735-1775), В.Голобуцький розкрив структуру феодальних господарств-зимівників старшин та заможних козаків, довів використання в них наймитів і виникнення кріпосницьких тенденцій. Земля формально залишалась нероздільною, громадською, і користуватись нею формально міг кожен козак. За бажанням козаків Кіш виділяв їм землю для обробітку, а також сіножаті та випаси. Але цим переважно користувалась старшина та заможні козаки. Вони і влаштовували на відведених землях прибуткові господарства – зимівники (ЗС с.163-205). Зокрема, "Петро Калнишевський – останній кошовий отаман Запорозької Січі, володів зимівниками, табунами коней та чередами худоби, займався промислами та торгівлею, експлуатував наймитів; обмежував діяльність козацької ради у справі виборності старшин. Обсяг щорічних торговельних операцій кіньми у П.Калнишевського досягав 14 тисяч голів" (ІЗК с.12, 511). "Загалом Калнишевський, крім зимівника в балці Водяній (де стояло три хати і працювало 30 робітників) мав ще один, а також дві садиби – в Січі та її передмісті. Багатство П.І.Калнишевського було оцінене в 86 тисяч карбованців. Йому належало 639 коней, 176 голів рогатої худоби, 13 тисяч овець, 1039 кіз, 106 свиней, 9 буйволів і 5 ослів, – разом близько 16 тисяч голів скотини… Полонська-Василенко, котра зібрала ці дані, характеризує власність старшинських осіб, здебільшого як господарство не трудове, не селянського типу, а поміщицько-капіталістичного, де використовують найману працю" (УФ с.88).
    Поява заможного прошарку козацтва, так званих «дуків», призвела до фатальних змін соціально-громадського устрою Запорозької Січі. До ХVІІІ століття Запорожжя не знало ідеї приватної власності, зокрема на землю. Проте заможні хазяї, отримуючи прибутки з власних господарств-зимівників, прагнули зміни умовного права власності на землю на безумовне і закріпити за собою це право довічно. Російський історик Г. Міллер, сучасник тодішніх подій, використовуючи документи міністерства закордонних справ, зазначав 50 тисяч душ, котрі наймитували в таких господарствах-зимівниках, звинувачуючи запорозьку старшину в тому, що вона збагачувалась за рахунок втікачів з панських та боярських маєтностей (МГ с.54). З укоріненням приватновласницьких інтересів запорозької старшини, на чолі з заможним отаманом-гетьманом, в Запорозьких Вольностях починається незворотний процес переродження загально-громадської (козачої) власності, що була у спільному користуванні всього Війська Запорозького, в її цинічну протилежність – приватну власність. А це, у свою чергу, спричинило цілком природні зміни, характерні капіталізму. З появою приватної власності на Запорожжі зароджується злочинність, як невід'ємна частина антидемократичних перетворень в суспільстві. В 1764 році Козацька Рада навіть ухвалила рішення про покарання злодіїв, крадіїв, а також переховувачів та перекупщиків краденого. Причому, від отамана-гетьмана відбиралося традиційне право помилування. Зауважимо, що це був перший писаний закон, що не опирався на звичаї Запорозької Січі, яка почала стрімко деградувати на шляху незворотного занепаду. Запорозька Січ звернула на цей шлях після смерті славнозвісного отамана-гетьмана Костя Гордієнка (1733) – автора «Пактів і конституції Війська Запорозького». Запорозька старшина Нової (Підпільної) Січі, розбудованої в 1735 році, вже не дотримувалась споконвічних козацьких традицій, дбаючи лише про власне збагачення. "За таких умов щезла ідеальна соціальна єдність товариства, на поверхні з'являється реальна майнова нерівність… Під кінець Січ все більше стає схожою на торгове місто, ніж на воєнний форпост" (УФ с.95).
    Прикметне, що саме в часи гетьманства П.Калнишевського, котрий занедбав Запорозьку Січ і привів до скону Запорозьке Військо, постає з оновленою силою незалежне козацьке військове угрупування під назвою "Гайдамаки". Виникнення гайдамацького руху, як оновленого стану українського козацтва, спричинилося внаслідок відсторонення Нової Січі від священного козацького обов'язку – захисту національних інтересів українського народу. "Тяжке життя спричинило цілий ряд повстань народу України у 1734, 1750, 1764 роках і, нарешті, у 1768 році викликало «Уманську різню» (Коліївщину). Саме ці селянські повстання на Правобережній Україні і називаються в історії гайдамаччиною… До економічної причини повстання додалася релігійна, що надала йому характеру страшної жорстокості з боку православного населення до панів-католиків та їхніх постійних поплічників у пригнобленні народу – жидів" (ІЗС с.60).
    Бездіяльність отаманів-гетьманів Нової Січі спонукала український народ повставати на боротьбу без участі Запорозького Війська, причому ця боротьба набула найбільшого розмаху саме за часів гетьманства П.Калнишевського. Відсторонення козацьких старшин від боротьби за права й вольності українського народу збурювало деяких низових козаків до самостійних дій. У різних балках, на островах та по байраках запорожських вольностей почали гуртуватися летючі загони гайдамаків з метою жорстокої помсти панам і їхнім поплічникам – жидам. На захист національних інтересів українського народу повстав Максим Залізняк – виходець із селян Черкащини, козак Тимошівського куреня Запорозької Січі. Навесні 1768 року Залізняк зібрав однодумців в урочищі «Холодний Яр» Мотринського лісу, поблизу Чигирина, звідки гайдамаки розпочали грімкий поступ національно-визвольної війни, що має історичну назву – Коліївщина. Варто додати, що П.Калнишевський усвідомлював свою злочинну бездіяльність, тому під час Коліївщини, коли сталося велике повстання в грудні 1768 року, уся військова старшина Нової Січі разом з Калнишевським втекли під захист російських укріплень Новосіченського ретраншементу.
    Важко не помітити, що польська шляхта внесла в українське козацтво не тільки жадобу узурпації влади, але й ще одну фатальну невідповідність демократичним засадам – соціальну нерівність. З появою цієї пагубної тенденції військова справа стає не священним покликанням патріотів, а джерелом прибутку для козацької верхівки, яка заради власного збагачення ладна була поступися моральними принципами і козацькими чеснотами.
    Соціальну нерівність запорожців започаткував польський король Сигізмунд-ІІ ще у 1572 році, коли уперше взяв на службу 300 козаків і вніс їх в реєстр, призначивши відповідну плату та привілеї за службу. Звідси починається поділ на реєстрових козаків і простих, тобто розпочинається соціальне розшарування: старшини і заможні козаки з одного боку, а біднота (голота) – з другого. Будь-які привілеї, що надаються окремим представникам суспільства, виділяють їх в окрему привілейовану верству і ставлять над суспільством, що в свою чергу вносить в суспільство розкол і розмежування. Поділ суспільства на бідних і багатих – це кінець демократії і початок узурпації влади користолюбцями та негідниками, що збагачуються за рахунок громади.
    Розкол козацтва через запровадження соціальної і майнової нерівності набув своєї виразності після Куруківської угоди 1625 року, згідно якої складався реєстр на шість тисяч козаків, котрим надавались вагомі привілеї. Зведення реєстру мало велике значення для внутрішніх відносин у козаччині, спричинивши ворожнечу між заможними козаками (дуками), лояльними до польського уряду, і простими (нетягами), що утворили непримиренну опозицію. "Польща, зрозумівши свою помилку, що по смерті Сагайдачного не поставила гетьманом лояльну людину, тепер звернула на це пильну увагу і «старшим» козацьким став силою Куруківської умови Михайло Дорошенко (1625-1628). Він був найпридатнішої людиною у тому важкому становищі – проведення реєстру і утримання в послуху крім своїх козаків ще й випищиків… Проте між тими, що не були прийняті в реєстр – для них з 1625р. установлюється назва випищиків, – важко було шукати прихильника польського уряду. Збройна комісія не тільки їх скривдила, зводячи перший докладний реєстр і відбираючи їх козацькі привілеї, але й безпосередньо силою понизила їх, скинувши їх проводиря Жмайла з гетьманства. Коли вже перед тим між козацькими партіями панувала велика незгода, часом і усобиці, то тепер ця ворожнеча ще загострилася, бо уряд увійшов у ближчі стосунки з однією з партій. Безпосередньо після комісії 1625р. ворожнеча вибухає ще сильніше. Розрив між дуками та нетягами щораз ширшає, партії козаків відчужуються одна від одної і роблять кожна за власним розсудом, аж у 1630р. за гетьманства Грицька Чорного доходить до того, що на боці уряду козаки стоять проти козаків" (ЩВ с.223).
    Носіями розколу між козаками безпосередньо в самій Запорозькій Січі також були представники польської шляхти, які за певних обставин потрапляли на Січ. Окупаційний уряд Речі Посполитої пильно стежив за тим, щоби усі козацькі підрозділи були очолені польськими шляхтичами і ніяк не інакше. Реєстрові козаки мали старшину виключно з поляків, котрі утримували українських козаків від національно-визвольної боротьби і спрямовували їх військові здібності на користь Речі Посполитої. Щодо Запорозької Січі, куди Річ Посполита офіційно не мала доступу, було винайдено вельми дієвий спосіб впливу на кошового – призначення осіб найближчого оточення отамана-гетьмана з числа польських шляхтичів. На це зауважують навіть іноземці, згідно свідчення Д.Яворницького: "Як гетьман на Україні, так і кошовий отаман-гетьман в Запоріжжі мав при «боку» від 20 до 50 слуг, виконуючих обов'язки ад'ютантів при власній особі кошового… Ці ж молодики прислужували не тільки кошовому, але й іншим представникам старшини по два чи по три при кожному; за визначенням англійця Рондо, здебільшого в слуги до козаків потрапляли молодики з поляків" (ІЗК с.175).
    Для відсторонення козаків від боротьби зі своїм внутрішнім ворогом – литовсько-польською шляхтою, призначались «наказні» гетьмани козацького війська з числа родовитих шляхтичів, котрі спрямовували козацьку військову силу на потребу шляхти. Польща, що входила до складу Речі Посполитої, активно залучала запорожців до боротьби зі своїм заклятим ворогом – Османською імперією, що сприймалось козаками не як відстоювання польських інтересів, а як захист власної Батьківщини. Зокрема під час гетьманства Д. Вишневецького активізувалась боротьба запорозьких козаків з Туреччиною за здобуття молдавського престолу, котрим прагнула заволодіти Польща для розширення границь Речі Посполитої. За гетьманства П. Сагайдачного військова сила запорозьких козаків козаків з оновленим завзяттям кидається на Османію, а згодом спрямовується на Москву. За характеристикою нашого першого історика Малої Росії Д.Бантиш-Каменського, у 1618 році Сагайдачний допомагав з двадцятьма тисячами козаків польському королевичу Владиславу в московській облозі. "Він діяв таким чином для особистої вигоди, бажаючи утримати за собою гетьманство, завоював довір'я польського уряду й справедливі докори нащадків" (ІМР с.107). Війна Польщі проти Московії 1618 року по суті була спробою польського королевича Владислава захопити Московський престол; запорожці навіть штурмували Москву і, поза сумнівом, взяли б, бо кілька днів чекали лише наказу до взяття фортифікаційних укріплень. Невідомо як склалася б подальша доля Московії, якби запорожці не були відізвані внаслідок укладання мирного договору між Польщею і Московією на 14 років і 6 місяців, що був підписаний восени 1618 року неподалік Москви в селі Деуліні на умовах, за яким Польща утримувала за собою Смоленськ, Чернігів та сіверські міста.
    Не переступаючи істини, зауважимо на неправомірність приписування виключно Сагайдачному усіх заслуг тодішньої козацької звитяги, бо незалежно від нього діяв козацький загін реєстровців Михайла Дорошенка, котрий по дорозі до Москви взяв міста Лебедян, Данков, Скопин, Ряжськ та інші. Царська рать під орудою славнозвісного князя Д. Пожарського при зустрічі з українським козацтвом біля міста Серпухова розбіглася хто куди. Навіть призначений замість Пожарського князь Г.Волконський, що мався стати з новою раттю в місті Коломно і не допустити козацьке військо на переправу через Оку, не спромігся нічого вдіяти, бо московська рать була розігнана українцями без особливих зусиль. Об’єднаними силами українське козацтво розпочало облогу Москви, отаборившись біля Арбатських воріт. Штурм було доручено Сагайдачному, як довіреній особі польського уряду, і призначено на 1 жовтня у разі непідписання договору, котрий, як відомо, був підписаний на користь Польщі. Відтак маємо неспростовний висновок: гетьмани козацького війська, що мали шляхетське походження, прислужувались Речі Посполитій, тому й не слід перебільшувати їхню роль у визвольній боротьбі українського народу проти литовсько-польських окупантів.
    Щодо істинних патріотів з числа отаманів-гетьманів українського козацтва, яких було страчено й закатовано десятками, то їх діяльність, спрямована на благо України-Руси, частково замовчувалась та всіляко принижувалась в історичних викладах минулої доби. Тодішня обмеженість історичного матеріалу продовжується досі, бо сучасні науковці черпають історичні відомості з джерел, що укладалися за часів литовсько-польського панування, тобто мали антиукраїнське забарвлення. Достатньо згадати Якова Бородавку-Неродича, котрого обрали запорожці замість П.Сагайдачного і котрому відтяли голову нізащо, тільки-но він привів Запорозьке військо під Хотин до битви з турками. Надумані польськими істориками пояснення настільки непереконливі, що повірити в них можуть хіба-що самі поляки. Вони стратили Якова Бородавку підступно у польському стані, запросивши на обговорення битви з турками. Йому вигадали провину буцімто за те, що він блукав невідомо де і спізнився до місця призначення. Але в дійсності спізнився до місця військового збору не Яків Бородавка, а Петро Сагайдачний, котрий напередодні отримував у Варшаві відповідні настанови від польського уряду і, направляючись до Хотина, заблукав по дорозі у лісі, де наскочив на татарський загін і був поранений отруєною стрілою. Це поранення було єдиним за увесь період Хотинської битви, адже Сагайдачний, як гетьман Війська Запорозького не знаходився у передових лавах козаків, а споглядав за ходом битви здаля разом з польським королевичем Владиславом і польським гетьманом Хоткевичем.
    Різноманітні домисли про «вагомі» причини страти Якова Бородавки спростовуються поминальним заповітом Петра Сайгайдачного, опублікованим Максимовичем і згодом Щурівським у 1900 році, де згадується ім'я гетьмана Якова Неродича. Стосовно цього Д.Яворницький слушно зауважив: «Очевидно, убивство Бородавки Сагайдачним примусило останнього відчувати деякий моральний зв’язок з ним і записати його у власний поминальник та молотися за нього». Обережність висловлювання Яворницького не спростовує докорів сумління, що переслідували Сагайдачного до смерті за вчинений ним злочин. Причому, Бантиш-Каменський однозначно звинувачує Сагайдачного у вбивстві: «гетманъ Бородавка убит Сагайдачным» (ІМР с.107). Єдине об'єктивне пояснення страти Якова Бородавки-Неродича полягає у тому, що потрібно було вивільнити посаду отамана-гетьмана для шляхтича П.Сагайдачного, якого бажала бачити Польща на чолі Запорозького Війська.
    Польська влада, а згодом і московська (після Адрусівського розподілу українських земель) активно сприяли посиленню соціальної нерівності між козаками та козацькою старшиною. Розрахунок окупаційної влади був простий: козацька старшина разом з гетьманом, маючи власні земельні наділи, захищатиме приватну власність, тим самим обстоюючи інтереси земельних магнатів і утримуючи козацькі маси від національно-визвольної боротьби. Нову хвилю народних виступів на Лівобережній Україні та Запоріжжі викликало укладення Гадяцького (1659) та Слободищеньского (1660) трактатів, які передбачали відновлення попередніх порядків. Незважаючи на політичні заяви І.Виговського та наступних гетьманів, селянсько-козацькі маси України не стали слухняним знаряддям в руках старшин, а виступили самостійною силою. Так, без перебільшення можна стверджувати, що на відомій Чорній раді у Ніжині (17-18 червня 1663) воля представників народу, по суті, була тим фактором, який вирішив долю гетьмана Якима Сомка (родича Б.Хмельницького)… Водночас Кіш намагався виступити своєрідним арбітром. У 1663 році він розіслав по різних полках України універсал кошового Івана Сірка, що закликав припинити міжусобну боротьбу старшин за владу і виступити на захист етнічних інтересів свого народу" (СГ с.76).
    Водночас з тим окупаційна влада намагалась утиснути в ряди козацьких старшин якомога більше представників панівного класу. Показовим прикладом застосування цієї нищівної політики є гетьманство Брюховецького 1663-1668 років, вбитого козаками за зраду Батьківщини у 1668 році. Брюховецький підписав так звані "Московські статті" 1665р., які значно обмежили права України-Руси. "Сей Іван Брюховецький, з Запорозьких осавулів, був у Юрія Хмельницького фаворитом і зрадником, зумів нажити великі гроші, зібрав собі найбільшу партію подарунками та могоричами, і тому обраний був Гетьманом… На початку вересня 1665 року він вирушив до Москви. Зустріч і прийняття були для Гетьмана надзвичайні, і після перших привітань розпочаті й повторювані банкети здивували Гетьмана і призвели його до нестями; і коли він уважав себе піднесеним у краще небо.., пожалували його званням – Великим Воєводою і Думним Боярином. Після того оженили його з царською своякинею, а багатьох супроводжуючих Полковників і Старшин переженили з боярськими доньками… А понеже він, з ласки Божої й Царської, є Великий Воєвода, то мусять бути при ньому й малі Воєводи… Жалувані Царем малі Воєводи почали з'їжджатися до Малоросії в січні 1666 року; штат кожного з них був досить велелюдний" (ІР с.208-213). Так Брюховецький наводнив Україну-Русь москалями, що продовжувалось за наступного гетьмана-маріонетки 1672-1687 років – московського ставленика І.Самойловича.
    Згубні наслідки для українського козацтва назичила Московія після Переяславської угоди, скасувавши колишню самостійність Генеральної Ради при ухвалі Гетьмана України-Руси. Уповноважені царського уряду приймали визначальну участь в козацьких генеральних радах 1659, 1663, 1669, 1672 та інших років, санкціонуючи рішення козацької ради і диктуючи волю царського уряду. Натомість, утвердивши широкі, а головне безконтрольні з боку козацької громади, повноваження гетьмана в Гетьманщині, московський уряд провадив власну політику через своїх ставлеників – гетьманів-маріонеток. "Між царським урядом і гетьманом укладалися спеціальні Статті (умови), які визначали гетьманські права і компетенцію. Гетьман очолював раду генеральної старшини і об'єднував у своїх руках політичні, адміністративні, військові, фінансові і судові функції. Гетьман мав право роздачі земель старшині у власність чи володіння за службу, «військові заслуги», призначення на «уряди». Це ставило старшину у повну залежність від гетьманської прихильності" (МЛ с.172). Тому й не дивно, що низькопоклонство і аморальність реєстрової старшини стали нормою суспільних відносин в козацькому середовищі. Ці мерзенні якості пристосованців почали поширюватись і укорінюватись по усій Гетьманщині. Носіями антинаціональних і антинародних тенденцій в українську суспільстві були вищі чини реєстрового козацтва на чолі з гетьманом.
    Численні невдачі українського козацтва утвердити державність України-Руси пояснюються продажністю старшин реєстрового козацтва та наказних гетьманів, серед яких незаслужено вшанований нині Іван Мазепа, котрого врятував свого часу отаман-гетьман Іван Сірко від страти на смерть за зраду Батьківщини. Мазепа був спійманий у 1674 році на Кучманському шляху (у верхів'ях річки Інгул) на спробі доправити в Крим полонених козаків. "Дізнавшись, куди й навіщо їхав Мазепа, запорожці вирішили тут же його порішити. Але за Мазепу заступився Сірко: "Панове браття, не убивайте цього чоловіка, може, він нам і вітчизні нашій колись знадобиться". Тоді Сірко закував Мазепу в кайдани для подальшої відправки до Москви" (ІС с.49). Подальший шлях І.Мазепи відомий: перебуваючи при царському дворі, Мазепа запопав прихильність царя і у 1687 році був призначений гетьманом Лівобережної України-Руси.

ГЕТЬМАН   МАЗЕПА

    Іван Мазепа – гетьман Лівобережної України 1687-1709 років; походив зі старожитньої польської шляхти Білоцерківського повіту Мазеп-Колядинських. Будучи ставлеником Московії, Мазепа провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту та сприяв зміцненню позиції російського царизму в Україні-Русі. "Повернувшись з Москви, Гетьман Мазепа насамперед подбав про свою безпеку.., заснував для того він особисту гвардію свою: три полки піхотні Сердюцькі, батальйон жолдаків та полк кінних Компанійців, названих "компанією надвірної корогви". І всі тії війська викликав з бажаючих, а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його янголами-охоронцями і духами, що робили все на помах Гетьманський, і горе людині, що впала в їхні руки! Вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як м'ячем, через що ненавидів їх народ, а національні війська ледве терпіти могли" (ІР с.239). Варто додати, що кількість найманого («охотницького») мазепинського війська: піхоти – сердюків і кавалерії – компанійців, обчислювалась не чотирма, а десятьма полками, настільки великим був його страх за своє життя в оточені етнічних українців.
    Військова кар'єра поляка І.Мазепи, як і Б.Хмельницького, почалася при польському королівському дворі. Він виконував різні доручення короля Яна Казиміра, пов'язані з політикою Польщі на Правобережній Україні-Русі. Невдовзі Мазепа стає на службу до гетьмана П.Дорошенка – ставленика Польщі на українському правобережжі. Взятий у полон запорожцями і відправлений до Москви, він згодом повертається на Гетьманщину генеральним осавулом за царським указом 1682 року, а через п'ять років здобуває й гетьманську булаву.
    Слід зауважити, що Мазепа здобув гетьманську булаву не завдяки козацьким чеснотам, а завдячуючи виверткості пристосованця – "людини, відповідно до характеристики Д.Яворницького, лукавої, хитрої, скритної, яка, діючи то улесливістю, то погрозами, дотримувалась принципу подвійної моралі і в політиці, і в особистих взаєминах з іншими людьми. Д.І.Яворницький справедливо акцентував увагу на тому, що І.Мазепа в здійсненні своїх намірів міг опиратися тільки на частину "малоросійського панства", а не на широкі народні маси" (ІЗК с.18).
    Стосовно обрання Мазепи гетьманом на Коломацькій Раді 25.07.1687 на площі над річкою Коломак, оточеною московськими військами на чолі з царським воєводою князем Голициним, який вручив клейноди новобраному гетьману, існують небезпідставні припущення щодо здобуття гетьманства шляхом підкупу. "Козаків на раду було допущено лише 2 тисячі. Але все вже було домовлено; напередодні у царського воєводи відбулася нарада старшин за участю Лизогуба, Гамалії, Забіли, Прокоповича, Кочубея, які одержали підвищення в своїх рангах. Ймовірно було домовлено про обрання гетьманом генерального осавула Івана Мазепи. Отже, на раді у відповідь на запит князя Голицина й пролунали крики, в яких прозвучало ім'я Мазепи. Є твердження, що Голицин одержав від нього 10 тис. золотих" (МЛ с.165). Варто додати, що десять тисяч золотих червінців – це була ще не вся плата за гетьманську булаву: Мазепа підписав чотири «нові статті» до Переяславської угоди, що увійшли в історію як «Коломацькі статті», які позбавляли Україну суверенітету і принижували гідність українського народу.
    Перша «Коломацька стаття» узаконювала доноси (власне відтоді на Україні й процвітало фіскальство аж до 1991 року). Друга «нова» стаття позбавляла Україну самостійних міжнародних відносин, бо всі зарубіжні звернення, грамоти, послання, що надходили в Україну, мались негайно пересилатися до Москви. Третя стаття – скорочувала чисельність козацького війська до 30-тисяч, проти 60-тисяч часів Хмельницького. І ганебна четверта Коломацька стаття впроваджувала змішані шлюби так званих «великоросів» і «малоросів», що за 300 років «братерського єднання» знищило Україну-Русь як мононаціональну державу та утворило потужну, постійно діючу колону москвофілів, яка досьогодні розхитує державний устрій Незалежної України. Крім того, Мазепа був першим з імперських блюдолизів, хто погодився запровадити на теренах України-Руси московські гроші і вільний перехід усіх бажаючих з теренів однієї держави в іншу (тобто скасування кордону).
    Призначений московським урядом на гетьманство, Мазепа потурав царським настановам та всіляко сприяв гнобленню українського народу. Показово, що саме І.Мазепа, як вірний підніжок московського царату, окрім дарованих маєтностей і земель, отримував найвищу платню на посаді гетьмана за всю історію козацтва. «Государеве жалування» реєстрових старшин було вельми щедрим: гетьман Мазепа отримував щорічно з царської казни 10 тисяч злотих; його військовий обозний і військовий писар – по 1 тисячі злотих, полковники – по 500 злотих, військові судді – по 300 злотих.
    Не дивно, що Мазепа, уподобавши споживацький триб життя, кохаючись у марнославстві, оточивши себе блюдолизами та запроданцями, неухильно і цілеспрямовано перетворював козацьку старшину в представників панівного класу – нових українських панів, що ставали на зміну польській шляхті. За його 20-річне гетьманство наплодилося незчисленна кількість різноманітних привілейованих осіб, що гнобили український народ гірше за ляхів. "Тисячі вільних в минулому козаків були повернені в ярмо козацької старшини – нової генерації українських феодалів… В козацькому середовищі стався розкол: з козацької верстви почала виокремлюватися знать, свого роду козацька шляхта, до якої примкнуло вище українське духовенство. Тодішньою мовою перші отримали назву "дуків". Дуки намагалися захопити общинні та найкращі землі і закріпити їх за собою і своїми нащадками, лишаючи козацькій черні (голоті) найгірші земельні наділи, або й взагалі нічого… Визначився процес феодалізації козацької старшини і перетворення її на в справжніх поміщиків" (ІЗК с.14-15). Ніхто інший, як Мазепа, у 1701 році запровадив панщину на Україні, взявши за зразок кріпосницький устрій імперської Росії. Універсал гетьмана Мазепи про дводенну панщину викликав обурення широких верст Лівобережної України. Козаки, селяни й міщани почали втікати на Низ, в Запорозьку Січ, та на Правобережжя, де організовувалися повстанські загони.
    Політична картина Правобережжя у цей час характеризувалася підвищеною активністю козацько-селянських верст. Після Карловицького договору 1699 року, за яким Туреччина відмовилася від Поділля на користь Польщі, польський уряд вирішив знищити козацтво на Правобережжі. Польський сейм 1699 року ухвалив доленосне рішення – відібрати у козаків усі землі й ліквідувати козацтво як окремий стан. Козаки подали протест, але сейм його відхилив, а польський король Август II Сильний (1697-1733) після річного вагання ухвалив рішення сейму розпустити козаків, а їхні землю передати шляхті. На Правобережжя посунула шляхта з військовими загонами. У відповідь на це Палій і Самусь організували повстання.
    На нараді представників селян, міського населення й козацтва, що відбулася у Фастові (1702), була прийнята ухвала на боротьбу антифеодального спрямування. Повстання очолив фастівський полковник Семен Палій. Виданий ним універсал закликав населення до рішучої боротьби з загарбниками, вигнання їх з української землі. На заклик, відгукнулися не лише козаки, а й селяни. За короткий час повстання охопило Брацлавщину, Поділля, Волинь, Київщину. Бої розгорнулися насамперед у Брацлавському і Подільському воєводствах, а потім перекинулися на Волинь і решту Поділля, сягнувши Галичини. У жовтні 1702 року Самусь розгромив кількатисячне польське «посполите військо», а в Бердичеві знищив двотисячну залогу Потоцького. У вересні після тривалої облоги Палій здобув фортецю Білу Церкву і переніс туди свій осередок. До повстанців приєднувались селяни Лівобережжя, Молдови, Валахії, Московії.
    Польська шляхта мобілізувала всі сили, і на початку 1703 року з Волині, Литви, Галичини на повстанців рушили війська – загалом близько 30 тисяч жовнірів з 50 гарматами. Проте кварцяне військо не спромоглося розбити загони повстанців. Тоді поляки умовляннями та посулами спонукали виступити кількатисячну татарську орду на українські землі з півдня і водночас звернулися за допомогою до російського царя. 25 лютого 1704 року Петро-І спеціальним листом закликав Палія негайно передати Білу Церкву полякам і капітулювати. Царському наказу підкорився наказний гетьман Самусь і передав свою булаву Мазепі, як ставленику московського царя. Але Палій, навпаки, відкинув вимогу царя і посилив боротьбу. Активізували діяльність партизанські загони на Волині, Поліссі, Галичині.
    Невдовзі й гетьман Мазепа доклав свій «внесок» у це повстання, перейшовши зі своїми найманцями на Правобережжя у травні 1704 року. Палій передав йому Білу Церкву без бою, а лукавий гетьман запросив фастівського полковника на дружню зустріч в Бердичів начебто для обговорення подальших дій. Однак після пишного банкету Мазепа схопив Палія, закував у кайдани і відправив до російського царя для подальшого заслання до Сибіру. Варто додати, що лише такий закоренілий тиран, як Мазепа, далекий від розуміння козацьких цінностей і відокремлений від українського народу глухою стіною необмеженого самовладдя, міг сподіватись, що після подібних вчинків козаки підтримають його під час виступу проти Московії на боці шведського короля Карла-ХІІ.
    "Доведена до крайнього зубожіння, польська Україна за миром 1680р. між Росією, Туреччиною та Польщею як нейтральна область була спустошена після виведення з неї усіх наявних в ній доти військ… Водночас у російській Україні діяв Іван Мазепа, який посилено здійснював у своєму краї польсько-панські принципи і тим самим дуже утискував нижчі верстви населення. Пригнічувана Мазепою голота почала рятуватися втечею на правий берег Дніпра. Невдовзі на Правобережній Україні з'явилися поселення й організувалися полки, на чолі яких став славетний фастівський полковник Семен Палій, котрий виступив як палкий захисник інтересів нижчих верств народу України. Але гетьман Мазепа захопив Палія, зайняв Правобережну Україну і віддав її під скіпетр російського царя Петра (1689-1725)" (ІЗС с.56). Так була придушена ще одна спроба національного визволення України-Руси з-під зверхності іноземних окупантів. Причина поразка була стара – на чолі українського козацтва перебував неетнічний українець, шляхтич і закоренілий ворог українського народу.
    Вороже ставлення Мазепи до національно-визвольної боротьби українського народу пояснюється його шляхетським походженням. Як потомний шляхтич, він неухильно провадив політику гноблення народних мас і покарання непокірних. Зокрема його діяльність була спрямована проти Запорозької Січі, як оплоту народної вольності. "Вартий уваги той факт, що Іван Мазепа в своїй державницькій діяльності стояв за панство як соціально-творчу силу, вважаючи похідне табірне запорозьке життя пережитком варварства, лихом України, джерелом неспокою. Для захисту південних кордонів Мазепа, всупереч запорожцям, будував фортеці і до російсько-шведської війни 1700-1721 рр. у нього відносини із Запоріжжям були непростими" (УФ с.152). "Мазепа не звертав уваги на ремства запорожців, зайнятих на будівництві фортеці в Кам’яному Затоні для царської залоги, яка мала наглядати за діями запорожців. Мовчки слухав спам’ятувальні слова прилуцького полковника: «Ми і діти наші проклинатимемо твою душу й кості, як нас у неволі залишиш». Невдоволення охопило навіть духовенство… Усі пропонували гетьманові виступити спільно проти жорстокого самодержця, але Мазепа нікого не слухав і продовжував коритися Петрові. Навіть запорозького отамана-гетьмана Петрика він не підтримав" (ІУЛ с.80). Мало того, історія свідчить, що Мазепа, як вірнопідданий московського царату, придушив народне повстання 1692р. під проводом запорозького отамана-гетьмана Петрика (Петро Іваненко), котрий звернувся до українського народу з універсалом, закликаючи пригноблений люд звільнитися від тиранії Москви й своїх немилостивих панів і встановити всюди козацьке самоуправління: «Мазепа й старшина при підтримці царя поділилися нашою братією, записали її собі в неволю і тільки до плуга не запрягають». Наступні спроби Петрика в 1693-1694 та 1696 роках також були відбиті московськими й мазепинськими військами" (ІУЛ с.69). Слід додати, що після таких ганебних вчинків, лише дурень міг сподіватися, що його визнають широкі верстви населення й козацтво у ролі керманича національно-визвольної боротьби українського народу.
    "Скориставшись слушним моментом, війною Москви з Швецією, він (Мазепа) захотів скинути панування царів… Але Мазепа в своїй акції, так само як Хмельницький, взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, а не на внутрішні. Він вступив у змову з шведським королем, а не з своїм народом, він мав на увазі за допомогою шведського короля і його війська здобути в визволеній Українській Самостійній Державі собі «вольності й маєтності», а про «хлопа» й мови не було… Мазепа і його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не підтримав Мазепу, а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна. Цілком справедливо, війна дійсно була програна через байдужість народу. Але через що було те байдужжя? Через національну несвідомість народу? Через його любов до Росії? до царів, до російських панів? Ні, через те саме, через що була програна Хмельницьким війна з Польщею… Народ отим байдужжям відповів: "Чи чужий, чи свій пан, чи чужий, чи свій батіг і ярмо, – один чорт. За що віддавати життя? За зміну назви ярма і батога?" (ВВ с.14).
    Придушення патріотично-визвольного руху українського народу гетьманами реєстрового козацтва – це найганебніше явище в українській історії, яке потрібно оприлюднювати і вивчати в учбових закладах задля унеможливлення повторень зради інтересів українського народу високо-посадовцями в майбутньому. Хрестоматійним прикладом гетьманського марнославства є прагнення Мазепи узурпувати владу на обох берегах Дніпра навіть ціною зради національних інтересів українського народу. Доказом того є боротьба Мазепи проти фастівського полковника Семена Палія, що громив шляхту як тільки міг і створив своєрідну українському республіку серед ополяченої України-Руси. Маючи собі в противагу такого всенародного улюбленця, Мазепа не спромігся ні на що інше, як підступно ув'язнити Палія для подальшого заслання до Сибіру.
    Аморальний вчинок І.Мазепи вельми докладно висвітив видатний український історик В.Антонович (вчитель М.Грушевського), що досліджував сфабриковані звинувачення у змові Палія зі шведами: "Мазепі потрібно було роздобути докази вигаданої змови; і вони були віднайдені, хоча й вельми сумнівні. Він об'явив, що жид, орендатор хвастівський, доповідав, що він, по намові Палія, їздив до Любомирського і шляхом усних переговорів скріпив їх союз з Палієм, внаслідок чого Палію обіцяне жалування від шведського короля та поступка в потомне володіння Білою Церквою. Цей наклеп жида підтвердив, за словами Мазепи, якийсь священик Карасевич. Докази ці здалися Мазепі цілком достатніми для того, щоби арештувати свого супротивника, але Мазепа не наважився здійснити свій задум на Хвастівщині, серед відданого Палію населення. В останніх числах липня він перейшов у Бердичів і запросив Палія на банкет, і там, напоївши його доп'яну, наказав відправити у в'язницю" (МС с.356). Аморальність цього вчинку має лишитися у пам'яті прийдешніх поколінь навічно.
    Щоби розвіяти сумніви у антинародній діяльності І.Мазепи, нагадаємо, що "усунувши Палія, Мазепа висловлює в доносі російському царю не тільки бажання утримати за собою заселені Палієм землі, але й намагання обмежити побутуюче за Палія переселення з лівої сторони Дніпра народу, що тікав на вільні хвастівські слободи, щоби позбутися повинностей, котрі все більше й більше накладала на селян мазепинська старшина та військова знать. Межи тим, Мазепа, зломивши представника демократичних народних поривань (Палія), спішив заспокоїти шляхту захопленого ним краю та ввійти з ними у дружні стосунки. Він розіслав універсал дворянам Києвського воєводства, в якому запевняв шляхту, що прийшов на терени Речі Посполитої у якості союзника та просив дворян не кидати свої маєтки і не страхатися селянського повстання, приборкання котрого Мазепа гарантував. За цим принципом Мазепа постійно діяв по відношенню до шляхти; він не тільки не наносив ніякої кривди та утиску, але навіть споряджав шляхтичам в міста і села запобіжну охорону" (МС с.358-359). Тож немає чого дивуватися, що широкі верстви населення України-Руси ібільшість українських козаків не підтримали підступного тирана під час Полтавської битви.
    Не завадить означити й саму причину злуки Мазепи з Карлом-ХІІ, де прозоро простежується особистий інтерес непутящого гетьмана. Після здобуття Кракова й Варшави та усунення Августа-ІІ з престолу у 1706 році, шведський король Карл-ХІІ посадив на польський трон свого ставленика Станіслава Лещинського. Об'єднаними силами Карл і Станіслав рушили в Білорусь, розбивши «російську рать» без надмірних зусиль і захопивши м.Ляховичі. В цей час Мазепа, отримавши царський указ, прибув з військом до Мінська, щоби зупинити шведів, але не поспішав битися з переважаючи силами супротивника. Зваживши на могутність шведсько-польського війська та пам'ятаючи попередню поразку Петра-І у битві зі шведами під Нарвою (1700), Мазепа вирішив скористатися ситуацією на свою користь. Задум гетьмана був не метикуватий – поріднитися з коронованими особами і стати «королем». Для цього була укладена угода в квітні 1706 року "про шлюб Мазепи з княгинею Дульською, родичкою короля Лещинського, на згоду гетьмана повернути Малоросію у підданство Польщі на таких умовах: 1) щоби Мазепа залишався гетьманом обох сторін Дніпра та 2) став повновладним князем Сіверським. Договір цей був стверджений Станіславом і Карлом ХІІ" (ІМР с.368). Як бачимо, ні про який суверенітет України-Руси не було й мови, а всілякі вигадки істориків щодо поривань Мазепи звільнити Україну-Русь від чужинської зверхності – ні що інше, як красиві реверанси, щоби хоч якось виправдати його поразку у Полтавській битві.
    Полтавська битва відбулась 27 червня 1709 року поблизу Будищинського та Яковецького лісів під Полтавою, де 30-тисячне шведсько-українське військо через фатальну помилку шведського генерала Левенгаупта було розгромлене 42-тисячною російською армією (16-тисяч шведів під час відступу потрапили в полон). У цій битві на боці Мазепи виступила Запорозька Січ, і це має своє логічне пояснення. Провадячи власну політику боротьби з гнобителями українського народу, запорожці використовували слушний момент для здійснення своїх планів. Вряди-годи вони навіть виступали у ролі союзників своїх ворогів, щоби за допомогою одного ворога побити іншого. Як казав славнозвісний Іван Сірко: «Я не друг ляхів, я їх ворог, але татари – ворог ще гірший» (ІС с.123). Цей вислів якнайкраще пояснює ставлення запорожців до Мазепи. "Запорожці ворогували з гетьманом Іваном Мазепою, а потім разом з ним виступили проти Петра І" (УФ с.123).
    "Мазепа сподівався, що його підтримає знедолений народ і запорожці. Одначе тільки 4000 козаків приєдналися до гетьмана. Дещо пізніше кошовий отаман Кость Гордієнко перетягнув на сторону Мазепи ще 8000 січовиків. Почувши про допомогу запорожців Мазепі, царський уряд вирішив зруйнувати Січ. Петербурзький губернатор (пізніше фельдмаршал) Олександр Меншиков, який наприкінці 1708р. зруйнував гетьманську столицю Батурин, направив на Запоріжжя військо під проводом полковника П.Яковлева. 14 травня 1709р. три полки Московської армії обступили Чортомлик. Триста запорожців героїчно оборонялися. Загинуло близько 350 нападників, понад 150 було поранено. Коли запорожці побачили в далині якесь військо, подумали, що їм на допомогу йде орда й вийшли назустріч. Зрозумівши помилку, козаки розгубились. Тим часом, вороги увірвалися в Січ і захопили 36 гармат і іншу зброю. П'ять козаків загинуло в бою, а деяким вдалося втекти через протоки. Розлучені опором січовиків, царські солдати під командуванням Яковлева й Галагана спустилися по Дніпру й почали хапати й страчувати навіть тих козаків, які сиділи на промислах і не брали участі в подіях… 26 червня 1709р. цар Петро видав грамоту-звернення до українського народу: «віддавна відомо про постійні свавілля й непослух мінливих і непокірних запорожців. Як бунтівники й непослушники підлягають гніву й знищенню і заслужили страти» (в оригіналі: достойны быть казнены)" (ІУЛ с.81).
    Більшість істориків дають невірне пояснення відстороненню козаків від Мазепи, убачаючи причину у тому, що буцімто козаки пристали до російського царя внаслідок спорідненості релігійних поглядів. Нагадаємо, що козаки ніколи не були щирими християнами, тому й причина зовсім інша. До того ж ця причина навдивовижу проста: козаки просто не мали вибору – або вони приєднуються до Мазепи, або не приєднуються, тобто підтримують російського царя. Отже, відмова козаків підтримати Мазепу пояснюється не релігійними мотивами і не сфабрикованим універсалом, розісланим Петром-І, де він проголосив Мазепу зрадником і зобов'язав усіх церковників, як слухняних виконавців, проголошувати анафему колишньому хваленому гетьману. Відмова козаків була зумовлена не сприйняттям Мазепи як вождя нації. Нагадаємо, офіційну характеристику науковців щодо діяльності Мазепи: "Іван Мазепа – гетьман Лівобережної України 1687-1708 років; провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту; негативно ставився до козацтва і Запорозької Січі" (ІЗК с.497).
    Так звану «державотворчу» діяльність Мазепи, яку вигадали сучасні політикани, приписуючи йому укладення першої конституції, репрезентуючи її як «продукт довготривалої праці видатного гетьмана», спростовується дослідженням М. Драгоманова. Він довів, що конституція 1710 року, що була оприлюднена Пилипом Орликом в еміграції, насправді була запорозьким проектом, що розробив отаман-гетьман Кость Гордієнко (1701-1709). М. Драгоманов так і називає її «Конституцією Гордієнка, найбільш достойного слави з українських козаків» (МДВ с.485). Зокрема «Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького» Гордієнка визначали державно-політичний статус України-Руси, а саме: «Україна з двох сторін Дніпра з Військом Запорожським і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від всякого чужого володіння. Союзні держави ні під претекстом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким іншим не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й Військом Запорожським, ні на ленну залежність, чи якусь підвладність, ані не мають права з неї яких-небудь доходів чи податків... Цільність границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховувати, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без всякого ущербу».
    Сучасні історики, прислужуючись антинародній політиці української влади, завзято просторікують про якісь далекоглядні плани Мазепи, щоби хоч якось виправдати його злочини проти українського народу вподовж 20-літного гетьманства. Але з наведених численних витягів маємо однозначний висновок: Іван Мазепа, розпочавши військову кар'єру при дворі польського короля Яна Казимира, був затятим ворогом українського народу і, як потомний польський шляхтич, вважав українців «холопами», що мусять покірно працювати на своїх панів. Таким чином, безпідставне прославляння І. Мазепи сучасними високопосадовцями засвідчує їхні аморальні принципи й антинародні плани, котрі не відрізняються від тодішніх мазепинських узурпаторських намірів. Відтак, звеличення І. Мазепи до рівня національного героя нічим не підтверджене і не може бути схвалене у вітчизняній історії, тим паче у вигляді зображення на грошових купюрах Незалежної України.